На три секунди довше

– Викликали, Олександре Васильовичу? - запитала Лана, коли рівно о девʼятій зайшла в кабінет боса після кавування з Каріною.

Чому всі вони кликали директора «Макаровичем» дівчина не мала ні найменшого поняття, бо ж від Макаровича в нього було лише прізвище, і те - Макарський. Але коли прийшла в колектив - з традиціями сперечатися не стала.

Бос вже тримав на готові папку документів та посміхався:

– Сідай, Ланочко. - дівчина опустилася в крісло навпроти. - Мусиш ти взяти нашого сімнадцятирічного палія, дорогенька. Він прийде з батьками вже через годину.

– Що? - не повірила дівчина і хотіла швидко заперечити, та не встигла.

– Знаю, непросто. Після того, як Наталка знову втекла в декрет, а Сашка мобілізували, у нас не вистачає рук. - зітхнув Макарський. - Але ти не можеш вічно займатися розлученнями та іншою дрібнотою. Суд вже у вівторок, а Шелест вийде тільки з понеділка, ввійти в курс справи не встигне.

«Ну, звісно, я зате встигну! Сьогодні ж лише пʼятниця! Всі вихідні коту під хвіст…» - промайнуло в її голові.

– Та й маю я для нього дещо інше. Вчителя, якого підозрюють в сексуальному домаганні і який вже оплатив половину вартості наших послуг.

«Та невже! Як неочікувано!» - Лана взяла з рук боса протягнуту папку і розгорнула її на колінах.

– Але ти не бери того в голову, а зосередься на неповнолітньому палієві. - підсумував Макарський.

– На що вони взагалі розраховують? - поцікавилась дівчина переглядаючи матеріали справи.

– На те, що син не отримає умовного терміну. - важко зітхнув чоловік.

– Спалені живцем чотири бездомні собаки та три сусідських кота… вони геть йоб… тобто, в своєму розумі? - виправилась Лана. - Тут же зі шкіри треба буде вилізти щоб він якраз таки отримав той умовний, а не реальний термін! Я не витягну, Олександре Васильовичу! Доручіть комусь іншому, будь ласка!

– Кому? Артем займається розлученням тих двох селебреті, прости мене Боже, а Оксана возиться зі спадком померлого гуру болтистів…

– Баптистів. - виправила Лана.

– І їх також… - махнув рукою начальник. - В Бориса зі Степаном ще веселіше: лікарка косметологічної клініки одного з підвальних приміщень Києва, яка заклала клієнтці в губло слонячу дозу ботулотоксину, що та мало ласти не склеїла, і пластичний хірург, в якого пацієнтка таки скопитилась на операційному столі, коли вирішила загнати собі в задницю трохи силікону. А вони ж чоловіки у віці, Лано. Вони силікон від гандону відрізнити не могли, «гуглити» довелося.

«Ця інформація, звісно, допоможе мені з палієм…» - подумки почала дівчина, а закінчила вже вголос:

– Дякую, Олександре Васильовичу…

– Ти мені як жінка скажи, Лано, на чорта ви сунете у ваші від природи красиві тіла усе те гімно? - занадто філософськи запитав її бос.

– Я… еее… - розгубилася та. Сидіти раптом стало незручно, ніби по стільці розсипали крупи. - Я не знаю, чесно… може, в цьому є щось цікаве… я ніколи не сунула, тож…

– Правильно, бо ти не жінка, Лано! Ти - адвокат! Молодий, перспективний! Ти - захисник і я в тебе вірю!

«Захисник усіх тих покидьків, забули додати...» - подумала вона, але змовчала.

Вдома у шафі Лана навіть тримала спеціальну чорну коробку з-під взуття, яку так і підписала: «ПОКИДЬКИ». Щоразу, коли доводилося мати з ними справу дівчина відкладала туди премію у вигляді відсотка оплати за свої послуги від подібних клієнтів. «Покидьки» лежали переважно в доларах і одразу йшли в розхід, коли в її житті траплялися якісь негаразди. Вони йшли на ліки, коли Лана хворіла, на покупку нового Wi-Fi роутера, котрий згорів від перепадів напруги, і на ремонт труби, яка одного дня неочікувано прорвала у ванній кімнаті, коли вона сама була в цей час на роботі. Чому дівчина так робила - пояснити собі не могла, але почувалася значно краще, якщо її проблеми покривали саме «покидьки».

– А за палія не хвилюйся, навіть якщо той малий паскудник отримає по заслузі. Його батьки вже…

– Вже оплатили повну вартість наших послуг? - обережно підказала Лана всміхаючись.

– Ну, ще тільки половину, звісно, але відсоток отримаєш такий, що вистачить поставити нову пломбу на кожен зуб в роті. - підсумував бос.

– Дякую! У мене, на щастя, пломби потребує лише один і той не скаржиться. - замислено кивнула дівчина.

– В тебе добра генетика, дитинко моя! - засміявся Макарський. - Все, біжи працювати.

«Знали б ви мою генетику - заспокійливі пити довелось би…» - подумала вона вже по інший бік дверей кабінету начальника.

Макарович не був скупою, одержимою лише прибутком людиною. Лана це точно знала. Золоті зірочки, що виблискували в його очах трохи сильніше як тільки мова заходила про оплату - свідчили про те, що чоловік просто любив гроші. Але ця любов не являлась хворобливою, інакше дівчина на нього не працювала б.

Олександр Васильович нагадував Лані, скоріше, містера Крабса з мультсеріалу про Губку Боба. Такий мав талант заробити навіть на холодній воді з брудної калюжі, але був відвертим добряком і завжди діяв в рамках закону. Він ніколи не брав та не давав хабарів, не крав у власної фірми та не скупився на премії співробітникам. Завжди вчасно сплачував податки та навіть пригрозив бухгалтерці фізичною розправою (жартома, звісно), якщо податкова інспекція коли небуть запідозрить його в нечесному бізнесі.

Але найголовніше - бос ніколи не змушував ні Лану, ні будь-кого іншого зі своїх адвокатів йти на «угоду з власною совістю», скільки б тих зелених папірців йому не пропонували. Оскільки, дуже часто доводилося захищати відвертих негідників - вбивць, ґвалтівників, педофілів - Макарович завжди говорив клієнтам прямо:

– Ми зробимо все, що в наших силах!

Тоді відкривав перед ними кримінальний кодекс і розказував детальніше, що саме він може зробити в тій чи іншій ситуації, обережно натякаючи, що на диво сподіватися не варто.

Тоді закривав кримінальний кодекс і додавав вже з посмішкою:

– Як будете оплачувати? Картою чи готівкою? - бо гроші, все ж, любив більше, ніж паскудні пики перед очима.

А ще Лану тішило, що її бос ніколи не зраджував свою дружину, скільки б перед ним в офісі не крутилося майже голозадих молодих студенток. Однак, якби вона була нормальною людиною, то таких фактів взагалі не мала б знати, що значно полегшило б те нестерпне відчуття порожнечі у власних грудях.

До кабінету Макаровича дівчина повернулася коли годинник показував лише десяту пʼятнадцять.

– Ти що, впоралась з ними за пʼятнадцять хвилин? - вирячив очі бос.

Насправді Лані знадобилося всього пʼять, щоб зрозуміти масштаби трагедії. Решту часу вона простирчала на рецепції, де Каріна показувала їй на картинці в телефоні туфлі з червоною підошвою, які планує купити з наступної зарплати, доки ту не відволік дзвінок робочого телефону.

– Еее… так, вони прийшли трохи раніше. - знову пірнула в крісло навпроти начальникового столу. - Хлопець хворий, Олександре Васильовичу.

– Ну, ясне діло, що хворий. Таке творити…

– Ні, ви не зрозуміли. Він справді душевно хворий! - важко зітхнула та. - А батьки… вони кінчені сектанти. Це вони довели сина до психозу. Змушували носити на шиї здоровенне розпʼяття в кілька кілограм аж до пупка і погрожували, що принесуть його в жертву, якщо не слухатиметься - спалять живцем.

– Йобнутись можна… - видихнув Макарський з камʼяним виразом обличчя. - Це малий тобі сам розповів?

– Так, він легко відкрився. Про вчинки шкодує і кається. А от з батьками взагалі неможливо було розмовляти. Там глуха стіна.

– Ясно… жесть! Що робити будеш?

– Очевидно, що буду наполягати на його ізоляції та лікуванні. А ще цих припиз… тобто, його батьків теж добре було б прикрити. Внесу клопотання про притягнення їх до відповідальності і позбавлення батьківських прав.

– Тільки почекай нехай решта їх платежу за реквізитами мені в банку пройде!

Лана майже засміялася, але в той момент взагалі не мала сил думати про щось іще, крім голови сімнадцятирічного хлопця в непроглядному сірому тумані.

– І як це поліція пропустила такий… еее… нюанс? Вони ж з ними розмовляли!

– Ланочко, ти б мала вже знати, що людина на холодній лавці у відділку поліції та на мʼякому дивані приватного адвоката - то дві різні людини!

Пʼятниця добігла кінця дуже швидко. За складною справою дівчина забула про свій обід в холодильнику і згадала про нього лише коли вийшла з роботи та попрямувала до зупинки громадського транспорту в іншому напрямку, ніж зазвичай - через парк Аврора, неподалік якого розташовувався офіс їх адвокатського бюро «Захист» на вулиці Дашкевича. Маршрутка зупинялася за квартал від Ланиної роботи, робила коло навколо парку і знову їхала на Троєщину в напрямку вулиці Закревського, де вона й знімала квартиру.

Воскресенка подобалась дівчині більше, ніж мікрорайон Троєщина, але там були дешевші квартири. За ту двокімнатну - на останньому поверсі старої девʼятиповерхівки і без ремонту, яку вони навпіл знімали з іще однією дівчиною - три роки тому просили лише десять тисяч плюс комунальні. Час ішов, а вартість не змінювалася. Мінялися хіба Ланині сусідки в другій кімнаті.

Добиратися до роботи теж було відносно недовго. Вона любила прогулюватися парком після насиченого дня пʼючи гарячий шоколад з паперового стаканчика, котрий брала у «Львівських круасанах» (бо тільки там він був найсмачнішим) і дивитися собі під ноги, уникаючи поглядів перехожих. Любила слухати українську музику в навушниках і роздумувати, що такого смачного приготує на вихідних, бо тільки тоді було вдосталь на це часу, а домашні справи завжди гарно відволікали від навʼязливих думок та спогадів.

Несучи в руках важкий пакет повний продуктів з сусіднього магазину Лана зайшла до під’їзду та пірнула у ліфт, що віднедавна став як не лотереєю, то майже розкішшю. Бо ж переважно доводилося підійматися на девʼятий пішки, а іноді сидіти в ньому кілька годин, доки не витягнуть. За всю зиму таке траплялося лише двічі.

Коридор квартири зустрів її суцільною темрявою, хоча з кухні долинали якісь звуки - отже, Марія вже дома. Дивно, бо сусідка приходила зі своїх дванадцятигодинних робочих змін у лікарні не раніше девʼятої. Їй було трохи за тридцять і вона працювала медсестрою.

Лише коли Лана зняла верхній одяг та взуття усвідомила, що ті звуки більше схожі на схлипування. Щось сталося.

Вони не були подругами. До Марії, яка оселилася тут пів року тому, жила Катя. Вона вийшла заміж і переїхала до чоловіка. Перед цим була Оля, яка одного дня поїхала в Польщу на заробітки і більше звідти не повернулася, бо вийшла заміж там. І ні з ким з них Лана подругами не стала. Розуміла, що не стане й з Марією.

Дружити вона не вміла, зате добре вміла тримати дистанцію з людьми, не підпускаючи їх до себе ближче, ніж на відстань витягнутої руки. То була зона її особистого простору, куди ніхто не мав права вторгатися.

Навіть за час навчання в університеті, в гуртожитку якого дівчина проживала перед тим, як зняти цю халупу на Троєщині, вона не спромоглася потоваришувати з жодною сусідкою по кімнаті.

Своє життя до навчання в Києві Лана воліла б ніколи не згадувати, а якби в світі існували пристрої здатні стирати пам’ять - радо ними скористалася б. Вона більше не вірила, що коли небуть потрапить до пекла, якщо воно існує, звісно, бо своє власне вже давно пройшла.

– Марусь, ти чого світло не вмикаєш, коли воно є? - безцеремонно клацнула вимикачем на стіні кухні.

Відколи вони познайомилися Марія попросила називати її як завгодно: Марічка, Маруся, Марійка, тільки не Маша. «Машу» вона ненавиділа - Лана запамʼятала.

Сусідка сиділа за невеликим обіднім столом накритим зеленою строкатою скатертиною і схиливши голову заливалася сльозами.

Поруч лежав білий конверт, а на ньому - рожева листівка перемотана святковою стрічкою. Біля правої руки жінки стояло півсклянки міцного алкоголю, про що можна було здогадатися лише за одним виглядом літрової пляшки, майже на половину порожньої.

«Ох… важкий випадок…» - подумала Лана та повільно опустилася на стілець навпроти.

– Ну, що сталося? Розкажеш?

– Мій колишній… - пробелькотіла крізь сльози і соплі Марія та замовкла.

– Що? Помер? - дівчина кинула швидкий погляд на листівку з бантиком. - А тебе запрошують на його похорон?

– Ні, одружується… а мене запрошують на його весілля… через два тижні…

Лана помовчала десь з пів хвилини, а тоді видала перше, що прийшло в голову, аби лише наповнити повітря в цьому приміщенні чимось іще, крім суцільної пелени відчаю:

– Знаєш, краще б він вмер…

– Не кажи так! Ти не знаєш його! - Марія нарешті підняла голову аби подивитися в обличчя навпроти. Її власне було червоним, розпухшим і в чорних потоках від туші для повік. - Він хороший… я кохаю його… і я віддала йому більшу половину свого життя, розумієш…

Сусідка знову схилилася додолу, цього разу торкаючись лобом стола та продовжила схлипувати й тремтіти.

Тільки тепер дівчина зрозуміла, наскільки все серйозно. Вона нічого не знала про Маріїне життя до переїзду зі Львова в Київ півроку тому, бо та ніколи не ділилася особистим. Сказала лише, що розійшлася з хлопцем і житиме тепер у столиці.

Але Лані й не потрібно було знати. Достатньо було подивитися жінці в очі, щоб привідкрити для себе небажану правду таємних куточків її душі. Скажімо, на початку їх знайомства, Лану мало цікавий той факт, що Марія зраджувала. Тепер вона думала чи бува це не причина її розставання з хлопцем. Або ж вона могла зраджувати комусь іншому - не йому.

Загалом, якби дівчина вела статистику людських паскудних вчинків і пороків, то зрада йшла б в рейтингу другою:

Брехня - 100%

Зрада - 95%

Підлість - 90%

Тоді пласт іншого, відносно меншого, гівна. Тоді більш катастрофічного - будь які форми вбивства та насильства - але з нижчим відсотком частоти.

І тільки тоді - волочилося в людях добро. З перебитими ногами, на інвалідному візку, те добро мало вигляд чайної ложки меду в здоровенній бочці дьогтю. Але, на щастя, таки продовжувало існувати.

– Ну, звісно Марусю, він хороший! Тільки хороша людина могла запросити на своє весілля когось із колишніх. - важко зітхнула Лана та підвелася. - Ходімо, вкладу тебе спати… досить уже пиячити.

Дівчина допомогла сусідці пройти до її кімнати, підтримуючи за талію.

– У тебе хоч вихідний завтра?

Та лише кивнула і колодою повалилася на своє ліжко.

Ще кілька довгих хвилин вона стояла над напівпритомним тілом жінки роздумуючи над її словами. Марія не брехала. Вона справді кохала того чоловіка, ким би він не був. Це Лана, знову ж таки, бачила в її очах. Ще при першій їх зустрічі дівчина неабияк здивувалася, настільки рідко вона зустрічала людей, що взагалі були здатні кохати.

Почала раптом пригадувати і усвідомила, що вистачило б пальців обох рук аби перерахувати тих осіб за усі пʼятнадцять років, що вона володіла здатністю БАЧИТИ. Ще гіршими були справи з Безумовною Любовʼю, подібною материнській до свого дитяти, чи Творця до свого творіння - любовʼю без причин, умов та вимог - тут вистачило б і однієї руки, аби назвати число.

Полумʼя кохання завжди горіло в очах вогнем, але наближалося більше до червоного кольору пристрасті, тоді коли безумовна любов палала вогнем кольору небесної блакиті. Бачити таке диво в людях було і радісно, і сумно водночас. Але тільки в ті моменти Лана вірила, що цей пропащий світ ще має шанс на порятунок.

Проте, дивувало дівчину геть інше. Вона ніяк не могла зрозуміти, як той вогонь міг горіти в очах з яких щойно витікала брудна зрада. Їй завжди здавалося, що такі речі взагалі не сумісні. Як дві паралельні прямі, як два полюси планети - вони ніколи б не мали стояти поруч. Але ж ні, вони стояли.

Лана памʼятала, коли вперше побачила полумʼя кохання, хоча тоді ще й близько не знала, що воно таке. То були очі її матері, яка одного дня відкрила двері глибокого погреба аби черговий раз випустити з темного сирого приміщення свою доньку. Отже, мама когось таки любила. Може й того монстра, що мучив їх довгих пʼять років, а може й когось іншого. А ще вона зраджувала. Про це Лана теж дізнається набагато пізніше, вже тоді, коли матері не буде в живих, а вона нарешті навчиться відрізняти всі відтінки мерзенних, огидних потоків, що виливалися з людських зіниць і покривали їх тіла.

Пересвідчившись, що сусідка благополучно заснула і не збиралася поки блювати, Лана нарешті попрямувала до своєї кімнати, плануючи переодягтися в зручний домашній одяг та розібрати пакет з продуктами.

На мить вона завмерла біля дзеркала, що стояло одразу за її дверима збоку від шафи. Старе і подовбане, в чорній металевій рамі, на таких самих ніжках. Воно сягало грудей та регулювалося нахилом. Якби хазяйка квартири дозволила - Лана вже давно винесла б його на смітник, але доводилося миритися. Дівчина зовсім не любила себе розглядати, а в тому дзеркалі миготіла постійно.

Їй не подобалися ні власні очі, ні власний погляд. Скільки разів вона уявляла, як подивитися на своє відображення і побачить який вигляд має її душа, але марно! Своєї небесної блакиті Лана ніколи не бачила.

Однак, не зважаючи на такий прикрий нюанс, їй подобалась решта. Подобалось довге русяве волосся. Занадто пряме, тому завжди збирала його у високий пучок, бо вигадувати якісь кучері не вистачало фантазії. Подобались губи. Не тонкі, не пухкі - звичайні. І кирпатий ніс, що завжди викликав посмішку. Посміхатися змушував і маленький шрам, що пересікав ліву брову на самому кінці - це від удару об дверну ручку в дитинстві. Він був не надто помітним, але раніше дівчина його страшенно соромилася, закриваючи довгим чубом. Тепер такі речі стали модними.

Лана любила тіло, в якому жила її душа, та добре про нього дбала. При зрості майже у сто сімдесят сантиметрів намагалася не виходити за рамки своїх «ідеальних» 60-65 кілограм. Накладала обмеження на шкідливу їжу та напої, але часто дозволяла собі смачненьке. Тому останні кілька років займалася спортом, а з осені познайомилася зі ще одним хобі - танцями.

Звісно, на всі ці «розваги» час знаходився лише у вихідні. От тільки не в найближчі. Завтра і післязавтра вона пропусте свої улюблені заняття через роботу.

Минувши те старе дзеркало дівчина нарешті відкрила шафу (не менш древню, як і решта меблів у квартирі) та зняла з себе одяг.

Одяг - ще одна річ, до вибору якої Лана відносилася серйозно. В офісі не було суворого дрес-коду, але всі вони звикли одягатися в діловому стилі, як личить юристу. Вона любила носити білі блузки та чорні спідниці до колін, класичні штани і закриті сукні з довгими рукавами. Любила й туфлі влітку, але щоб підбори були не надто високі і бажано стійкі.

Предметів в гардеробі ніколи не було забагато, але все мало охайний та новий вигляд. Час брудному дрантю давно минув у її житті. Тож і пристрастю до накопичення зайвого сміття вона не страждала.

Ще дівчина завжди слідкувала за нігтями - манікюр робила стриманий і акуратний. Та наносила мінімум косметики на обличчя - виділяла червоним губи та чорним повіки, підкреслюючи красу без зайвої вульгарності.

І дуже любила читати фентезі. В своєму маленькому світі вона мала окрему полицю де стояв шматочок щасливого уявного дитинства.

А ненавиділа Лана ніч, бо ця пора доби майже завжди приносила із собою нестерпні сни - довгі важкі кошмари, прокидаючись після яких вона відчувала ще більшу порожнечу у власних грудях.

Попереду чекала чергова з них, але дівчина вже давно змирилася і була готовою.