Вирішувач проблем. Початок

Наступного дня, а це була субота, Ігор Самохвалов поїхав на риболовлю разом із Федором Васильковим. Того дня стояв густий туман. Приїхавши до озера, вони почали шукати місце зі зручним підходом до води.

За кілька хвилин Васильков уподобав невеликий півострівець і вирішив розташуватися там, неподалік від іншого рибалки, який прийшов трохи раніше.

Риболовля йшла доволі непогано. Риба не лише охоче клювала, а й справді ловилася. Треба визнати, у Самохвалова справи йшли значно краще. Мабуть, ділова хватка і тут далася взнаки.

— Скажіть, Федоре, а як ви взагалі почали займатися вирішенням усіляких проблем? — поцікавився Ігор.

— О, це дуже цікава історія. Зараз розповім, — охоче відповів Васильков. — Так сталося, що в юності мене покинула дівчина, яку я дуже кохав. Щоб не думати про неї без упину, я намагався зайняти весь свій вільний час. І перше, що спало мені на думку, — це різноманітні клуби за інтересами. Клуби любителів шахів, колекціонерів монет і марок, а також авіамоделістів мене зовсім не приваблювали, бо я в цьому геть нічого не тямив. А от оригінальні й незвичайні клуби викликали в мене неабияку цікавість. Першим місцем, куди я потрапив, був клуб анонімних алкоголіків. Не подумайте нічого такого, потягу до спиртного я не мав. Просто цей клуб першим трапився мені на очі. Коли я зайшов до приміщення, засідання вже було в самому розпалі, і мене посадили на стілець. Усі присутні сиділи колом, у центрі якого перебувала психологиня. Саме на її плечі було покладено обов’язок позбавити учасників алкогольної залежності. Усе почалося з привітання.

«— Добрий вечір. Мене звати Вікторія, я психологиня, яка допоможе вам подолати залежність, — промовила інтелігентного вигляду жінка в стильних окулярах. — Тепер кожен із вас має представитися й зізнатися у своїй проблемі. Вона у вас усіх спільна. Ви зі мною згодні? Тоді почнімо.

Жінка втупилася в бороданя середніх років і тицьнула в нього пальцем.

— Це ви до мене? — несміливо запитав він.

— Так, саме до вас. Представтеся, будь ласка.

— Мене звати Віктор Кропоткін, — видавив він із себе.

— Так, чудово, — підбадьорила його Вікторія. — А тепер скажіть: “Я алкоголік”.

— Хто, ви? — здивовано перепитав Віктор.

— Ні, ви. Ну ж бо, скажіть: “Я алкоголік”. Давайте!

— А це обов’язкова процедура? — бородань усе ще не втрачав надії ухилитися.

— Звісно! Скажіть це, інакше від нашої зустрічі не буде жодної користі.

— Ну гаразд, якщо ви так наполягаєте, — зам’явся Віктор. — Гаразд. Я алкоголік.

— Ну от бачите, це ж зовсім не страшно, — зраділа Вікторія й навіть заплескала в долоні.

— Так, а тепер ви, — подивилася вона на лисого чоловіка в дивному картатому піджаку.

— Мене звати Геннадій, — відповів той, нервово соваючись на стільці.

— Чудово. А тепер скажіть те саме, що й ваш товариш по нещастю, — продовжила Вікторія.

— Який ще товариш? — не зрозумів Геннадій.

— По нещастю, — повторила психологиня. — Скажіть, що ви алкоголік.

— А мене це теж стосується? — дивувався Геннадій.

— Звичайно! Ну ж бо, сміливіше. Просто скажіть — і все! — почала втрачати терпіння Вікторія.

— Гаразд, як скажете, — похмуро погодився він. — Я алкоголік.

— Ну от, а ви боялися, — поправляючи зачіску, продовжила психологиня. — Тепер наступний. Представтеся, будь ласка.

— Мене звати Василь, — промовив огрядний чоловік, який насилу вміщувався на стільці. — Я тракторист.

— Василю! Не відставайте від своїх товаришів, — вигукнула Вікторія. — Зізнайтеся, що ви теж алкоголік.

— Ні, — не погодився Василь. — Я тракторист третього розряду.

— Послухайте, кожен із вас боїться зізнатися в цьому навіть самому собі, не кажучи вже про інших, — почала пояснювати психологиня. — Але це справді необхідно для справи. Ви мене розумієте?

— Ні, — замотав головою Василь. — Я тракторист.

— Гаразд, нехай ви тракторист. Але ж ви п’єте? — не відступала Вікторія.

— Тільки воду або чай, — винувато дивлячись на неї, відповів Василь.

— Справді? — здивувалася Вікторія. — Тоді навіщо ви прийшли до товариства анонімних алкоголіків?

— Я прийшов на співбесіду.

— Ось як! — ще більше вразилася Вікторія. — А на яку посаду ви прийшли влаштовуватися?

— Трактористом, — незворушно відповів Василь.

— Тобто ви прийшли до товариства анонімних алкоголіків улаштовуватися трактористом? — вирішила уточнити психологиня.

У неї вже виникли підозри, що цей чоловік має серйозні психічні відхилення.

— Ні, я прийшов улаштовуватися до фірми “Агроспецтехніка”, — так само спокійно відповів тракторист.

— Тоді що ви робите тут? — ледве стримуючи роздратування, втупилася вона в нього.

— “Агроспецтехніка” в сусідньому приміщенні, — пояснив Василь. — Я прийшов надто рано, туди ще не пускають, а в коридорі холодно. Можна я тут почекаю?

— Сидіть уже, хоча ви мало все не зіпсували, — поблажливо дозволила психологиня. — Тоді послухаємо наступного члена клубу. Як вас звати?

Молодий хлопець із відстовбурченими вухами, який сидів поруч із Василем, раптом стрепенувся.

— Мене звати Владислав, — насилу вимовив він.

— Та-ак. І ви алкоголік, — підказала йому Вікторія.

— Я алкоголік? — насуплено перепитав він.

— Так, зізнайтеся у своїй слабкості, — наполегливо вимагала вона.

— Ні, — запротестував Владислав. — Я тракторист.

— Що? Знову тракторист? — обурилася психологиня. — Теж на співбесіду?

— Так.

— Та що ж це таке! — вигукнула вона. — Ви хіба не розумієте, що заважаєте мені працювати? Наступний! Як вас звати?

Худорлявий чоловік середніх років чемно підвівся й уклонився.

— Мене звати Микола, — оголосив він, облизавши пересохлі губи.

— І ви, бува, не тракторист? — із підозрою запитала Вікторія.

— Ні, — кашлянувши, відповів той.

— Тоді зізнайтеся у своїй слабкості. Скажіть, що ви алкоголік.

— Мене звати Микола, — знову повторив чоловік.

— Та-а-ак, і я — алкоголік, — наполягала Вікторія.

— А я — комбайнер! — несподівано для всіх заявив Микола.

— Що? Знову на співбесіду? — ледве стримуючи емоції, перейшла на крик Вікторія.

— Так, — просто відповів він. — Можна тут почекати?

— Та ви що, змовилися, чи що? — втрачала самовладання психологиня. — Наступний! Ти хто? Як тебе звати?

— Костянтин, — втягуючи від страху шию в плечі, відповів новий кандидат в алкоголіки.

— Ти не тракторист?

— Ні.

— Не комбайнер?

— Ні.

— Тоді хто ти?

— Механізатор.

— Ви мужики чи ні? — кричала вона. — Чому ви не п’єте горілку? Я ж через вас без роботи залишуся!

Присутні з підозрою подивилися на нещасну дівчину, явно сумніваючись у її адекватності.

— Ми не хочемо, — відповів за всіх Василь. — Горілку пити дуже погано. У нас є сім’ї й маленькі діти. Краще випити чаю.

— Ну ось же є два нормальні алкоголіки! — тицьнувши пальцем у перших опитаних, істерично закричала вона.

— Ні, ми теж не алкоголіки, — зізналися Віктор і Геннадій. — Ми просто повторювали цю фразу за вами. Ми теж трактористи й чекаємо на співбесіду.

Жінка на хвилину стихла. Потім раптом обернулася й подивилася на мене.

— Молодий чоловіче, а ви? Хоча б ви алкоголік? Ну хоч трішечки?

Васильков заперечно похитав головою.

— Що за огидне містечко! — заволала Вікторія в нападі. — Жодного алкоголіка! Хоч бери й споюй усіх навколо!

Вона схопила свою дамську сумочку, ривком витягла звідти пляшку горілки й, закотивши очі, зробила кілька ковтків.

— Вам самій підлікуватися б не завадило, — резонно зауважив Федір.

— Не вчи вченого, — відповіла вона, дивлячись на нього осоловілими очима. — Хто тут психолог? Ти чи я?

Сцена закінчилася тим, що нещасна психологиня з розбитою кар’єрою розридалася. Від безперервного потоку сліз у Вікторії навіть почервоніли очі. Постійно витираючи їх рукавом блузки, вона голосила, що все втрачено й даремно був створений цей клятий клуб алкоголіків.

Раптом у двері аудиторії постукали. Вони трохи прочинилися, і в дверному отворі з’явилася білява кучерява голова. Обличчя чоловіка було настільки світлим і усміхненим, ніби в кабінеті ввімкнули додаткове освітлення.

— А ось ви де, Вікторіє! — заявив молодий чоловік. — Бачу, ви вже познайомилися з нашими майбутніми працівниками. Дозвольте представитися. Мене звати Лев Віссаріонович, я ваш майбутній директор. Радий із вами познайомитися. Не думав, що нам так швидко вдасться підібрати кадри.

— Які кадри? Що взагалі відбувається? А співбесіда? — з розгубленого натовпу одразу посипався шквал запитань.

Усмішка директора стала ще ширшою, а в голосі з’явилися схвильовані нотки.

— Зараз я вам усе поясню. Тільки зрозумійте мене правильно. У нашої фірми незабаром відкривається нова філія, і нам конче потрібні молоді, перспективні, а головне — винятково непитущі працівники. А Вікторія люб’язно погодилася допомогти мені, відсіявши кандидатів з алкогольною залежністю. Дивлячись на вас усіх, я розумію: кадри в нас що треба! Ще й стресостійкі. До концерту з алкоголем іще ніхто не дотягував. Усі здавалися на самому початку. Вікторіє! Як ви?

Однак останніх слів вона вже не почула. Дівчина настільки увійшла в роль, що замість води взяла із собою пляшку справжньої горілки. І тепер тихенько сопіла в кутку аудиторії.