Амстердамець

Річковий теплохід «Алмаз» формально значився на балансі військового підприємства з безликою назвою — поштовий ящик «777». Порт приписки мав столичний і в сезон справно виконував круїзи за маршрутом Київ — Одеса — Київ. Окрім команди, теплохід приймав на борт понад сотню пасажирів, мав відносно комфортабельні каюти, камбуз та їдальню, за морською традицією іменовану кают-компанією.

За класом морехідності — «ріка-море» — він цілком міг би гайнути хоч навколо Європи. Але в силу приналежності до режимного ящика про жодну Європу мови не було. Тож Європою для «Алмаза» залишався Дніпро, а заморським курортом — мис Великого Фонтану на околиці Одеси. Теплохід за розкладом заходив у річкові порти на Дніпрі, три доби стояв на мисі в передмісті Одеси, а потім оздоровлених та загорілих відпочивальників благополучно повертав до столиці. І знову в рейс.

Літо видалося спекотне. Стояв кінець липня. Сезон відпочинку був у розпалі. Все йшло за планом профкому. Корабель готувався до прийому відпочивальників. Судно стояло на парах. Десь у надрах корпусу мірно працював дизель. Йшли останні приготування. Палубою метушився персонал. Чулися переговори між машинним відділенням і капітанським містком. У відчинених ілюмінаторах камбузу мигтіли розпашілі обличчя кухарів, а трапом дозавантажували якусь провізію. Все це створювало неповторну атмосферу безтурботності й передчуття приємної подорожі.

Посадка була призначена на десяту ранку. Пасажири були в основному з філії 777.

Один одного добре знали, віталися, обмінювалися враженнями від попередніх вояжів та кучкувалися за групами інтересів. Тобто складали домінуючу групу ветеранів відомства з регулярного відпочинку на воді.

Були й варяги. Серед юрби виділялася незнайома, примітна і не дуже обтяжена валізами компанія. Гурт стояв осторонь. А примітність його була в тому, що двох чоловіків супроводжував великий білий кіт.

Спершу це виглядало як весела деталь. Але варто було придивитися — і відчуття змінювалося. Опершись на перила причалу, кіт стояв на задніх лапах і разом із чоловіками солідарно прихлебтував зі склянки мінералку. Однією лапою він впевнено притримував стакан, кігтями другої в різнобій поцокував по бетонному парапету. Вузенькими зіницями жовтих очей хвостатий нетерпляче позирав на теплохід. У такій позі кіт вухами сягав чоловікам вище пояса.

І водночас виглядало це так, ніби не він підлаштовується під людей, а люди — під нього.

У його рухах геть не було метушні. Навпаки — якась дивна впевненість і поблажливість. Час від часу кіт відривався від поцокування по бетону, значимо підводив очі, потім позирав на лапу, не зайняту цоканням. При цьому крутив нею — то подушечкою вгору, то вниз. Складалося враження, що кіт зважує якусь думку або розмірковує про щось своє, чисто особисте.

За інших обставин це одразу впало б в око. Але наразі над причалом витав легкий дух курортної ейфорії та довгоочікуваної мандрівки. Публіка, налаштована на відпочинок, сприймала все крізь рожеві окуляри — тож, за людською легковажністю, кіт видавався їй просто милим і кумедним.

Старший у компанії, чоловік років за п’ятдесят, був нижче середнього зросту. Одягнений у світлу літню трійку. В лівій руці тримав старомодний шкіряний саквояж. На передпліччі правої красувалася елегантна рукоять тростини-парасольки. Обличчя одразу видавало інтелігента. Тонко стулені губи скоріше можна було сприйняти за іронічну посмішку, але враження іронії зводив нанівець погляд. Витрішкуваті карі очі були допитливими й трохи колючими.

Другий чоловік був молодший, років десь за сорок. Зростом вище середнього, міцної статури, вбраний у білу теніску навипуск, мав при собі великий портфель та фотоапарат через плече. Спершись ліктями на перила, він безтурботно оглядав юрму на пристані. Періодично схилявся до кота і щось йому примовляв. Той на зауваження господаря робив ледь помітні рухи хвостом, відривався від склянки, елегантно водив лапою по розкішних білих вусах та поважно кивав. Своєю чергою, вказуючи тростиною на теплохід, старший теж озирався на пухнастого і щось йому втолковував. На що кіт по-людськи знизував плечима, закочував очі, смикав вусом і, схоже, у відповідь щось енергійно лопотів.

Музика, що линула з теплохода, та гамір на пристані заглушували розмови компанії. Тож збоку все виглядало досить мило: в очікуванні приємної подорожі двоє потенційних відпочивальників невимушено спілкуються між собою та розважаються зі своїм котом.

Поряд із трійцею, біля великих валіз, стояли дві дами бальзаківського віку. Одна з них — огрядна тітка в білій мереживній сукні. Друга, на противагу подрузі, сухорлява, висока та в окулярах із товстелезними скельцями. Вбранням вона нагадувала вчительку географії старших класів середньої школи. Огрядна весь час позирала то на кота, то на чоловіків.

Спілкування трійці вона сприйняла як процес виховання чотирилапого. Даму явно розпирало взяти участь у повчанні пухнастого велетня. Обмахуючись капелюшком, «мереживна» підступилася до компанії. Намагаючись зав’язати розмову, вона кивнула на кота:

— Це у вас яка порода? — і, не чекаючи відповіді, додала: — Цей завод я добре знаю. Це ж явно сибірський ангор.

На вердикт тітки, чоловіки перезирнулися і перевели погляди на потенційного чи то сибіряка, чи то ангора. Тримаючи склянку в лапах, кіт відірвався від мінералки, знизав плечима та закотив очі під лоба. Сходило на те, що дамська ерудиція його не обходила. Резолюція від пані в білому зависла в повітрі. Запала незручна пауза.

Молодший із чоловіків зробив обличчям непевний вираз, стенув плечима та досить ввічливо мовив:

— Можливо, ви і праві, — і, певно, щоб уникнути лекції-дискусії на тему «особливості роду-племені котячих», перевів погляд на теплохід.

Натомість кіт поставив склянку на парапет, і спершись спиною на перила, демонстративно склав задні лапи «нога на ногу». Примруживши око, він загонисто розглядав непрохану виховательку.

Невідомо на що більше — на відповідь чоловіка чи на нарочиту поставу «сибірського ангора» — але дама явно образилася. Повернувшись до подруги, тему виховання вона очікувано продовжила:

— Особини цієї породи, а особливо білої масті, дуже примхливі та капосні, — дама зневажливо кивнула на кота, а потім переможним поглядом змірила чоловіків, виглядом показуючи: «А що! Моя таки зверху!».

Чоловіки тривожно перезирнулися. Особливо занепокоївся молодший. Схилившись над котячим вухом, він чомусь перейшов на «ви» та в пів голосу почав примовляти:

— Харитоне Марковичу, тримайте себе в руках. Ви ж пам’ятаєте: я ще звечора просив — на людях не базікати, приводу для ексцесів не давати і не робити ніяких вибриків. Просто давайте всі разом спокійно сядемо на теплохід. А на ці дилетантські розмови про масть та характер ви просто не звертайте уваги.

Незважаючи на музику та гамір, попри кепський характер, зі слухом у дами було все в порядку. Досить гучно, щоб чули всі, вона язиком завелась:

— То це я дилетантка?! Та у моїх знайомих такий точно екземпляр водиться. Він їм усі шпалери подрав. А ті намагалися втюхати його мені! Це ж треба такої нахабності набратися?

Певно, щоб підкреслити своє обурення, дама сіпнула головою і продовжила:

— Ага! Не на ту напали! Та щоб я таке чудовисько вдома тримала? — Потім, ніби припрошуючи взяти участь у ймовірному скандалі, огрядна обернулася до подруги.

На знак солідарності географічка запопадливо заторохтіла:

— Кларо Захарівно! Абсолютно згодна з вашою думкою. Ви, як завуч, завжди праві. Недарма ж педколектив нашої школи так цінує вас за ерудицію і глибоку прозорливість.

Сходило на те, що вчительки явно не були працівниками філії, але з волі профкому теж претендували на місця відпочивальників теплохода «Алмаз».

Далі сталося те, на що вчительки явно не очікували. Не змінюючи пози, кіт заклопотано почухав голову. Далі утробним баритоном, явно людським голосом, з притиском на літері «р», розсудливо мовив:

— Ну ось, панове. Перед нами яскравий приклад. Маємо особину з явно вираженим синдромом емоційної ізоляції.

Клара Захарівна сіпнулася так, ніби сіла на стілець з гострою металевою кнопкою.

Вибалушивши очі й схиливши голову набік, вона грізно дивилася на кота. Товаришка застигла з відкритим ротом. Її великі очі за лінзами сторожко бігали: то на промовця, то на завучку.

А кіт знову озвався:

— Пане професоре, — чотирилапий явно звертався до старшого в компанії, — ви як думаєте, що може бути першопричиною синдрому: вікові зміни чи набутий негативний досвід?

Схоже, згадка про вікові зміни подіяла на жінку, як нашатир. Стрепенувшись і хапаючи ротом повітря, вона беззвучно витріщилася на чоловіків. Ті, давлячи сміх, відвернулися в бік теплохода. Але заряд у Клари Захарівни, схоже, не закінчився. Багряніючи обличчям і набравши в легені повітря, завучка істерично вибухнула:

— Ви тільки погляньте на це неподобство! Який кіт, такі й господарі! Видресирували хвостатого патякати де попало і що попало! А самі скаляться, як ненормальні! Теж мені інтелігенція!

Локальну обстановку розрядило оголошення по гучномовцю. Гугнявий металевий голос люб’язно запрошував пасажирів на посадку. Публіка вмить оживилася. Біля трапу утворилася черга. Компанія з котом опинилася в хвості.

Дама в білому з подругою залишалися на пристані. Вони по черзі з пляшечки капали в склянки чи то валеріану, чи то корвалол. Згодом вони теж підтягнулися, але від трійці стали подалі, на безпечній відстані.

Посадка на судно почалася.

На трапі утворилася невелика тиснява. Пасажирів зустрічав старпом Амуров. Морська форма та білий кашкет надавали йому вигляду бувалого моряка.

Поблискуючи золотою фіксою, старпом випромінював щиру гостинність та увагу. При цьому ретельно перевіряв посадочні талони, звіряв їх із даними путівки та пояснював дорогу до кают. Майже кожному пасажиру душевно тиснув руку, бажаючи гарного відпочинку. Чому «майже» бо дам, такою увагою, він удостоював вибірково. Якщо пасажирку супроводжував чоловік, то й руку тиснув йому. Жінка удостоювалась кивком та стандартними побажаннями.

Інша річ, коли пасажирка була самотня і вродлива. Тут набір привітання включав усе: сяйво золотої фікси, багатозначне рукостискання, чарівну посмішку та ультиматум незабутнього відпочинку.

До речі, слід зазначити, що старпом був «вродженим інструктором» із судноплавства. У рейсах Едік Амуров не пропускав жодної красивої жінки, щоб не навчити її керувати пароплавом. А морехідні схильності майбутніх учениць він наметаним оком визначав ще при посадці. Тому і на прийом пасажирів завжди зголошувався першим.

Хоча, якщо копнути глибше, то Едуард Амуров за освітою був кухарем. Із куховарством у нього трохи не заладилося. На кулінарному поприщі отримав він два роки в’язниці за організацію торгівлі «лівими» пиріжками. Вже після відсидки, подалі від ОБХСС, та дякуючи батькові — начальнику райгастрономторгу — він із липовим дипломом влаштувався старпомом на круїзний теплохід «Алмаз».

Коли до старпома підійшла наша трійця з документами на посадку, трапилася заминка. Молодший із чоловіків простягнув три путівки та посадочні талони. Вичитуючи першу путівку, Едік автоматично потис руку пасажиру:

— Дуже приємно, Григорію Івановичу. Раді бачити вас на борту нашого лайнера. Ваша каюта номер п’ять. Пройдете по коридору нижньої палуби майже до кінця. Номер каюти на дверях.

Вичитуючи наступну путівку, Амуров мигцем зиркнув на пасажира. Зустрівши проникливий погляд, чомусь стушувався. Це йому нагадало візити до слідчого ОБХСС. Обережно потискаючи руку гостя, він єлейно припрошував, але блудливий погляд спрямував у нікуди. Цьому прийому він навчився ще в слідчому ізоляторі:

— О! Романе Ароновичу! Нам дуже і дуже приємно, що ви обрали саме нас. Сподіваюся, що відпочинок на нашому теплоході вас не розчарує. Ваша каюта теж номер п’ять.

Проводжаючи гостя тривожним поглядом, старпом усе ще тримав руку простягнутою. Аж раптом у спітнілій долоні він відчув щось пухке і тепле. Зиркнувши на пасажира, Едік втратив дар мови. На нього дивилися темні котячі зіниці здоровецького білого кота, який стояв на задніх лапах.

Машинально тримаючи лапу в руці, Амуров заглянув у курортний ордер. Там чомусь рукописними друкованими літерами на латині значилося: «Cat Khariton Markovich». Старпом здивовано перевів погляд із путівки на чотирилапого. В голові майнуло: «Що за маячня? Кіт на задніх, і руку так нахабно тицьнув? А де ж сам пасажир?».

Едіка заціпило. Ступор посилився, коли в його спітнілій долоні додалося легеньке пошкрябування кігтями, і від кота почувся вже знайомий дамам баритон:

— Ви що, шановний, обов’язки забули? Чи у вас до пасажирів ставлення вибіркове?

Амуров відірвав погляд від кота і чомусь безпорадно зиркнув на Романа Ароновича. Той, із колючим поглядом, ствердно покивав головою. Від того кивання у старпома знову перед очима вигулькнув слідчий. Дурнувато оголивши золоту фіксу, у Едіка сіпнулася щока. Він знову перевів погляд на кота. Той змовницьки підморгнув і значимо додав:

— Гарненький у вас зубчик. До морської форми вам дуже і дуже личить.

Відсмикнувши руку від лапи, Едік чомусь сторожко прикрив коронку пальцями.

Кіт з гідністю висмикнув у нього талони з путівками та попереду чоловіка, на задніх лапах, поважно почапав на борт теплохода. Зиркнувши на порожню долоню, старпом зачудовано подивився вслід незвичному пасажиру.

Пригода з говірким пасажиром збила Амурова з пантелику геть. Він навіть забув про двох дам. Учительки, випромінюючи ауру корвалолу, вже підтягнулись на трап. Тримаючись за поруччя, старпом стовбичив у повній прострації. Щоб привернути увагу контролера, дама в білому прямо перед обличчям семафором помахала йому путівками:

— Агов! Шановний! Ви що, про нас забули?

Амуров стрепенувся. Він машинально взяв папери в руки. На дам він глянув так, ніби вони не існували. Дама в мереживах це помітила і єхидно пробурчала:

— Як з котами ручкатись, так це, будь ласка. А нормальних пасажирів привітати — то зась?

Старпом стушувався. З робленою посмішкою він машинально проговорив привітання. Потім, ніби вибачаючись та шукаючи підтримки, додав:

— Ох і спекотно сьогодні. Голова геть обертом іде.

Дами схвально закивали контролеру. У Едіка все нібито ставало на свої місця: спека, посадка, нерви, капризи пасажирів. Частково заспокоїли старпома і резонні зауваження мереживної до подруги:

— Я ж тобі казала: візьми парасольку від сонця. Ти не послухала, от тобі голову і напекло.

Слухаючи дам, Амуров зняв кашкет, витер спітніле чоло і піднявся на борт. Заклопотано йдучи до каюти, він ледь не зіштовхнувся з буфетницею Зіною:

— Едік! Куди тебе несе? Ти що, дороги не бачиш?

Зіна, здається, була не в гуморі, а статус Едіка як старпома її явно не бентежив. Намагаючись налаштувати візаві на довірливу розмову, Амуров примирливо відмахнувся:

— Зін, а ти не підкажеш, що там за пасажири в п'яту розписані? Там у пасажирах кіт випадково не значиться?

Обмахуючись від спеки паперами, буфетниця здивовано зиркнула на старпома:

— Едік, ти що, блекоти об'ївся? З яких це пір профком на котів путівки оформляє?

Ігноруючи питання та киваючи пальцем на папери, Едік поцікавився:

— То що в тебе? Профкомівський реєстр?

Зіна кивнула.

— Ну, реєстр. А ти що, путівки при посадці не перевіряв?

— Перевіряти — то я перевіряв, але хочу глянути більш детальну інформацію.

Запобігливо зиркаючи на буфетницю, ніби шукаючи підтримки, Едік промимрив:

— Ти розумієш, тут зі мною від спеки та посадкового дурдому якесь марево трапилось.

Зіна іронічно пирхнула:

— Пф! Що, знову якусь кралю небачену пригледів?

Едік зняв фірмовий кашкет та хусткою витер спітніле чоло:

— Та яка там краля. Просто пасажир трапився якийсь незвичний.

— І що ж в ньому такого незвичного? — знизала плечима Зіна.

Не бажаючи виставити себе дурнем розповіддю про кота та намагаючись підібрати опис пасажира, старпом забурмотів:

— Ну… розумієш, ну просто дородний він такий, білий, ну і… занадто ввічливий.

Не випускаючи з рук реєстру, Зіна знизала плечима та розгорнула папери. Едік підступився і, бурмочучи під ніс, почав вичитувати:

— Так-так-так. І хто тут у нас у п’ятій? Ага! Путівки з резерву Міністерства охорони здоров’я. Відпочиваючі: Академія наук. Професор медицини Струм Роман Аронович. Так, так, так… з цим усе ясно, — старпом полегшено видихнув.

— Другий — Кротов Григорій Іванович. Старший співробітник НДІ вивчення проблем НЛО. Це теж добре, що НДІ і НЛО.

— А третій у нас значиться як «Cat Khariton Markovich», — старпом запитливо подивився на Зіну: — Це як розуміти?

Зіна пояснила:

— Позавчора в профкомі була. Списки пасажирів брала, так секретарка попередила, що отой третій — іноземець. Запрошений колега професора. Теж науковець, із самої Голландії. А прізвище, ім’я та по батькові вона переписала з його паспорта.

— Так кажеш, іноземець? — Едік чомусь сіпнув щокою і почухав потилицю. — А розмовляє по-нашому, — старпом запитливо подивився на Зіну.

— А що тобі дивно? Певно, мову нашу вивчив. Чи що не так?

— Та ні, все гаразд. Я ж казав тобі: просто здоровецький він, білий і занадто ввічливий. Я би сказав, навіть нахабний, хіба що…

Едік не договорив. Промовчавши, перепитав:

— А капітан у курсі?

Буфетниця різко відсмикнула папери від старпома:

— Мабуть у курсі, але не певна. Позавчора, після профкому, намагалася йому втолкувати, що у нас на борту будуть представники МОЗ, вони ж пасажири з п’ятої.

— Ну, а він що? — Едік вичікувально дивився на Зіну.

— Що-що? — Зіна явно нервувала. — Ти мені скажи краще, де протеже твій — наш бортовий лікар Троїцький?

Едік знизав плечима:

— А що Троїцький? Бачив його в середу. Після посиденьок у капітана зайшов до мене. Сказав, що Сич розпорядився виділити йому ящик «Стрелучетору».

— А ти і повірив, радий старатися, і виділив!

— Так я ж зі своїх запасів, — винувато виправдовувався Амуров.

— Гарно ж ти виділив. Вчора дзвонила його жінці, справлялася, чому Троїцького досі нема. Так знаєш, що вона мені відповіла?

— А що? — старпом занепокоєно дивився на Зіну.

— А те, що Троїцького твого з білою гарячкою швидка забрала! — Зіна взялася в боки і загрозливо дивилася на Едіка.

Намагаючись якось показати свій статус, старпом огризнувся:

— А якщо знаєш, що швидка забрала, то навіщо питаєш?

Зіна озирнулася. Сторонніх очей не було. Вона скрутила реєстр трубочкою та поплескала старпома по форменій фуражці:

— В кінці кінців, старпом ти чи ні! Хто має перейматися персоналом? Хто підсунув Сичу цього алкоголіка Троїцького? До його появи наш Матвій Петрович, якщо і випивав, то в міру. А Троїцький твій мало того, що алкоголік, так ще й маніпулятор, і взагалі — з нього лікар, як з тебе старпом!

З характеру розмови виходило, що буфетниця за рангом впливу на кораблі була явно вища за старпома. Пропустивши мимо вух їдке порівняння, Едік ображено засопів:

— Зінаїдо Григорівно, ну ви ж знаєте, це ж сам голова профкому його рекомендував.

Змірявши старпома нищівним поглядом, Зіна крутнула головою:

— Знати, то я знаю. Але ж це твій батечко за якісь оборутки з тим головою засватав його нам на лікаря. А за порядок на борту кому відповідати — Матвію Петровичу?

Старпом благально склав руки на грудях:

— Зінаїдо Григорівно! Боржником буду! Ви ж до капітана кращий підхід знаєте. Дуже прошу, введіть його якось у курс ситуації.

Зіна недобре зиркнула на Едіка, мовчки розвернулася та подалася в напрямку капітанської каюти.

Після розмови з Зіною пригода з говірким котом із голови старпома якось вивітрилася.

Подивившись услід буфетниці, Едік зробив невдоволену гримасу, поправив форменого кашкета та полегшено зітхнув.