Монолог гедоніста

𝕿𝖍𝖊 𝕳𝖊𝖉𝖔𝖓𝖎𝖘𝖙'𝖘 𝕸𝖔𝖓𝖔𝖑𝖔𝖌𝖚𝖊

Кімната пахла старою деревиною, дорогим тютюном і тим особливим спокоєм, який можна купити лише за дуже великі гроші. Важкі штори надійно ховали їх від шуму дощу за вікном. У каміні з ледь чутним свистом догорало поліно, кидаючи довгі, ламані тіні на обличчя двох чоловіків.

Один із них,Давид, ледь помітно посміхався, розглядаючи, як світло ламп грає у кришталевих гранях його келиха. Він виглядав бездоганно - від ідеально випрасованої сорочки до спокійного, майже котячого погляду. Навпроти нього сидів Віктор. Він здавався чужим у цьому інтер'єрі. Його плечі схилилися під невидимою вагою, очі, обтяжені безсонням . Він знову прийшов сюди, щоб просто помовчати, бо сил на слова не залишилося.

Давид поставив келих на низький столик. Звук кришталю об дерево пролунав як постріл у цій тиші. Він нарешті заговорив:

Знову цей вигляд... Ти приносиш із собою запах чужого відчаю, ніби це твій власний парфум. Тобі не набридло?

Подивись на мене. Ти кажеш, я адвокат диявола, бо я працюю лише тоді, коли мені це вигідно? Можливо. Але моя вигода - це не цифри на рахунку. Це можливість сидіти тут, бачити, як вогонь відбивається у кришталі, і знати, що цей момент належить мені. Я не продаю свою душу - я купую свій спокій. Я навчився зачиняти двері. Не від людей - від їхнього руйнівного відчаю, який вони намагаються перекласти на твої плечі.

Ти заснував цей фонд, щоб дарувати надію. Це шляхетно. Але поглянь у дзеркало: там залишилася лише надія, а де сам Віктор? Ти розчинився в тисячах чужих проблем, як цукор у гарячій каві. Ти думаєш, що твоя втома - це ціна за врятовані життя. А я скажу, що це ціна за твій страх бути просто людиною. Людиною, яка має право на задоволення.

Ти дивишся на мій комфорт і бачиш егоїзм. А я бачу в ньому - гігієну. Якщо я не буду щасливим, якщо я не буду ситим цим життям, його смаком, подорожами, цим вечором - що я зможу дати світові, крім своєї роздратованості та виснаження?

Кому ти допоможеш, Вікторе, коли завтра твій внутрішній вогонь просто згасне? Світ - це безодня, вона не подякує тобі за самогубство заради ідеї. Вона просто переступить через тебе і піде далі.

Давид: (Він робить паузу, його погляд стає важким, наповненим гіркою пам’яттю. Він спостерігає, як Віктор нерішуче, майже з острахом, торкається кришталевої ніжки келиха, ніби боїться осквернити свою добровільну аскезу цим дотиком розкоші.)

- Знаєш, Вікторе, іноді в тиші цього кабінету я знову бачу ту літню терасу, де ми проводили ночі після завершення навчання. Тоді нам здавалося, що весь світ лежить біля наших ніг, очікуючи на наше благословення чи вирок. Ми пили терпке вино, і в наших юних серцях було стільки вогню, що вистачило б спопелити всі нещастя цього клятого міста. Ми давали клятву ніколи не стати рабами буденності, ніколи не дозволити сірості згасити наш внутрішній блиск. Ти тоді стояв під зоряним небом і, задихаючись від власної пасіонарності, прорікав, що хочеш бути Прометеєм для знедолених. Ти вірив, що нестимеш світло в найтемніші кути людського існування.

(Давид підводиться, повільно підходить до каміна, і світло полум'я робить його силует монументальним, майже грізним)

- Я дивився на тебе і бачив титана, що готується до подвигу. Ми обидва були сповнені тієї несамовитої сили, яка творить історію. Але поглянь на нас зараз, через двадцять років...

Давид: (Повертається до Віктора, в його голосі з’являються сталеві нотки)

- Я вибрав закон, щоб вибудувати фортецю для своєї душі. Я став адвокатом, щоб захищати не лише клієнтів, а й своє право на насолоду від кожної миті цього короткого життя. Я зберіг себе цілим, Вікторе. А ти? Ти обрав шлях нескінченної жертви. Твій благодійний фонд став тим жертовником, на який ти щодня кладеш свою молодість, свій розум і свою красу.

Ти хотів бути Прометеєм, але ти помилився в головному: Прометей вкрав вогонь у богів, але він сам не був дровами для багаття! А ти став саме ними. Ти згораєш, щоб зігріти тих, хто навіть не знає твого імені. І подивись на результат: світ навколо тебе не став світлішим, він лише звик до тепла твого згасаючого серця. Ти закопуєш свій геній у землю, щодня по шматочку вбиваючи в собі ту велику людину, яку я колись любив і якою захоплювався.

Віктор: (Його голос звучить як шелест сухого листя, він не піднімає очей)

- Ти називаєш це «закопуванням», Давиде... Але що є людина, якщо вона не здатна віддати себе іншому? Моя втома - це єдине, що підтверджує, що я ще живий.

Давид: (Гірко сміється, роблячи крок до нього)

- Ні! Твоя втома - це твоє повільне самогубство. Ти так боїшся здатися егоїстом, що забув, як це - бути живою істотою. Ти став скарбницею для чужих сліз, Вікторе. Поглянь на ці тремтячі руки. Ти не допомагаєш світу - ти годуєш його собою, поки від тебе не залишиться лише порожня оболонка.

Світ не потребує твоєї загибелі. Йому потрібні сильні люди, а не мученики. Тому випий це вино. Повернися хоча б на мить до тієї тераси. Згадай смак задоволення, яке не отруєне почуттям провини. Бути щасливим - це не злочин проти бідних. Це твоя єдина реальна вигода в цій грі з Богом, яку ти все одно колись програєш. Стань нарешті щасливим, Вікторе. Хоча б на одну годину.

Давид: (дивиться на Віктора, у його погляді - тихе благання)

- Пий, Вікторе. Просто відчуй смак цього моменту. Світ не завалиться, якщо ти на одну ніч перестанеш бути його підпоркою. Хоча б одну годину не думай про те, що буде завтра.

Віктор: (Він уже майже підніс келих до губ, але раптом завмирає. Погляд його стає тверезим, зосередженим, ніби він щойно згадав про невидимий ланцюг, що тягне його геть. Він повільно, з якоюсь болісною акуратністю, ставить неторканий келих на стіл.)

- Ні, Давиде... Вибач. Я не можу. Завтра у мене надзвичайно важливий день. Має вирішитися доля шпиталю, і я мушу бути зі світлою головою. Ти ж знаєш, я ніколи не дозволяю собі зайвого перед справами.

Давид: (його обличчя на мить здригається від розчарування, яке він намагається приховати за холодною маскою)

- «Завтра»... У тебе завжди є це «завтра», Вікторе. А ти не боїшся, що одного разу ти прокинешся і зрозумієш, що твого «сьогодні» так і не відбулося? Що ти прожив життя, готуючись до справ, які ніколи не закінчуються?

Віктор: (Він підводиться, його рухи повільні від утоми, але голос м'який. Він підходить до Давида і по-дружньому, з щирим теплом, стукає його по плечу.)

- Мені було справді приємно провести з тобою цей вечір, Давиде. Я щиро радий, що ми нарешті зустрілися і просто поговорили. Ти не думай, я ціную твою турботу... справді ціную. Але зараз мені треба йти. Завтра на мене чекає багато роботи, багато людей... я не можу їх підвести.

(Віктор усміхається тією самою виснаженою усмішкою, яка так дратує Давида, і прямує до виходу. Давид залишається один, дивлячись на повний келих, до якого ніхто не доторкнувся. Він знає, що це «завтра» колись просто не настане.)

Минуло лише пів року. Осінній вітер безжально зривав останнє листя з дерев на міському цвинтарі. Давид стояв біля свіжого надгробка з білого мармуру. Його чорне пальто було застебнуте на всі ґудзики, погляд був холодним і ясним - погляд людини, яка вижила.

Він дивився на ім'я «Віктор», викарбуване на камені. Жодних епітафій. Тільки дати, що свідчили про життя, яке обірвалося на сорок п’ятому році. Давид знав: Віктор міг би прожити ще стільки ж, якби хоч раз дозволив собі просто дихати, а не рятувати.

- Ти все ж таки зробив це, - тихо промовив Давид. - Ти вибрав свою сліпу самопожертву. Ти розтратив себе до останнього подиху, роздав свій геній по шматочку кожному зустрічному, поки від тебе не залишилося нічого, крім цієї холодної землі. І подивись навколо, Вікторе... Де вони? Де ті, заради кого ти кинув недопитий келих тієї ночі? Де ті, чий біль ти пив замість вина?

Давид озирнувся на пусті, мокрі від дощу алеї.

- Світ забув тебе наступного дня після похорону. Твій фонд очолив інший ідеаліст, а твої підопічні знайшли нові очі, в які можна плакати. Ти думав, що ти рятуєш їх, але ти лише годував їх собою. І тепер, коли ти закінчився - вони пішли шукати нову поживу.

Давид поклав на мармур одну червону троянду - яскраву, живу, нахабну на тлі сірого каміння.

- Я живу, Вікторе, бо я ціную кожен свій вдих. А ти... ти був занадто шляхетним для цього брудного світу. Світ не вартий такої жертви. Жодна справа, жоден «важливий звіт» не були варті того, щоб я сьогодні стояв тут один. Ти виграв чуже завтра, але програв наше сьогодні.

(Давид востаннє торкнувся пальцями холодного мармуру. Його голос став ледь чутним.)

- Ти обіцяв мені бути Прометеєм, а став лише жменькою попелу. Спи спокійно. Світ грітиметься далі, навіть не знаючи, що він спалив тебе дощенту. А я піду жити - за нас обох. Бо хтось же має відчувати смак цього життя, якщо ти так і не наважився.

Давид розвернувся і впевненим кроком попрямував до виходу, де на нього чекав екіпаж. Він не озирався назад. Попереду був вечір, тепло каміна і келих вина, який він, на відміну від друга, обов'язково доп'є до дна.