Тихий ранок десь в Еребії

В якомусь паралельному Всесвіті десь на просторах континенту Еребія заховалося невеличке затишне містечко Ольдберг. Із середньовічними костелами, відполірованою сторіччями бруківкою і мальовничими парками на берегах місцевого озера.

Зараз в Ольдберзі вступала в свої права весна. Дерева починали вибухати свіжою зеленню з пухких бруньок. Пташки шаленіли нестримними шлюбними співами. А ще як врахувати, що це був сірий ранок весняного Ольдберга... Прохолодна світанкова тиша, що переривається лише конкурсом пташиних хорів.

Двійко юнаків, Макс і Марк, заскочили, як зазвичай, в кав’ярню по дорозі на пари в універі. Заклад щойно відчинився, тож хлопці не сумнівалися, що стануть першими відвідувачами, як це завжди траплялося.

Але цьогораз студенти виявили в кав’ярні дивного клієнта, що аж ніяк не скидався на типового ольдбержця. Сиве волосся і сива борідка різко контрастували з доволі ще не старим обличчям. І чорні окуляри. Чорне засмальцьоване худі щедро розписане якимись фразами, але незрозумілою для хлопців абеткою. Поруч із клієнтом на підлозі лежав, заплющивши очі, чималий пес, реагуючи на нових відвідувачів хіба що порухом вух.

– І що, правила змінились? – закинув баристі Макс. – З тваринами вже можна?

– Це ветеран... сліпий... із поводирем... – прошепотів бармен. – Їм один без одного ніяк.

Незнайомець неквапливо сьорбав свою каву, при тому будучи настільки похмурим, що це скасовувало його приналежність не те що до ольдбержців, а й до еребійців узагалі. Типовий «лимон» зі сходу.

В маленькому приміщенні хлопці, узявши свої традиційні «еспресо», куди б не сіли, – все-одно б опинились на сусідньому столику до зайди.

– Доброго ранку, шановний, – найбільш балакучий Макс звернувся до чужинця саксонською, як загальноприйнятою мовою міжнаціонального спілкування в Еребії. – Бачу, ви сумуєте. Чи не могли б ми чимось вам допомогти?

– Допомогти? – з сумною посмішкою перепитав незнайомець з виразним східним акцентом. – Та ви вже й так допомагаєте, – і вказав на свою напівпорожню філіжанку. – Чашка кави з кожного з вас... З кожного... Раз на місяць... Дякую...

Макс остаточно впевнився, що співрозмовник – типовий рутинець. З одного боку – він явно не ідеально володів саксонською, тож говорив повільно, складно підбираючи слова. А з іншого – його незграбні лінгвістичні конструкції гучніли наче вирок:

– Так, могли би й більше... Наприклад, припинити торгувати з агресором... або хоча б заблокувати протоки... які знаходяться у вашій юрисдикції... Просто... щоб ворог не міг заробляти кошти на війну... На вбивство нас... Але я, мабуть, Галя надто балувана... На що можна розраховувати від людей... з яких лише п’ятнадцять-двадцять відсотків... готові боронити свою землю? А решта? Тікати на захід? Але якщо тут загарбника зупиняти не буде кому... то він дійде й туди. Тоді що? Тікати за океан? То які вони тоді громадяни Еребійського Союзу?.. Ось тому і немає в мене підстав... для славнозвісної еребійської фірмової усмішки...

Незнайомець сумно посміхнувся заціпенілим хлопцям, допив одним ковтком каву і схопився за товстий ціпок, що стояв, обіпертий об сусідній столик.

– Дякую, хлопці, за каву, – рутинець остаточно випростався, – і не зважайте... це лише ПТСР... Пробачте...

Підвівшись, він зашкутильгав до виходу, не даючи жодної команди собаці й не натягуючи повідець. Тим не менше пес миттєво підхопився і попрямував до виходу поруч із хазяїном.

Допивши свою майже охололу каву, хлопці теж нарешті випірнули назовні. В тихому нерухомому повітрі весняного ранку тільки пташки своїм цвіріньканням порушували застиглий мед часопростору.

В доступному погляду хлопців краєвиді знаходився лише провулок з перехрестям, яке попри червоний сигнал світлофора перетинав, кульгаючи, дивний незнайомець. Роззираючись праворуч-ліворуч, він тим не менш впевнено, хоч і повільно, пхався на той бік вулиці. Собака крокував поруч, жодним чином не реагуючи на відверте порушення правил дорожнього руху.

– Теж мені поводир, – криво посміхнувся Марк. – Не пощастило ветерану...

У цю мить в просторі почало наростати дратівливе дзижчання якогось мопеда. Геть недоречне в ідилічній тиші Ольдберзького ранку. Перша емоція хлопців – шалений байкер зараз може збити інваліда на перехресті. З таким-то поводирем!

Натомість рутинець повівся неочікувано – звів обличчя до неба і почав напружено роззиратись, здійнявши в повітря свою товсту тростину.

Дзижчання гучніло і за мить у небі над перехрестям з’явилось неочікуване одоробло – трикутник літального апарату. Марк ледь не рефлекторно вихопив з кишені смартфон і почав знімкувати небачене явище.

А от рутинець, можливо теж рефлекторно, прицілився в дрон зі свого ціпка наче з рушниці й супроводжував його рух. Упродовж кількох секунд нічого не відбувалось. Але пролетівши над парком, десь над озером дрон раптом вибухнув просто в повітрі.

Складалося враження, що ситуація неочікувано перевернулася з ніг на голову, – не мопед збив інваліда, а інвалід збив повітряне одоробло.

Відгомін вибухової хвилі різко скуйовдив зачіски Марка і Макса. А ось рутинець на перехресті, позбавлений третьої точки опори, заточився і впав. При цьому одна штанина закотилась, і хлопці побачили замість ноги важелі механічного протезу.

За мить чужинець опанував себе й почав підводитись за допомогою свого супер-ціпка.

На звук вибуху з кав’ярні вискочив бариста.

– Що тут трапилось? – знервовано звернувся він до хлопців.

– Здається, ветеран своїм ціпком збив дрона, – відгукнувся завжди незворушний Марк. – А ти ще казав, що він сліпий!

– Не казав, – заперечив бариста. – То ви все не так зрозуміли. Сліпий ветеран – то пес. А кульгавий – його поводир...

Помітивши хлопців, чужинець, криво посміхнувшись, махнув їм рукою. Потім, розвернувшись, пошкутильгав убік парку. Мабуть, щоб всістися десь на лаві на березі озера і насолоджуватись казковими краєвидами.

Тим часом світлофор, що вже засвітився зеленим, раптом змінив фігурку крокуючої людини на бешкетливий смайлик, який до того ж іще й підморгнув хлопцям. Мить – і світлофор знову повернувся до нормального стану.

Друзі здивовано перезирнулись.

– Ти теж це бачив? – спитав Макс у баристи. Той лише знизав плечима:

– Рутинці... – і попрямував усередину кафешки.

– А хіба він мав право так стріляти, та ще й в межах міста? – раптом засумнівався Макс. – А ще уламки в озеро впадуть – це ж шкода довкіллю!

– Твоя правда, – спохмурнів Марк і заходився тицяти в смартфон. – Треба повідомити поліцію.

Птахи, що принишкли під час потужного вибуху, нарешті оговтались і відновили виконання своїх партитур. До мальовничого еребійського містечка повернувся тихий весняний ранок.