Пожежа

— Що старий там робить? Він так закляк уже півгодини як... — Запитала Сана, заглядаючи на кухню, де чоловік — шеф-кухар колись непоганого ресторану — готував старому обід.

— А він свою мушлю дістав. Коли він її бере в руки, то не очікуй достукутися до нього раніше ніж через години три, — добродушно усміхнувся Сашко, показуючи білі рівні зуби. У його усмішці осіннім листом на протязі зачепилася печаль.

— Ти чого? — Жінка завжди вміла розпізнавати його настрій безпомилково. Хоча вона історик-архівіст, але їй не відмовиш у вмінні читати людей.

— Та так… це ж яку долю він мав… от хто б міг подумати. Варю я йому супчик, а в тебе папка — то граната ціла. Й треба ж йому то якось розповісти. Він з такого заможного роду, таке пройшов. Так ціле життя мучився, а може й навіть не пам’ятати, що й до чого, що за те й натерпівся. Як він жив і вижив, ото розпитати б. І ти прийди з диктофоном.

— А ти думаєш, що він такий заможний достобіса й нічого не знає? Та й хто мені повірить? Кому треба ця історія?

— Думаю, що так. Не послав би він тебе те все шукати за шалені гроші… Та й він от-от згасне, уже так часто в мушлю ту заглядає, звуку сірників боїться… Жаль його. Не можу ж я бути з ним постійно, а то він квартиру спалить…

— Ой ну тут син такого батька, що носить батьківське ж прізвище — дуже дивне для наших країн і для тієї багнюки, з якої він виліз. Та й ця квартира вже мала пожежі на своєму віку, плавали, бачили.

— От я ж тобі й про що кажу, Сано… — спохмурнів чоловік.

— Ладно, я вже піду, нема часу так довго чекати, поки він вийде з забуття. Позвониш чи що… коли опритомніє. Я прийду. Тут недалеко.

— Добре…

За Саною зачинилися двері, а Сашко підніс сірника до плити. Трісь-чирк, він застиг на місці. Горим! Стогін, що аж виймав душу. Шугонуло, зашипіло полум'я.

***

— Давай же, ти ж знаєш, що треба бути чемною дитиною…. — Казав Олексій Гордійович, а Ян сутужно стискав похололими пальцями краєчок столу. Здається, цей грубий дерев’яний стіл і тримав хлопчика при реальності.

— Яне, не змушуй мене повторювати двічі. Ти пам’ятаєш, як ви жили з мамою? Ти її хоч пам’ятаєш? Як вона позувала. Які гарні картини з неї. Ото й премія Ленінська, а потім і сталінська буде. А ти що ото мені? Нюні розпустив. Ану давай-но дивися сюди, ще один запалимо. Тільки не падати мені. Отааак, тримайся. Стій. Я повинен намалювати тебе. Ти дуже й дуже красивий, коли плачеш! — усміхався Олексій Гордійович, поправляючи Янові пшеничні кучері. Від його доторку Ян ледве чутно струснув головвою, зблиснувши кучерями у світлі свічок. Бридко. Холодно. Погано без мами.

Партієць ще там щось мазав чи обтирав руки, Ян того вже не бачив. Його погляд був прикутий до коробки з сірниками. Там їх дуже-дуже багато. Цілі ряди вбивчих сірників. І він буде щоразу запалювати їх перед обличчям, буде нагадувати про маму. А Ян хоч і малий пам’ятає, як сірий вечір зазирав у немиту шибу, як хотілося їсти аж до болю, як мама приносила з собою запах талого снігу й трохи хліба. І весь час працювала тут. Він видивлявся на неї так, як би й тато не видивлявся. Вона ховала від Яна нові модні сукні, які ні для кого, крім як для Олексія Гордійовича, не вдягнеш. Те, що не вдягнеш, Ян зрозуміє багато років по тому. А тепер йому боляче й образливо, що мама пішла у холодні засвіти, лишивши його тут.

— Ходім, уже й вечеря буде. Так, як я тебе, ніхто не нагодує, — Партієць встиг піймати його локон і злегка підкрутити його. Це було одним із бридких ритуалів. Щовечора. Щоночі. Ян буде згадувати ті пещені пальці, вони пахли тютюном і смертю, вони пахли відчаєм і поламаним життям. Тільки він того тоді не знав.

Після вечері — ще один сеанс малювання. Ян не розслаблявся навіть тоді, коли партієць йшов спати чи коли від’їздив кудись. Здається, цьому всьому ніколи не буде кінця-краю. Ян уже й сірники розсовував по будинку, сподіваючись, що Олексій Гордійович їх не знайде. Про те, щоб втікти звідси, не було й мови. Мама казала, впрошувала, що як би не було важко, а він тебе захистить, не будеш на вулиці харчуватися сміттям, не помреш з голоду, не закінчиш дні там же, де й батько. При цьому її очі смутніли, вкривалися паволокою, і кілька годин вона не могла говорити. Тому Ян і думати забув про втечу.

Але за сірники отримав наганяю лагідного, а ліпш би його били. Коли рука простягається гладити його по щоці чи й кучерям, чи сорочці, він завмирає. І після того як і мама довго не приходить у цей світ. Дивиться й не може зійти з кавового кольору спіралі, що на мушлі. Це єдине, що лишилося від мами, а їй — від батька. Це єдине, про що в його житті не знає Олексій Гордійович і ніколи не дізнається.

***

— Ну ж бо, Янку… Заходь, нічого не бійся… — Ян сумирно сів на звичайний стілець, звідки Олексій Гордійович міг годинами спостерігати за ним, але щось у темній кімнаті, куди не проходило світло зимових зірок, було не так. Чирк-Чирк-Чирк-Чирк… і так безкінечно. Все нові і нові свічки запалювалися. Їх тут було наче зір на небі. Тільки серце упало в живіт. Перекотилося й валялося десь на відполірованій до блиску їх із партійцем чоботями підлозі майстерні.

Ян стиснув мушлю в кишені. Зараз або ніколи.

***

Сильні руки підкидають його угору. Світ різко віддається. Потім знов наближається. На мить гаснуть усі звуки, а потім він падає в них наче у море.

— Синку, Янку, виростеш скоро в мене здоровий і великий! — Батько крутить його, а Ян сміється. Дивно чути збоку свій сміх. Власний такий забутий, запилений, зачовганий, що зараз аж неможливий сміх. І блакитні очі — добрі й трохи сумні, наче батько вже тоді щось знав. Мушля крутиться, спіраль на ній розгортається і згортається.

— Мені рибалка її дав, зміг куцою англійською розповісти, що вона береже того, хто в шторм опинився в морі. Такого завжди збережуть вищі сили. І його вона зберегла, і мене збереже. А диво чи ні… Але дав мені, коли він врятував мене… У них звичай каже… О як же давно то було. Тепер і я імператорський флот згадую як казку… а колись страшний сон був.

Вогонь тріскотів у каміні. Все гучніше.

***

— Гори ти сам! — Ян вибіг з кімнати, перевертаючи свічки й підсвічники, канделябри сучасні й старовинні, переляканого на смерть Олексія Гордійовича і тих, хто готував обід, прибирав у будинку, возив Олексія Гордійовича у бюро на автомашині.

Ніч. Холод врізався у груди, проїдав тіло під тоненьким светром. Ревіло полум’я.

— А картину то я завершив… завершив! Все одно б цієї ночі ти опинився б у іншому ліжку. Не потрібен мені такий!... Тьху! — Олексій Гордійович посувався до виходу, тримаючи картину як найдорожчу в життя річ. А полум’я кипіло, ревіло, відвойовувало міліметр за міліметром розкішної квартири, у якій він тимчасово господарював.

Яскравий білий сніг відбілював, оновлював світ так, як воно було в перші дні творіння. Ян до болю в руках топив сніг. Хотілося пити. Квартира, з якої втік, зіяла пусткою. Вогонь нікого й нічого не помилував. Ян глянув у небо. Яскраве й синє. Білі хмарки біжать по ньому так безтурботно. Сніг колов у руки, вітер колючою ковдрою огортував все його тіло.

***

— Ніколи, ніколи не здавайся, Ніно, ти прекрасна, і весь цей світ разом з тобою і з Яном прекрасні. Візьми це… хай буде у тебе. Мене вона захистила. У тих краях їх кличуть око Шиви. Бог-руйнівник, а вона допомагає вціліти серед шторму.

Ян пам’ятав цупку тканину материної спідниці. Вона трохи пекла му руки вовною. А тепер вітер пік руки. І нічого й нікого, окрім шторму і ока Шиви, спіраль на якому розгорталася і згорталася, мінилася кавово-перламутровими перливами проти полум’я.