Котик для Вищого

По прибутті в офіс Олег Вікторович повідомив Любомиру, що його кличуть нагору.

«Вони швидко. Надто швидко», — подумав Любомир.

— Катерино! Йдіть у медпункт. Якщо буде необхідно, вас покличуть! — він озирнувся на Аллочку, що вже тримала в руках горнятко гарячої кави. — Знайдіть для Катерини новий одяг. — Взяв каву й випив одним ковтком.

— Вікторовичу, на вас командування, поки не повернуся, — додав він, і попрямував до ліфта.

Викликав ліфт на потрібний поверх. Стояв у кабінці мовчки й майже незворушно.

Двері відчинилися. Зробив глибокий вдих і вийшов. Дійшов до кабінету Ради, дочекався дозволу й увійшов.

— Ви самі? — запитав чоловік зі шрамом замість привітання.

— Моя напарниця отримує медичну допомогу, — сухо відповів Любомир. Стояв струнко й дивився прямо на людей перед собою.

— Знову поранили? — Жінка змушлею на голові примружила очі.

— Не я. — Любомир глянув їй прямо в очі. — Вона зачистила трьох обернених і гідно трималася проти їхнього Господаря. Зрештою, вона людина.

— «Ця жінка — мій смаколик», — процитувала жінка. — Поясніть?

— Ви ж знаєте, що коли я випускаю ікла, — Любомир подивися на жінку прямо, й злегка усміхнувся, — буваю трохи не в собі... Хіба ви не для цього призначили її бути поруч зі мною?

— Ясно. — Чоловік ковтнув. — Можете бути вільні.

— Покликати Катерину? — сухо запитав він.

— Не варто, — жінка з мушлею піднялася зі свого місця. — Я сама пройдуся до медпункту. Зрештою, маю там справи, — вона кинула погляд на чоловіка зі шрамами. Той кивнув.

Любомир і жінка мовчки дійшли до ліфта. Зайшли разом усередину.

— Смаколик, ляпас і ніж, — вона заговорила першою. — На майбутнє, Любчику, будь обережнішим. І як жінка, я її повністю розумію. Заслужив.

— Прийнято, мем... Хоча зрештою час візьме своє, — Любомир подивився прямо в камеру. — Вам варто було вбити немовля, що народилося з іклами, одразу... Чому ви були проти, мем? Можливо, ваша донька не з’їхала б з ґлузду...

— Життя мають цінність, особливо життя тих, чий рід майже знищили, навіть якщо один із них — частина того монстра...

— До речі про монстрів... — ліфт прибув на потрібний поверх, і двері відчинилися. Любомир зробив крок, озирнувся до жінки. — Дивно, що стовідсотковий монстр примудрився створити для людської дівчинки теплі спогади, на відміну від вас, мем!

Пішов не озираючись.

Жінка завмерла на хвилину, поглянула на свою зморщену руку.

«Час і дійсно візьме своє. Наївний хлопчик гадає, що незгодних із реформами теж забрав час... Як, в біса, я мала захистити тебе, не будучи холодним стерво?» — цілий вихор думок пронісся в її голові, проте вона не дозволила собі сліз.

Зрештою, їй дійсно треба було до медпункту.

Кет обробили рану й наклеїли спеціальний пластир, та вкололи якийсь укол.

— Вітамінки, — з посмішкою повідомила медсестра й зробила ін’єкцію так швидко, що дівчина навіть не одразу це помітила.

Медсестра ж із тією ж усмішкою одразу побігла надавати допомогу наступному пацієнту.

Окрім Кет, допомоги потребували ще троє чи четверо людей.

«Багатьом дісталося, важка ніч! Добре, що з Вищим зіткнулася я. Хоча він або слабак, або не бився всерйоз... Маман зазвичай клала мене швидше...» — дівчина раз за разом прокручувала бійку в голові.

До неї підійшла жінка з мушлею — одна з представниць Ради.

— Як почуваєтеся? — якось незвично м’яко запитала вона.

Жінка оглянула дівчину. Помітила синець на шиї від натягнутого одягу з одного боку й пластир від вуха до плеча — з іншого. Поки що Кет була вдягнена лише в майку. Розірвана водолазка, разом їз її худі лежали складені поруч.

— Треба наступного разу вдягнути щось, що рветься швидше, — зіронізувала Кет. — Мені вкололи якісь вітамінки, тож уже краще, дякую! А ви маєте питання до мене?

— Просто турбуюся про найкращого співробітника, — жінка присіла поруч.

— Ну, не всім щастило тренуватися з Вищим вампіром із десяти років, — посміхнулася Кет.

— І як ви взагалі зростали поруч із такю істотою? — запитала жінка, її голос звучав надто зацікавлено.

— Ну, харчування було не дуже, поки вона не завела того тюбіка! — надто щиро відповіла Кет.

Жінка ледь стримала сміх.

— Деякі чоловіки і справді диваки...Ні! Мабуть, у нашому роду всі диваки. — Зробила паузу, підвелася. — Здається, Любомир останнім часом менше переймається наслідками.

— Утне щось схоже — битиму одразу з кулака, — холодно відповіла Кет.

— Що ж, мені час. Одужуйте.

— Дякую, пані! — ввічливо відповіла Кет.

Жінка ще поговорила з декількома співробітниками медпункту й покинула його.

Згодом до Кет зазирнула Аллочка, яка принесла їй світшот бірюзового кольору на блискавці спереду й навіть допомогла одягнутися, хоча дівчина й намагалася відмовитися від наполегливої допомоги секретарки.

— До речі, бос сказав, що якщо ви в нормі, то у вас на сьогодні ще є робота.

— Я так розумію, нам геть не вистачає людей... — незадоволено пробурчала Кет, підводячись з койки й прямуючи до виходу.

Любомир забрав стос документів в Олега Вікторовича — серед них була й роздруківка з допиту оберненої. Тож бос зайшов до свого кабінету й вирішив ознайомитися з результатами.

Задзвонив Сергій.

— Дуйте до нас! Дещо накопав по скетчах твого Мікеланджело! — замість привітання випалив слідчий.

— Скоро будемо, — з якоюсь невпевненою втомою відповів Любомир.

— Ти що, з вайфу посварився? — відчувши тон друга, запитав Сергій.

— Ні. Ми після нічного полювання. Ти нестерпний. Будемо. — Любомир поклав слухавку.

Кет зазирнула до кабінету. Любомир кивнув, захопив папку з роздруківкою допиту й одразу вийшов разом із напарницею.

— Ознайомся! — передав дівчині папку. — Їдемо до Сергія, щось знайшов.

Кет мовчки взяла документи, і вони разом вийшли з офісу.

***

Жінка з зачіскою-мушлею повернулася до кабінету на верхньому поверсі. Сіла на своє місце, оглянула кімнату з порожніми стільцями довкола столу. Відкинулася на спинку крісла й лише на хвилину дозволила собі заплющити очі.

— То що думаєш, Олено? — запитав чоловік зі шрамами.

— Вони настільки злагоджені, що це навіть трохи лякає, — Олена випрямила спину й сіла рівно. — Це так дивно, що йому навіть не доведеться вмивати руки нашою кров’ю... Йому — істоті, яка, якби захотіла, могла б знищити нас за лічені секунди, — достатньо просто почекати пару років, поки ми не помремо. —  Олена зробила паузу, її рука злегка затремтіла, — Хлопчик мене ненавидить, Сашко...

— З його точки зору має право. — Чоловік розглядав якісь папери. Олена глянула на нього запитальним поглядом. — Це аналітичний звіт з нічного полювання. На жаль, чітких кадрів із Господарем отримати не вдалося. Лише опис зі слів Любомира й Катерини. До речі, він сказав: «вихованка Марії». Можливо, нам варто знову зустрітися з тією відьмою?

Олена простягнула руку через стіл, щоб ознайомитися зі звітом.

— Гадаю, хлопчик вчинить так само. Нам не варто втручатися. Через нас його руки і так достатньо закривавлені... Контролювати його дедалі важче... Чи дісно ми зробили все правильно?

***

Кет застрибнула на пасажирське сидіння й хвацько пристебнула ремінь.

Любомир завів машину, кинув короткий погляд на напарницю й хмикнув.

— Бачу, тобі вже краще.

— А ви хотіли повторити, босе? — саркастично запитала Кет, відкриваючи папку з документами.

— Прочитай уголос, поки їхатимемо, — Любомир проігнорував сарказм напарниці.

Машина рушила за потрібною адресою. Кет почала зачитувати роздруківки.

— Марина Іванівна. Жінка. Тридцять три роки. Мати чотирьох дітей — одна дитина вважається зниклою безвісти. Решта дітей — на контролі соцслужб. Пияцтво. Загули.

Зустріла Господаря в парку, коли гуляла з дітьми й паралельно «розслаблялася» під пляшечку пива.

Запропонував нове життя. Зустріч у парку серед ночі. І вона прийшла.

Зовнішність не пам’ятає, лише дії: прокусив власну іклом, надто великим для людського, і поцілував її, змушуючи проковтнути власну кров.

— Ці двоє — і той Марк, і ця — не найкращі представники людства, — Кет склала документи назад у папку.

— Лише двоє — замало для висновків, але виглядає як певний почерк, — Любомир зупинив авто на черговому світлофорі. — Спочатку глянемо, що там Сергій нарив.

— Цікаво, а Марка він теж у губи цілував? — запитала Кет уголос, дивлячись на миготливе червоне світло.

— Тебе ця тема прямо не відпускає, — Любомир посміхнувся й рушив на зелене.

Кет спочатку хотіла щось кинути у відповідь, але чомусь передумала й промовчала.

Автівка під’їхала до відділку. Злегка пригальмувала біля парковки, проїхала повз і зникла у дворах.

— Ти взагалі не вчишся, Любасику! — Кет з силою грюкнула дверима.

— Полегше, — Любомир посміхнувся. — Якщо пошкодиш, то це вже сама з зарплати покриватимеш! Це службове авто!

— Звучить так, наче я вже щось пошкодила! — Кет рушила вперед, не озираючись.

— Як гадаєш, чому моя ауді в ремонті? — злосно кинув Любомир їй у спину.

Кет застигла на хвилину, озирнулася.

— У той день за кермом був ти! — демонстративно показала босу язика, розвернулася й пішла далі. — Взагалі-то я вже вибачилася... — додала ледь чутно.

Любомир ледь стримав сміх.

Зайшли у відділок, привіталися з черговим дільничним, який із якоюсь дивною підозрою все ще дивився на Катерину, й попрямували до кабінету Сергія. Зайшли.

— О! Нарешті приїхали! — замість привітання сказав слідчий, вдивляючись у монітор свого робочого комп’ютера, і простягнув цілий стос паперів.

— І тобі привіт! — Любомир забрав документи, швидко переглянув їх і віддав Кет. Дівчина теж пробіглася очима по паперах.

— Падайте десь! — Сергій нарешті підвівся. — Ваш тип збирає прямо елітну армію! Знайшов серед зниклих безвісти типів максимально схожих на ваших «фантастичних звірів»!

— Не розумію твого захвату, — Любомир сів на стілець.

— Підозрюваний у вбивстві, — Кет коментувала папери, переглядаючи їх. — Домашнє насильство, наркоманія...

— Всі потенційні злочинці, — зауважив Сергій, — але живуть геть у різних районах! Геть не бачу зв’язку між ними! Я аж зацікавився.

— Але це проблема, — Любомир замислився. — Зв’язок має бути. Він же десь бере інформацію, кого варто обернути...

— Можливо, має доступ до поліцейських баз, — припустив Сергій.

— Або дуже довго спостерігає... — додала Кет.

— Тим не менш, треба знайти, що їх усіх пов’язує: цих обернених і двох наших, до речі, — Любомир глянув прямо на Сергія. — «Пікнік» — чисто твоя справа, але я тобі співчуваю...

— Я так розумію, винуватця більше немає в цьому світі? — Сухо підсумував Сергій.

Кет здригнулася, мимоволі торкнулася, пораненого зап’ястку. Це викликало доволі неприємні спогади.

— Один із цього клубу був, — додала дівчина. — Але без нього на вдову геть нічого не накопаєш.

— Що ж, — Любомир підвівся, — дякую, це і справді корисні знахідки. Катерино, нам час.

— Я просто не можу з вашого цього офіціозу! — Сергій щиро розсміявся. — До речі, Кріс просила передати, що Любасика теж запрошено на її вечірку! Все ще не втрачає надії «звести вас разом».

Слідчий розсміявся аж до сліз.

— Бачили б ви свої пики зараз! То як, Любасик прийде?

— Точно ні, — відрізав Любомир. — Маю багато роботи!

— А Королева, чиє серденько не таке вже й крижане? — ніяк не вгамовувався Сергій.

— Прийду, — Кет кинула погляд на Любомира, — якщо, звісно, матиму час.

На цьому вони й розійшлися.

Любомир і Кет повернулися до машини. Дівчина склала всі роздруківки в одну папку й кинула її на заднє сидіння. Вона розуміла, що після повернення в офіс на неї ще чекає купа роботи з базами даних. Пристебнула ремінь і відкинулася на спинку сидіння.

Любомир завів мотор. Чорний Jimny виїхав із дворів на проспект.

Зупинилися на черговому світлофорі.

— Він назвав тебе «вихованка Марії», — раптом усвідомив хлопець

— Треба поговорити з маман, — Кет потягнулася до телефону й набрала номер.

Рая певний час не відповідала. Згодом дівчина почула знайомий м’який голос:

— Привіт, Катрусю!

— Привіт. Треба поговорити, можемо зустрітися? — прямо запитала дівчина.

Зрештою вони домовилися зустрітися біля торговельного центру, де Рая робила закупи.

Вони зустріли вампіршу якраз на виході з торговельного центру, зупинилися на аварійці, і Рая швиденько заскочила на заднє сидіння.

— Привітики, — жінка поклала пакети поруч, прямо на папку з документами. — То що за такі термінові справи в молоді?

— О! Ти підстриглася! — Кет озирнулася через плече й зморщилася від болю.

— Знову болить? — надто стурбовано запитав Любомир.

Рая посміхнулася, заправила темне волосся за вухо, тепер воно ледь до плеча, оформлене в елегантну стрижку-каре, з якої вибивалося пару навмисно пофарбованих в сиве прядок.

Кет люто зиркнула на Любомира.

— То тут поговоримо чи, може, заїдемо кудись? — спитала Рая.

— Власне, я б точно не хотів наштовхнутися на її знайомих, — Любомир кивнув у бік Кет.

Та мовчки погодилася.

— Від’їдемо десь подалі, зайдемо в якийсь Мак, — запропонувала Рая.

— Ні! — в один голос заперечили вони.

— KFC? — не вгамовувалася вампірша.

— Точно не туди! — заперечила Кет.

— Згоден! — додав Любомир.

— Геть забула, що ти, Катрусю, уникаєш цих місць ще зі старшої школи, — хіхікнула Рая. — Чомусь я думаю, що це через тебе, Любасику...

Тож вони проїхали ще пару кварталів і зайшли до якоїсь кав’ярні, що сховалася у двориках.

— Отже, — Рая тримала в руках паперовий стаканчик з еспресо, — що ви хотіли запитати?

— Він назвав Кет «вихованкою Марії», — Любомир простягнув Раї папку з документами, — а ще він збирає «елітну армію» серед маргіналів і випускає їх творити хаос у місті.

— Який цікавий тип, — Рая переглянула документи. — Ну, я можу назвати пару імен сторічної давнини. Вам це допоможе?

— Навряд, — Кет позіхнула.

— Це точно, хіба що некрологи переглядати за найближчі п’ятдесят років, — розчаровано зауважив Любомир.

— До дому підкинете? — Рая потягнулася за пакетами.

— Чекай! — Любомир зупинив її. — Чесно, не хотів вас втягувати... Але ми не вивозимо... Обернених багато. Мені людей не вистачає... — Він відвів погляд. — Хотів попросити, щоб ви приєдналися.

Рая не відповіла одразу, скорчила гримасу, потім посміхнулася.

— Добре, я з Богданчиком поговорю. Можливо, вмовлю приєднатися, — подивилася на Кет оцінюючим поглядом. — Мене зачепило те, що він явно передав мені привіт через Катрусю. Ти взагалі як, битися зможеш?

— Не думаю, що зможу в такому стані протриматися достатньо сама, — Кет прибрала документи зі столу.

— На жаль, вихідного не буде, лише пару годин на відпочинок, — тяжко зітхнув Любомир.

— Тож, — Рая все ж підвелася, — підвезіть до дому, раз уже все одно тут.

Любомир кивнув — власне, він не міг не погодитися, занадто був зацікавлений у допомозі цих небезпечних диваків. Тож вони вийшли й утрьох сіли в машину.

Доїхали мовчки. Любомир запаркувався просто перед під’їздом Раї.

— О! До речі, — Рая простягнула Кет один із пакетів, — невеличкий подаруночок.

— Дякую! — дівчина забрала пакет.

Рая вийшла й, ще не зачинивши двері, подивилася на Любомира:

— У неї сьогодні гарна кофтинка, зазвичай Катруся таке не носить. Твій улюблений колір, Любасику? — зробила театральну паузу. — Ну тоді, Катрусю, я, мабуть, трохи не вгадала. І якщо раніше гармонія вашої крові звучала як «Марш Заратустри», то тепер я чую «Голос весни». Па-па!

Причинила двері й пішла до дому, не озираючись і посміхаючись.

Кет і Любомир перезирнулися в повному нерозумінні.

— І що це взагалі було? — Кет зазирнула в пакет. — А-а-а... — протягнула вона.

— Як на мене, то тобі взагалі будь-який одяг личить, — Любомир обережно рушив на виїзд із двору.

Кет відкинулася на спинку, заплющила очі й приклала долоню до лоба.

— Вона мала на увазі... трохи, скажімо так, специфічний одяг...

Рая зайшла до своєї квартири. Богдан знову щось готував на кухні.

— Привітик! Ти чим там зайнятий, любий? — крикнула вона, знімаючи туфлі.

— А, ти вже повернулася? — відповів він, не відриваючись від готування. — Хочу малій закинути півфабрикатів. Все одно їй не до готування!

Рая зайшла на кухню і стала в чоловіка за спиною. Трохи поспостерігала, як він вправно використовує ніж і скручує м’ясні заготовки в чудернацькі рулетики. Рухи його рук здавалися їй схожими на якийсь неземний, чаруючий танець. «Прямо чаклунство!» — подумала вона.

— Я з ними сьогодні бачилася, — Рая підтягнула собі стільчик і сіла на нього.

— Невже те, через що ми пройшли, було марним? — запитав Богдан, не відриваючись від процесу.

— Абсолютно ні! — викрикнула Рая і підвелася зі стільця. Вона підійшла до чоловіка й обійняла його зі спини. Попри свій вік і абсолютно людську природу, він усе ще зберігав міць свого тіла. Рая притислася до нього всім тілом, просунула руки під його футболку, торкаючись теплої шкіри, ковзнула вниз, під ремінь штанів, торкаючись волохатого паху і майже на вухо ніжно прошепотіла:

— Ми дали їй шанс обирати!

Богдан нарешті поклав ніж і витер руки рушником, прийняв її руку від свого тіла. Обернувся до неї:

— Але вона зробила жахливий вибір! — він обхопив її за талію.

— Можливо, — Рая обійняла його за шию у відповідь, — але це її вибір! До речі… — вона наблизилася до його губ, майже не залишаючи відстані між ними, — хлопчик не вивозить, просив, щоб ми допомогли.

Вона торкнулася його вуст ніжно, а потім усе більш пристрасно, посилюючи свій натиск. Він піддався ненадовго, насолодившись її м’якістю й ніжністю, але потім відсторонив її, обережно взявши руками за плечі:

— Ти сказала «ми»? — запитав Богдан холодно.

— Ага, — вона не заперечувала, просто повернулася на стілець. — Обернених багато. У нього там уже кілька скалічених оперативників, по місту вештається псих, що обертає людей, а ще він знає мене як Марію і вважає Катрусю «моєю вихованкою».

— Я б не втручався, — Богдан зняв фартух і сів на стілець навпроти, — але це особисте. І, здається, нам оголосили війну.

— Ага, — Рая посміхнулася її погляд ковзнув на штани чоловіка, пильно розглядаючи обриси його збудження, не в змозі більше стримувати бажання, потягнулася до нього ближче, скорочуючи відстань.