ОРДЕН СВЯТОЇ ТАЧІВКИ

День котився до вечора. Обрій палахкотів багрянцем цілуючи кучеряві завитки патлатого лісу.

На відкритій широкій галявині навколо вогнища сидів гурт чоловіків. Недалеко протікала тиха річечка і вони, наловивши вдосталь риби, варили уху.

Димок тягнувся тонкою стрічкою, клубився перед деревами немов вони перепиняли його питаючи документів, і розгортався ніжною пеленою вздовж.

Всередину лісу – зась! Тим паче коли йде до ночі.

Чоловіків було п’ятеро. Найстаршому біля шістдесяти, а наймолодшому трохи менше двадцяти. Всі вони були одного Роду, що сягав аж четвертого коліна.

Старші розповідали про свої рибальські пригоди впродовж життя, а молодші із захватом зазирали в їхні роти. Потім, коли було випиту третю чарку, що згідно неписаних правил, завжди за любов, почалися історії про жінок. Тут молодші вже очі повитріщували, а вуха нашорошили, як локатори, аби не проскочила ненароком повз якась особлива деталь чи чоловіча хитрість, що називалася мудрістю, в здобуванні жінки. А точніше в здобутті її принадливого й завжди солодкого тіла.

Ці дві сфери – рибальство й залицяльництво, мали багато спільного. І найважливіша та найспільніша риса – це майстерність! Де діла, а де слова.

Риболовля хоче вижидання, стверджували старші, і жінка – теж. А ще солодкого слова й наполегливості. Адже якщо відступиш перед фортецею, то який з тебе завойовник?!

Молодші іноді потискали плечима, бо в їхні часи жінки перестали бути аж такими уже складними фортецями, з одного боку. А з іншого, ці фортеці отримали можливість самим стати завойовницями. Тому, молодші іноді зітхали, а іноді сперечались щодо дієвості теорій старшого покоління, адже це уже лише теорії. Практика й підходи змінилися.

Ніщо не стоїть на місці. Авжеж.

– Ох, була в мене одна... – продовжував старший. – Та така норовлива, як кобилка! Але шо файна, то файна... За це годен був всі її примхи витримати.

– І все віддати... – натякав на щось його молодший племінник. Та була молодшою за дядька років на двадцять, і їхній зв’язок в тісних колах був відомий, попри те, що дядько перебував у шлюбі.

– Ну, а як маєш, то чого файній бабі не дати?! Зате, що вже брав у неї, то брав! Як притисну до стіни, або переверну на столі, то аж іскри йдуть! А тобі, шкварку, є чого у вуйка сі вчити... – звертався підморгуючи до племінника.

– Ага. Є. Спершу, як добре на дівку добру заробити... – хмикнув той.

– Якби не мій гудз, то гроші пусте... – запевняв дядько.

– А в мене, шо дядьку, пуцьвірінок?!

– В тебе голова дурна! Бо жінка, сказано, підходу хоче.

– Позолотіть, пане, ручку... – пхикнув ще один молодший.

– Ваша біда, – обізвався середній віком із компанії, – що багато жінкам дозволили. От наші діди, ті тримали віжки в руках! На ліво – значить на ліво! І без розмов! А ці, сіли вам на шию й помахують ногами. То вона машини хоче, то подорожей сі навчили, то кар’єру їй давай, то дуже мудра, то дітей їй дозирай і на кухні пироги ліпи!

– Їх спершу ще розкачати треба... – чомусь мовив молодший.

– Вони скоро вас так закачають, та під плітнус, що не пукните! – реготав середній віком. Сам він був відомим підкаблучником.

– А тебе, Степане, твоя на скілько з дому пустила? До раня? Чи будеш до хати здосвітка через вікно лізти? – підколював його ще один.

Степан промовчав натхненно сьорбаючи юшку й водночас таки задумуючись над тим, як то потрапити до хати непомітно, поки жінка спатиме.

– Одне я вам скажу, жінка хоче доброго кілка, як до середини, так зверху! Отоді – шовкова! Коло неї треба відробити і її тра відробити...

– Ну, що? Наливаємо, браття! Аби нас жінки любили й сі бояли!

– Уважєли! Бо хто газда?

Компанія перехилила по чевертій, й знов смачно зачавкала ротами.

Десь в лісі щось зашаруділо, а потім вчувся виразніший звук, тихий і рівномірний.

...шурх-тук... шурх-тук...

Хтось із молодших перестав жувати й підняв голову.

– Чуєте?

З лісу знову долетіло причаєне і ритмічне: ...шурх-тук... шурх-тук...

Наче хтось неквапливо щось розкачував.

Чоловіки переглянулися.

– Може, звір?

– Скоріше, на тертя чи розгойдування схоже, – тихо озвався наймолодший.

Невдовзі тріснула гілка й всі мимоволі розвернули голови до лісу.

З-за дерев показалася рука припорошена чимось білим. Потім біла хустина. А за мить на галявину вийшла жінка. У довгій темній спідниці й білому фартусі, була вона боса, волосся ледь розпатлане виглядало з-під хустини, а в руках тачівка.

Вона зупинилася біля краю галявини й подивилася на них.

Довго. Так, ніби знала їх усіх.

У вогні теж тихо щось тріснуло.

Жінка перевела погляд на пляшку, на рибу, на чоловіків, а тоді знову на тачівку.

– Ну що, завойовники? – спитала вона. Голос глибокий, мов ліс з якого вийшла.

Всім в горлі ніби одночасно шматок застряг. Тиша ставала такою густою, що ще трохи й здається роздавить.

– Ти хто? – нарешті не витримав ваги середній.

– Відробляти оце прийшла... – закинула манірно тачівку на плечі. – Хто перший?

– А ото в руках нащо? – питав з бравадою старший.

– До газдів, як газдиня, – хижо зблиснули зуби в її гарному роті.

– А пиріжки пухкі? – розреготались гуртом, аж луна пішла лісом.

– Спробуєш – знатимеш. – Майже крізь зуби прошепотіла жінка граючись тачівкою в руках. – Є, бачу, роботи... Так хто перший?

Чоловіки переглянулися й здається навіть трохи протверезіли.

Знову прискіпливо, ніби оцінюючи, вона провела поглядом затримуюючи його на кожному. Мимоволі очі всіх зупинилися на старшому.

– Ви це чого? – приглушеним голосом промимрив той.

Жінка простягнула тачівку таки в його напрямку:

– Ану покажи, як притискати вмієш? – й кивнула головою в бік лісу.

В роті у старшого пересохло, а на губах з’явилася крива посмішка. Тіло затерпло, та якось не годилося перед компанією давати задню. Він розправив плечі й надуваючи губи, звівся, його дебела постать здається трималась на ватяних ногах похитуючись взад-вперед.

Тими ногами, не зовсім впевнено, він почвалав в напрямку жінки. Вже наблизившить вдосталь, все ж насмілився зіграти бравого козака намагаючись вхопити жінку за стан. Але та – вчасно випростала перед собою тачівку. Здається, в того інструменту була якась магічна сила, бо жінкообізнаного й відважного лицяря це враз зупинило. Й ніхто не міг сказати чи то по його волі...

Двоє зникли у лісі.

Четверо не знали, що їм далі робити – випити за успіх найстаршого родича чи терпеливо чекати його повернення. Та не встигли добре розміркувати, як жінка повернулася сама і вказала тачівкою на наступного.

– Твоя черга, віжки чекають... – мовила якось уже грайливіше й навіть усмішка її здалася добрішою.

– А де, Микола? – не втримався спитати наступний обранець.

– Микола? Притискає...

– Хм, – засміявся середній, – то ти не одна, красуне?

– Та хіба я не знаю, що вам одної завжди мало? Гайда, наїзнику, кобилка чекає!

Знову обидвоє щезли в темній гущавині.

Минуло більше часу, аніж того очікували троє, але жінка не з’являлася. Вони продовжили пити невеликими порціями, ведучи бесіду чомусь приглушеними голосами. У них почали виникати дивні питання: звідки тут взялася оця загадкова жінка? Чого їй чи їм треба? І чому так довго не повертаються їхні товариші.

– А чи не влаштували нам, наші, засаду? – видав Степан.

– Ну, цього нашого місця ніхто не знає... а чи ти розбовкав? – питав його молодший.

Степан раптом звівся на ноги.

– Короч... я тойво... пішов. З мене досить риболовлі...

Й не встигнув зробити кроку від вогнища, як зовсім поруч невідь-звідки постала перед ним жінка. Її тачівка ніжно торкнулася його плеча.

– А ти це куди, голубчику? Тебе чекає неймовірна пригода – можеш дозволити собі у ній все... Чи відмовишся? – її голос стікав медом, і голубчик хотів чи ні, а прилипав до того меду як муха, і вже йшов слідом за жінкою.

Двоє наймолодших підозріло переглянулися.

– Та ну йго, нах... Звідси таки треба змотувати вудочки.

– Але як? Здається вони за нами підслідковують... – одними очима водив по узбіччі лісу найменший.

– А якщо це якийсь таємний жіночий орден? – включив свою фантазію старший. – Тоті, як їх звати, феминістки?

– І вони нас підслуховували?

– Хто знає, що зробили з нашим вуйком?

– І нанашком, і стрийком?!

– Ми мусимо вижити... – вже пересохлими губами лопотів майже тридцятирічний легінь.

– Хто виживав в руках мавок?

– Та ти геть здурів! Нема ніяких мавок! Є збісілі дівки... феміністки, що налізли з міста.

– А якщо це якась сатанинська секта, що приносить чоловіків у жетву?

В обох пробіглися мурахи спиною й на дужих волохатих грудях заворушилося кучеряве волосся. Здається воно повипрямлялося як стріли й готувалось вирвати з грудей серце.

– Мусимо випити прикидаючись, що ні про що не здогадались...

Тремтячими руками молодший почав наливати у чарки. Не встигли вони добре перехелити, як перед ними, зовсім близько, постала вона.

Стояла поруч вогнища і дивилась зі своєю знову іронічною посмішкою зверху вниз на обох. Губи її виглядали геть червоними ніби щойно напилася крові, а у ще більше розпатланому волоссі червонуватого відтінку, уже без хустки, заплуталося декілька пучків сіна чи то соломи, ніби вона щойно жала, а чи таки валялася у стіжку.

Що ж то був за ужинок... якщо що...

– Ну, що? Хто тут більший пуцьвірінок?

Легіням відібрало мову.

Тачівка цього разу метлялася на фартуху звисаючи з її пояса. Рукави були засукані вище ліктів, чого здається не було раніше.

Вона враз простягнула свою руку до наймолодшого.

– Тобі я позолочу ручку, якщо не боїшся? А братанича твого прихопимо разом аби не знудився. Весело буде! – вона підморгнула хтиво усміхаючись.

Але від її усмішки чомусь стиснулися нутрощі в обох. Ніхто з них не хотів підводитись, та якась невідома сила підвела і повела в ліс поперед жінки. Вона лише оглянулася на вогнище, махнула рукою і те, – згасло.

Ліс поглинув темні постаті.

«На високій полонині кінь не хоче пасти, так ся люблю цілювати, як циганка вкрасти!

На високій полонині вітер повіває, сидить вівчар молоденький та й сумно співає! На високій полонині ходи баран дикий, котра дівка ще не грана — має гріх великий!

На високій полонині дріжить болотечко, кортить мужа вівчарити хоть єдно літечко!

Ой зелена полонина, кінь не хоче пасти, прийди-прийди, мій миленький, ввечір буду прясти!»

...Високогірна полонина тягнулася вздовж Чорногірського хребта. Світла зоряна нічка вигравала на цимбалах, струни скрипки витягували десь унизу смереки, а зорі виспівували коломийку.

Під цю веселу пісеньку наші п’ять героїв вздовж полонини робили кожен свою справу. Жінка закинувши тачівку на плечі обходила кожного.

Підійшла до найстаршого. Цівками з нього текло та в рот не попадало, хоча він спрагло облизував губи гаруючи над тугим гудзом тіста.

– Сильніше...

Що неборака не тисне, а тісто назад. Впирається його дужим рукам, ніби то надувна кулька, що ніяк не трісне.

– Ще, кажу! Навіщо ці біцепси? Га? Це тобі не дівок тискати...

Микола витирає піт рукавом і мучить тісто далі.

– Ех, газдо. А я думала, ти знаєш чого та як жінка хоче... ніжніше, агов! Та май трохи терпіння. Думай! – постукала себе пальцем по лобі. – А нє лиш махай руками...

Кинувши останню фразу й глянувши на нього своїм безжальним поглядом пішла собі далі. А там невідь-звідки на полонині розкинувся клапоть поля з житом. І сонце уже пече, а ще добре зійти не встигло! Чоловік все жне та жне, а жита не меншає. На спині в нього щось скоцюрбилося, чи не чорт бува? Та ні, то дитя років трьох все ще не прокинулося. Чоловік намагається зв’язати докупи снопа, а той все розпадається. І такий відчай в його очах, і так з нього потоками дзюрить, ще гірше ніж із першого. Ще раз озирається на дитину, що досі спить у нього за спиною.

– Ще двійко скоро прийде... – ніби з байдужа провадить жінка.

– Чого? – перелякано питає чоловік.

– Одне із сусіднього села, друге з району.

Чоловік відвертає погляд, бо про щось здогадується.

– І не відпускай віжки, – мовить до нього жінка проходячи повз.

– Які ще віжки?!

– Он ті.

І показує на перев’язь снопа.

– Тримати ж умієш?

Вона роззирається навкруги, прикладає руку до чола ніби намагається щось розгледіти на горизонті і вибирає напрямок.

Знову полонина повна квітів і вже стоїть собі посеред неї великий дерев’яний стіл, а на ньому корито. Середній, той що, все намагається замісити в тому кориті тісто. Та до його рук такого налипло, що ні уверх ні до низу, зліпилося все докупи й мотилькає уже не він, а ним тісто. Жінка підійшла й мовчки підсипала муки.

– Міра у всьому треба, як до хліба берешся. Трохи води, трохи муки і так постійно, аж поки не стане тугеньким і не чіплятиметься до рук. Бо як без міри – то тебе тісто замісить.

Біла мука пирснула в лице нашому герою, а жінка пирснула сміхом.

– Гай-гай! Застав дурня богу молиться. Ти хоч руки мив перед тим як до святого братися?

Чоловік хнюпить голову, і крізь муку на обличчі проступає рожевеньке сяйво.

– І дивись мені, бо як добре не вимішаєш, пухкенькі не будуть. Пиріжки. – Додає твердо. – Та й хліб не виросте. Їстимеш гливкий.

Вона йде собі далі й помахує чомусь весело, тачівкою.

І знов довжелезний стіл посеред полонини, а за столом уже файно розтачене тісто. Один із молодших ліпить вареники. Ліпить та ліпить, а то не вареники, а якість варги кобилячі з його рук виходять. Та така лють горить в його очах, аж іскри йдуть.

Вона мило всміхається й бере в руки вирізане тісто.

– Ось, так, мій хороший. Не злися. Воно не зусиль хоче, а майстерности. Підходу.

– До тіста? – питає той майже розгублено.

– А ти думав. Ось сиру стільки треба класти, а картоплі можна більше, вишні лише дві і зверху цукор... та гов! Не цілу ложку! І грибочки треба добре перемішати... ось-ось, молодець! Толк буде.

– Та їх багато... – мимрить під ніс хлопець.

– Ага. Сорок видів. Але в тебе під руками лише десять з них.

Підморгує до нього, гладить ніжно по щоці і йде далі.

Довга протоптана полониною стежка, жінка йде собі нею кудись вгору. Йде та наспівує чергову коломийку. Втішається жінка.

Нарешті, за крутим поворотом чекає її наймолодший. Увесь замащений глиною намагається зліпити якусь конструкцію, та геть не бачить хто до нього прямує.

Гей-гей! Ци не гражду зводить? А нє – цілу піч!

Йому випало чи не напочесніше діло.

На його вродливому лиці лише очі лупають – великі й голубі. Загляділася в них жінка. А потім погляд на конструкцію перевела.

– Не тримається, гей-би...?

– То що робити?

– Розбери...

– Та я його тиждень клав!

– Хто терпен – той спасен. А без печі не спечеш. Ані – зігрієшся.

Молодець неохоче, але таки розбирає нерівні й нестійкі стінки печі й починає знову.

Сонце сходить, нічка заходить. Та вже лік тому коловороту втрачено. А робота кипить на полонині. Уже й тісто потиху розкачується, уже й замісилося, і вареники в рядок чекають окропу.

Йде жінка до наймолодшого. І вже здалеку бачить, як у небо гордо стирчить комин, а з нього димок виється.

– Ну що, мій солодкий, піч напалив?

– Так, моя Панно! Три години як горить, ось жарини скоро розгортатиму по краях.

– Тож бачу, готовий закладати?! А потім шо-с маєш робити?

– Зачекати, моя Панно. Бо хліб за мить не пічеси. Щем зо штири годині, після того як в бляшку покладу, аби-м підросло.

– Гай-гай! Буде з тебе добрий Майстер!

Надвечірок ніжно розгортає свої рожеві крила над горами, і над лісом, і над полониною. Довгий дерев’яний стіл встелений білою скатертиною, а біля нього зібралися лицарі таємного Ордену.

Жінка засукавши рукави бере в руки кочергу й витягує з печі високу пишну хлібину. Найстрашний кладе на стіл бринзу, середній молока, ще один меду і всі разом сідають до столу. Вареники вже плавають у сметані.

– Як Сонце сяде – Місяць зійде, – каже жінка.

– Одне без другого не варті, як колесо без воза. – Каже найстарший.

– Гай-гай! – таємниче усміхається жінка.

...тихий свіжий ранок яскравими променями сонця дерся крізь густі зарослі до гурту чоловіків, що тихо посопували навколо вогнища. А те, останніми жаринами усміхалося до денного світила. Молочний туман котився понад річкою, що весело дзюркотіла теж радіючи новому дню. Хтось із чоловіків смачно заплямкав ротом, ніби смакував пухкого вареника в сметані.

А Штефанова вже розкачувала тісто на булочки й невдоволено похитуючи головою поглядала на годинник...