Болюче щастя

Минув рік.

— Коханий, потрібно подзвонити в Адамант та замовити столик на суботу. Краще відмітимо день народження в нічному клубі, ніж у ресторані, — сказала я, виходячи з ванни.

Діма лежав на ліжку, закинувши ногу на ногу, та дивився телевізор. Його обличчя тут же змінило вигляд. Зціпилися зуби та напружилися вилиці. В погляді ледь помітно бігали нотки гніву.

— Я думав, що ми відмітимо тільки вдвох, — твердо сказав він.

— Як удвох? — я насупила брови. — Що я скажу колегам по роботі?

— Що в тебе романтичний вечір із коханим, — сухо відповів Діма.

— Я що, маленька дитина? — обурилася я. — Відмітимо разом, а ніч проведемо вдвох. Як ти запланував.

— По-моєму, я уже сказав тобі мої плани, — Діма не відводив очей від телевізора, а його наглий тон переходив всі межі дозволеного.

— Не хочу обговорювати це. Тема закрита.

Я опустила голову вниз, витираючи волосся. Всередині злість просто розривала на куски. Останнім часом наші стосунки перетворилися на суцільне жахіття. Скандали, крики присутні кожен день. Все виникає на рівному місці. Всьому вина його недовіра до мене, яка виникла без жодних причин.

— Віктор теж там буде? Так? — з насмішкою запитав він, перевівши погляд у мій бік.

Я підняла голову та подивилася на нього ворожим поглядом.

— Мене дістала твоя безпричинна ревність. Я тобі сто разів пояснювала, що між мною і Віктором нічого немає. Він просто декілька разів провів мене додому, тому що затрималися на роботі. Це заборонено? — голос на тон підвищився.

— А мені подзвонити? — продовжував він.

Я закотила очі та видихнула залишок повітря у своїх легенях.

— Навіщо дзвонити, якщо ми живемо з ним в одному будинку.

Повернувшись до дзеркала, я стала розчісувати волосся. Почувши скрип ліжка та кроки, трішки напружилася. Його руки ніжно лягли на мою талію, і на шиї відчула теплий подих.

— Я боюсь, що ти покинеш мене, — прошепотів Діма. — Хочу, щоб ти була тільки моєю.

Він знає моє слабке місце. Всі наші сварки закінчуються таким чином. Моє тіло піддається його ласкам, та я втрачаю контроль. Здатна пробачити йому все, би тільки він втамував солодкий біль внизу живота. Але цього разу я не збиралася здаватися під його натиском. Мені вже набридла така зміна настрою. Я обернулася до нього, і його губи опинилися в міліметрі від моїх. Зі всіх сил пригнічувала свої бажання накинутися на нього та поринути з головою у світ насолоди. Руки покрилися потом, та дихання почастішало. Він провів язиком по своїй нижній губі. Фаланги його пальців пробіглися вздовж моєї шиї. Схиливши голову набік, я закрила очі, важко дихаючи. У голові запаморочилося. Я ледь знайшла в собі сили та відступила. Він єхидно посміхнувся, розуміючи, що не можу встояти перед його шармом.

— Я і так твоя. Ти вже мав це зрозуміти. Шукаєш якість вигадані проблеми. Розберися в собі, а не звинувачуй мене у всьому, на чому світ стоїть.

Взяла телефон та пішла на кухню. Тому що більше неспроможна витримати цього потягу до нього. Моє тіло зраджує мені в таких моментах, та я злюсь сама на себе. Так не має бути. Я підійшла до вікна та подивилася в нічне небо. Спогади про Сашу підкралися в мою свідомість. Останнім часом все частіше згадую його. З ним було все по-іншому. Якось легко та невимушено. Я відчувала себе живою та вільною. Не було сумнівів, ревнощів та іншого гівна, яке є зараз з Дімою. Між нами було світле та тепле кохання. Ми здатні були світ перевернути заради одне одного. Потім чомусь все пішло не так. Вже певний час я відчуваю сумніви в його вчинку. Після стількох років, коли зіставляєш ряд подій, все виглядає безглуздо. Клястися в коханні, запропонувати одружитися, а потім втекти. Знаючи його, тут щось було не так. З одного боку, можна поїхати у Полтаву, знайти цей закритий клуб та спробувати вияснити, але чи варте воно того.

Від думок мене відірвав Діма.

— Кохана, вибач. Просто...

— Мені набридли твої коники та вибачення. Одна і та ж сама програма кожен раз. Ти або змінишся, або ми розійдемося. Я не можу цього терпіти та постійно жити в напруженій атмосфері, — відповіла я, дивлячись в його очі.

— Я кохаю тебе та тому поводжуся так.

Мене аж перевернуло всередині від його слів. Мені захотілося відірвати йому язик.

— Ти себе чуєш? Це не кохання, а божевілля якесь. У тебе з головою не все в порядку. Піди до психолога, нехай прибере все сміття з твого мозку.

— Звичайно, з Сашою було все ідеально. Йому ти не дорікала та не висловлювала своє незадоволення. Тому що він би не церемонився з тобою, а покинув тебе. Хоча так і зробив, — він єхидно посміхнувся.

Як він посмів таке сказати? Таке відчуття, ніби мене вдарили в груди. Дихати стало важко, та на очах виступили сльози. Ледь тримаючи себе в руках, я зціпила зуби та вліпила йому ляпас. Його щока почервоніла, а мої пальці заніміли та пробіглися мурашки.

— Не смій згадувати Сашу та рівняти його з собою. Зрозумів?

— А то що? — він підняв голову догори та округлив очі.

— Що з тобою сталося? Я була така щаслива, мріяла про спільне майбутнє. Будувала плани, а ти в один момент все зіпсував. Перекреслив своїми ревнощами все, що тільки можливо. Я завжди була вірна тобі, навіть і думки не було фліртувати з кимось і ще. Тому що... — я замовкла. Недоречно говорити про кохання до нього, коли в тебе сумніви щодо своїх почуттів.

Махнувши рукою, я розвернулася та пішла в коридор.

— Йдеш до свого залицяльника? — в спину крикнув Діма.

Я лиш поглянула на нього, мовчки відкрила вхідні двері та спустилася сходами вниз.

Вийшовши з під’їзду, я сіла на лавку, обійняла коліна руками та дала волю сльозам. Що з ним сталося? Він не був таким. Ревнощі, недовіра, безглузді підозри. Я ніколи не давала поводу сумніватися в мені. Думки, що нам потрібно розійтися, частіше проявлялися в моїй голові. Я не спроможна витримати такого натиску. Рано чи пізно воно повинно закінчитися. Почуваю себе лялькою в його руках.

Рік тому, керуючись фізичним потягом та підтримкою, я вирішила, що це кохання. Тільки зараз зрозуміла, що зробила фатальну помилку. Можливо, це і було кохання, бо почуття були реальні, але ця гидота, яка вилітає з його рота, — затьмарила всю ніжність та тепло. Хотіла, щоб він поміг мені забути минуле, а натомість наробила собі проблем. Вибір. У мене був вибір, а я, як завжди, зробила його неправильно. Як і у випадку з Сашою. Замість того, щоб дізнатися правду про його таємниче зникнення, впала в депресію. Я лягла на лавку та дивилася на зіркове небо.

Декілька годин я пролежала так, у суперечці з самою собою. Висновок був один. Нам потрібно розійтися з Дімою. Ми попробували. Нічого не вийшло. Я повинна рухатися далі. Ця фраза стала девізом мого життя. Після дня народження скажу йому. Почуття до Діми згасли, та залишився лиш присмак гіркоти.

Близько третьої ночі я повернулася додому. Діма уже спав. Я звернулася калачиком та заснула. Декілька годин сну нічого не вирішили. Голова дико боліла, та було таке відчуття, ніби мене переїхав поїзд. Душ та кава допоможуть прийти в себе. Діма уже сидів на кухні та снідав. Я мовчки підійшла, дістала з верхньої тумбочки каву та поставила воду.

— Мене не буде на твоєму день народженні, — спокійно сказав Діма, роблячи ковток кави.

— Дозволь запитати, чому?

Я сіла навпроти. Знову починає показувати свої вибрики.

— Мені потрібно поїхати додому, у Полтаву. Поїздка зв’язана з роботою. Я хотів її відкласти, але немає потреби. Так що можеш спокійно йти в клуб та ні за що не переживати.

Невже він думає, що такою поведінкою змусить мене впасти на коліна та благати залишитися? Він не розуміє, що робить лише гірше.

— Навіщо все ускладнюєш? Чого добиваєшся? Ти розумієш, що зруйнував все хороше, що між нами було?

Дивлячись на нього, я не відчувала нічого, окрім фізичного потягу. Не було тих почуттів, які були ще з самого початку. Не відчувала ні тепла, ні ніжності. Воно кудись пропало.

— Я ускладнюю? Я зруйнував?

Він різко встав із-за столу та вдарив кулаком об стіну.

— Твоя безпричинна ревність та агресія. Ти змінився, — все тим же спокійним голосом говорила я. Мене навіть не хвилювала його рука, з якої капала кров. Байдужість.

— Якби ти не давала поводу, нічого б не було.

Його погляд нагадував дикого звіра, який пильно дивився в очі своїй жертві.

— Прекрасно, — мій тон підвищився. — Знаєш, можеш їхати та не повертатися. Ти мені не потрібний.

Різко піднявшись на ноги, я нервово жбурнула стілець та підійшла до газової плити, де вже википала вода.

Не пройшло і секунди, як Діма опинився біля мене та одним рухом повернув до себе.

— Що ти сказала? — скрізь зуби запитав він.

— У тебе ще і зі слухом проблеми, — сказала я, роблячи крок убік.

Його рука схопила мене за лікоть.

— Повтори!

Мене огорнув страх. Я боялась, що він може втратити контроль над собою, а в такому стані я не знаю, на що він здатен.

— Я повинна подумати про наші стосунки. Що робити далі, — тихо відповіла я.

— Ти мене розлюбила? — у його голосі було чутно нотки відчаю.

— Дімо, — я глибоко вдихнула. — Все складно. Мені потрібен час. Ти... Ти...

Я замовчала, тому що боялась сказати щось не те.

— Що я?

— Нічого. Вибач, але мені потрібно йти на роботу. Як приїдеш, подзвониш мені.

Ось і черговий ранок, який закінчився скандалом. Я сіла в машину, сперлася на спинку крісла та подивилася перед собою. Сьогодні була остання крапля. Все закінчено. Раз і назавжди. Давати знову шанс немає сенсу. Сварки, вибачення, спроби довіряти, що такого більше повториться. Зрештою все повертається до того, на чому закінчували. Люди не змінюються, а жити в концтаборі не хочу. Від нього мені потрібна довіра та свобода, а він закриває мене в золотій клітці як пташку, не даючи зробити вільний вдих без його контролю. Ніби відчуваю полегшення, але разом із цим спустошення. Знову залишуся сама зі своїми нав’язливими думками. А все так прекрасно починалося. При згадці про випускний я посміхнулася. Думала, він став порятунком для мене, а виявилося, сама себе загнала в сірий кут. Врешті-решт я завела машину та поїхала на роботу.

— Настю, у тебе на столі лежить п’ять розповідей. Прочитай їх та виріши, яку опублікуємо, — сказала Іванна Петрівна, наш головний редактор.

— Добре. Зараз же беруся до роботи, — я посміхнулася та сіла за робоче місце.

Судячи з мого настрою, критики буде вдосталь. Я не була впевнена, що мені взагалі щось сподобається. Кілька разів прочитала розповіді, але, як я і думала, жодна не припала до душі. Клятий Діма. Як вампір, висмоктує з мене всі сили та позитив. Відклавши роботи вбік, я спустилася в буфет. Глюкоза та кофеїн дадуть трошки сил.

— Тобі теж життєво необхідний кофеїн? — звернулася я до своєї колеги, Олі.

— Привіт. Ага. Судячи з твого вигляду, ранок був знову невдалий, — сказала Оля, беручи каву та тірамісу.

— Краще не запитуй.

Я взяла те ж саме, і ми направилися за столик. Ми з Олею подружилися за цей рік. Вона добра та привітна дівчина, яка допомогла мені влитися в колектив. Без неї мені було б важко.

— Слухай, у мене день народження післязавтра. Я вирішила запросити нашу команду в клуб. Як ти думаєш? Хороша ідея? — сказала я, роблячи ковток кави.

— Оу, круто. Нарешті погуляємо разом, — повеселішала Оля.

У буфеті з’явився Віктор, він посміхнувся до нас та привітався.

Оля глянула на нього та закусила нижню губу

— Довго ти будеш мовчати? Може, зізнаєшся йому у своїх почуттях? — строго запитала я.

— Ти у своєму розумі? — широко відкрила очі Оля. — Нізащо, тим більше він цікавиться тільки тобою.

Кусок торта попав не в те горло, і я сильно закашлялася.

— Ви всі змовилися? З чого вирішили, що я йому подобаюся? — злісно відповіла я.

— Хто всі? — здивувалася Оля.

— Діма. Думає, що в мене з ним роман. Кожного вечора влаштовує вечірки ревності.

— Діма і ревність? Ніколи б не подумала, та й не помічала такого за ним.

Я закотила очі.

— Звичайно, це на людях він привітна людина, а в дома перетворюється у звіра, — я замовчала, згадуючи сьогоднішній ранок. — Я з ним відчуваю себе ув’язненою.

— Чому ти ніколи не говорила? — збентежено запитала вона.

— Не хотіла виносити сміття з хати. Олю, я не хочу зараз говорити про наші стосунки з Дімою. Якось виберемо вечір, і я тобі все розкажу. А на рахунок Віктора...

Я подивилася довкола, чи немає його поблизу. Він стояв у черзі, тому в мене було кілька хвилин, щоб розказати їй дещо.

— Ти йому подобаєшся. Він особисто мені це казав, але боїться підійти до тебе, тому що думає, що байдужий тобі.

Оля мало не крикнула від радості, вчасно закривши рот рукою. Божевілля читалося в її очах.

— Чому він вирішив, що байдужий мені? Ніколи не робив ніяких кроків, навіть не показував своєї симпатії. І дійшов такого висновку.

Я закотила очі.

— Хлопці двадцять першого століття взагалі унікальні люди. Роблять висновки на рівному місці. Так що моя порада — зроби крок перша, а то ви до пенсії будете ходити, не говорячи одне одному про свої почуття, — щиро сказала я.

Оля з острахом подивилася на мене.

— Так, все. Віктор йде до нас. На моєму дні народження в тебе буде шанс. Не проґав його. Ви будете такою гарною парою.

— Ти так думаєш? — з надією запитала вона.

Я лише посміхнулася та махнула головою.

— Можна до вас? — запитав Вітя, коли підійшов до нашого столика.

— Звичайно.

Я посунулася, і він сів біля мене. Він так закохано дивився на Олю. Як можна страждати й не сказати їй про свої почуття? У неї на обличчі написано, що вона кохає його. Такий погляд був у нас із Дімою, коли ми тільки починали свою історію. Теплі спогади заставили мене щиро посміхнутися вперше за стільки часу. Можливо, я погарячкувала, і це дійсно кохання, яке своїми руками зруйную найближчими днями.

— Що смішного? — запитала Оля.

— Ой, вибач. Задумалася про своє.

Допивши каву, я повернулася до роботи. Нарешті за n-ну кількість прочитань я обрала розповідь та поклала її на стіл Іванни Петрівни, сподіваюсь, вона буде задоволена. Робочий день підходив до кінця, і я вирішила сказати колегам про свій день народження.

— Друзі, у суботу ввечері всіх чекаю в нічному клубі Адамант. У мене день народження, і я хочу цей день розділити з вами.

— Чудово, — сказала Каріна, дизайнер. — Погуляємо. Давно не була в таких закладах.

— Скільки тобі стукає? — запитав Віктор.

— Двадцять три, — я посміхнулася.

— Відірвемося. А то робота і робота. Більше нічого не бачимо, — додала Оля.

— Я дуже рада, що ви погодилися, — щиро посміхнулася я.

— А як інакше? Ми ж одна команда, — Віктор посміхнувся та обійняв мене. Оля лише ревниво поглянула на нас і тут же відвела погляд. Якщо вона йому не скаже про свої почуття, то це зроблю я. Боляче дивитися на неї.

*****

Відкрила вхідні двері квартири, і темнота врізалася в очі. Я зрозуміла, що Діма уже поїхав у Полтаву. Я скинула туфлі та пішла в спальню. Хотілося лягти в ліжко та просто заснути. Морально виснажена. Дивлячись у стелю, я все ще сумнівалася, чи правильно повелась з Дімою. Потрібно було м’якше поговорити, а не різко викласти необдумані карти на стіл. Думки про роковий вибір не давали мені спокою. Я взяла телефон та побачила повідомлення від Діми. Одне єдине слово: «Пробач». Серце боляче стиснулося, та на очах виступили сльози. Довго не думаючи, я набрала номер Діми.

— Алло, — спокійно відповів він.

— Це ти мене пробач за різкість. Я не повинна була такого говорити, — сказала я, шморгаючи носом.

— Кохана, ти права. У всьому. Я егоїст, який хоче силою втримати тебе біля себе, — зворушливо відповів Діма.

— Нам потрібно вирішити, що робити далі. Продовжувати чи розійтися? Що буде краще не для мене, а для нас.

По щоках покотилися гарячі сльози.

— Я боюся втратити тебе. Без тебе я ніхто.

Від його слів мені стало боляче. Якась частинка мене теж боїться його втратити, але це всього лише мізерна частинка мого серця.

— Коли ти повернешся?

— Скоріше за все, у понеділок.

— Тоді поговоримо.

На лінії повисло їдке мовчання.

— Настю, я кохаю тебе. Завжди буду кохати, що б не сталося. Я прийму твоє рішення, і, якщо ми розійдемося, я буду чекати на тебе. Ніколи не зраджу своєму коханню. Ти в мене одна єдина. Була, є і будеш.

— Я знаю.

Після моєї відповіді я почула лише гудки в телефоні. Вперше я не відповіла взаємністю. Я закрила очі. Не хотілося більше думати про це. Я пішла у ванну, набрала води, влила піну із запахом лаванди та лягла в теплу пінисту воду.