День, у якого було забагато голосів

06:11

Море ще не море, а довга холодна пляма між двома будинками, там унизу хтось уже грюкає металевими дверима, дзеньк, і голуби здіймаються з даху навпроти, дурні сірі міністерські птахи, кожен при посадці важливий, кожен при зльоті — паніка, і босою п’ятою на плитку, холодна, значить ніч усе-таки була, хоча спати — це не доказ, можна спати й удень, можна спати роками, люди чудово вміють, очі відкриті, платять рахунки, голосують, одружуються, навіть дітей роблять не прокидаючись.

Балкон.

Чашка.

Kent 4.

Запальничка де.

Під газетою.

Газета стара, хто її приніс?

Не газета.

Реклама доставки.

СУШІ 1+1. ДРУГИЙ СЕТ У ПОДАРУНОК.

Другий сет.

Людству завжди мало одного.

Одне життя — придумали наступне.

Одна держава — імперію.

Одна любов — коханку.

Одна чашка — чайник.

Одна сигарета—

ні.

Не треба.

Запалив.

Море.

Видих.

Десь далеко бух.

Стояти.

Ще.

Бух.

Не фантазуй.

Телефон.

Нема сирени.

У чат не заходити.

Зайдеш.

Відкрив.

«Кто слышал?»

«Что это было?»

«Порт наверное.»

«Не пишите направления!!!»

«Какое направление, Марина, оно уже прилетело».

«Это не прилет».

«А что».

«Удалите сообщение».

«Какое».

«Все».

Закрив.

Скільки людей потрібно, щоб створити факт?

Менше, ніж щоб його перевірити.

Чай.

Сьогодні шен.

Ні, учора шен.

Сьогодні хочеться темного.

Банка без етикетки.

Понюхав.

От.

Вода.

Гайвань.

Перший пролив.

Злити.

Крапля на палець.

Гаряче.

— Блять.

Найточніше ранкове слово.

І жодної метафори.

На кухонному столі срібна річ.

Не чіпати.

Він усе одно бере.

Холодна.

Край учора лишив.

Правильно?

Не зараз.

Поклади.

Кладе.

Бере знову.

Оце і є залежність майстра: інші люди прокидаються і перевіряють телефон, він перевіряє край.

Ніби за ніч метал міг переглянути свою позицію.

Міг.

Теоретично все може.

practically нічого.

Усе одно дивиться.

Добре.

Поклади.

Телефон.

Нема.

Від неї теж нема.

І відразу море стало на півтону сірішим.

Смішно.

Бідне море.

Ні в чому не винне, а мусить обслуговувати його особисте життя.

Ліфт не їде.

Кнопка світиться.

Тринадцятий.

Десь унизу.

Десятий.

Стоїть.

Дев’ятий.

Стоїть.

— Ну давай.

Восьмий.

Двері на поверсі відчиняються, сусід виходить зі сміттям.

— Доброе.

— Доброго.

— Опять бахало?

— Було.

— Я уже не реагирую.

Каже людина, яка першою згадала.

Ліфт приїжджає.

Заходять разом.

Пахне кавою, сміттям, чоловічим дезодорантом і тим особливим ліфтовим запахом, який не можна купити окремо, слава богу, хоча хтось би купував.

EAU DE PANELKA. NOTES OF DUST, FEAR AND NEIGHBOURS.

Дванадцять.

— Вы надолго дома?

— Не знаю.

— Ясно.

Не ясно.

Але цивілізація побудована на словах, якими люди закривають двері, коли немає чого сказати.

Одинадцять.

Десять.

— У меня брат тоже.

Що теж?

Військовий.

У відпустці.

Не знає.

Живий.

Має брата.

— Держитесь.

— Дякую.

Тепер він винен чоловікові правильну відповідь?

Ні.

Дев’ять.

Вісім.

Сусід дивиться на пакет.

— Мусор забыл выкинуть вечером.

— Буває.

— Жена убьет.

Легке домашнє вбивство.

Дозволений жанр.

Сім.

Шість.

П’ять.

Телефон сусіда дзвонить.

— Алло, зай.

Ось і вбивця.

— Да выношу я.

Чотири.

— Да.

Три.

— Да, уже.

Два.

— Спускаюсь.

Один.

Двері.

Сусід піднімає пакет.

— Вот доказательство.

Виходить.

Людина з речовим доказом власної невинуватості.

Місто зранку продає.

КАВА.

КВІТИ.

ШИНОМОНТАЖ.

КЛЮЧІ.

ЗОЛОТО.

РЕМОНТ ВЗУТТЯ.

СТОМАТОЛОГІЯ.

ВІЙСЬКТОРГ.

ТОРТИ НА ЗАМОВЛЕННЯ.

РИТУАЛЬНІ ПОСЛУГИ.

Між військторгом і тортами кішка спить на капоті.

От і вся композиція.

Не треба нічого додавати.

На розі жінка миє тротуар.

Вода несе недопалок.

Пелюстку.

Чек.

Щось біле.

Пливе до зливостоку.

Чорне море починається не з пляжу.

Чорне море починається тут теж.

Маленька міська річка з мийного засобу, пилу, бензину й учорашніх рішень.

Не красиво.

Зате чесно.

Привоз уже говорить сам із собою.

— Барабуля!

— Почём?

— Вам или просто спросить?

— А если просто?

— Тогда дорого.

— Лена, не бери у неё, она вчера—

— Вчера была вчера.

— Помидор сладкий!

— Где сладкий, ты его сама пробовала?

— Я его растила.

— Тем более.

— Мужчина, молодой картофель!

Молодий.

Картопля.

Все відносно.

Старий чоловік пробує виноград.

Продавчиня б’є його по руці.

— Дедушка!

— Я проверяю.

— Каждый проверяет — мне что останется?

— Хороший товар не боится проверки.

— А хороший покупатель платит.

— Я ещё не решил хороший ли я.

— По вам видно.

Сміх.

Одеса існує, поки дві людини можуть зробити судовий процес із трьох виноградин.

Він іде далі.

М’ясо.

Кров у пластиковому лотку.

Риба.

Очі.

Лід.

Креветки.

Петрушка.

Кінза.

Кавун розрізаний навпіл: червона матерія, чорні зерна.

Земля вирощує речі, люди кладуть цінник.

Кілограм смерті.

Кілограм літа.

Кілограм часнику.

Два пучки кропу за—

— Молодой человек!

Не обертайся.

Обертатися.

Жінка тримає мушлю.

— Смотрите какая.

Велика рапана.

— Море.

Каже так, ніби море зробили спеціально для сувенірного відділу.

— Де взяли?

— Здесь.

— Де саме?

— На море.

Чудово.

Координати встановлено.

— Вам подарить?

— Ні, дякую.

— Почему?

От питання.

Бо не треба.

Бо таких повно.

Бо мертва мушля.

Бо форма красива.

Бо якщо візьму, доведеться нести.

Бо вона вже зробила з предмета подарунок і тепер відмовитись складніше.

— Не хочу забирати.

— Так бесплатно.

— Я зрозумів.

— Странный.

Друге підтвердження за ранок.

Статистика формується.

Він іде.

Позаду:

— Люда, видела?

— Что?

— Не взял.

— Ну и шо.

Найкращий коментар.

Ну і шо.

Можливо, вся метафізика Одеси вміщується в три слова.

Трамвай.

Двері закрилися не повністю.

Відкрилися.

Закрилися.

Пік.

Пік.

— Проходим, не стоим.

Хто не стоїть у трамваї?

Проходим.

Куди.

Всередину.

Скільки ще всередину можна пройти, якщо перед тобою спина, за тобою груди, справа сумка, зліва дитина й чийсь лікоть уже вступив у стосунки з твоєю печінкою.

— Мужчина, вы выходите?

— Якщо доживу.

Жінка сміється.

— Не смешно.

Каже інша.

Отже, сміх теж має комісію.

Кондукторка:

— Оплата.

Телефоном.

Пік.

— Не прошло.

Ще.

Пік.

— Не прошло.

— А деньги сняло.

— У меня не прошло.

— А у меня прошло.

— Покажите.

Банківський додаток.

Маленький міжнародний арбітраж за двадцять гривень.

За вікном миготять фасади, дерева, паркани, написи.

РОБОТА В ПОЛЬЩІ.

Польща їде назад.

ВІДНОВЛЕННЯ ЗУБІВ.

Зуби назад.

ПСИХОЛОГ. ТРИВОГА. СТОСУНКИ.

Душа назад.

КРЕДИТ ДО 200 000.

Борг уперед.

Навпроти дівчина читає книжку.

Назву закриває рука.

Хочеться дізнатися.

Навіщо?

Щоб визначити її.

Толстой — одна.

Манґа — інша.

Психологія — третя.

Кримінальний роман — четверта.

Може, підручник.

Може, молитовник.

Може, роман про вампірів.

Ти не знаєш.

Дивись на руку.

Нігті короткі.

Один обгризений.

Оце факт.

І що він означає?

Нічого.

Може, нервує.

Може, грає на гітарі.

Може, один зламався.

Мозок, сядь.

Погана собака.

Фу.

Жінка позаду говорить телефоном:

— Я ему сказала: если хочешь уходить — уходи.

Пауза.

— Нет, я не хотела чтобы он ушёл.

Ще пауза.

— Ну я думала он поймёт.

Людство.

Мільйон років еволюції.

Мова.

Писемність.

Супутники.

Ядерна фізика.

І фінальна технологія:

Я СКАЗАЛА ОДНЕ, А ВІН МАВ ЗРОЗУМІТИ ІНШЕ.

Трамвай скрегоче на повороті.

Навіть метал протестує.

Виходить біля лікарні.

Не психіатричної.

Звичайної.

Що значить звичайної?

Легені.

Нирки.

Кров.

Смерть.

Звичайне.

На вході чоловік курить під табличкою «КУРИТИ ЗАБОРОНЕНО».

Медичний халат.

Лікар?

Санітар?

Бог.

Ні.

Не починай.

— Огонька нет?

Дає запальничку.

— Спасибо.

Чоловік затягується.

— Вредная привычка.

— Є.

— Я пульмонолог.

Сміється.

Може, правда.

Може, жарт.

Не перевіряти диплом.

Запальничку повернув.

Цього досить.

Палата.

Друг худіший.

Це видно одразу.

Не говорити.

— Ну что, красавец.

— Пішов ти.

— Вижу, настроение лучше.

— Иди нахуй второй раз.

— Уже лікування працює.

Друг усміхається.

Є.

Ще тут.

Ні.

Не робити з усмішки доказ життя.

Він живий і без літературної допомоги.

На столі вода.

Зарядка.

Дві таблетки.

Пластикова ложка.

Пакет печива.

— Приніс?

— Що?

— Сиги.

— Ні.

— Ты долбоёб?

— Так.

— Я просил.

— Пам’ятаю.

— И?

— Не купив.

— Почему?

— Не захотів.

Пауза.

Це точніше, ніж «тобі не можна».

— Не захотел или решил за меня?

— Купити мав я. Я не купив. Курити чи ні — вирішуй сам.

— Философ хуев.

— Є.

— Дай свою.

О.

Оце вже цікавіше.

Сигарета в кишені.

Дати?

Не купував.

А свою?

Різниця в чому.

Технічна.

Моральна.

Ніяка.

Він дивиться.

— Ні.

— Пошёл ты.

— Добре.

Друг відвертається.

Ось так.

Без музики.

Без правоти.

Через хвилину:

— Воду открой.

Відкриває.

Дає.

Друг п’є.

— Сука.

— Так.

— Не уходи пока.

— Не піду.

І сидять.

Телевізор без звуку.

Реклама ліків.

Усміхнена жінка тримається за живіт, потім не тримається, значить препарат переміг біль за двадцять секунд.

Чудо.

Після реклами новини.

Танки.

Президент.

Будинок без стіни.

Графік.

Мапа.

Ведуча серйозна.

Звуку нема.

І правильно.

Картинки й так багато собі дозволяють.

Друг питає:

— Ты боишься смерти?

Отак.

Між печивом і рекламою.

— Так.

— Я тоже.

Пауза.

— Думаешь что там?

— Не знаю.

— Пиздец философ.

— А що сказати?

— Соври красиво.

Він думає.

— Там немає лікарень.

Друг сміється.

Потім кашляє.

Потім перестає сміятися.

— Вот. Можешь же.

На виході купує воду.

Собі.

Йому воду вже принесли.

Холодна пляшка.

Піт на пластику.

П’є половину одразу.

Тіло не цікавиться символами.

Ковтай.

Дихай.

Пісяй.

Їж.

Спи.

Болить.

Не болить.

Тіло перший свідок і жахливий філософ.

Шлунок може переконати, що світ безнадійний, якщо ти пропустив обід.

Майстерня.

13:27

Телефон на беззвучному.

Срібло в руці.

Тут інша граматика.

Не підмет-присудок.

Тиск.

Кут.

Прохід.

Стоп.

Ще.

Стоп.

Світло збоку.

Повернути.

Палець.

Ніготь.

Край трохи ловить.

Зняти.

Файл.

шшшшк

повернув

шшш

повернув

ш

стоп.

Провів пальцем.

Нема.

Очима видно?

Може.

Знову.

Ні.

Не чіпай.

Бормашина.

дззззззз.

Металевий пил.

Запах.

Рука пам’ятає сильніше, ніж думка.

Нахил.

Не туди.

Назад.

Гарно?

Пішло воно.

Тримається?

Так.

Край живий?

Так.

Вага?

Ще можна зняти.

Треба?

Ні.

Залиш.

Телефон вібрує.

Не дивитися.

Вібрує вдруге.

Не дивитися.

Третє.

Може бути важливо.

Дивиться.

3D.

Фото.

«Так край ок?»

Збільшив.

На екрані край виглядає як Карпати з супутника.

Зменшив.

Річ двадцять вісім міліметрів.

Палець більший за всю драму.

Пише:

«Так. Тільки не вирівнюй праву сторону».

Відправив.

«Она чуть кривая».

Пише:

«Я знаю».

Стирає.

«Так і залиш».

Стирає.

«Це її форма. Не виправляй».

Відправив.

О.

Оце вже схоже на маніфест.

Небезпечно.

Але технічне завдання теж іноді випадково каже більше, ніж автор хотів.

На столі лежить золото.

Тонке.

Можна зробити лінію.

Красиву.

Чорний оксид.

Золото.

Світлий камінь.

Все зійдеться.

Все занадто добре зійдеться.

Річ стане схожою на відповідь.

Не треба.

Він відкладає золото.

Чому?

Бо боїться повтору?

Бо вже бачив?

Бо ця форма не просить?

«Просить» — дурне слово, метал нічого не просить.

Він просить за нього.

Обережно.

Найлегше приписати матеріалу власне бажання, а потім назвати себе слухняним.

Річ не хоче.

Річ не говорить.

Річ має форму.

Він має руку.

Між ними рішення.

Все.

14:56

Їсти.

Хліб.

Сир.

Помідор.

Сіль.

Стоячи.

Гідність людської цивілізації.

Томатний сік на дошці.

Ніж.

Добрий ніж.

Не той із Привозу.

Навіщо він згадав ніж?

Бо ножі схожі.

Бо продавець.

Бо мозок.

Ніж ріже помідор.

Дружина—

Нема дружини тут.

Не вигадуй біографію герою, авторе.

Ага.

Попався.

Хто сказав «герой»?

Я.

Хто я?

Той, хто пише.

А хто дозволив?

Ніхто.

Добре.

Продовжуй.

15:31

Телефон.

Від неї:

«Ти зайнятий?»

Відповідь виникає швидше за дихання.

для тебе ні.

Стерти ще до написання.

— Так.

Надто холодно.

«Трохи. Що сталося?»

Надто тривожно.

«Працюю».

Факт.

Відправляє.

Три крапки.

Зникають.

З’являються.

Зникають.

Велика сучасна драматургія:

…

нема

…

нема

…

«Можемо побачитись ввечері?»

Серце.

О, прийшов перший свідок.

Швидше.

Тепліше.

І вже хочеться відповісти негайно.

Почекай.

Навіщо чекати?

Щоб не виглядати зацікавленим?

Ідіотизм.

Відповідай.

«Так».

Відправив.

Оце і вся мужність.

Три літери.

16:49

Море.

Спека ще стоїть над плитами.

Люди.

Сонцезахисний крем.

Кукурудза.

Пиво.

Кавун.

Діти.

Чоловік із колонкою.

Музика, яку ніхто не просив, але колонка вважає себе демократично обраною.

Двоє військових біля води.

Один у шортах, засмаглий смугою до рукава.

Сліди форми на тілі.

Одяг зняв.

Форма залишилася кольором шкіри.

Він не дивиться довго.

Море.

Зняти футболку.

Взуття.

Телефон у сумку.

Камінці гарячі.

Ай.

Ай.

Ай.

Вода.

Добре.

Далі.

Холодніше.

Далі.

Пливти.

Рука.

Вдих.

Рука.

Видих.

думка

рука

жінка

видих

друг

рука

цигарка

вдих

срібло

рука

край

видих

бахнуло

рука

море

вдих

завтра

рука

не зараз

видих.

Іноді голова не має потоку свідомості.

Має пральну машину.

Все разом.

Носок.

Смерть.

Любов.

Податки.

Мокрий рушник.

Бог.

Що купити на вечерю.

Одне об одне.

Крутиться.

Далеко не плисти.

Чому.

Міни?

Втома?

Здоровий глузд?

Страх?

Все одразу.

Немає суду.

Розвернутися.

Пливе назад.

Хвиля піднімає.

Опускає.

Не сперечається.

Море не має думки про нього.

Це майже образливо.

Скільки літератури витрачено, щоб переконати море, що воно щось означає.

Море мовчить.

Люди говорять за нього.

МОРЕ — СВОБОДА.

Море — солона вода.

МОРЕ — МАТИ.

Море втопить дитину без злості.

МОРЕ — ВІЧНІСТЬ.

Море геологічно тимчасове.

МОРЕ ПАМ’ЯТАЄ.

Ні хріна воно не пам’ятає.

Людина пам’ятає біля моря.

Це інше.

Він сміється у воді.

Ковтає воду.

— Блять!

От.

Море відповіло.

На березі чоловік років сімдесяти стоїть із металошукачем.

піп піп піп

Пляжний священник.

Шукає загублені обручки, монети, хрестики, сережки, чужі маленькі трагедії, що вже стали металом у піску.

піп.

Копає.

Кришка.

Викидає.

піп.

Копає.

Монета.

Яка?

Не видно.

Кладе в кишеню.

Земля повертає не за справедливістю.

Просто що лежить ближче до котушки.

Під ногами камінь.

Незручний.

Підняв.

Ні.

Поклав.

Інший.

Теж.

Третій.

От.

Не красивий.

Точніше, не одразу красивий.

Добре.

Плаский уламок із білою смугою.

Тріщина?

Жила.

Слід.

Хтозна.

Одразу фантазія: срібло, чорнення, камінь—

Стоп.

Поклади.

Кладе.

Йде.

Десять кроків.

Блять.

Повертається.

Де він?

Оцей?

Ні.

Цей.

Підняв.

Тепер смішно.

Якби загубив за десять секунд, став би найціннішим каменем дня.

Ось так народжується ціна.

Не з предмета.

З втрати.

Кладе в кишеню.

Не обіцяє нічого.

18:12

Вона приходить раніше.

Це погано.

Ні.

Чому погано?

Бо він думав прийти першим.

Навіщо.

Контроль сцени.

Ідіот.

Вона сидить за столиком.

Біла сорочка.

Волосся зібране.

Перед нею вода.

Не кава.

Чому вода?

Не твоє діло.

— Привіт.

— Привіт.

Поцілувати?

Щока.

Вона трохи повертає голову.

Майже губи.

Ні.

Щока.

Сів.

— Давно?

— Хвилин п’ять.

— Я думав, запізнююсь.

— Ні.

Офіціант.

— Вам меню?

— Так.

Вона:

— Я не буду.

Чому.

Не питати.

— Тоді мені.

Меню.

Паста.

Риба.

Салат.

Бургер.

Вино.

Ціни.

Людські стосунки відкладаються, бо треба вирішити, чи хочеш ти дорадо.

— Ти їв?

— Так.

Брехня.

Хліб із сиром о третій.

Чому брехня?

Не хоче їсти при ній?

Нерви.

Дурість.

— Каву.

Каже офіціанту.

— Американо?

— Так.

Офіціант іде.

Вона дивиться.

— Я хотіла поговорити.

Оце речення ніколи не приходить із хорошим подарунком.

— Кажи.

— Тільки не перебивай.

Усередині відразу сім відповідей.

я перебиваю?

добре

це залежить

ти вже вирішила

про що

я мовчу

починай.

Він каже:

— Добре.

Вона говорить.

Про себе.

Про нього.

Про те, що важко.

Про те, що коли він є, його багато, а коли його нема, його нема зовсім.

Несправедливо.

Може.

Про повідомлення.

Про тишу.

Про те, що вона не розуміє, чи він взагалі хоче цього.

Хоче.

Сказати зараз?

Не перебивати.

Мовчи.

Про війну.

Обережно.

Про те, що вона боїться щось будувати, бо він може поїхати.

Може.

Про те, що вона почувається винною, коли злиться на нього через дрібниці, бо є війна й ніби її дрібниці недостойні існувати.

Оце.

Він дивиться.

Кава приходить.

Офіціант ставить.

— Дякую.

Найгірший момент для кави.

Але кава не знає.

Вона продовжує.

— Я не хочу, щоб війна була третьою людиною в наших стосунках.

Він хоче сказати:

вона вже є.

Не каже.

Вона закінчує.

— Все.

Ні.

Не все.

Люди кажуть «все», коли тимчасово припиняють говорити.

Він бере чашку.

Гаряча.

Ставить.

— Можна?

Вона майже сміється.

— Теперь можно.

— Я хочу.

— Що?

— Цього.

— Чого «цього»?

О.

Мова.

Велика зрадниця.

Цього.

Стосунків?

Її?

Зустрічі?

Болю?

Майбутнього?

— Тебе. Нас. Не знаю, як правильно сказати.

Вона мовчить.

— Але я не можу обіцяти, що буду поруч так, як тобі треба.

— Я знаю.

— Ні. Ти знаєш головою. А потім тебе це все одно ранить.

— Конечно ранит.

Каже російською.

Коли сердиться — переходить.

Він помітив давно.

Не робити з цього символ.

Може, так легше.

— І ти думаєш, якщо попередив, то не відповідаєш?

Оце влучило.

— Ні.

— Иногда именно так выглядит.

Пауза.

Кава.

Машина сигналить.

За сусіднім столом хтось каже:

— Я тебе сто раз говорила.

Сто раз.

Ніколи не сто.

Завжди двадцять три, але гнів округлює.

— Може бути, — каже він.

Вона чекає оборони.

Її нема.

І тепер навіть трохи зла, що нема.

— И всё?

— Ні. Думаю.

— Ты всегда думаешь.

— Не завжди вдало.

Вона усміхається, не хоче, але усмішка пройшла.

Оце небезпечне місце.

Можна пожартувати.

Розрядити.

Втекти.

Не треба.

— Ти права в одному.

— Только в одном?

— Не починай.

— Добре.

— Я іноді називаю обставинами те, що насправді було моїм рішенням.

Вона мовчить.

Офіціант проходить.

Кава вже можна пити.

— Наприклад?

От.

Тепер конкретно.

Філософія закінчилася.

Назви.

— Коли не писав тобі два дні. Я міг написати.

— Да.

— Я не написав.

— Да.

— Це було моє.

— Да.

Три «так».

Без музики.

— А коли мене викликають назад — не моє.

— Я понимаю разницу.

— Я знаю.

— Не всегда похоже.

— Добре.

Пауза.

— Что хорошо?

— Що сказала.

Вона дивиться.

— Ты сегодня какой-то нормальный.

— Образливо.

Сміється.

Тепер можна.

Вони йдуть до моря.

Не за руку.

Через десять хвилин за руку.

Хто перший?

Неважливо?

Ні, іноді важливо.

Вона.

Палець торкнувся.

Він взяв.

Факт.

Не треба робити з нього весілля.

19:51

Сирена.

Обоє зупиняються.

Вона дивиться на нього.

Оце погано.

Не тому, що дивиться.

Тому, що чекає рішення.

— Пішли вниз.

— Ты уверен?

Ні.

— Так.

Брешеш?

Ні.

Упевнений у рішенні.

Не в майбутньому.

Різні речі.

Ідуть до укриття.

Люди теж.

Не всі.

Чоловік продовжує їсти шаурму.

Безсмертя з часниковим соусом.

У підземному переході душно.

Жінка з дитиною.

Двоє кур’єрів.

Собака.

Хлопець із квітами.

Дівчина в спортивному.

Старий.

Чоловік у сорочці говорить:

— Да ничего не будет.

Оракул.

Інший:

— Ты откуда знаешь?

— Я чувствую.

Все.

Розвідка програла.

Людське «я відчуваю» знову перемогло супутники.

Дитина:

— Мам, а если ракета сюда?

Мати:

— Не прилетить.

Він дивиться на неї.

Вона ловить погляд.

Що дивишся?

Ти б сказав дитині: статистично неможливо гарантувати?

Мовчи.

Жінка поруч тихо:

— Правильно сказала.

Він:

— Так.

— Хотя откуда она знает.

— Нізвідки.

— Тогда почему правильно?

Він думає.

— Бо дитині зараз не потрібна лекція про невизначеність.

Вона дивиться.

— Ты иногда бываешь человеком.

— Другий раз за вечір образили.

Хлопець із квітами нервово крутить букет.

Троянди.

Одна зламана.

Він намагається заховати її всередину.

Не виходить.

Виймає.

Викидає в урну.

Через секунду дістає назад.

Ламає коротше.

Ставить у центр.

Тепер виглядає навмисно.

Мистецтво.

Або економія.

Часто близькі родичі.

Відбій.

Люди виходять.

Чоловік:

— Я же говорил.

Звичайно.

Якби прилетіло, мовчав би або сказав би, що мав на увазі інше.

Людська пам’ять чудово захищає репутацію пророка.

21:08

Вони сидять на парапеті.

Море темне.

Місяця нема.

Вона питає:

— Ты веришь в Бога?

Чому зараз?

Сирена.

Мати.

Смерть.

Море.

Кава.

Може, просто захотіла.

— Не знаю.

— Это не ответ.

— Це відповідь.

— Удобная.

— Ні. Зручніше було б знати.

— Или сказать что знаешь.

— От.

Вона мовчить.

— Я иногда верю.

— Іноді?

— Когда страшно.

— Нормально.

— А потом мне стыдно. Как будто использую.

— Якщо він є, думаю, переживе.

Вона сміється.

— Ты сейчас богохульствовал?

— Я обережно.

— Очень.

Пауза.

— А если его нет?

Він дивиться на воду.

— Тоді ми зараз просто сидимо біля моря.

— А если есть?

— Тоді теж.

Вона думає.

— Мне нравится.

— Що?

— Что море не меняется от ответа.

О.

Добре.

Не красти її речення.

Воно її.

22:37

Вона пішла.

Не трагедія.

Додому.

Таксі.

Поцілунок був.

Без опису.

Читач переживе.

Він іде пішки.

Місто після десятої інше.

Не красивіше.

Менше службових людей.

Більше тих, хто вже нікуди не поспішає, або поспішає туди, про що вранці не говорять.

Двері бару.

Сміх.

Музика.

Чоловік блює біля дерева.

Жінка тримає йому лоба.

Любов має багато поз.

У рекламі показують годинник.

ТВІЙ ЧАС. ТВОЇ ПРАВИЛА.

Ні.

Час не твій.

Правила частково.

Годинник тим більше магазинний.

Але красиво.

На лавці сидить чоловік і годує голубів уночі.

— Вони ж сплять?

— Кто?

— Голуби.

— Эти нет.

Аргумент.

Він сідає на край.

Чоловік кидає крихти.

— Они людей лучше.

О ні.

Почалося.

— Чим?

— Не предают.

Голуби б’ються за шматок хліба.

Один клює другого в шию.

Він дивиться.

Чоловік теж.

— Ну, бывают.

Так руйнується теологія.

Одним голубом.

— С войны? — питає чоловік.

— Чому всі питають?

— Видно.

— Що видно?

Чоловік дивиться довго.

— Ничего.

Оце вже цікаво.

— Тогда почему?

— Не знаю.

Чесно.

Вони сидять.

Крихти.

Голуби.

Ніч.

— Брат у меня погиб.

От.

Тепер ясно, чому розмова.

Але не все.

— Співчуваю.

Ненавидить цю фразу.

Каже.

Бо іншої нема.

— Да нормально.

Ні.

Але не сперечатися з людиною про її брата.

— Давно?

— Третий год.

Чоловік кидає хліб.

— Иногда думаю, если бы не пошёл, был бы живой.

Мовчить.

— А потом думаю, если бы не пошёл, он был бы не он.

Ще хліб.

— А потом думаю: хуй его знает.

Оце найточніше.

Ні перша думка.

Ні друга.

Третя.

Хуй його знає.

Темрява отримала одеську граматику.

23:48

Тринадцятий поверх.

Ліфт.

Один.

Дзеркало.

Втомлене обличчя.

Хто це.

Ти.

Недостатньо.

Хто ти.

Не починай о півночі.

Найгірші ідентичності народжуються після двадцять третьої та двох сигарет.

Двері.

Ключ.

Квартира.

Темно.

Не вмикати верхнє.

Лампа.

Майстерня.

Камінь із кишені.

Забув.

Кладе на стіл.

При лампі він інший.

Звичайніший.

Біла смуга.

Сірий край.

Невелика порожнина.

Повертає.

Ще.

У голові вже метал.

Не треба.

Вимкни це.

Дивитися.

Тільки дивитися.

Скільки хвилин людина здатна дивитися на річ, не намагаючись використати її?

П’ять секунд.

Десять.

Ось уже підвіс.

Ні.

Брошка?

Ні.

Замовкни.

Камінь.

Камінь.

Камінь.

Нічого не хоче.

Нікуди не прагне.

Не чекає майстра.

Не шукає сенсу.

Лежав біля моря.

Тепер лежить тут, бо людина підняла.

Оце вже сталося.

За це відповідає людина.

Що далі — завтра.

Телефон.

Повідомлення від друга:

«Спасибо что пришёл долбоёб».

Усмішка.

Пише:

«Не за что мудак».

Відправляє.

Від неї:

«Я дома».

Відповідає:

«Добре».

Потім:

«Дякую за сьогодні».

Відправив.

Три крапки.

«И тебе».

Все.

Не додавати серце.

Чому?

Не хоче?

Хоче.

Боїться виглядати—

Та пішло воно.

❤️

Відправляє.

Дивиться.

Соромно трохи.

Добре.

Нехай.

Людина, яка може витримати обстріл, іноді не може витримати червоне сердечко на екрані.

Природа сміється.

00:17

Балкон.

Остання сигарета.

Брехня.

Завжди можна запалити ще.

Остання на сьогодні.

Точніше.

Море не видно.

Вогні.

Вікна.

Десь пара свариться.

— Я тебе сказала!

— А я что?!

— Ты всегда!

— Я никогда!

Великі слова знову вийшли на нічну зміну.

Завжди.

Ніколи.

Двоє людей кидаються вічністю з балкона на балкон.

Потім двері грюкають.

Тиша.

Через хвилину чоловічий голос:

— Ты чай будешь?

Нема відповіді.

Ще:

— Ну будешь?

Жіночий:

— Буду.

От.

Можливо, цивілізація врятована.

Не любов’ю.

Чаєм.

Він докурює.

Попіл у попільничку.

Не вниз.

Учора кинув.

Сьогодні ні.

Ніхто не бачить.

Оце добре.

Рішення без глядача має іншу вагу.

Зайти.

Двері знову не закриваються.

Підняти.

Потягнути.

Клац.

Все.

Ні.

Не все.

Просто двері закриті.

На столі камінь.

Срібло.

Телефон.

Завтра.

Друг у лікарні.

Жінка вдома.

Продавці накрили товар.

Голуби, може, нарешті сплять.

Він іде спати.

А море, якщо вже так хочеться останнього красивого речення, нічого йому не каже.

І слава морю.

2026