Останній свідок

На моїй пам'яті багато чого, і багато що я вже забув. Але той день, коли це сталося, пам'ятаю досі.

Одного дня, дуже багато років тому, ми з друзями вирішили вирушити у гори. Повні енергії та жаги до пригод, нас було троє. Погода була чудова, сонце сяяло, і ніщо не віщувало біди.

Ми піднялися на вершину, звідки відкривався захоплюючий краєвид, і вирішили зробити привал — трохи перепочити й перекусити. За прогнозом обіцяли лише легкий літній дощик увечері. Але те, як складалася ситуація під кінець дня, нас зовсім не радувало. Небо раптово почорніло, і почалася гроза. Блискавка вдарила прямо в нас.

Я отямився на землі. Навколо лежали мої друзі. Я не відчував болю — лише дивну порожнечу. Підвівся й підійшов до них, але ніхто з них більше не подавав ознак життя.

З того проклятого дня я перестав старіти.

Спершу я не звертав на це уваги. Думав, що це просто збіг, що мені пощастило з генами. Але з часом почав помічати: мої однолітки старіють, а я залишаюся незмінним. Вони зморщуються, сивіють, хворіють — а я ні.

Колись вічне життя звучало для мене як благословення, як дарунок небес, як здійснення усіх людських мрій. Але тепер... тепер це прокляття.

Я пам’ятаю, як колись боявся смерті. Дивився, як старіють мої батьки, як покидають цей світ друзі, як час нещадно стирає всі обличчя з пам’яті. Спершу я тримався, беріг їхні імена та голоси в своїй голові. Але згодом вони почали тьмяніти. Спершу обличчя стали розмитими, потім згасли їхні голоси, а тепер я ледве можу пригадати, що вони колись існували.

Це страшно — забувати тих, кого любив. Ти намагаєшся зберегти пам’ять, записуєш їхні історії, перечитуєш листи, але коли проживаєш сотню років, двісті — пам’ять більше не тримає всього. Вона стирає минуле, як хвилі океану стирають написи на піску.

Я бачив, як змінюється світ. Як імперії зростають і падають. Як покоління приходять і йдуть. Я був свідком воєн, революцій, катастроф. Бачив, як народжуються ідеї й як вони згасають, як люди повторюють ті самі помилки знову і знову.

Я намагався полюбити знову, але чи варто любити, знаючи, що кохана людина постаріє й піде, а ти залишишся? Чи варто заводити дітей, якщо знаєш, що їх теж згодом забудеш? Я пробував. Ховав їх у своєму серці, тримався за них, як за останню нитку людяності. Але все марно. Усе забувається. Навіть любов. Навіть біль.

Час з’їдає мене зсередини. Мене більше нічого не тримає. Я ходжу цим світом як привид, як тінь. Бачу, як сонце сходить і заходить, бачу обличчя, яких не запам’ятаю, чую голоси, що зникнуть у шумі віків.

І я хочу... я хочу, щоб це скінчилося. Я мрію про кінець. Молюся, щоб вічність відпустила мене, але вона тільки сміється. Мені судилося існувати. Просто існувати — без сенсу, без пам’яті, без надії.

Бо що варте життя, якщо воно триває вічно?

Я хочу померти, але не можу. Я застряг у цьому світі, як у пастці. Просто спостерігаю за тим, як люди знищують себе. І чекаю, що колись вони знищать і мене.