Шубін

Стільки різних аварій бачив за роки роботи. У кожної свій характер, своя родзинка. Я навіть імена їм давав. Якщо аварія повторювалася — то вже не аварія, а чиясь розхлябаність. Справжня аварія — це завжди загадка. Пошук відповіді в стислі строки і, як правило, з обтяжуючими обставинами.

Того разу все пішло шкереберть одразу. Лунає команда «Вимикай!», зникає напруга — а без неї в шахті стає зовсім не затишно. Люди починають втрачати надію. Аварії накочувалися одна за одною — несподівано, невідворотно, переходячи одна в іншу, мов ланцюгова реакція. Настав момент, коли навіть у найдосвідченіших просто опустилися руки від безсилля.

У гнітючій тиші знеструмленої виробки хтось із присутніх глухо промовив: — Таке враження, що тут без Шубіна не обійшлося...

Коли на Донбасі чуєш слово «Шубін», перед очима немісцевих одразу постає пляшка пива «Добрий Шубін» з усміхненим бороданем на етикетці. Але для гірників це далеко не весела картинка і не просто казочка для новачків. Це той, з ким краще потоваришувати, інакше під землею буде дуже важко. А там і без того кожна зміна — як гра в російську рулетку.

Старі шахтарі розповідали різні версії того, звідки він узявся. Хтось казав, що це неприкаяна душа гірничого майстра, який колись узяв на себе провину за загиблу зміну й наклав на себе руки у вибої. Інші божилися, що це дух кріпака, якого ще за царя живцем засипало породою. Але всі сходилися в одному: Шубін — це не стільки зовнішність, скільки присутність. Важка, волога, невблаганна.

Він живе в самій породі. Старожили вчили: якщо сідаєш перекусити в тупику — відламай шматочок хліба, поклади на кріплення. Підгодуй хазяїна. Інакше він дасть знати про себе тихим, хижим скреготом у самій глибині вугільного пласта. Іноді він проявляється раптовим, льодяним протягом у глухому штреку, де повітря взагалі не повинно рухатися. У такі моменти полум’я старої лампи раптом починало горіти синюватим відтінком, сигналізуючи про метан — мертвий подих Шубіна. А іноді він просто стоїть за спиною. Не чіпає. Не дихає. Просто є. І від цього холоне між лопатками і піт заливає очі.

Казали, ніби він величезного зросту, бородатий, а очі світяться жовтим, як розпечене вугілля. Він міг попередити про обвал, пробігши повз гірників у вигляді величезного щура, або ж навпаки — завести в загазовану пастку тих, хто лихословив чи нешанобливо ставився до шахти. Але ті, хто зустрічав його по-справжньому, рідко могли щось толком розповісти. Слова закінчувалися там, де починався тваринний, первісний страх. Шубін не добрий і не злий. Він просто господар.

Ще Шубіном науковці-геомеханіки між собою називають раптовий викид гірських порід і непередбачуваний тиск. Наука вся на тріщинах і цифрах стоїть — формули, розрахунки, вектори, епюри напружень. Але скільки не рахуй, а дивишся на ті хаотичні, розгалужені лінії на зрізі пласта і ловиш себе на думці: це дивовижно схоже на стародавнє ворожіння. Тільки замість майбутнього тобі показують, яким і коли буде неминучий обвал.

Кожен, хто хоч раз спускався на сотні метрів під землю, знає: там абсолютно інший вимір. Це світ, який не пробачає слабкості й легковажності. Ти відчуваєш цей перехід ще в кліті, коли вона різко зривається вниз, і шлунок на мить підстрибує до горла, а у вухах закладає від перепаду тиску. Світло сонячного дня зникає, залишаючи тебе наодинці з темрявою, яку здатний прорізати лише вузький промінь коногонки.

Повітря тут густе, важке. Воно назавжди просякнуте дрібним вугільним пилом, що в’їдається в пори, осідає на зубах і скрипить на губах, змішуючись із запахом застарілого машинного мастила, нагрітого металу та вогкої, прілої деревини кріплень. Цей пил робить обличчя всех гірників однаково чорними, залишаючи светлими лише білки очей та зуби. Тиск багатокілометрової товщі породи над головою відчуваєш не розумом — ти відчуваєш його хребтом. Гора ніколи не спить. Вона дихає, стогне, іноді тихо потріскує, нагадуючи, що ти тут лише гість. Нагорі може світити ласкаве сонце, можуть цвісти абрикоси й гудіти свято, а в штреку — незмінна, вічна ніч, монотонне гудіння вентиляції і невидима, але фізично відчутна присутність справжнього господаря цих надр.

І цей господар не завжди радий званим чи незваним гостям-гірникам. Норов у нього дуже різний може бути. Сьогодні він дозволить тобі виконати план і спокійно виїхати на-гора, а завтра — підкине сюрприз. Як тобі всміхнеться доля. Але ж форс-мажор ніхто не відкидає, і аварії в житті шахтарів трапляються досить часто. Їхній характер і частота залежать від стількох чинників, що мимоволі повіриш у втручання надприродного. І Шубіна в тому числі.

У голові почали битися тривожні, липкі думки. Саме в цю мить глухої безвиході пам’ять раптом підкинула мені голос батька.

Я згадав часи, коли тільки-но прийшов на шахту учнем слюсаря. Це була одна з небагатьох наших спільних змін. Батько, Володимир Миколайович, терпіти не міг, коли ми перетиналися під землею. Мені, молодому й гарячому, тоді було навіть трохи прикро від такої суворої відстороненості, але лише з роками я збагнув усю глибину його мовчазної мудрості. Спуск у шахту — це завжди небезпека. А бути під землею батькові та сину одночасно — це подвійний ризик. Він просто беріг нас.

Того разу теж трапилася важка аварія. Ми билися з нею майже півтори зміни поспіль. Я тримався на самих лише жилах, а батько стиха всміхався. Коли справу було зроблено, попереду чекала омріяна дорога на-гора. Але на уклоні стався якийсь збій. По телефону передали: «Почекайте з пів годинки, транспорт буде — вивеземо».

І ось ми, виснажені до краю, сіли на лавку на посадковому майданчику. Я відразу заплющив очі, мріючи лише про одне — хоч на хвилину провалитися в темряву.

І раптом — оглушливий гуркіт! Ніби справжній гарматний постріл розірвав підземний простір над самими головами. Від шаленого гірничого тиску з тріском луснуло одне з кріплень виробки. Зі стелі сипонув пил і дрібна порода. На щастя, склепіння вистояло, все було більш-менш нормально. Але серце стрибнуло до горла.

Я, намагаючись приховати переляк і напустивши на себе вигляд бувалого знавця, глибокодумно бовкнув у темряву: — Шубін грається...

Батько важко подивився на мене. У погляді не було ані краплі жарту — лише суворий досвід. — Запам’ятай, синку, — голос прозвучав глухо, але твердо. — У нашій шахті Шубіна нема. А от на Сімнадцятій він точно є. Більше того — його звідти навіть на-гора видали! — Як це — видали на-гора? Духа? — А ось так. Було це ще в ті часи, коли шахта звалася Ерастівським рудником, ще до революції.

Життя тоді було зовсім інакшим, суворим і безжальним. Люди, які втікали від безземелля та злиднів звідусіль, тулилися в наспіх виритих землянках і дощатих бараках просто в байраках навколо шахт. Стіни в тих хибарах були постійно мокрі, взимку в кутах наростав густий іній, а в одній кімнатці з нарами в два яруси часто жили по дві-три великі сім’ї. Пахло там незмінно: кислим потом, мокрими онучами, вугільним пилом і квашеною капустою.

Працювали по дванадцять, а то й чотирнадцять годин. Рубали вугілля обушками, лежачи на боці у вузьких, залитих водою вибоях, де навіть на коліна стати було неможливо. Вугілля тягали так звані «саночники» — зазвичай підлітки, які впрягалися в дерев'яні ночви на полозах і рачки тягнули їх по багнюці на-гора. У багатьох гірників на обличчях і руках назавжди залишалися сині смуги — «шахтарське татуювання», коли вугільний пил намертво в'їдався у свіжі рани. Травми та каліцтва були буденністю, а за життя гірника ніхто не давав і копійки.

Але люди жили. Виживали, сміялися, пили сивуху на свята, щоб хоч на мить забути про цей пекельний труд, народжували дітей і ховали своїх мерців. І вірили: хто в Бога, хто в сліпу удачу, а хто — у Шубіна, бо під землею надіятися більше було ні на кого.

І от одного разу, якраз після великих різдвяних свят, опустилися гірники в забій. Ідуть штреком, гасові коногонки ледь-ледь мріють у темряві. Настрій у всіх похмурий, голови з перепою розколюються — їм би здоров’я поправити, а тут вугілля рубати треба.

Аж раптом попереду, у чорній пащі виробки, щось як зашумить! Як заоре диким нелюдським голосом! Шахтарі покидали все приладдя — і навтьоки. Біжать до ствола, перечіплюються і кричать несамовито: — Шубін! Шубін!!!

Добігли так до самого ствола, засапалися. Аж тут назустріч їм виходить десятник. Підняв їх на сміх: — Вертайтеся! Якогось щура злякалися. Це вам із перепою казна-що примарилося!

Нічого не вдієш. Попленталися мужики назад, а десятник для певності йде попереду. Доходять знову до того місця — і знов те саме: шурхіт, дикий крик, і щось несеться просто на них із темряви. Десятник не розгубився, викрутив ґніт лампи на повну. І тут усі як зойкнуть! Те, що на них бігло, — ще й світилося.

Тут уже ніякі нерви не витримали. Знову рвонули навтьоки, тільки цього разу вже абсолютно тверезі. І що найцікавіше — десятник, який хвилину тому з усіх сміявся, біля ствола опинився першим.

Вилетіли на-гора, ґвалт підняли на весь рудник. Примчав сам хазяїн копальні, давай розбиратися. Роботу продовжувати треба, а сміливців — катма, свідки ж бо поважні. Ніхто в шахту ні ногою, навіть попри штрафи за простій. Тоді хазяїн зібрав загін відчайдухів із демобілізованих солдатів. Екіпірували їх за останнім словом техніки — дали електричний прожектор. Озброїли мисливськими рушницями з таким калібром, що й на ведмедів можна ходити. Пообіцяли десять відер горілки, відпустку й гроші.

Пішли солдати вниз. На подвір’ї копальні тиша така, що чути, як вітер свистить. Чекають. Аж ось — лунають удари. Сигнали на виїзд.

Кліть виїжджає на-гора. Виходять сміливці — обличчя суворі. Хазяїн до них, а вони рушниці на плече і кажуть: — Ідіть у кліть і самі забирайте свого Шубіна!

Народ обережно заглядає всередину... А там лежить підстрелений здоровенний гусак.

Виявилося, бідний птах просто провалився у вентиляційний шурф. Тоді вони були неглибокі — метрів сорок-п’ятдесят. А гусак же крила має — от і впав живісіньким. Але найдивовижніше: поки падав, добряче вимазав пір’я в якійсь фосфоресціюючій рідині чи пилу. Тож коли на нього світили — він буквально світився. Ну а далі все зрозуміло: сидить переляканий птах у чорному підземеллі, чує людські голоси — і з радісним криком кидається назустріч…

Я уявив собі той регіт на ерастівському подвір’ї, ті чесно зароблені десять відер горілки — підозрюю, саме звідти беруть початок знамениті шахтарські «гусаки» — і мимоволі всміхнувся. На всі тридцять два.

Точнісінько як тоді з батьком. Він розповідав усе із серйозним обличчям аж до слова «гусак», а потім ми реготали до сліз. Цю історію він згадував не раз за різними застіллями, але такого враження, як тоді, у шахті, вона більше ніколи не справляла. Батько був людиною вкрай практичною, усі свої знання передавав мені виключно в роботі. Порожні балачки з ним були рідкістю. І той урок став одним із найважливіших.

Збоку моя посмішка, мабуть, виглядала дико. Знеструмлена виробка, вода піднімається, газ накопичується, автоматика вперто вибиває «Землю». Мужики стоять розгублені, готові повірити в будь-яку чортівню. А я стою і посміхаюся.

Саме тоді батькова байка перемкнула щось у моїй голові. — «Шукай гусака», — наказав я собі.

Паніка відступила, поступившись місцем жорсткому інженерному розрахунку. Звісно, ніякого єдиного «магічного» обриву не виявилося. Це був складний, безжальний каскад поломок — хитромудрий ланцюг, де одна аварія одразу тягнула за собою іншу. Здавалося, сама шахта чинить опір, випробовуючи нас на міцність.

Майже дві доби ми розплутували цей вузол. Майже дві доби безперервного двобою з металом, водою, газом і темрявою. Але ми вже не блукали навпомацки. Ми вже спокійно шукали своїх «гусаків». І потроху розібралися.

Я досі безмежно вдячний батьковому Шубіну — він тоді вивів мене на єдино правильні рішення. Виходить, Шубін таки існує і таки допомагає. Тільки ось у такий химерний спосіб.