МАМАЙ

Оповідання про силу, яка поки лежить у піхвах

Козак сидів під дубом.

Кінь пасся трохи далі.

Шабля лежала на траві, так близько, що до руків’я можна було дотягнутися, не встаючи.

Рушниця стояла біля стовбура.

На колінах у козака була кобза.

Він грав повільно.

Не сумно.

Не весело.

Так грають, коли нікому нічого не треба доводити.

До дуба підійшов хлопець.

Років сімнадцять.

Може, вісімнадцять.

З рушницею через плече.

— Ти Мамай?

Козак не перестав грати.

— А тобі який потрібен?

— Козак Мамай.

— Тоді, може, я.

Хлопець почекав.

— Мені казали, ти людей збирав.

— Бувало.

— А зараз?

— Зараз граю.

— Я бачу.

Мамай підняв очі.

— То навіщо питаєш?

Хлопець не знайшов відповіді.

Мамай дограв.

Поставив кобзу поруч.

— Сідай.

— Я не сидіти прийшов.

— Тоді стій.

Хлопець залишився стояти.

За полем ворушилася спека.

Степ лежав до самого обрію.

Десь кричав птах.

Кінь відірвався від трави, подивився на хлопця й знову почав пастися.

— Ти чого такий спокійний? — спитав хлопець.

— А що сталося?

— Війна.

— Знаю.

— То чого сидиш?

Мамай подивився на свою шаблю.

— А що я маю робити?

— Воювати.

— З ким?

Хлопець розсердився.

— З ворогом.

— Це хто?

— Ти знущаєшся?

— Ні.

— Ті, хто прийшли на нашу землю.

— Добре.

— То що тут незрозумілого?

— Поки все зрозуміло.

Хлопець переступив з ноги на ногу.

— Ми йдемо сьогодні.

— Куди?

Він назвав село.

Мамай знав його.

За річкою.

Години дві верхи.

— Навіщо?

— Там є люди, які допомагали ворогові.

— Які?

— Кажуть, троє.

— Хто каже?

— Наші.

— Хто саме?

Хлопець мовчав.

Мамай узяв кухоль.

Налив води з баклаги.

— Будеш?

— Ні.

Випив сам.

— А решта села?

— Що решта?

— Вони теж допомагали?

— Не знаю.

— А їдете в село.

— Бо ті троє там.

— Це я зрозумів.

Хлопець дивився на нього з дедалі більшою неприязню.

— Ти їх захищаєш?

— Кого?

— Їх.

— Я ще навіть не знаю, кого ти називаєш «їх».

До дуба підійшов кінь.

Мамай почухав його між очима.

— Як звати? — спитав хлопець.

— Коня?

— Так.

— Кінь.

— Немає імені?

— Є.

— Яке?

— Не тобі.

Хлопець несподівано засміявся.

Мамай теж.

Напруга трохи відпустила.

— Кажуть, ти дивний, — сказав хлопець.

— Брешуть.

— Чого?

— Я дуже звичайний. Просто довго живу.

— Скільки?

— Не пам’ятаю.

— Так не буває.

Мамай знизав плечима.

— Багато чого не буває, поки не станеться.

Хлопець сів.

Все-таки.

— У мене брата вбили, — сказав він через деякий час.

Мамай не відповів.

— Чуєш?

— Чую.

— Минулого місяця.

— Як звали?

— Остап.

Мамай кивнув.

— Двадцять два.

Вітер ворухнув листя.

Хлопець продовжив:

— Вони зайшли в наше село. Брат залишився. Мати не хотіла їхати. Він лишився з нею.

Мамай слухав.

— Його знайшли біля сараю.

Хлопець проковтнув щось.

— Руки зв’язані.

Мамай дивився в степ.

Не сказав, що співчуває.

Не сказав, що час лікує.

Хлопець був йому за це вдячний.

— Тому я їду, — сказав він.

— Куди?

— Я ж сказав.

— Ні. Ти сказав назву села.

Хлопець подивився.

— А куди ти їдеш?

— Мститися.

— О.

— Що «о»?

— Тепер зрозуміліше.

— І що?

— Нічого.

Хлопець встав.

— От саме через таких, як ти…

Мамай підняв голову.

— Через яких?

— Які все думають.

Мамай засміявся.

— Синку, якби я весь час думав, мене давно б убили.

— Тоді що ти робиш?

— Дивлюся, перш ніж узяти шаблю.

Хлопець глянув на шаблю.

Стара.

Добра сталь.

Піхви потерті.

— Ти багато вбив?

Мамай довго мовчав.

— Достатньо.

— Скільки?

— Не рахував.

— Чому?

— А навіщо?

— Щоб знати.

— Я й так знаю, що робив.

— І не шкодуєш?

Мамай провів пальцем по траві.

— Про дещо — ні.

— А про інше?

— Про інше — так.

— То навіщо робив?

— Бо тоді вирішив, що треба.

— А тепер?

— Тепер іноді знаю, що помилився.

Хлопець насупився.

— Так не можна.

— Чого?

— Якщо весь час думати, що помилився, воювати не зможеш.

— Може, й не зможеш.

— А ворог?

— Що ворог?

— Він не буде думати.

Мамай подивився прямо на хлопця.

— Це його біда.

— І наша.

— Так.

Хлопець чекав.

Мамай додав:

— Але якщо я перестану бачити свою руку тільки тому, що ворог не бачить своєї, тоді він уже навчив мене більшого, ніж я хотів.

З дороги піднявся пил.

Їхало п’ятеро вершників.

Попереду — кремезний чоловік у чорній свиті.

Він побачив Мамая.

Зупинився.

— Нарешті.

Мамай не встав.

— Доброго дня, Семене.

— Нам потрібен ще один чоловік.

— Навіщо?

Семен глянув на хлопця.

— Він не сказав?

— Сказав.

— Тоді збирайся.

— Ні.

Семен усміхнувся.

— Я не почув.

— Почув.

— Там зрадники.

— Може бути.

— Не «може». Є свідок.

— Хто?

— Баба бачила, як вони носили воду чужим.

— Кому саме?

— Військовим.

— Полоненим?

— Ні.

— Пораненим?

— Не знаю.

— Скільки їх було?

— Яка різниця?

Мамай подивився на Семена.

— Велика.

— Вони дали воду ворогові.

— Так.

— Під час війни.

— Так.

— На нашій землі.

— Так.

— Чого тобі ще треба?

Мамай узяв кобзу.

Провів пальцем по струні.

— Знати, що саме сталося.

Семен сплюнув.

— Поки ти будеш знати, вони втечуть.

— Може бути.

— І це тебе влаштовує?

— Ні.

— То їдь.

— Ні.

Семен подивився на шаблю.

— Ти став боягузом?

Мамай підняв очі.

— Може.

Стало тихо.

Семен не знав, що робити з людиною, яка не захищає власну хоробрість.

— Ми поїдемо без тебе, — сказав він.

— Їдьте.

— І зробимо, що треба.

— Це вже ваше.

Семен смикнув повід.

Мамай сказав:

— Тільки скажи мені одну річ.

Той зупинив коня.

— Що?

— Заради чого?

— Що?

— Ви їдете заради чого?

— Я ж сказав. Покарати зрадників.

— Ні. Це що ви хочете зробити. Я питаю — заради чого?

Семен почервонів.

— Щоб інші знали.

— Що?

— Що за зраду буде смерть.

— От тепер зрозуміло.

Семен помовчав.

— І що тобі не подобається?

— Ти вже їдеш не до трьох людей.

— А до кого?

— До всіх, хто має подивитися.

Вершники мовчали.

Мамай продовжив:

— Тоді ті троє вже не люди, яких ти хочеш судити за конкретне діло. Вони стали матеріалом для повідомлення.

— На війні інакше не можна.

— Іноді.

— Ти сам сказав.

— Ні.

Мамай поклав руку на шаблю.

— Я сказав: іноді доводиться вбивати.

Потім прибрав руку.

— Не сказав, що від цього людина стає дошкою, на якій можна написати попередження для інших.

Семен поїхав.

Інші за ним.

Хлопець залишився.

— Ти не їдеш? — спитав Мамай.

— Не знаю.

— Хороша відповідь.

Хлопець скривився.

— Ти вже говориш як старий дурень.

— Я і є старий дурень.

— А що мені робити?

Мамай взяв кобзу.

— Не знаю.

— От якого біса я тоді сюди прийшов?

— Це ти мені скажи.

Хлопець сів назад.

— Ти ж Мамай.

— І?

— Ти маєш знати.

Мамай засміявся так голосно, що кінь підняв голову.

— Хто тобі таке сказав?

За годину хлопець заснув під дубом.

Мамай грав.

Коли той прокинувся, сонце вже нахилилося.

— Вони скоро будуть у селі, — сказав він.

— Може.

— Треба їх зупинити.

Мамай перестав грати.

— Чому?

— Бо вони можуть убити невинних.

— Можуть.

— То поїхали.

Мамай дивився на нього.

— Що?

— Годину тому ти хотів їхати з ними.

Хлопець почервонів.

— Передумав.

— Чому?

— Не знаю.

— Знову добре.

— Та пішов ти зі своїм «добре».

Мамай підвівся.

Вперше за весь день.

Він був вищий, ніж здавався сидячи.

Підперезав шаблю.

Взяв рушницю.

Поклав кобзу в торбу.

Хлопець дивився.

— Все-таки поїдеш?

— Так.

— Воно того варте?

Мамай осідлав коня.

— Не знаю.

— А якщо вони праві?

— Тоді поговоримо.

— А якщо не захочуть говорити?

Мамай перевірив шаблю.

— Тоді буде інша розмова.

Вони наздогнали вершників біля річки.

Мамай не витягав шаблю.

Поки що.

Семен побачив його.

— Передумав?

— Так.

— Нарешті.

— Не зовсім так, як ти думаєш.

Семен поклав руку на пістоль.

Мамай це побачив.

Нічого не сказав.

Хлопець зупинив коня трохи позаду.

Вода текла між ними.

Неглибока.

Брудна після дощу.

На тому березі починалася дорога до села.

Мамай спитав:

— Є людина, яка бачила?

— Є.

— Спочатку поговоримо з нею.

— А потім?

— Потім подивимось.

— Я вже вирішив.

— Знаю.

— То чого приїхав?

Мамай подивився на його руку біля пістоля.

Потім на свою.

— Бо твоє рішення зараз може пройти через людей, яких ти ще навіть не бачив.

— І?

— І моя рука теж уже тут.

Семен примружився.

— Ти мені погрожуєш?

Мамай подумав.

— Поки що ні.

До села вони доїхали разом.

Ніхто того дня не помер.

Не тому, що Мамай був мудрий.

Не тому, що всі раптом стали добрими.

Просто свідчення виявилося іншим, ніж його переказали.

Воду носили двом пораненим.

Один був ворог.

Другий — хлопець із сусіднього хутора, якого вороги тягнули із собою.

Жінка, яка дала воду, сказала:

— Один просив. Я дала обом.

Семен довго мовчав.

— Чому ворогові?

Жінка знизала плечима.

— Бо пив.

— Він би тебе вбив.

— Може.

— І все одно дала?

— Води?

Вона подивилася на нього так, ніби не розуміла складності питання.

— Так.

Семен нічого не відповів.

Увечері Мамай повернувся під свій дуб.

Хлопець залишився з ним.

Кінь пасся.

Шабля знову лежала на траві.

— То вона правильно зробила? — спитав хлопець.

Мамай налаштовував струну.

— Не знаю.

— Та скільки можна.

— А ти хочеш, щоб я знав за всіх?

— Я хочу зрозуміти.

— Тоді дивись.

— На що?

Мамай показав на шаблю.

— Це може вбити.

Показав на кобзу.

— Це може зіграти.

Показав на коня.

— Він може винести мене звідси.

Потім поклав долоню на землю.

— А це не каже мені, що з усього цього робити.

Хлопець мовчав.

— Але це наша земля, — сказав він.

— Наша.

— Значить, ми маємо її захищати.

— Так.

— Тоді хоч щось ти знаєш.

Мамай усміхнувся.

— Знаю.

— І що?

Він подивився на степ.

— Земля дає мені місце, де стояти.

Провів пальцем по лезу піхов.

— Але не вирішує за мене, кого рубати.

Хлопець довго сидів.

Потім спитав:

— Чого тебе малюють саме так?

— Як?

— Під деревом. Кінь. Шабля. Кобза.

— Мене малюють?

— Ну.

Мамай почухав потилицю.

— Не бачив.

— І ти завжди сидиш?

— Ні.

— А чому тоді не малюють, як ти воюєш?

Мамай подумав.

— Може, люди й без картини знають, як виглядає козак із шаблею.

— А тут що?

Він торкнув струни.

Звук пішов над травою.

— Тут важче.

— Що важче?

Мамай подивився на зброю, яка лежала поруч і не була потрібна цієї хвилини.

— Мати шаблю.

І не весь час шукати, кого нею вдарити.

Він заграв.

Хлопець більше не питав.

Кінь пасся.

Степ темнів.

Шабля лежала в піхвах.

06.07.2026