ПУСТЕЛЯ НЕ ВІДПОВІДАЄ

Я познайомився з Матео на третій день в Аризоні.

До цього Америка встигла мене втомити.

Не країна.

Масштаб.

Машини завбільшки з кімнату. Склянки кави завбільшки з вазу. Магазин, у якому двадцять метрів полиць займала тільки вода.

Кондиціонери працювали так, ніби американці мстилися пустелі за саме її існування.

Мій давній знайомий Сергій жив під Тусоном уже одинадцять років. Він і витягнув мене сюди.

— Тобі треба переключитися.

Я спитав:

— Куди?

Він подивився на мене.

— Просто переключитися.

Я не став пояснювати, що після певного віку і певної кількості років війни всередині вже немає перемикача.

Є рубильник.

І хтось давно загубив ключ.

Того дня Сергій мав забрати машину з сервісу. Я чекав його біля маленької автобусної станції на околиці міста.

Там і сидів Матео.

Старий мексиканець.

Або американець мексиканського походження.

Я так і не з’ясував.

На вигляд — років сімдесят.

Може, вісімдесят.

У старих, які багато живуть надворі, вік перестає бути цифрою.

На ньому були потерті джинси, світла сорочка і капелюх, який колись, напевно, мав колір.

Поруч стояла пластикова каністра.

Я помітив його ще до того, як він заговорив.

Він сказав:

— Ти військовий.

Не запитав.

Я подивився на нього.

— Чому?

— Ти вже тричі подивився на дах.

Я автоматично глянув на дах учетверте.

Старий усміхнувся.

— Ось.

— Може, я покрівельник.

— Покрівельники дивляться, де тече.

Він показав пальцем на мої очі.

— Ти дивишся, звідки можуть стріляти.

Я сів на другий край лавки.

— Ви завжди лізете до незнайомих людей?

— Ні. Тільки коли нудно.

Ми помовчали.

Автомат із напоями біля стіни гудів так, наче йому було важче за всіх.

Потім Матео спитав:

— Давно?

Я зрозумів.

— З чотирнадцятого.

Він кивнув.

Не сказав «дякую за службу».

Не сказав «мені шкода».

За це він мені відразу сподобався.

— А зараз? — спитав.

— Відпустка.

— Я не про це.

— А про що?

— Ти військовий зараз?

Я хотів сказати «так».

Потім — «ні».

Сказав:

— Не знаю.

Старий повернувся до мене.

— О.

— Що «о»?

— Нічого.

— Ви так реагуєте на всі відповіді?

— На деякі кажу «ага».

Під’їхав Сергій.

Я підвівся.

Матео взяв каністру.

— Якщо захочеш побачити пустелю, їдь на південь. Стара дорога після Сауаріти. Там буде заправка. Спитай Матео.

— Навіщо?

Він знизав плечима.

— Захочеш — приїдеш.

— А якщо не захочу?

— Не приїдеш.

Я приїхав через чотири дні.

Не тому, що повірив старому.

Просто Сергій працював, мені дали машину, а сидіти ще один день біля басейну серед людей, які двадцять хвилин сперечалися, де кращі тако, я не міг.

На заправці жінка за касою навіть не перепитала.

— Матео? Далі прямо. Біля старого синього бака ліворуч.

— Він тут усіх знає?

— Ні. Це він усім винен.

— Що саме?

— Залежить від дня.

Матео жив кілометрів за десять від дороги.

Будинок був невеликий.

Пил.

Металевий навіс.

Старий пікап.

Собака лежав під кузовом.

Ніяких черепів койота.

Ніяких пір’їн.

Ніяких шаманських барабанів.

Матео лежав під пікапом.

З-під машини стирчали тільки ноги.

— Ви живі? — спитав я.

— Поки що.

— Матео?

— Залежить, хто питає.

— Українець з автобусної станції.

Він виповз.

— А. Дахи.

Підвівся.

Почав шукати щось у кишенях.

Потім на столі.

Потім знову в кишенях.

— Що?

— Окуляри.

Я показав на його голову.

Він зняв їх із капелюха.

— Добре.

— Хороший початок.

— Ти ще можеш поїхати.

Я простягнув руку.

Матео глянув на неї.

Потім на свої чорні від мастила пальці.

Замість рукостискання простягнув мені ключ.

— На сімнадцять.

Я взяв.

Подивився.

— Це дев’ятнадцять.

Матео забрав.

— Блядь.

Поліз у ящик.

— А мудрість де?

— На сімнадцять не знайшов.

Він нарешті витяг потрібний ключ і подав мені.

— Я приїхав не машину ремонтувати.

— Тоді поклади.

Я поклав.

Він поліз назад.

Через хвилину я спитав:

— А пустеля?

З-під пікапа почулося:

— Навколо.

— Я бачу.

— Добре.

Я почекав.

— І все?

— Що?

Я простояв хвилин п’ять.

Собака виліз з-під машини, обнюхав мене й сів на мою ногу.

Я знову взяв ключ.

Увечері ми сиділи біля будинку.

Собаку звали Пако.

Матео заварив чорну каву в обгорілій металевій посудині.

Я зробив ковток.

— Господи.

— Що?

— Вона жахлива.

— Не пий.

Я випив ще.

— Ти весь час дивишся на двері, — сказав він.

— Звичка.

— Може.

— А що ще?

Матео сьорбнув кави.

— Ти мені скажи.

Я закурив.

— Тоді чого ви мене можете навчити?

Матео засміявся.

Не мудро.

Звичайно.

Пако підняв голову.

— Ти вже вирішив, що я тебе вчу?

Я промовчав.

Він показав на мою сигарету.

— Попіл зараз упаде.

Я глянув.

Попіл тримався.

— Не впав.

— Значить, помилився.

У цю секунду попіл упав.

Матео подивився на нього.

— Пізно.

— Для чого?

— Щоб я мав рацію.

Я засміявся.

Він теж.

З дороги завернув білий Ford.

Зупинився біля огорожі.

Чоловік років п’ятдесяти висунув голову з вікна.

— Матео! У тебе мій подовжувач?

Матео завмер.

— Нема.

Чоловік показав на синій подовжувач біля навісу.

Матео подивився.

— А.

— Три тижні, старий мудак.

— Я збирався повернути.

— Коли?

— До смерті.

Чоловік вийшов, забрав подовжувач.

Подивився на мене.

— Не вір йому.

— Уже зрозумів.

— Особливо про машини.

— Іди нахуй, Денні.

— Завтра.

Ford поїхав.

Матео допив каву.

Я сказав:

— Оце вже більше схоже на вчення.

— Ні. Це був подовжувач.

Наступного разу він повів мене в сухе русло.

Ми йшли хвилин сорок.

Спека стояла така, що повітря переставало бути порожнім.

Воно мало вагу.

Матео показав місце під кам’яною стіною.

— Сиди.

— Скільки?

— Побачимо.

— Що робити?

— Нічого.

— Медитувати?

Він скривився.

— Якщо хочеш усе зіпсувати — медитуй.

— А ви куди?

— Додому.

— Серйозно?

— Там кондиціонер.

— У вас немає кондиціонера.

— От бачиш. Уже щось знаєш.

Він пішов.

Я сидів.

П’ять хвилин.

Десять.

Пів години.

Я дивився на каміння.

На сухі кущі.

На ящірку.

На небо.

На муху, яка вирішила, що моє вухо — найкраще місце в Аризоні.

Потім почав злитися.

Через годину Матео повернувся.

— Ну?

— Що «ну»?

— Що бачив?

— Нічого.

— Точно?

— Каміння. Ящірку. Кущ. Муху. Дві машини далеко.

— А.

— Що «а»?

— Нічого.

Я витер піт.

— І заради цього я сидів годину?

Матео сів на камінь.

— А заради чого ти хотів?

— Чогось.

— Чого?

— Події.

— А.

Я подивився на нього.

— Скажеш щось мудре?

— Ні.

— Чому?

— Спекотно.

Він підвівся.

— Ходімо.

— І це все?

— На сьогодні — так.

На зворотному шляху він сказав:

— До речі, завтра дощу не буде.

Наступного дня пішов дощ.

Короткий.

Сильний.

Коли я приїхав, Матео стояв під навісом і дивився, як вода стікає з даху просто на його ящик з інструментами.

— Покрівельники дивляться, де тече, — сказав я.

Він показав мені середній палець.

За годину ми пішли до русла.

Там ішла вода.

Не річка.

Але достатньо, щоб місце стало іншим.

Матео спитав:

— Як називається?

— Русло.

— Учора?

— Сухе русло.

— А зараз?

Я подивився на воду.

— Русло.

Матео кивнув.

— Тільки не починай, — сказав я.

— Я нічого.

І справді не сказав.

Уперше він дав мені кактус майже через два тижні.

Я не питав, який саме.

Він не пояснював.

Сказав тільки:

— Якщо хочеш — сьогодні.

— А якщо не хочу?

— Поїдеш додому.

— Це безпечно?

Матео почухав підборіддя.

— Рауль буде.

— Це відповідь?

— Це все, що маю.

— Хто такий Рауль?

— Рауль.

— Це я зрозумів.

— Тоді навіщо питаєш?

Рауль виявився худим старим із великими вусами й футболкою Arizona Wildcats.

Він майже не говорив.

Приніс складний стілець, пакет льоду і шість банок Coca-Cola.

Жодної магії.

Пако вкрав у нього половину тортильї.

Рауль сказав:

— Матео, твій пес — злодій.

— Він вільний.

— Він жирний.

Ніч прийшла швидко.

Вогонь був маленький.

Спочатку нічого не відбувалося.

Потім мене знудило.

Довго.

Матео сидів за кілька метрів і навіть не дивився.

— Міг би хоч води дати.

— Біля ноги.

Я намацав пляшку.

— Хороший шаман.

— Я механік.

Потім мене знудило ще раз.

Рауль спитав у Матео:

— Він завжди такий балакучий?

Матео подивився на мене.

— Схоже.

Я показав їм середній палець.

Обидва засміялися.

Потім пустеля почала рухатися.

Не буквально.

Гірше.

Я раптом перестав розуміти, де вона закінчується.

Земля стала схожа на степ.

За кактусами з’явилася посадка.

Я знав цю посадку.

Ніколи її не бачив і знав.

Потім побачив окоп.

У ньому сидів Андрій.

Андрій загинув у двадцять другому.

Він чистив яблуко.

Ножем, який завжди носив.

Я підійшов.

— Ти мертвий.

Він не підняв голови.

— Уже казали.

— Тебе тут нема.

— А тебе?

Я хотів відповісти.

Не зміг.

Андрій відрізав шматок яблука.

Простягнув мені.

Я взяв.

Воно пахло справжнім яблуком.

Я вкусив.

У роті був пісок.

Потім Андрій зник.

Я подивився вниз і побачив свої руки.

Тільки вони лежали не там, де мали.

Одна була метрів за три від мене.

Тримала гвинтівку.

Друга — напилок.

Срібна стружка блищала на пальцях.

Я спробував підійти.

Руки поповзли від мене.

— Стійте, — сказав я.

Мені стало смішно.

Я кричав власним рукам, щоб вони стояли.

Потім побачив оптичний приціл.

Він лежав просто на землі.

Я підняв його.

Подивився.

У центрі сітки було око.

Моє.

Не відображення.

Живе око дивилося на мене з іншого боку.

Я не міг відвести приціл.

Око моргнуло.

Я — ні.

Тоді кинув його.

Темрява розкрилася.

Далі я пам’ятаю погано.

Койот говорив голосом мого батька.

Я бачив Житомир.

Потім Одесу.

Потім якесь місто, якого не існує.

Потім себе малим.

Потім себе старим.

Потім нікого.

І тоді сталося те, що я назвав Богом.

Інакше я не міг це назвати.

Ніякого обличчя.

Ніякого голосу.

Не світло.

Просто раптом усе було.

Без пояснення.

Без запитання.

Без мене — і водночас я був усередині.

Це тривало секунду.

Або годину.

Я не знаю.

Вранці Матео варив каву.

Рауль уже поїхав.

Пако спав, поклавши морду на мою кросівку.

Я лежав під ковдрою й дивився на небо.

— Я бачив Бога, — сказав я.

— Ага.

Я повернув голову.

— Матео.

— Що?

— Я серйозно.

— Я теж.

Він розлив каву.

— Це був Бог.

— Може.

— Не «може». Я знаю.

Матео подав мені чашку.

— Обережно. Гаряча.

— Ти мене чуєш?

— Чую.

— Я бачив Бога.

— Учора ти ще бачив, як твоя рука повзла в кущі.

— Це інше.

— Може.

— Та пішов ти.

— Кава охолоне.

Я випив.

Обпік язик.

— Сука.

— Казав.

Ми мовчали.

Пако прокинувся й почав лизати собі яйця.

Я дивився на нього.

— Дуже духовний ранок.

— Він старається.

Через кілька хвилин я сказав:

— Добре. Я не знаю, що це було.

Матео мовчав.

— Але це було.

Він кивнув.

— Зі мною.

Ще один кивок.

— І це я знаю.

Матео встав.

Показав за будинок.

— Труба тече.

— Яка труба?

— З водою.

— Матео, я зараз не про трубу.

— Я теж не хотів.

Ми копали майже дві години.

У якийсь момент я спитав:

— Те, що ми тут робимо… воно якось називається?

Матео стояв у ямі по коліна й тримав іржаву трубу.

— Так.

Я почекав.

— І?

— Ремонтуємо трубу.

— Я не про це.

— Я знаю.

— Тоді про що?

— Ти мені скажи.

— Про все це. Пустелю. Те, як ти весь час питаєш. Те, що було вночі.

Матео відпустив трубу.

Вода бризнула йому просто в сорочку.

— Блядь.

Я засміявся.

— Дуже вчасно.

— Закрий кран.

— Де?

— Біля будинку.

— Я не знаю де.

— Тоді Денні знає.

— Той, у кого ти вкрав подовжувач?

— Я не крав.

— Три тижні.

— Іди вже.

До розмови ми не повернулися.

Одного вечора ми знайшли пораненого койота біля дороги.

Задня лапа була розбита.

Він лежав у пилюці й важко дихав.

Пако рвався вперед.

Матео тримав його за нашийник.

— Стій, — сказав він мені.

— Він поранений.

— Бачу.

— Треба щось робити.

— Треба.

Я подивився на нього.

— І що?

— Спочатку забери Пако.

— Це твій пес.

— А ноги в тебе молодші.

Я затягнув Пако до пікапа.

Він усю дорогу назад гарчав і крутився.

Койот показав зуби, коли я підійшов удруге.

Я зупинився.

— Можу пристрелити.

Матео подивився на мене.

— Можеш.

— Щоб не мучився.

Матео дивився на койота.

— У Денні є номер людей, які займаються дикими тваринами.

— Ти його не маєш?

— Загубив телефон.

— Де?

Телефон задзвонив у його кишені.

Ми обоє подивилися.

Матео дістав.

— Знайшов.

— Ти неймовірний.

Приїхали двоє.

Чоловік і молода жінка.

Чоловік був червоний від спеки й відразу сказав:

— Чому ви підійшли так близько?

Матео відповів:

— Бо він лежав біля дороги.

— Це не відповідь.

— Іншої нема.

Вони посварилися хвилини дві.

Ні про що важливе.

Про те, де ставити машину.

Потім чоловік довго оглядав койота.

Лапу.

Живіт.

Якийсь час вони говорили між собою.

Жінка похитала головою.

Я вже зрозумів.

Койота приспали.

Дуже швидко.

Мені не сподобалося, як швидко.

Увечері я був злий.

Матео шукав гайку, яку сам поклав собі в кишеню.

— Вийшла чудова допомога.

— Угу.

— Ми його врятували, так?

— Ні.

— Тоді навіщо було дзвонити?

Матео знайшов гайку.

— А що ти хотів?

— Щоб він жив.

— Я теж.

— І?

— Не живе.

Я дивився на нього.

— І тебе це влаштовує?

Матео розсердився.

Уперше по-справжньому.

— Ні.

Кинув гайку на стіл.

Вона відскочила й упала в пил.

— Блядь.

Ми обоє шукали її навколішки.

Хвилини три.

Знайшов я.

Поклав йому в долоню.

Матео сказав:

— Дякую.

І більше про койота того вечора не говорили.

Другий раз був важчим.

Я не хочу описувати все.

Не через таємницю.

Просто частина речей після повернення стає дурнішою, коли їх записуєш.

Я знову бачив мертвих.

Цього разу не друзів.

Інших.

Деяких без облич.

Один стояв навпроти.

Молодий.

Може, двадцять п’ять.

— Ти знав, хто я? — спитав він.

— Ні.

— Але стріляв?

— Так.

— Чому?

Я хотів сказати щось складне.

Не зміг.

— Бо ти був там, звідки стріляли по моїх.

Він кивнув.

— Добре.

Мене розлютило це слово.

— Що добре?

— Нічого.

І він зник.

Вранці мене знову нудило.

Матео поставив воду.

Я спитав:

— Це означає, що я винен?

— Не знаю.

— А що ти знаєш?

— Ти стріляв?

— Так.

— Ти знав навіщо?

— Тоді — так.

— Зараз?

Я подумав.

— Теж знаю.

Він кивнув.

— Тоді це ти знаєш.

— І що з цим робити?

Матео підсунув пляшку води ближче.

— Причина була.

— Була.

— Він стріляв по моїх.

— Ти сказав.

— Тоді чому воно досі сидить у голові?

Матео подивився на мене.

— Я не був там.

— Ти ніколи не воював.

— Ні.

— Тоді тобі легко говорити.

— Так.

Я не очікував.

— Що «так»?

— Мені легше.

Він сів поруч.

— Я можу сидіти тут і говорити що завгодно. Я не був там.

Підсунув пляшку ще ближче.

— Тому це не моє місце знати за тебе.

Ми мовчали.

Пако прийшов і ліг між нами.

Через хвилину Матео сказав:

— Він смердить.

— Це твій пес.

— Саме тому знаю.

За кілька днів до від’їзду я сказав:

— Можу залишитися.

Матео лагодив огорожу.

— Можеш.

— У Сергія є робота. Документи можна вирішити. Якось.

— Можна.

— Тут тихо.

Матео подивився в бік дороги.

Десь ревів мотоцикл.

— Іноді.

— Мені тут добре.

— Бачу.

Я чекав.

Він забивав цвях.

Промахнувся.

Влучив по пальцю.

— Сука.

Струсив рукою.

— Все?

— Ні. Боляче.

— Я не про палець.

— А я про нього.

Він знову взяв молоток.

— Ти нічого не скажеш?

— Про що?

— Що мені треба повертатися.

Матео подивився на мене.

— Тобі треба?

— Я тебе питаю.

— Бачу.

— І?

Він ударив молотком.

Цього разу по цвяху.

— Чого ти хочеш від мене?

Я закурив.

Він продовжив працювати.

Через хвилину сказав:

— Тут тобі добре?

— Так.

— Добре.

Ще один цвях.

— А коли думаєш, що залишишся назавжди?

Я не відповів.

— Теж добре?

Я дивився на пустелю.

— Не знаю.

Матео кивнув.

І цього разу він не допоміг.

Востаннє я приїхав до нього за день до рейсу.

Пако лежав під пікапом.

Матео міняв якусь прокладку.

— Їдеш? — спитав.

— Так.

— Куди?

— Додому.

Він виліз з-під машини.

— Де це?

— Не починай.

Засміявся.

Ми випили кави.

Вона була така сама погана.

Я чекав.

Він мовчав.

Нарешті сказав:

— І це все?

— Що?

— Я завтра їду.

— Знаю.

— Ти нічого не скажеш?

Матео подумав.

Довго.

Я вже майже повірив, що зараз буде щось важливе.

— Не загуби паспорт.

— Сука.

Він усміхнувся.

Я теж.

З дороги знову під’їхав Денні.

— Матео!

— Що?

— Мій компресор.

Матео заплющив очі.

Я засміявся.

— Два тижні, — сказав Денні.

— Завтра.

Я сказав:

— Він завтра може померти.

Денні подивився на мене.

— Він це обіцяє років двадцять.

Перед тим як сісти в машину, я все-таки спитав:

— Те, що я бачив тут… Що з цього було справжнім?

Матео подивився на пустелю.

Потім на мене.

Почухав щоку.

— Звідки я знаю?

— Серйозно?

— Ти був там.

— Я був під кактусом.

— Теж правда.

Я вже взявся за дверцята.

Він сказав:

— Через рік згадаєш.

— І що?

— Подивишся.

— На що?

— Що залишилось.

— А якщо нічого?

Матео знизав плечима.

— Значить, нічого.

Я простягнув руку.

Цього разу він витер долоню об джинси й потиснув.

— Тепер можна, — сказав він.

— Чому?

Показав долоню.

— Майже чиста.

Я засміявся.

— Їдь.

У літаку я сидів біля вікна.

Телефон ще ловив мережу.

Кілька повідомлень з України.

Одеса.

Люди.

Справи.

Одне про документи.

Одне про зустріч.

Хтось прислав фотографію чашки.

Хтось питав, коли буду.

Нічого такого, що могло б зрівнятися з Богом, мертвими, койотом, який говорив голосом батька, або власним оком у прицілі.

Стюардеса попросила ввімкнути авіарежим.

Я вимкнув зв’язок.

Літак рушив.

Пустеля за вікном спочатку була великою.

Потім меншою.

Потім стала просто землею.

Я дивився на неї, поки крило не закрило краєвид.

16.05.2026