Вибір змінює все: Лис, що вкрав моє прокляття

Залишалося лише підкріпити всі зібрані докази відвідуванням злощасного пабу й поставити остаточну крапку. Хто б це не була — моя учениця чи інша дівчина — тепер це не було настільки критично. Якби вона хотіла, то за майже цілий тиждень без проблем могла б зі мною зв’язатися. Але цього не сталося, тож настав час закінчувати з цим і рухатися далі.

Прямуючи до бару й озираючись довкола, я відзначав для себе розмірене суботнє життя невеликого міста.

Дітлахи, що гралися на майданчику, голосно сміялися. Дві молоді мами, заколисуючи у візочках дітей, жваво щось обговорювали. Якась бабуся, проходячи повз, привітально кивнула й усміхнулася мені. Біля вже знайомого магазину літній чоловік, попиваючи пиво, на щось скаржився собаці, який ув’язався за ним.

Минаючи гомінкий парк, біля якого й розташувався паб, я побачив, як назустріч із провулка вийшло декілька дівчат. Десь у районі сонячного сплетіння невідома сила різко стиснула мої нутрощі.

Зупинившись лише на мить, я прискіпливо окинув поглядом кожну з них.

Дівчата, своєю чергою, теж не залишили мене без уваги. Зрівнявшись із ними, я помітив цілком очевидні загравальні сигнали, які за інших обставин точно не ігнорував би. Але тільки не зараз.

Я розчаровано видихнув, спіймавши себе на тому, що й досі несвідомо шукаю в кожній перехожій свою зеленооку незнайомку.

У пабі бармен, одразу впізнавши мене, бадьоро запитав:

— Кисло-солодкі реберця й соус васабі? А на аперитив — келих нефільтрованого… О, і фісташки!

Як свідчив бейдж, бармена звали Костянтин. Він розплився в добродушній усмішці й завмер в очікуванні відповіді.

— Перепрошую, ви мене пам'ятаєте? — у моєму голосі прохопилося збентежене здивування: невже цей хлопець настільки уважний до клієнтів?

— Ви минулої неділі вже були в нас. Чесно кажучи... ви перший, хто з таким запалом просив добавку васабі, — дружньо пояснив Костянтин.

Я, наче детектив-початківець, який намагається не привертати зайвої уваги, замовив келих пива й присів біля барної стійки.

Зібравшись із думками, я зрештою звернувся до бармена, загорнувши свої розпитування у форму щойно вигаданої жартівливої історії про мої пригоди тижневої давності. Досвідчений Костянтин одразу вловив суть, спритно натякнув на чайові й запропонував поповнити мій келих.

Він чесно намагався відпрацювати свою винагороду, та його спогади не принесли мені очікуваного результату.

За його словами, минулої неділі все виглядало до банального просто: я замовив порцію реберець і пиво. Закінчивши трапезу, пересів за барну стійку й попросив подвійний віскі з льодом. За пів години мій келих спорожнів, і я в гордій самотності покинув паб.

«Ось і все. Коротко й ясно», — подумки констатував я, перетравлюючи почуте.

І все-таки, не втримавшись, перед самим виходом я ще раз перепитав, чи справді весь той вечір я був тут один, і прямо запитав про зеленооку дівчину. Костянтин запевнив на всі сто відсотків: я сидів сам. А дівчину з такими рідкісними очима він би точно запам’ятав, але тієї ночі серед відвідувачів її не було.

Проте всередині щось продовжувало тліти, не даючи мені спокою.

Я кружляв біля будинку до самого вечора. Внутрішнє бажання, уже непідвладне свідомості, змушувало мене рухатися, шукати, вдивлятися в кожну темноволосу дівчину, яка траплялася на шляху. Здавалося, ця одержимість повністю змінила мої пріоритети, а поведінка кричала про те, що я більше не контролюю себе. Я просто шукав.

Темне волосся... На зап’ясті — браслет, сплетений із червоних ниток! Очі, в яких відбивається океан…

Але все було марно.

«З порожніми руками пішов, з порожніми й повернувся», — так я оцінив свої потуги, увійшовши до квартири.

За вікном уже стемніло, і тьмяне світло вуличних ліхтарів ледве вихоплювало з темряви частину вітальні. Не вмикаючи світла, я попрямував до холодильника.

Пересохле горло жадало води.

— Та бляха… — чортихнувся я, коли під ногами зашелестіло розкидане по підлозі сміття.

Утамувавши спрагу, я взявся прибирати власноруч створений ранковий безлад. Бажання якнайшвидше сховатися під ковдрою в позі ембріона й ще раз констатувати власну жалюгідність довелося відкласти.

Згрібаючи в сміттєвий пакет купу рваного паперу — зіпсовані чернетки, що залишилися після підготовки навчальних матеріалів, — я краєм ока помітив один аркуш. Він, наче гидке каченя, кардинально відрізнявся від інших.

У сіру клітинку, із заокругленими краями, він щойно впав до пакета і змусив мене завмерти.

«За своє життя я зустрічала багато чудовиськ, і байдуже, що кажуть інші — я багато разів переживала смерть, але не здавалася. Сміялася, плакала, кричала, я боролася… Але чому все погане повертається?.. Завжди… Що б я не робила, усе повертається до початкової точки. Я ненавиджу себе!!! Навіщо боротися, навіщо чіплятися за цей яскравий світ? Більше... Більше немає…

Моє прокляття… моя мрія… моя сім’я. Що з цього найважливіше?! Що мені варто зберегти? Що я вже втратила?

Так більше не можна…

було б краще…

Краще, ніж…»

Решту написаного мені розібрати не вдалося. Папір, ніби побувавши під рясним дощем, ледве зберіг навіть ці уривки. Від прочитаного мої руки мимоволі почали тремтіти.

Зім’ятий аркуш дивного змісту викликав у мене неоднозначні емоції. Ніч, проведена в роздумах, так і не дала жодної однозначної відповіді. Єдина власниця записки — зеленоока дівчина. І лише одна така людина мені трапилася.

«Анна Юн...» — мимоволі її ім’я вирвалося назовні.

За останні кілька годин я побудував і програв у голові безліч сценаріїв, але реалістичний сенс мали лише два. І жоден із них не радів.

Або це була сама Анна Юн... А якщо ні?

Тоді в ту ніч я був із кимось із її сім'ї.

Я розумів, що зустріти за такий короткий проміжок часу двох зовсім різних і настільки схожих між собою дівчат, ще й із таким рідкісним кольором очей, було практично неможливо.

І ось знову, після тижня безуспішних пошуків відповідей, незнайомка підкинула мені нові запитання — куди паршивіші за попередні.