Космодесант

Авіаносець

Палуба – дрібнопористий настил із того самого надміцного композиту, що й усе навколо, гулко відлунювала кожним нашим кроком. Луна у вузькій, заледве два десантники в повному спорядженні зможуть розминутися, і звивистій кишці корабельного коридору звучала незвично глухо. Здавалося, що стіни хочуть нас розчавити й повільно-повільно стискаються, звужуючи прохід. А попереду глухий кут. І коли ми до нього дійдемо, зрозуміємо: вони дочекаються несподіваного моменту й різко, підло накинуться, безжально розчавлюючи багатотонним пресом. Принаймні, мені так здавалося.

– Крег?

Товариш не відповів. І це, в принципі, було нормально. Мовчун він.

– Друже, ти ще живий, при тямі?

Складно розмовляти з порожнечею. І неймовірно бісить це його вибіркове ігнорування.

Та все ж я й далі відчуваю поруч єдиного й найнадійнішого друга. Моя спина прикрита. Крег поряд, врятує від убивчого заряду. Навіть якщо доведеться підставити власне тіло.

– Знаєш, у тому човнику, що доставив нас сюди, були вельми цікаві персонажі. Взяти хоча б ту дівчину-пілота, з якою ти сидів поруч.

Крег почервонів.

На перший погляд вона здавалася сірою мишкою. Простою, фізично розвинутою, скромною і симпатичною, але все ж, як мені здалося, з характером. І я, на жаль, не помітив, коли саме між ними спалахнула та “божа іскра”.

Засіло в пам'яті наше з Крегом знайомство з попутчицею. Міжпланетний малий військовий транспортник спочатку прийняв нас на не маленькому штучному супутнику-аеродромі якоїсь там планети, якоїсь там зірки, в якомусь там сузір’ї. З пасажирів тільки ми. Я не звертав уваги на назви і локацію. Мені важливіше було зостатися ще з слабким після поранення другом. Тільки монітор “Захисник” мене вразив. Такого велетня я ще не бачив. Він вражав своїми розмірами, міццю, арсеналом навіть через погляд в маленький ілюмінатор. А уява домальовувала внутрішність і “начинку”. Адже ми з Крегом вже встигли побувати і в гарячих точках Імперії, І на різних супутниках, станціях, моніторах, артилерійських платформах. Хоча фронтір - він різний буває. І по цінності, і по стратегічності-логістиці, і по крайовим пріоритетам. А ми всього на всього лише космодесант. Яких вважають тупими солдатами. Майже роботами. І з відсталим інтелектом.

І ось ми вже на прийомній площадці Монітора. Нас не заставили виходити після посадки. Зайшли два чіфа від СБ. Просканили різним приладдям. А потім на транспортник почали заходити інші пасажири. В основному військові. Але і декілька цивільних. Транспортник вийшов майже заповнений різними категоріями людей.

Старт, маленькі маневри щоб відійти від “матки” на безпечну відстань. Увімкнення новітніх міжзоряних двигунів.

Ми про щось безневинно базікали, просто щоб підтримати розмову. В основному звісно я. Товариш мовчун і трохи сором’язливий перед дівчатами. Я відволікся тоді здавалося буквально на хвилину – надто свіжими й сильними були ще спогади про мою “принцесу”. Насправді.

– Гей, тобі не здається, що ти тут зайвий? – пілотеса посміхалася..

Я мимоволі відкрив рота. Здивування. Розгубленість. А потім образа.

"Та йдіть ви всі…»

Кубрик виявився звичайним. Як десятки попередніх. Вузький прямокутник, двоярусні койки, мінімум комфорту й спартанські умови. Уже кілька століть для солдатів нічого не змінювалося. І навряд чи щось зміниться найближчим часом.

Важко дихати, температура зашкалює, кондиціонер не справляється, приміщення переповнене.

Ми в дальньому кутку. Тут тісно й темно. Самотня двоярусна койка біля входу до вбиральні, ледь-ледь затиснута в кут. За правилами її тут узагалі не повинно бути. Отже, командирам авіаносця начхати на поспіхом зібране поповнення: вони в нього не вірять і вважають гарматним м’ясом.

Я кинув важку сумку біля койки й повільно обернувся, демонстративно розминаючи шию.

Так і є. Як я й очікував, навпроти мене невимушено спирався на поручні нашої койки їхній лідер, а за його спиною щільною стіною стояли хлопці й дівчата – його солдати.

– Гей, шмаркачі, ви не заблукали? Тут ясел немає.

Так, ми набагато молодші за цих штурмовиків. Звідки їм знати про вербування дітей шахтарів і про те, що дехто з них здатен вижити в імперських м’ясорубках? Але правила вигадали давно, і не нам їх змінювати.

– Крег, ти теж чуєш цей щурячий писк, чи мені почулося?

Товариш став поруч, плече до плеча.

– Тім, ти, як завжди, маєш рацію. На цьому гнилому кориті, здається мені, забагато паразитів.

Від їхнього лідера я очікував більшого. Але на ділі він мене розчарував. Надто швидко повівся на провокацію. За що тут же й поплатився – розпластався на підлозі безвольною лялькою. Його атака була непрофесійною, радше скидалася на скажений кидок. А от решта не підкачала. Ми протрималися недовго.

Краус, чиф СБ, мав украй стомлений вигляд. Його зовнішність і той факт, що нас із Крегом мобілізували на Серцеї, говорили багато про що. Напевно, десь поблизу справді відбувається щось неабияке.

– Цього – до лазарету, а довгов’язого… – літній офіцер кивнув у мій бік, – у карцер. До з’ясування всіх обставин.

Усе правильно. Крег щойно з госпіталю, а я – відпускник, цілком здоровий, який прибув на цю планету лише для того, щоб бути поруч із другом.

Карцер нам знайомий. Тут погано, але мені не звикати. Усе залежить від часу. Колись мене витягнуть із цієї нори.

– Солдате Тіме 12708, ви визнаєте свою провину? Ви готові спокутувати її відповідно до свого призначення?

– Безумовно.

Чиф уже збирався продовжити пафосну промову, але я його перебив. Він зрозумів мій жест. І що я жива істота поряд.

У кубрику майже не було світла. Ми, десантники, живемо за власними правилами. Нас не стосується розпорядок дня пілотів винищувачів, техніків, спеціалістів РЄБ, зенітчиків, екіпажу, обслуговувального персоналу. Ми живемо на кораблі ніби в борг. Але якщо раптом станеться абордаж чи висадка – з нас спитають по повній. І це може бути колись.

Крег іще залишався в лазареті, і всі мої походи до санвузла доводилося здійснювати обережно, озираючись. Щоправда, сусіди більше не робили спроб наїхати. Лише злобно косилися в мій бік. Чи то СБ добре попрацювало, чи їм вистачило нашої прочуханки. На багатьох було видно синці та зсадини.

На будь-якому кораблі, навіть такому великому, як наш авіаносець, чутки поширюються з неймовірною швидкістю.

– Привіт!

Я відірвав погляд від своєї тарілки – на апетит ніколи не скаржився – і витріщився на дівчину-пілотесу. Пробурмотів щось на кшталт привітання з набитим ротом. А вона усміхнулася, присідаючи зі своїм підносом. Зробила вигляд, що не помічає ні моєї розгубленості, ні цікавих поглядів з інших столиків. У їдальні, як завжди в цей час, було повно народу.

– Стіва давно треба було поставити на місце, та тільки раніше ніхто не знайшовся.

– Стів – це лідер тих покидьків у моєму кубрику?

– Ага. А де твій товариш?

– У лазареті. Старі рани розійшлися.

– Старі? То вам властиво постійно потрапляти в пригоди?

– Якщо можна назвати пригодою різанину на Проксі, то так.

– На Проксі?!… Вибач, я не знала.

Деякий час ми мовчки їли. Я відчував, що їй хочеться ще про щось запитати, але швидко допив компот і поспішив забратися.

– Передавай привіт своєму другові.

– Його звати Крег.

– Тоді передай привіт Крегу.

Зачекай!

Вибач, що так вийшло. Всі прийняли вас за салаг.

- Та нічого. Але ми вже майже рік не вилізали з гарячих точок. Надіялись трохи відпочити на авіаносці. На все добре!

Я передав привіт дівчини-пілота. А потім кілька хвилин спостерігав, як товариш тупо шкіриться й мрійливо дивиться кудись у порожнечу. Пропав хлопець, однозначно.

Якщо на авіаносці й були пасажири, то я про їхнє існування не знав. І тому вважав, що десантники тут – найсправжнісінькі бездарі та ледарі. Ні, нас, звісно, сержант і лейтенант час від часу ганяли до спортзалу в повному спорядженні – проводили тактичні заняття й влаштовували навчальні тривоги, – але все одно вільного часу було хоч відбавляй.

Книжки й фільми не рятували. Крег іще доліковувався, а нудьга вже починала мене діставати. Колеги здебільшого пропадали в спортзалі на тренажерах, влаштовували різні командні ігри, але я, звісно, не хотів у цьому брати участь. Якось усе ж вибрав час, коли всі відпочивали, і прийшов попрацювати на снарядах, розім’яти м’язи.

– Поспарингуємося, солдате?

Я обернувся на знайомий голос.

– Е-е… Дівчат бити не вмію.

– А я передусім пілот. І офіцер. Тож вважай це наказом.

Вона розсміялася, а я спробував слабко заперечити, мовляв, що я потім Крегу скажу?

Топ і спортивні бриджі сиділи на ній ідеально. Фігурка в дівчини була чудова. Та й рухалася вона добре – легко й швидко переміщалася рингом. І в боксі, як виявилося, дещо тямила.

– Ого! – я потер рукавичкою відбите плече.

– А нема чого піддаватися! – дражнячись, вона показала язика.

Звісно, я бився не на повну силу. Але все одно наприкінці обоє добряче втомилися.

– А ти нічого так, умієш. Звідки навички?

– А нам, пілотам, це корисно. Коли пів дня просидиш нерухомо в ложементі – без спорту швидко атрофуєшся.

– А-а, он воно що.

Ми сиділи поруч на краю рингу й дружно відсапувалися.

– Зови мене Оленою, солдате.

Вона поплескала мене по плечу й підхопилася.

І вже на виході:

– Крегу привіт!

Я, звісно, передав. А потім, унадцятеро переповідаючи нашу з нею розмову, сильно пошкодував. Хлопець закохався в цю Олену по самі вуха. Готовий був слухати ту саму історію цілодобово.

Три бугаї завмерли навпроти. Багато хто з них ховав у долонях кастети та кільця. Я зло всміхнувся.

Ривок.

І політ.

Бійка.

Двоє виведені з ладу, один відповзає, скиглячи. Але до них уже підоспіло підкріплення. Ми кружляємо в химерному танці. А козирів у рукаві в мене більше немає.

Тепер я – смерть.

Я – убитий.

Але ще одного дістав, ударив просто в вилицю. Почув приємне – чи то скиглення, чи то болісний крик.

– Тім Обертаг! Вас звільнено! Ви порушили кодекс.

– Та ну! Хто сказав?

– Вас звільнено!

– Та годі тобі, бляшанко. Іди в сраку.

– Ні-ні, Обертаге. Вас справді звільнено.

Ну й нехай. Все одно колись пошкодуєте.

Колись.

– Тім…

– Крег, друже!

– Ну навіщо ти поліз у за…упу? Чого тобі бракувало?

Гарні соски, вежі-хмарочоси, статус, дорогоцінні камінці, ігри з родоводом – тобі це справді було архіважливо потрібно?

Наступної миті яскравий спалах заслонив собою все.

За кілька хвилин чорні скляні лисини вкрили більшу частину планети.

– Крег, брате, де ти?

– Я поруч, Тім.

– Ти мене бачиш?

– Ні, бро. Я БІЛЬШЕ НІЧОГО НЕ БАЧУ!..