ПОРТ

уривки з протоколу, якого ніхто не підписував

ПОРТОВА САНІТАРНА СЛУЖБА ПОВІДОМЛЯЄ:

Громадянам заборонено виносити море за межі міста.

Особливо у скляній тарі.

Море є стратегічною речовиною.

За втрату моря передбачено штраф у розмірі від трьох до п’яти мінімальних горизонтів.

— Підпис тут.

— За що?

— За отримання.

— Я нічого не отримував.

— Отже, підписуйте відмову від отримання.

— А якщо не хочу?

— Тоді акт про відмову від відмови.

Жінка за склом не дивиться на нього.

Нігті червоні.

На столі пластиковий кактус.

За кактусом порт.

За портом море.

За морем, якщо вірити карті, багато всього.

Якщо вірити людині за склом — кабінет 14-Б.

— Чотирнадцять-Б де?

— Другий поверх.

— Тут немає другого поверху.

Жінка вперше піднімає очі.

— Значить, не туди прийшли.

Він виходить.

Будівля одноповерхова.

Перевіряє.

Так.

Один.

Над входом табличка:

УПРАВЛІННЯ З ОБЛІКУ НЕПЕРЕДБАЧЕНИХ НАСЛІДКІВ.

Нижче хтось маркером:

ПРАЦЮЄМО З 9 ДО ОСТАННЬОГО.

Якого останнього — не уточнено.

Одеса не любить уточнювати кінець.

На вулиці серпень жує асфальт.

Сонце б’є в голову.

Водій маршрутки кричить:

— Двері!

Двері не реагують.

— ДВЕРІ!

Пасажир біля дверей нарешті розуміє, що тимчасово виконує функцію дверей, і тягне ручку.

Закрилися.

Людина стає механізмом без наказу міністерства.

Їдемо.

На зупинці заходить старий із пакетом риби.

Запах поширюється швидше за політичну інформацію.

Через три хвилини весь салон знає:

риба мертва.

Хто її вбив — невідомо.

Навіщо — припускається.

Хто відповідальний — продавець каже море.

Море заперечень не подало.

Він сидить біля вікна.

У кишені камінь.

Навіщо взяв?

Знайшов учора біля Ланжерона.

Сірий.

Посередині дірка.

Неправильна.

Не кругла.

Ніби хтось почав робити отвір і помер раніше, ніж закінчив.

Або ніхто нічого не робив.

Оце значно імовірніше.

Але людині важко повірити в отвір без наміру.

Вона взагалі погано переносить речі без автора.

Грім.

Кохання.

Рак.

Камінь.

Смерть дитини.

Щасливий випадок.

Дощ у день похорону.

Хтось обов’язково хоче знати:

для чого?

Маршрутка гальмує.

Старий із рибою падає на чоловіка в костюмі.

— Куда вы?!

— Я никуда, это автобус.

Точна теологічна суперечка.

У кишені телефон.

Вібрація.

УВАГА. ПОВІТРЯНА ТРИВОГА.

Водій бачить те саме.

Не зупиняється.

Жінка попереду хреститься.

Чоловік поруч відкриває Telegram.

Дівчина в навушниках спить.

Старий із рибою дивиться у вікно.

Кожен має свій обряд.

Трамвайний дріт ріже небо на квадрати.

Чайка пролітає крізь квадрат.

Порушення кордону.

Ніхто не стріляє.

Поки.

ПРОТОКОЛ № 6

ПРО НЕЗАКОННЕ ВОЛОДІННЯ ВЛАСНИМ ТІЛОМ

Лікар сказав:

— Роздягайтесь.

Він роздягнувся.

— Не повністю.

Одягнув труси назад.

Лікар слухає легені.

Холодне коло стетоскопа.

— Вдих.

Вдих.

— Не так глибоко.

Менше вдиху.

— Тепер глибше.

Більше.

Скільки?

Людина приходить до лікаря і тимчасово передає йому метроном тіла.

Вдих.

Не дихати.

Дихати.

Кашляти.

Не кашляти.

Поверніться.

Не рухайтесь.

— Курите?

— Так.

— Навіщо?

— Не знаю.

Лікар записує.

НЕ ЗНАЄ.

Нарешті діагноз.

— Кинути можете?

— Можу.

— Чому не кидаєте?

— Бо можу не означає, що зробив.

Лікар дивиться поверх окулярів.

— Ви завжди так відповідаєте?

— Ні.

— Добре.

У картці він, можливо, пише:

ускладнений характер.

Хвороба, яку не покриває страхування.

У коридорі автомат продає каву.

Напис:

ОБЕРІТЬ НАПІЙ.

Еспресо.

Американо.

Капучино.

Шоколад.

Чай.

Невідомість не передбачена меню.

Він натискає «американо».

Автомат шумить.

Думає.

Шумить ще.

Видає порожню чашку.

Пауза.

Потім ллє каву повз неї.

На піддон.

Ідеальна державна модель:

процедура виконана,

результат відсутній,

звіт позитивний.

На дисплеї:

ДЯКУЄМО ЗА ВИБІР.

— Нема за що.

У палаті номер дев’ять лежить чоловік без двох пальців.

Вони знайомі другий день.

Цього достатньо, щоб говорити про смерть.

Недостатньо, щоб позичати гроші.

— Ти думаєш, так мало бути? — питає чоловік.

Показує на руку.

— Що саме?

— Ну вот.

— Не знаю.

— Удобно.

— Ні. Було б зручніше знати.

Чоловік розглядає руку.

Три пальці.

— Я думаю, всё не просто так.

— Може.

— Ну а ты?

— Я не знаю, чи «не просто».

Чоловік мовчить.

Погана відповідь?

Можливо.

— Тогда за что?

От.

Знову.

За що.

Ніби біль без судового рішення незаконний.

— Не знаю.

— Ты заебал не знать.

— Є таке.

Чоловік усміхається.

Піднімає руку.

Три пальці.

— А эти тогда зачем оставили?

— Щоб тримати цигарку.

— Во.

Запалювати в палаті не можна.

Вони виходять надвір.

Сідають на сходах біля чорного входу.

Курять.

Три пальці тримають сигарету нормально.

Навіть красиво.

Ні.

Не красиво.

Досить робити естетику з того, за що людина заплатила тілом.

Просто тримають.

Цього вистачає.

ВИТЯГ З ІНСТРУКЦІЇ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ ВІДДІЛУ ВИПАДКОВИХ ПРИЧИН

Якщо причина відома — перевірити, чи достатньо вона урочиста.

Якщо причина не відома — призначити тимчасову.

Якщо тимчасова причина подобається населенню — вважати постійною.

Якщо подія не має сенсу — сенс виготовити.

Відсутність сенсу без дозволу карається.

Слово «не знаю» використовувати лише після погодження з начальником зміни.

Підпис.

Печатка.

Кров.

Не ваша.

Не хвилюйтесь.

Начальник відділу сидить у білому костюмі.

Серпень.

Кондиціонер працює на шістнадцять.

На стіні карта України.

Крим намальований правильно.

Рамка висить криво.

— Ви подали заяву?

— Ні.

— Тоді чого прийшли?

— Мене прислали.

— Хто?

— Кабінет 14-Б.

Начальник знімає окуляри.

— Нема такого.

— Я знаю.

— Тоді хто вас прислав?

Пауза.

— Жінка з кактусом.

Начальник киває.

Тепер усе ясно.

— Треба було одразу сказати.

Відкриває шухляду.

Дістає чорний жетон.

На ньому номер:

0

— Що це?

— Черга.

— Я нульовий?

— Ні. Ви без черги.

— Тоді навіщо жетон?

— Щоб підтвердити.

— Що?

Начальник дивиться сумно.

— Ви дуже ускладнюєте прості речі.

На столі в нього людський зуб.

Справжній?

Схожий.

— Ваш?

— Ні.

— Чий?

— Не знаю.

— А чому лежить?

Начальник дивиться на зуб.

Можливо, вперше.

— Був тут до мене.

Начальник бере зуб.

Ще раз дивиться.

Викидає у смітник.

— Ще питання?

КАТАКОМБИ

Унизу прохолодно.

Земля біла.

Вапняк.

Група пішла вперед.

Він затримався.

Стіни порізані руками людей, яких уже немає.

Інколи імена.

Інколи дата.

Інколи хуй.

Найстійкіша форма людської епіграфіки.

Він світить телефоном.

Розряд 12%.

Що буде, якщо згасне?

Темно.

Оце точно.

Що ще?

Не знає.

Добре.

Не треба населювати темряву чудовиськами лише тому, що батарея слабка.

Попереду чути кроки.

Людина?

Може.

Щур?

Ні, завеликий ритм.

Двоє?

Луна.

Не знати.

Світить.

Поворот.

Нічого.

Кроки припинилися.

Тепер можна придумати все.

НКВС.

Контрабандистів.

Партизанів.

Мертвих.

Маніяка.

Дитину.

Себе через двадцять років.

Не треба.

Поки тільки коридор.

Вапняк.

Запах вологи.

11%.

На стіні напис олівцем:

КОЛЯ 1947

Хто Коля?

Жив?

Помер?

Повернувся?

Емігрував?

Пив?

Любив?

Убивав?

Рятував?

Зробив напис і пішов.

Все.

Слід більший за знання про того, хто його залишив.

Палець торкається цифри.

Не треба.

Прибирає руку.

З іншого ходу виходить чоловік.

Живий.

— Заблудились?

— Можливо.

— Выход там.

Показує.

— Ви звідки знаєте?

— Я здесь работаю.

Звичайно.

Темрява отримала трудову книжку.

На поверхні сонце б’є по очах.

Не перемогло темряву.

Просто інша ділянка світу.

ПРИВОЗ

Жінка рубає тушу.

Удар.

Кістка.

Удар.

Ще.

— Что тебе?

— Нічого.

— Тогда не стой.

Правильно.

Він відходить.

Іноді навіть погляд треба прибрати.

Хлопець продає живих раків.

Вони повзають один по одному в пластиковому ящику.

— Свежие.

Дивне слово для істоти, яка ще ворушиться.

— Они живые.

— Поэтому и свежие.

Аргумент бездоганний.

Один рак намагається вилізти.

Хлопець пальцем штовхає назад.

— Куда.

Куди.

Дуже людське питання.

Ніби рак зобов’язаний мати маршрут.

На сусідньому прилавку напис:

ДОМАШНЯ КОВБАСА.

Чи знала свиня, що її дім буде таким?

Не треба.

Дешевий жарт.

Він купує помідори.

Продавчиня кладе ще один.

— Подарок.

— Не треба.

— Бери.

— Я не з’їм.

— Завтра съешь.

— Завтра мене може не бути.

Жінка завмирає.

Ну от.

Навіщо це сказав?

Правда?

Так.

Потрібна?

Ні.

— Шутник, — каже жінка.

— Невдалий.

Виймає зайвий помідор.

Кладе назад.

— Тогда живи.

— Постараюсь.

— Не старайся. Живи.

На Привозі продають помідори й накази буттю.

Дешево.

РЕКЛАМНА ПАУЗА

ВТОМИЛИСЯ ВІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ?

Спробуйте новий препарат TAKSTALOSIA™.

Просто скажіть:

«Від мене нічого не залежало».

TAKSTALOSIA™ швидко знімає симптоми провини, вибору та дорослого життя.

Можливі побічні ефекти:

— повторення тих самих рішень;

— раптове зникнення дієслів першої особи;

— хронічне звинувачення обставин;

— політика.

Перед застосуванням порадьтеся з ким завгодно, крім себе.

TAKSTALOSIA™ — ТАК СТАЛОСЯ. ТАК І БУДЕ.

Дрібним шрифтом:

Виробник не відповідає за наслідки застосування.

Виробник узагалі ні за що не відповідає.

Він вимикає телевізор.

— Хто це дивиться?

Старий на дивані:

— Я.

— Чому?

— Он работает.

— Ви дивитеся, бо він працює?

— А что ему зря работать?

Техніка теж потребує сенсу.

Старий — його батько?

Ні.

Сусід?

Може.

Тут уже неважливо.

Ні.

Якщо неважливо — автор ледачий.

Нехай буде людина, у якої він орендує кімнату.

Чому орендує?

Не знаємо.

Кімната є.

Старий є.

Телевізор працює.

Цього вистачає.

— Ты веришь в судьбу? — питає старий.

— Ні.

— Почему?

— Не знаю.

— Значит веришь.

— Як це?

— Если бы не верил, знал бы почему.

Логіка старого така щільна, що крізь неї не проходить світло.

— А ви?

— Я в Бога верю.

— Це інше.

— Всё одно.

— Ні.

— Для тебя.

Старий показує на тріщину над дверима.

— Видишь?

— Так.

— Она растёт.

Може.

Вчора була коротша?

Не пам’ятає.

Старий поставив олівцем риску.

Дата.

Розумно.

Тепер завтра буде факт.

Пам’ять передала повноваження графіту.

Уночі тріщина не рухається.

Принаймні коли дивишся.

Він лежить.

Чує море?

Ні.

Машини.

Сирену далеко.

Холодильник.

Старий кашляє.

Труби.

Чийсь секс за стіною.

Потім сварка.

Хороша послідовність.

А може, різні квартири.

Мозок монтує швидше за режисера.

Телефон.

Повідомлення:

ТИ ДЕ?

Відповісти.

«Вдома».

Ні.

Це не дім.

«У кімнаті».

Дурно.

«На Молдаванці».

Факт.

Відправляє.

У відповідь:

ЖИВИЙ?

Дивиться.

Що відповісти?

Так.

Поки.

Не треба «поки».

Людина питає не про онтологію.

Пише:

Так.

Відправляє.

03:12.

Тріщина.

Лінія.

Олівець.

Дата.

Він встає.

Вмикає світло.

Підходить.

Ні.

Не дійшла до риски.

Старий спить.

Телевізор вимкнений.

Уперше за день.

На столі камінь із діркою.

Він дістає його з кишені.

Ставить поруч із тріщиною в стіні.

Дивиться.

Камінь.

Стіна.

Олівцева риска.

За вікном починає світлішати.

Десь там море.

Він його не бачить.

Це не означає, що моря немає.

І не означає, що море про нього пам’ятає.

Старий у сусідній кімнаті кашляє й прокидається.

— Не спишь?

— Ні.

— Почему?

— Не знаю.

— Опять.

— Так.

Старий приходить у трусах.

Дивиться на тріщину.

Потім на камінь.

— Красивый.

— Може бути.

— Что сделаешь?

Він бере камінь.

Повертає.

Отвір.

Край.

Шорсткість.

Сіль у маленькій западині.

Ще рано.

— Не знаю.

Старий киває.

Цього разу не сперечається.

На кухні ставить чайник.

Вода починає шуміти.

Нічого не пояснює.

І ніхто її не просить.

16.04.2026