Пустир

Колись я жила за містом, у селі, де мало людей і всі знають одне одного. Усе воно налічувало заледве з десяток родин. Тут жили переважно люди похилого віку зі своїми молодшими дітьми, які ще не встигли знайти своє щастя й мусили доглядати літніх батьків.

Одного разу я поїхала в гості до подруги, яка жила за довгим, порожнім степом та річкою. У мене була параноя, що хтось зайде в дім і щось винесе, тому я перевірила геть усе: розетки, чи всі речі на місцях, чи зачинені кімнати — і лише тоді замкнула хатинку на три оберти. Мій дім нічим не відрізнявся від інших: такий самий убогий, старий, дерев'яний. Проте я мала коштовності, які мені подарував колишній хлопець, і надійно їх ховала. Тільки переконавшись у безпеці, я вирушила в дорогу. Це був ще ранок.

Дорога була довгою, хоча для тих, хто звик їздити на далекі дистанції, це як горішок розколоти. Коли я дісталася степу, то зупинилася оглянути місцевість. Тут було тихо й спокійно.

Я вдихнула на повні легені чистого повітря, від чого аж ніс заболів. Степ не мав ані дерев, ані кущів — лише зелена травичка, якою було приємно ходити навіть босоніж.

Уздовж пролягала невелика стежинка, якою можна було з'їхати вниз і прямувати далі. Дорога до Христі була неблизькою, хоч я й їхала швидко.

Коли я минула степ, переді мною постало інше випробування. Річка. Вона була широкою та дуже глибокою. А сам міст — підвісний, на канатах, хоч і мав перила з боків.

Проковтнувши клубок у горлі, я злізла з велосипеда й зробила перший крок на хиткі дошки. Очі самі собою зімружилися від страху, адже я не вміла плавати й жахливо боялася висоти. Я подумки промовляла до себе:

— Не бійся, Катрусю... Головне — не дивися вниз, там нічого немає. Ти пір'їнка.

З Божою допомогою я перетнула цей міст, намагаючись не дивитися під ноги. А потім застрибнула на свого вірного «коня» й поїхала далі. Христина жила недалеко від річки, тому я швидко дісталася її хати.

Заїхавши на подвір'я, я здивувалася, бо машини її хлопця не було. Її собака Антоніо — кремезний кане-корсо — як завжди, зустрів мене гавкотом із вольєра. Стосунки в нас із ним склалися не надто дружні — ще після того інциденту з малиною. Згадувати досі страшно, хоч із того моменту минуло вже три роки.

Я припаркувала велосипед впритул до стіни будинку й підійшла до дверей. Стукати не стала — усе ж ми близькі подруги. Ми з нею й у туалеті разом сиділи, коли в неї був закреп. Відчинивши двері, я зайшла всередину. Тут було затишно — не стара халупка, де я живу, а справжній палац. Навколо панував мінімалізм. Будинок був світлим, тож перебувати в ньому — саме задоволення.

— Ти вже прийшла? — почувся солодкуватий голос Христини. — Тільки не лякайся, у мене тут трішки безлад.

Подруга вийшла з-за рогу коридору. Я оглянула її володіння й ніде, навіть під стелею, не побачила й пилинки.

— Мені здається, у тебе ідеально чисто.

— Коли здається, хреститися треба.

— Як завжди, у твоєму дусі. До речі, а де Михайло?

— Ой, краще не питай! Знову поїхав на виклик по роботі, а в нас мала бути бурхлива ніч.

Я тихо засміялася й похитала головою. Христя відступила вбік, запрошуючи мене до кімнати, і почала метатися по кухні, наче вжалений осою кінь. На стіл миттю випросталися солодощі: щойно випечені бісквіти, торт, печиво й фрукти. За мить з'явилася й свіжозмелена кава — арабіка.

— Знаєш, я чула, що на «Дідовому оці» почали помічати речі, яких раніше там не було, — раптом мовила Христя.

Я здивовано звела брову й умокнула печиво в каву. «Дідовим оком» називали степ, бо він проглядався як на долоні.

— Ти про що?

— Чутки ходять, ніби там вештається якийсь тип і лякає всіх, а потім дивним чином зникає. Моторошно!

У цей момент моєю спиною пробігся мороз. Якщо вдень степ вабить тихою красою, то вночі...

— А ще там почали зникати люди, — продовжила Христя. — Хоча як — я й сама не розумію. Сховатися ж ніде, та й утекти тяжко: «Дідове око» геть відкрите.

Я мало не вдавилася печивом і сильно закашлялася, бо крихта потрапила не в те горло. Перевівши подих, я запитала:

— Ти зараз брешеш чи жартуєш?

— А це схоже на жарт?

— Ми не євреї, щоб відповідати питанням на питання!

Настала секунда тиші, а потім Христя не стрималась. Вона голосно й дзвінко, мов дзвіночки задзвеніли, засміялася. Я з її гримаси та сміху теж не витримала.

— Я тобі тут справжню історію розповідаю, а ти смієшся! — крізь сміх сказала моя подруга.

Я перевела подих і, зупинившись сміятися, знову набула серйозного виду.

Потім ми з подругою почали говорити про все на світі й не помітили, як швидко пролетів час. Коли ми обговорювали її хлопця, мій погляд упав на годинник, який був на стіні. Час наближався майже до півночі.

— Ой, вже майже дванадцята, мені треба вже йти додому.

Я підскочила зі стільчика та почала збиратися додому.

— Не хочеш лишитися на ніч? — Христина слідкувала за мною, спершись на стіну біля входу на кухню.

— Вибачай, але маю їхати додому. Я там курей не закрила, раптом лисиці з'їдять їх?

Я закинула сумочку на плече й подалася до виходу.

— Гаразд, але знай, я пропонувала тобі.

Вона важко зітхнула й пішла слідом за мною, коли я вийшла з хати. Я закинула ногу на велосипед і вмостилася на сидінні.

— Гарно доїхати.

— Дяки, пака, зустрінемося пізніше! — крикнула я через плече Христі.

Дорога додому мала бути швидшою, але чомусь усе було навпаки. Ось я доїхала до моста. Злізши з велосипеда, я пішла по хиткому дереву. Раптом щось пролетіло прямо над моєю головою, і, не скоригувавши інерцію велосипеда, він полетів прямо у воду, а сама я ледь за ним не пішла.

— От бляха!

Вигукнула я. Моє серце билося десь у скронях. Не знайшовши іншого варіанту, я вирішила піти далі пішки, та й вибору в мене не було.

Перед собою я побачила кордон до поля. Ось воно — «Дідове око». Проковтнувши слину, я пішла вперед, перехрестившись тричі. Я взяла телефон й почала гортати стрічку в Instagram.

Раптом я врізалася в когось, і цей хтось був високим і широким. Я пройшла ще три кроки й зупинилася, а потім повернула голову в бік, як мені здалося, чоловіка, бо хотіла вибачитися за свою необачність.

Але його я не побачила.

Це була середина поля, а його освітлював повний місяць. Я тричі покрутилася навколо своєї осі, але нікого не побачила, принаймні не одразу. Перше коло навколо себе — нікого не побачила, друге — теж.

Ну не міг же чоловік із нелюдською швидкістю втекти й розчинитися в деревах!

А потім третє коло — і бам!

Чоловік стояв на великому валуні й махав мені рукою з нелюдськи широкою посмішкою, дивлячись прямо мені в очі. Я не закричала, мій крик усе одно ніхто не почув би, крім нього...

Я різко рвонула вперед, намагаючись вибігти з цього проклятого місця. Але чомусь я лишалася на місці.

Тільки через 25 хвилин я вибігла звідти.

— Так мені розповіла цю історію дівчина, з якою я колись дружив, — промовив хлопець у напівтемній кімнаті своїй молодшій сестрі.

Дівчинка, відкривши свої карі оченята, опустила руки.

— Колю, а що далі сталося з Катрусею? — із ледь чутним жахом спитала дівчинка.

Він важко зітхнув та продовжив:

— Через три дні після зустрічі з тим чоловіком вона померла. Вмирала повільно. На другий день вона розповіла мені те, що сталося, а на третій її не стало.

Але через три місяці сім'я Колі зникла, так і не залишивши по собі жодного сліду.