Янгол, що муркоче

Як же ж чудово бути котом! Думка ця, звичайно, зовсім не нова, але вона радує мене кожного разу, як і раніше.

Ви, мабуть, встигли здогадатися, що я й є той самий котик – лагідний, домашній пухнастик, що муркоче.

Чи то нахабна сіра (руда, біла та т. п.) пика, чи то «няшка». Все залежить від мого настрою та відношення до вас. А ви, я знаю, не набагато дурніші за котів.

Одного разу, дуже давно, коли люди були спокійнішими та мудрішими, коли миші були смачними та ледачими, один мудрець, ім'я якого я забув, сказав, що коти мають дев’ять життів. Так, ці «людинки» вважають себе найрозумнішими на землі.

Можливо, я й погоджуюся з цим. Коли наступного разу моя людина піде по своїх справах.

Я залізу під теплу картату ковдру й добренько це обміркую… Я більш схильний до думки про «переселення душ». Тільки я не хочу бути ніким іншим, а котом!

Знову ця банальна думка прийшла до геніальної котячої голови, саме коли людина лоскотала мої елегантні вушка та м'який животик.

Солоденько похропуючи під теплою ковдрою, я почав пригадувати своє котяче життя. Були, скоріше за все, й інші, але — не в таких приємних для очей тілах. Про них чомусь не згадується, та й не бажаю це робити, відверто кажучи.

В своєму першому житті був я звичайним сільським котом, загрозою всіх мишей та ще й щурів. Ворогами моїми були всі коти в окрузі на день шляху, а в прихильницях нестачі не було.

Мав я розкішну шубу, величезні пазурі та яскраво-жовті очі. Моя шикарна шерстка (так, я не страждаю наявністю сором'язливості – супутницею бездарів) допомагала мені не замерзнути навіть на снігу.

Була в мене лише одна невеличка вада, яка зовсім була непомітна на тлі моїх численних переваг. Я був дуже волелюбний, через те не бажав надовго звикати до постійної людини. Тому не часто жив у теплі та затишку та навіть не мав згадки про таке задоволення, як добре прочухані вушка. Часто ночував в якомусь дерев'яному сараї, назву якого я зараз вже не пригадаю, бо став вже справжнім міським мешканцем. В моєму тимчасовому пристанищі мала нахабство проживати, крім мене, величезна кількість всілякої худоби: корови, кози, неохайні свині та інші.

З першими та другими я встановив ділові та взаємовигідні відносини. Я знищував мишей та щурів, які з'їдали їхні харчі; за це мені перепадало молоко, до якого я прив'язався всім своїм мужнім серцем.

Мою спритність у знешкодженні гризунів помітила жінка (самка людей), що приходила до сараю по своїх дрібних справах. Вона почала залишати мені трішки молока – в нагороду. Наївна, вона й не підозрювала, що я розвідав, де вона зберігала сметану!

На мерзенних свиней я гордовито не звертав уваги. Стану я ще звертати її на всіляку невиховану худобу, яку спеціально відгодовують, щоб потім з'їсти.

Але в сараї водилися не тільки корисні й не дуже свійські тварини. Там були й такі істоти, в буття яких люди не вірять. Точніше, раніше вірили, а зараз роблять вигляд, що ні.

Ви помічали, що ваш милий котик несподівано вигнув спинку та й зашипів на щось невидиме? Точніше, вам, темним людям, невидиме.

Протягом всіх своїх життів я багато разів зустрічався з добрими та злими, такими, що полюбляють робити капості, а також не люблять дурнуватих та галасливих людей. Їх люди по-різному називали. Для мене вони — "сусіди". Самі знаєте, які бувають сусіди.

У найдальшому та найтемнішому куті цього сараю мешкало якесь похмуре та кошлате «щось». Воно не капостило особисто мені, але шкодило існуванню інших тимчасових співмешканців. Особливо корів та кіз. А вони стали давати менше молока! З чим я вже ніяк не зміг змиритися.

Я почав військові дії проти супротивника, який так підступно залишив мене без провіанту. Своїм шипінням та бойовими криками, схожими на стороннє моторошне виття, примусив ворога до глухої оборони. Така радикальна зміна звукового оформлення не сподобалася господині сараю. Я навіть був змушений героїчно витримати декілька ляпасів для моєї розкішної мохнатої дупи. Я й образився, а мої подряпини наочно продемонстрували ступінь мого обурення. Та все ж перемогло молоко!

«Сусід» вирішив не здаватися без бою, тому з помсти жбурнув якісь там глечики з полиць.

Але несподівано прийшло підкріплення! З лідника з'явилася істота (ще один «сусід») та почала бурчати щось на адресу мого супротивника. Найлагідніше було: «Щоб глечик тобі добряче по макітрі гепнув!»

Сумісний наступ призвів до перемоги над ворогом. Злий «сусід» покинув наш сарай.

Корова та кози на радощах почали давати ще більше молока, ніж це було до військових дій. Господиня так зраділа, що навіть пригостила мене м'ясом. Сподіваюсь, це була одна з тих мерзенних свиней, які мали нахабство насміхатися з мене.

Мій добрий «сусід» сказав також, що був зайнятий в ліднику боротьбою з мишами та щурами, тому й не встиг на початок великої битви. В різкій формі заявив щось схоже на “якщо є в наявності кіт, то нехай він і займається полюванням на гризунів, а не тільки одну сметану тріскає”.

Ми сіли за стіл переговорів і, пригостившись молоком, уклали мирний договір про сумісні дії проти злих «сусідів» та примноження загального добробуту господарства.

Відтоді моє життя плинуло щасливо та розмірено. Молока та сметани було вдосталь.

Мишей та щурів я вивів під корінь, а ті, що залишилися в живих, – боялися мене, та не наважувалися навіть висовуватися.

З другою появою зловмисного «сусіда» ми дуже швидко впоралися сумісними зусиллями.

Припинила це «солодке» життя моя дурна загибель в повному розквіті сил від зубів та пазурів якогось приблудного котячого бандита.

Потім знову була темінь… А може бути, її й не було. Просто я не хочу згадувати про своє існування в тілі комашки, собаки або навіть людини …

Знову було життя в благородних котячих тілах. Вони мало чим відрізнялися одне від одного. Я завжди шукав теплі містечка, боровся зі злими «сусідами», взаємовигідно співпрацював з добрими. Від цього краще було й моїм тимчасовим господарям. Як то кажуть: «Нічого особистого». Можу також додати до цього, що я завжди, чи майже завжди, прив'язувався до місця, до миски з молоком, а не до людей, які її наповнювали.

Так виходило: від моєї взаємодії з добрими мешканцями дому завжди був додатковий прибуток і в роді людському.

Пригадую: жив я також в гаремі невідомого мені східного володаря. В той раз я не зустрівся зі злими «сусідами». Добрі “сусіди” мали таке спокійне життя в цьому чудовому місці, що всі перебралися до кухні, де їли до пуза різні місцеві смаколики. Можливо, злі істоти втекли від ладану, чиїм ароматом просмерділи покої.

В гаремі було багато красунь, бажаючих завоювати прихильність свого володаря. Але вся його увага належала лише моїй тимчасовій господині! Вона була з далекої країни за морем, де жінки носили одяг, прикрашений вишитими казковими червоно-чорними птахами, тваринами та квітами.

Я допоміг їй забути про печаль, тому що моє муркотіння — то є найкращі ліки проти будь-яких бід. Вона годувала мене підталим молочним морозивом, й за це я був здатен на все для неї! Навіть залазив на коліна до володаря, коли була його ласка її навідати. Ще й муркотів, хоча це й проти моїх правил.

Старання мої не були марними. Моєму володарю так припали до душі моя м'яка шубка та лагідна вдача, що він дав розпорядження пошити спеціально для мене червону шапочку з китицею. Кожного вечора він приходив слухати моє заспокійливе муркотіння. Хоча добрі «сусіди», наївшись рахат-лукума, стверджували, що приходив він не до мене. Та всі ми знаємо, як було насправді…

Моя господиня вдало скористувалася приязнею свого пана, народила йому сина та доньку. За це володар зробив її своєю дружиною та віддав наказ переселити до розкішного палацу.

Недарма вона була недурніша за кішку – здогадалася взяти мене з собою. Жили ми з нею душа в душу, а неназваний східний володар був в ще більшому захваті від мого вміння створювати затишок. Жінка, звичайно, теж докладала всіх своїх зусиль, але я був неперевершений!

Я не сказав, що я там мав свій власний гарем зі щиро обожнюючих мене кицюнь. Ох, же ж ці пухнасті пустунки… А які в них були кошенята…

Якщо вечори мої були зайняті державними справами, то дні я проводив зі своїми супутницями та їхніми дітками. Куштував смаколики, якими пригощали мене мої кицьки, ділився спогадами.

Ці смаколики мене тоді й згубили… Одна з суперниць моєї господині запримітила, що я час від часу навідував її руденьку кішку й мав необачність пригощатися там паштетом з курячої печінки. Наступного разу на мене чекав паштет зі щурячою отрутою. Вона не пошкодувала навіть своєї кішки!

На жаль, я так і не дізнався, чи змогла моя хазяйка стати улюбленою жінкою володаря. Боюся, що ні, тому як я був єдиним та неповторним фахівцем з муркотіння, гідно оціненим самим володарем східного гарема.

Промайнули знову декілька моїх життів. Тільки одне було варте того, щоб я про нього згадав. Та, звісно ж, я був котом! Мені довелося пожити в дуже дивному місці.

Людський світ дуже сильно змінився. В повітрі майорять літаки, на суші людина побувала майже у всіх потаємних кутках.

Я цього ніколи не розумів. Нащо нестися кудись, якщо можна на теплому радіаторі центрального опалення погрітися? Хоча людина й не помістилася б там. А ось якби вони здогадалися зробити батареї більшого розміру, то й лежали б на них, не встаючи…

Хоча я все про батареї та про батареї. Краще повернусь я знову до того часу, коли я жив, де б ви могли собі подумати? — В монастирі. Всі зміни зовнішнього світу залишилися за воротами цього дому.

Це було найспокійніше з моїх життів. Цілими днями монахи витрачали свій час на молитви та медитації. А я лежав собі спокійно під вишнею та й спостерігав: чи не біжить десь необачна миша.

Нестача свіжого м’яса була єдиним недоліком цього місця. Але ж там була купа переваг! Собак там зовсім не було, щоб не порушувати святу тишу монастиря.

Коли одного разу я занадто жваво ловив мишу, один із найстаріших ченців зробив мені зауваження. Одразу не допомогло, а ось як він пригрозив мені ціпком, я замислився: образитися та піти, чи залишитися та прийняти їхні правила.

Моя нелюбов до зміни місця допомогла мені прийняти єдине вірне рішення.

До того ж, високоповажний чернець пригадав, що крім мене, котів поблизу не було, й ловити мишей нікому. Він навіть вибачився переді мною за свою нестриманість.

Мене це так вразило, що я подумки йому відповів. Я не одразу второпав, що я зміг почути думки монаха: «А кіт, здається, має характер та мозок». Й саме так я вперше зустрів людину, здатну розуміти слова, а точніше — думки кота.

Довгими зимовими вечорами, коли ми вдвох коротали час в келії ченця, я поступово переказав співрозмовнику своє котяче життя.

Він першим звернув мою увагу на те, що я завжди мав справу з тими, кого назвав «сусідами». З капосними я відчайдушно боровся. З доброзичливими — взаємовигідно співпрацював. Виходить, що я – такий хвостатий та волохатий двигун добра? Так, так, й не менше!

Самі поміркуйте, коли я при скромній підтримці знешкодив злого «сусіда», корова й кози почали давати більше молока. Краще від цього стало не тільки мені, але й господині. Вона почала продавати молоко, сметану та сир на ринку. Коли я своїм муркотінням привернув ласку східного володаря до серця та інших частин тіла хазяйки з гарему, вона з пересічної наложниці стала дружиною. Ось тільки не треба мене переконувати, що жінка сама своїми цими іншими частинами тіла звабила свого пана. Я ж, напевно, знаю, як це було насправді!

Високоповажний чернець також навчив мене техніці медитації, що дозволяє пригадувати все моє життя більш детально. До того я бачив лише якісь окремі яскраві зображення.

Й я почав навчатися медитації. Лежав собі під вишнею, в затінку, прикривши оченята, та пригадував.

Новий хазяїн був для мене майже другом, наскільки це можливо для людини. Він вчив мене, як правильно треба було пригадувати. Й мозаїка, що перемішана була в моїй голові, поступово отримала вигляд закінчених картин. Він також навчив мене гарно висловлювати свої думки.

Ми часто проводили час, подумки розмовляли. Як з'ясувалося, ізоляція монастиря від зовнішнього світу – тільки видимість. Настоятель виписував газети й був у курсі останніх світових подій. Ченці мали можливість листуватися. Підтримувати чи ні зв'язок з навколишнім світом залежало тільки від їхнього власного вибору.

Я теж, як вільний представник котячого племені, зробив свій вибір: я вирішив прив'язуватися не «до миски», а до людини, яка наповнює її. Захотілося мені допомагати, надихати й керувати у напрямку до успіху . Тоді я ще не знав, що мені треба для цього робити.

Таке моє безтурботне існування скінчилося дуже мирно. Я помер прямо під час медитації, навіть не встигнувши попрощатися зі своєю людиною.

Знову нові життя…

І ось я нарешті переходжу до опису свого нинішнього котячого життя. Я пригадую, як зовсім нетямущим кошеням пустував на старенькому дивані з протертою деінде обшивкою.

Люди, що називали себе моїми господарями, розводили породистих котів. В цьому існуванні я отримав притиснуті вушка, сіру шубку — «пляма на сріблі» — й оченята кольору старого золота. Гідна оболонка, як я вважаю, для такої видатної особистості!

Як тільки я трішки підріс, мене представили моєму величному дідусеві. Його розкішні форми вражали до глибини душі.

Мама-кішка готувала нас до важкого дорослого життя й поступово навчила всіх котячих хитрощів. Ще вона розповіла, що ці господарі тимчасові, а вже незабаром ми познайомимося зі справжніми, постійними.

Котячий батько так і не з'явився в моєму житті.

«Сусіди», звичайно ж, були й в цьому затишному котячому світі. Тільки вони були налякані лише одним виглядом мого кото-дідуся! Один самовпевнено почав залякувати кошенят, але вони самі його налякали!

Дуже скоро в матусі народилися нові малюки. Вона ж не повинна була розчаровувати власницю розплідника. Й знову з'явилося молоко! Та лише я знайшов метод його здобуття! Головне було — своєчасно підлизатися до матусі.

Шкода, тимчасова господиня розсекретила мої хитромудрі маневри. Вона швидко вирішила шукати постійних людей, щоб я не забирав дорогоцінне молоко в крихіток.

Незабаром в нашій квартирі, що була битком набита кішками, з'явилася жінка, яка захотіла стати моєю постійною господинею. Мені вона одразу ж сподобалася якоюсь своєю затишністю та м'якістю. Я одразу ж поліз до неї ластитися. Кандидатка в господині вразила мене своїм несподіваним вмінням чухати животик і вушка.

Не встиг я схаменутися, та сказати «прощавай» матусиному молоку, як кандидатка встигла стати хазяйкою й повезла мене до себе додому. Я щосили чинив опір, як міг, голосно висловлюючи своє обурення такою безцеремонністю. Проти мене була застосована найпереконливіша зброя – чухання черевця та вушок. Був змушений змиритися, а що ж робити — мурчати ж треба було задля налагодження стосунків.

В квартирі нової хазяйки знайшлися також капосний підліток та величезний чоловік.

Він — ватажок цієї людської зграї. По-перше, я з'ясував, що найголовніша людина також сама тепла. Але спочатку приглядався до нових людей, спостерігаючи з-під шафи.

Хлопчик вважав, що він і є мій головний господар — мене ж подарували йому на день народження. Він не знав про моє правило — самостійно обирати собі хазяїна.

Після освоєння на новому місці я став вивчати територію. Не схотів ні гратися, ні мурчати на замовлення. Для цього потрібна була, перш за все, моя воля й симпатія до конкретної людини. А симпатія все ніяк не з'являлася. До того ж, побачивши мою непокору, хлопчик обурився та ще й так, що почав тероризувати мене, хоча мені й неприємно про це говорити.

Ще треба додати: мені дали шляхетне ім'я Брюс. Але дуже скоро я став Кисом.

Недовго думаючи, прийняв я єдине вірне рішення – обрав своєю головною людиною жінку, що так чудово вміє чухати вушка. Крім цього, досить корисне вміння, було ще одне — готувати паштет з курячої печінки спеціально для мене. Так-так, спеціально для мене! Вона наповнювала мої миски молоком та сметаною. Дивовижна жінка!

Я почав всюди слідувати за нею по дому, чим розчулив її повністю. Просто я вивчав свої володіння. Майже завжди знаходився біля хазяйки, не заперечував проти її недоречного бажання носити мене на руках.

Одного разу вона доторкнулася до мого носика. Я хоробро торкнувся лапкою її носа, підписавши тим самим договір про дружбу та взаємовигідну співпрацю. В особі жінки я отримував постійний доступ до всяких смаколиків, а вона – затишок та спокій.

Якраз зі спокоєм було не дуже добре… Підліток в домі – це порохова діжка, невідомо, коли вибухне. Вибухи – досить гучні та образливі для його матері. Та якби я хоча б рота відкрив на матусю-кішку без достатньої пошани, то мій кошачий дідусь дуже швидко пояснив би мені все, що треба.

Найбільший та найсильніший з людей час від часу брав під контроль ці виступи. На деякий час це допомагало навести в домі тишу. Але якщо й він теж дуже гучно обурювався, то погано ставало всім.

В цьому домі зустрівся я з доброзичливим «сусідом», хоча від гучності цієї сім’ї майже оглух. Напружена атмосфера призвела до появи злого «сусіда», що радів сльозам моєї господині.

На військовій раді було вирішено гнати з хати злісного «сусіда» — сумісними зусиллями до повної перемоги. Це було неважко виконати. Складніше було вгамувати нешанобливого підлітка.

До кінця мені так і не вдалося, хоча я ніколи не втрачаю надії. Я звернувся до «сусіда» із проханням тимчасово не нервувати господиню щодо ховання різних потрібних речей.

Його звали Василь. В інших я не питав їхніх імен. «Сусід» неохоче погодився для загальної користі справи.

Я ж, в свою чергу, вирішив приходити кожного ранку до господині та вкладатися на її подушку. Й прямо поруч з її головою вимагати особливу увагу, щоб черевце, вже добряче відгодоване за цей час, ще й почухане було.

А якщо вона не розуміє тонкий натяк о п'ятій ранку, то я й можу більш детально пояснити, злегка постукавши їй лапою по макитрі.

Ось так я, пухнастий, хвостатий янгол, що муркоче, не втрачаю надію змінити на найкраще життя моїх людей, насамперед – господині.

Все ж таки я прив'язався на цей раз не тільки «до миски».

Ну, й Василь, звичайно ж, буде мені допомагати, як зможе.