Я мýзика

Перелік дійових осіб:

Ярослава Крушельницька

Мирон Острогович

Керолін Сивиш

В’ячеслав Куций

Кіт Едик

Катря Гвоздик

Розалі

Вступ

Було це все приблизно в травні, коли усе квітає стрімко і соловейко виграва. Десь в мальовничому містечку де чуєш ти биття копит й мінливий гуркіт тих машин та водночас міські сади рясні вишневим квітом і берег морем омива. Там майоріли теплі хвильки хмелю і гріло сонечко рясне . Містечко зовсім невелике, тому і затишно було. Вулиці усі вузенькі, застелені бруківкою. І де не глянь усюди квіти, сквери та сади. А довкола квартири оповиті хмелем та диким виноградом. Античні споруди прикрашали околиці міста Ростислав. А ближче до центру розлігся головний порт біля Білого моря, оповитий криками альбатросів . Чому саме Біле? Подумали Ви. А я зараз все розповім. Колись, років сто тому до міста повинен був прибути величезний корабель «Катрін» купці зі сходу везли біле вино та прянощі. Але сталася аварія, десь за метрів 500 від берегової лінії, корабель почав тонути. З екіпажу загинуло три людини і було втрачено весь товар. Люди кажуть, що як гуляєш береговою лінією, іноді досі може викинути на берег пляшку білого вина з витримкою сто років, відтоді море й кличуть Білим або П’янким.

Жила там панна не пихата та малу вроду янголяти. Її се величали Ярославою Крушельницькою. Вона була середнього зросту, з пишними формами та витонченою поставою, як та лебідка. Чорнява, волосся вилося легенько, як хвилі моря в штиль. Вуха мала маленькі. А очі зелено-янтарні, пухленькі губки червоні, як стиглий гранат та щічки з ямочкою праворуч, кирпатий носик, здавався таким миленьким. Брова були рівнесенькі. Обличчя в неї ідеальне, кругленьке, але з вираженими вилицями та біле, як у княгині, але так чітко виділялася родимка над лівою бровою ближче до скроні. Також мала таку невеличку під правим оком ближче до щоки. Та одну ліворуч над палкими вустами. Хоч врода в неї, як у янгола, та характер не з легких.

Ярослава мала гострого язика, робила, а потім вже думала. Була занадто самозакохана, відчувала зверхність над неосвіченими людьми. Одного разу, пішовши на побачення, з одним із залицяльників, а їх було дуже багато. Почула як він говорить, як той пихатий леґінь, доводячи, що кораблі у порт русалка штовхає. Ярослава, окинувши співрозмовника осудливим поглядам сказала : «Ти просто безглуздий, дурень!» Вже піднялася та почала йти, як той схопив її. Дівчина не вагаючись врізала здорованю просто в лоба, насупила брови й мовила : «Йди до біса!» Не відчула навіть провини, пішла собі далі до саду, читати наукову літературу. Хоча вона була пихатою, різкою, власною та ревнивою, завжди кудись поспішала - проте в ній було щось святе. Ярослава любила тварин, особливо котиків. В неї був персиковий, довгошерстий, велетенський кіт Едік; з лапами, як у тигра. Любила панна його як свою кровинку. Навчалася наша героїня в університеті Ростиславська на юриста, вже на другому курсі. Також Ярослава вправно трималася за пензля, любила малювати креси Ростиславських античних руїн окутих шумом Білого моря в червоногарячих барвах сутінків та читати. Лише малюючи або читаючи вона могла полинути у тихий вимір без нудних дум про буденщину…

Був у тому місті один парубок нівроку Мирон Острогович. Він мав практично два метри зросту, стрункий та привабливий. Юнак був повністю білий, наче перший сніг. Волосся було кучеряве, як в маленького ягнятка. З-за пасм стирчали невеличкі вушка. Проте хлопець був кароокий з очима, як у хижака, чорніші за бездну та пухкими червоними вустами, вони були значно помітніші. Його витончені вилиці придавали ще більшого шарму. Брова мав густі, середньої довжини, злегка вигнуті. Його постать нагадувала скульптуру античного воїна.

Парубок був ніжний та доброзичливий, його любили усі знайомі, мило кликали кошенятком. Також він був одночасно нервовим й стриманим, його навчила цього музика, хлопець з дитинства грав на фортепіано. Звучить дивно? Аде воно так на справді і було. Жага була до піаніно неземна, кожен день Мирон проводив за інструментом по чотири години, а пізніми вечорами міг знову грати або сидіти на балконі, палерувати батьків револьвер, паливши цигарки він писав… Парубок писав мемуари, композиції та насолоджувався процесом. Найцікавіше, що він палив лише, коли поринав у думи. Мирон зливався з творчістю, говоривши: «Я – му́зика». Привчила до музики молодика його покійна мати Орина. Вона була поруч з ним усе дитинство, оскільки батька забрала епідемія тифу. Але парубок вирішив піти п’ятами батька та вступити на факультет права в університеті Ростиславська. Мирон був настільки вправний, що встигав і навчатися, і працювати, і приділяти час музиці. Тому легко забезпечував себе сам. Він підпрацьовував помічником флориста у крамниці біля свого дому. Носив важкі вази, набирав чистої води з колодязя, на розі магазину, та слідкував за свіжістю квітів…

Глава I «Випадок»

День починався з дзвінкого будильника. Ярослава прокидалася дуже рано, приблизно о п’ятій. По-перше, покормити Едіка, по-друге погладити котика та винести його на балкон, він любив дивитися на пташок та пеститися у руках господарки. Тільки потім вона займалася своїми справами та збиралася на навчання. До університету вона завжди йшла пішки зі своєю подругою Керолін Сивиш. Це була єдина людина якій вона повністю довіряла. Керолін мала струнку поставу та була значно вища за Ярославу. ЇЇ пряме руде волосся, щоразу ставало бронзовим у світлі сонячного проміння. Очі в неї круглі та великі, синіші за океан. Дівчинка мала маленький носик та вузькі вуста. Обличчя було витягнуте та худорляве. Ярослава називала її Кер, а подруга, зі свого боку, кликала її Ярочкою…

Кароліна як завжди почала зустріч з обіймів.

— Привіт, Ярославо, — мило гукнула дівчина.

— Привіііт, Кер, — мовила Ярослава, стиснувши плече подруги.

— Чуєш давно хотіла запитати чого ти така сумна? Знову твої думки про буденність чи можливо сумувала за мною, Ярочко?

— Не клич мене так. Дівчина почала злитися та супити брови.

— Добре, Ярочко, ходімо.

Керолін просто обожнювала дражнити свою подругу, іноді за це могла отримати й прочухана.

Ранок Мирона починався не так солодко. Звичні дії: цигарка та невеличкі гами у ля мажорі. Потім йшов до університету, наспівуючи знову якусь нову мелодію. На жаль, він не мав багато знайомств, бо проводив весь вільний час наодинці. Мирон довгий час спілкувався з В’ячеславом Куцим, але справжній був лише з музикою.

Острогович, поспішаючи до універистету, штовхнув Керолін, бо ледь не запізнився на пару. Гукнув їй: «Вибач, рудовласко!» І невинно кинув погляд в очі Ярослави, в яких побачив щось до болю знайоме. Їй він здався привабливим, але занадто ванільним. У нього в попихах випав записник з поемами, який лежав у кишені брунатного пальта. Ярослава спіймала подругу і буркнула щось в слід Мирону, але хлопець вже не чув.

— Що за нахаба, Кер, ти не забилася?

— Все добре, він вибачився. Видно, що поспішав. Знаєш його?

— Ні, якийсь кучерявий бовдур, від якого тремтять першокурсниці?

Дівчина помітила чорний записник і підняла з підлоги.

— Диви, це виронив той козел?

— Схоже на те. Він якийсь цікавий, смалить дзигари і постійно мовчить . Кажуть вправний музикант, але пішов по батькових стопах і вчиться на факультеті права.

— Кер, він музикант? Впевнена, що його хата забита пляшками дешевого портвейну і щодня на роялі нова повія. Навіть не дивись в його бік, бо пограється і кине.

— Ярочко, він непоганий хлопець. Знаю, що не любиш музик, але може це виняток? Давай мені записник, я його передам.

Кер взяла його з рук дівчини і вони пішли до аудиторії.

Мирон помітив лише пообідді, що нотатник зник. Він нервово ковтнув повітря, розправив краватку на шиї, намагаючись подумки згадати де міг його притулити. Після нічних кошмарів про смерть батька і його агонії, юнак був весь день розсіяним. Вийшовши на двір університету він почав згадувати де міг зникнути нотатник. Перед останньою парою у нього була вільна годинка. Мирон плюхнувся на молоду траву і тицяв палицею у землю.

Кер побачивши юнака хотіла вже підійти, але їй спала на думку цікава ідея, і вона вирішила погратися з хлопцем. Чи б не звести Ярославу з цим білявим. Бо її самозакоханість так і залишить дівчину у дівках. Вже хотіла підійти, але до нього наблизився В’ячеслав, учень 3 курсу міжнародних відносин. Який подобався Керолін, хоч мав репутацію сумнозвісного ловеласа, після нього з дівчатами ставалися неабиякі неприємності. Одна руку зламала, другу підкосила невідома хвораба, третя, взагалі, лишилася без квартири, програвши її в казино. Але був він знатним красенем. Високий та стрункий парубок, з очима кольору медової горілки, проте його аристократичність порушувала смуглява шкіра…

— Опа, Мироне, що ми такі не веселі?

— Та, загубив нотатник. Він конче необхідний зара.

— Може я можу допомогти знайти, себто діяніє твоє?

— Навряд чи, сам не знаю де шукати.

— Не хвилюйся, пане Остроговичу, зараз шось та зробим. Краще дивися якась рудоволоса красуня дивиться в наш бок, може запропонувати їй випити кави?

Мирон підняв очі на В’ячеслава.

— Ага, щоб вона стала четвертою і полетіла в кювет? – глянувши у бік дівчини, він упізнав ранкову пригоду. Підскочив і побіг до неї, а його друг міг лише наздогнати Мирона.

— Ой, це я вас штовхнув зранку? Вибачте, пані. Я Мирон Острогович, а це мій друг В’ячеслав Куций. Як вас звати і чи ви не бачила такий чорний записник?

В’ячеслав взяв руку дівчини і поцілував її. Юнак хижо подивився в самісінькі зіниці рудої і ніжно поцілував її руку.

Дівчина за спиною потискала нотатник і усміхалася, кокетливо прсиівши в реверансі. З серйозним виразом обличчя і невеличким рум’янцем, через того третьокурсника, мовила.

— Мене звати Керолін Сивиш, ваш запсиник? Здається його підняла, моя подруга Ярослава, вам треба зустрітись і вона його обов’язково поверне, я їй передам.

Дівчина сунула нотатник в сумку за спиною і, усміхнувшись, дивилася на хлопців.

Мирон нервово тріпав комірець і стягував краватку.

— Ой, дякую, чим я можу вам віддячити?

— Дякувати будеш Ярославі.

«Може вона нарешті схаменеться», — подумки мовила дівчина

Керолін взяла листок і написала на ньому час, дату та місце де можна знайти Подругу.

— А мені було б за вдячність прогулянка з вашим милим другом.

Дівчина прикусила вуста і дивилась в очі В’ячеславу.

— Я вас зрозумів, дякую панно. – Мовив мирон.

Парубок взяв клаптик паперу і пішов до аудиторії, кинувши погляд на свого друга, який вже тримав руку дівчини і мило буркотів, усміхнувся і поспішив на пару. М’явши клаптик, він намагався зрозуміти, як дістатися саме крес Ростиславська.

В той час Керолін домовилась про зустріч з В’ячеславом і радісно поспішала до подруги.

— Ярочко, ось записник, віддай його Мирону, я сказала, шо ти сьогодні на скелі креси будеш малювати о сьомій вечора, він тебе знайде там, бо я сьогодні йду на зустріч… вгадай з ким?

Рудовласка протягнула записник і сяяла від щастя, але у просторі повисло пронизливе мовчання.

— Кер, тіки не кажи, що з тим третьокурсником? Ти чула що про нього говорять? Хочеш лишитися без пальців на нозі, чи шось зламати, як Катря?

— Це все просто збіг, він тут ні до чого.

— Добре, Керолін, але будь обережною, бо тоді зламаю йому щось я.

Ярослава взяла нотатник та обійняла подругу…

Глава II «Перша зустріч»

Пані Крушельницька вирушила пішки з полотном та масляними фарбами до скель міста. Вона ходила лише пішки, бо це заспокоювало її. Яра відчувала себе, наче у казці. Шуміло море, бючись об скелі. Десь далеко кричала зграя качок і крехтіли рибалки; гучно гудів пароплав. Ярослава прибула десь о шостій. Плюхнулась на виступ і почала милуватися заходом сонця. Вона дістала полотно, воно було невелике, на ньому почали вимальовуватися креси.

Тим часом Мирон узяв велосипед у свого товариша В’ячеслава і рушив до пані Крушельницької. Прибувши о пів на 8, побачив витончену фігуру дівчини і нервово тріпав комірець. Острогович тихо поклав лайбу додолу, поправив волосся, протер піт з чола хустиною і тихо наблизився до дівчини.

— Пані Ярославо? — з тривогою гукнув парубок.

Дівчина навіть не озирнулася, похитала головою і гукнула до себе пальцем, який був весь у фарбі.

— Ви за нотатником, Пане Мирону?

Хлопець підійшов ближче.

— Так, я вам дуже вдячний і..

—Так, так, так, — буркнула Ярослава, — він у моїй сумці, зараз я дістану.

Дівчина хотіла встати, але похитнулася, парубок вхопив її за талію і притиснув до себе.

Ярослава витріщила беньки і здивовано подивилася на Мирона.

— Що таке, що ви собі дозволяєте? — вигукнувши вона втулила йому ляпаса.

— Я... Я думав ви впадете донизу і хотів вам допомогти.

— Собі допоможи, зі мною все добре, не чіпайте мене за талію, юначе. Дівчина відпихнула парубка і нервово ковтнула.

— Ваш записник, ось, — дівчина дістала його з сумки і протягнула парубку.

— Дякую вам, пані Крушельницька. Чим я можу віддячити? — хлопець взяв нотатника і оглянув його.

Ярослава посміхнулася, як та ласка. Згорнула полотно і заховала фарби.

— Що ж вам сказати, пане. Розкажіть, що в нотатнику, що ж важливого у вашому записнику, що ваше око так сіпається? — дівчина усміхнулася і поправила пасму волосся.

— Хах, а вам так важливо знати? — хлопець підійшов до дівчини, взяв її сумку і закинув на плече.

— Дозвольте допомогти вам і провести додому, я обов’язково все розповім.

— Можливо я вам дозволю, а можливо знову дам ляпасу, — дівчина прикусила губу, відчула, на диво, приємне тепло в утробі і усміхнулася, дивлячись у глибокі брунатні очі. Саме він її чомусь не виводив з рівноваги, але малась відраза до його захоплення, вона думала, що він бабій і занадто ванільний, хоча насправді у нього ніколи не було дівчини. Парубок не бачив в них потреби і завжди відмолював їм.

Мирон, сунув записника до кишені брюк, підняв велосипеда, подивився на дівчину, і вони рушили.

— Я записую туди вірші, спогади про батька і мати та ноти для композицій.

— Поезію я люблю, продекламуй щось. — Мовила дівчина.

— Як мені покохати ?

Чи варто себе вбивати ?

Як же пізнати любов ?

Набридла ця втома ,

Докіра моя несвідома.

Втрачаю себе крок за кроком,

Не бачу я сенсу в собі.

Чи то ніч така темна , чи сон не спокійний

Чому ж не спиться мені ?

Хлопець поглянув на дівчину і усміхнувся, чекаючи від неї теплу реакцію. Ярослава мовчки дивилася Мирону в самісінькі очі, елегантно, піднявши підборіддя. В тиші шумів лише вітер, розвиваючи її пасма, гомоніли хвилі та шаруділа трава.

— Цілком добре, проте можна щось приємніше, аніж ці рожеві шмарклі, — мовила дівчина з серйозним виразом обличчя.

Хлопець скривився і поперхнувся. Він не очікував, що вона не лише різка, але й з гострим язиком.

Дівчина розреготалась.

— Гарний вірш, я просто жартую.

Мирон зітхнув, на його обличчі з’явилася легка усмішка.

— Яка Ви груба, панно, — хлоп усміхнувся та поправив своє скуйовджене волосся.

Так минуло декілька годин. Мирон провів дівчину до її будинку. Весь цей час вони обговорювали студентське життя, викладачів, одногрупників. Ярослава розповіла про свого кота Едіка та як набула навичку малювати. Одного дня її запроторили до школи мистецтв і після цього з фарбами та папером вона не прощалась. Мирон повідав їй про своє життя, додавши, що музика - це його одвічна услада. Хлоп мовив: «Я - му́зика». Дівчина не сказала, що ненавидить музик, бо за вечір вона достатньо наговорила різкостей.

Ярослава забрала свої речі у Мирона.

— Дякую за компанію, мені час, — вона відвернулась і пішла, недочекавшись від нього і слова.

З вікна будинку дівчини виднівся персиковий хвостик, саме Едик найбільше чекав щодня повернення господарки.

Хлопець зашарівся і помахав рукою. Подумки перебираючи фрагменти їхньої зустрічі. Це було вперше, коли хтось зачепив струни його серця, які зазвучали чисто без фальші.

В той час В’ячеслав та Керолін гуляли у весняному сквері де пінилося море та пахла акація. Вже була о пів на 12 ночі, поряд ні душі. Наче травень, але досі пронизав холодний вітер до самісіньких кісточок.

— В’ячеславе, розкажи мені, що це за дивні історії з дівчатами? – мовила руда.

Парубок почесав потилицю. Подивився на Кер і мовив.

— Я сам не знаю. Просто це співпадіння. Чи ти се боїшся мене, рудовласко?

Хлопець тендітно притягнув до себе дівчину і дивився їй у самісінькі очі.

Керолін не стрималась від напруги між ними і поцілувала В’ячеслава. Почуття до хлопця жили вже як рік, вона побачила його на посвяті, ще на першому курсі. Після цього не могла забути хижий погляд очей юнака. Парубок помітив, що дівчина тремтить від його дотиків і міцніше притиснув до себе. Їхні вуста торкались тендітно одне одного. Це була зустріч двох галактик з породженням чогось відчайдушно-солодкого.

В’ячеслав відсахнувся від дівчини і дивився пильно в її сині очі.

– Вони, мов безодня. Такі сині, наче холодний океан, рудовласко.

Кер усміхнулася і мовчки подивилася у бік поодинокого ліхтаря, який осяяв грона медової акації на розі парку…

Глава III « Споріднення душ»

Наприкінці травня ставало дедалі спекотніше. Біле море пінно шуміло та билося об береги міста. Природа буяла, гуділи хрущи. Деінде тинялися поодинокі мандрівники, які йшли до міста в очікуванні пароплава. Бо саме наприкінці травня до середини червня з’їжджалася найбільша кількість торгівельних суден. Протягом двох тижнів у місті Ростиславськ проходив щорічний фестиваль Сонячної святої. За давнім міфом, ще коли Ростиславськ був у складі Великої імперії ця свята вперше ступила на землі міста, осяяла своїм теплом та винищила злих духів, утворивши на місці їх битви Біле море. Відтоді містяни і святкують цей фестиваль. Хтось одягається в кольори сонця. Хтось робить з кульбаб або ромашок віночки. До Ростиславська приїжджають з самого Неаполю, Горсельну та навіть з Анторфа. Це найбільші міста об’єднаного королівства Картальда. Цей фестиваль вважають священним, бо першого червня найдовший день у цілому році. Сонце сідає аж о десятій вечора, а місяці стає два.

Це була остання неділя травня. Студенти починали готуватися до літньої сесії. Керолін готувалась разом з Ярославою у неї в кімнаті.

Руда обіймала Едика і валялась на ліжку.

— Дістала ця теорія, я вже не можу вчити це, — мовила Кер.

Ярослава подивилась на дівчину і підняла брів, — ти це зрозуміла лише на 2 курсі? – взяла дівчину за ногу і почала смикати.

Керолін відвела погляд, — ось, Едику добре. Їсть, спить, його пестять. І не треба вчити цю теорію, якогось там блазня. – Тицнула ногою у Яру.

Ярослава почала реготати, — тебе Куций не пестить? — здивовано кліпнула очима і дивиась на Кер.

Керолін вскочила на ліжко та почала реготати, — що ти таке питаєш, подружко? — закрила обличчя руками.

— Та нічого особливого. Скільки ви там, два тижні? Я досі не вірю. Два тижні, а ти вже з тим Куцим, — Ярослава обережно поправила ґудзик на сорочці.

— Годі тобі, Яро. Ти знала, що я закохана у нього вже рік. А я його зачарувала і за два тижні, — дівчина кокетливо прикусила вуста.

— Ох, Кер, — дівчина зіткнула.

— Краще розкажи, що у тебе з твоїм музикою, він доволі милий. Вже пестить тебе? — Керолін з усмішкою подивилась на подругу.

— Нічого, і він не мій! Ми просто бачились декілька разів, Острогович проводжав мене до дому. Ти знаєш, що я не люблю музик, ми просто спілкуємось. Знайомі недовго, не знаю, але він і правда милий, — мовила дівчина, поклавши руку собі на чоло, а на обличчя книжку.

— Швидше б закрити цю сесію, чому вона припадає саме на свято Святої. Але ж ми з тобою сходимо на фест, він триватиме цілих два тижні, правда?

Керолін підбадьорила дівчину, — звісно, Ярочко. Може ще хлопців покличмо?

Ярослава зиркнула на дівчину з-під книги і роздратовано простогнала, — добре, завтра підійдемо до них, або ти сама йди. Може ти і хочеш бачити свого коханого, а мене від цих романтичних інтриг нудить…

Наступного дня дівчата попрямували до університету. На задньому дворі, біля медової акації стояв Мирон, одягнений він був доволі легко, його льоля була розстібнута до грудей, що безумовно личило йому. В’ячеслав ї’в плоди акації і весь час розповідав щось хлопцю, махаючи руками. Дівчата підійшли до юнаків. Ярослава стрімко відвела очі від Мирона, бо його вигляд змусив її нервувати.

— Добридень, панни, — В’ячеслав посміхнувся дівчатам і поцілував руку Керолін.

— Добридень.

— Добридень, — дівчата мовили це практично водночас.

Мирон відкинув волосся назад і усміхнувся, — добридень, дівчата, — він подивився на Ярославу і важко набрав повітря у груди.

Яра підняла свій погляд на Остроговича і зрозуміла, що його погляд змушує її шарітися, а вилиці сіпатися, вона знервовано смикнула спідницю і подивилась йому у вічі.

Керолін мовила,— зі святом Сонячної святої. Чи не хотіли б ви піти з нами на фестиваль, першого червня, в найдовший день року?

— Залюбки, — Мирон одразу ж вишкірився.

— Я повністю підтримую,— кинув В’ячеслав.

— Тоді першого о шостій вечора, біля головної площі, якщо ви як завжди не запізнитеся, — мовила Ярослава.

Дівчата одразу пішли, їх силуети доволі швидко зникли у натовпі.

— Мироне, а шо ти так беньки випучив, вперше бачу, шоб ти оце так на дівчину дивився, тобі страшно? – В’ячеслав почав реготати, що аж вдавився плодами акації.

— Нічого, але.. вона.. вона така нахаба, я нервую, — хлопець скуйовдив волосся і дістав нотатник, почавши щось швидко писати.

— Дивний ти, — мовив Куций і пішов до будівлі.

Час за навчанням минув швидко. Денне сонце так само пекло, як і пообідді. Хлопці чекали вже біля головної площі на дівчат. Мирон був убраний у білу сорочку та гірчичні штані. А В’ячеслав – у жовту сорочку та білі штані.

Дівчата підійшли вчасно. По тілу Ярослави, наче розписом лягла біла сорочка, з вишитим сонцем на грудях, а брунатна спідниця додавала її стану певного шарму. Жовта сукня Керолін сяяла, наче справжнє літнє сонце.

Мирон підійшов до Ярослави і мовив, — ти дуже вродлива, — сунув дівчині кульбаби, — це я для нас з тобою.. тобто, нам.. тобто тобі, просто щоб ми разом сплели одне одному віночки, — хлопець зашарівся.

— Дякую, але не варто мене боятися, — усміхнулася дівчина, взявши кульбаби з рук хлопця, і невимушено торкнулася його долоні.

Чогось серце так невгамовно забилось частіше, а його карі очі гріли, — ти теж маєш гарний вигляд.

В’ячеслав для Керолін теж мав букет тендітних ромашок. Друзі домовились зустрітися пізніше, коли музики почнуть грати у центрі площі і пішли плести вінок на галявині в тіні яблуні.

Мирон протягнув руку дівчині, — можна?— подивився в тягучі янтарно-зелені очі дівчини та усміхнувся.

— Ні, не можна, — Ярослава важко видохнула і взяла хлопця за руку.

Він ухопив її і побіг до лави, насвистуючи якусь мелодію.

— Ярославо, ти вмієш плести вінки? — обережно взяв за плече дівчину.

— Можливо, — Ярослава вишкірилася та почала перебирати квіти.

— Де це ти їх надибав?

— Біля озера, там де маєток Кропивницьких, — мовив хлопець.

— Далеченько звісно звідси, — Ярослава подивилась на Мирона та поправила за вухо пасма його білявого волосся.

Хлопець зашарівся і утупив погляд на руки, якими в’язав віночка. Дівчина вимастила всі руки соком кульбаби, але ніяк не могла закріпити вінка.

— Мироне, як ти це робиш, —Ярослава почала супитися від злості.

— Не супся так, бо луснеш. Ось диви, як треба це робити. Просто обережно сплітати, наче коси. — Парубок взяв її руку і усміхнувся. Мирон тримав ніжно Яру за руку і допомагав правильно закріпити пагони квітки. Дівчина старанно сплітала кульбаби і мимоволі почала усміхатися від дотиків юнака.

— На вулиці так спекотно, а ти такий холодний. Ти наче мрець. – Ярослава подивилась на хлопця.

— Кров стигне в жилах просто, коли тебе бачу, — Мирон усміхнувся і подивився у бік.

— Невже я така страшна? — вона посміхнулася та взяла хлопця за підборіддя.

— Можливо просто гостра на язика, — юнак прибрав руку дівчини з підборіддя і поклав собі на ланіти, подивившись у її зіниці.

Ярослава зашарілася, його шкірка була такою ніжною на дотик. Очі мимоволі забігали, у вічі впали його пухкі вуста, на мить здалось, наче вони такі солодкі, спокуса дихала їй прямо в шию. Його сніжні кучері ніжно пестили її пальці. Але дівчина швидко відкинула ці думки, прибрала руку і продовжила плести віночок.

Мирон гукнув дівчину та узяв її за обличчя.

— Готова приміряти мій витвір? Подивись на мене.

Хлопець ніжно прибрав пасма чорнявого волосся з її обличчя та одягнув вінок на дівчину.

— Ну як я тобі? – мовила дівчина.

— Ти наче, Свята мадонна. Ні, ти як мавка з мого сну, така ж чарівна.

— Найпрекрасніше створіння на землі, — Ярослава засміялася.

— А де мій атрибут свята? – Мирон з очікуванням подивився на дівчину.

— Я старалась, але воно якесь криве — Яра протягнула вінка до рук хлопця.

— Як я тобі?— мовив Мирон, одягаючи його.

— Ти наче маленьке курча. Таке саме пухкеньке і жовте, — дівчина прикрила рота та почала реготати.

— Ну дякую, я тобі компліментів відвішав, а ти мені?

— Я люблю курчаток, я хотіла сказати, що ти милий, — Ярослава уважно подивилася на парубка. Пожмакала кучері хлопця та скочила з лави.

— Гайда гуляти! – протягнула руку Мирону.

Юнак з дівчиною пішли парком. Мирон знав манівець, який вів до ярмарку. Сонце безжально пекло, хоч була вже дев’ята година вечора. Довкола жовтий колір різав око. Всі веселилися. Різноманітні крамнички продавали хмільний квас та солодощі. Ростиславськ гудів, наче вулик з бджолами. З Неаполю приїздили величні музики, яких знало все королівство. Подейкували, що їх музика зачаровує всі живі створіння, якщо музика з Неаполю заграє – танок буде не зупинити. Горсельн відомий своїми переїзними театрами, вони до міста привезли веселі вистави від сліпого Шуліки, а найголовнішою виставою була розповідь про героїчні вчинки Сонячної святої. А ось місто Анторфа, яке було розташовано біля самісіньких гір відоме ворожками. Люди називали їх в народі мольфарами, тож вони заполонили площу, підходили до кожного. Там були й молоді й старі практики, вони в точності можуть передбачити майбутнє. Діло твоє, вірити чи ні.

Мирон та Ярослава жваво минали натовпи. Тут юнака вхопила за брюки маленька синьока дівчинка, здавалось, що вона на стільки крихітна, наче юрба ось-ось її розчавить.

— Пане, — хрипло прошептала дівчина.

— Ти загубилася? – Мирон присів біля дитини і взяв її за руку.

— Я з Анторфу. Пане Ягнятко, Свята наказала передати, що твоя улюблена справа і доля тебе вб’є, — дівчина прошепотіла на вухо хлопцю

Дитина зникла так швидко, як і з’явилася біля ніг парубка. Мирона, наче обдало холодною водою. «Ягнятко.. звідки, так кликала мене лише мама, мене вб’є улюблена справа, як?» В очах юнака виднівся страх, дихання стало частим, він схопився за груди. Ярослава припідняла Мирона.

— Що.. що вона сказала, що сталося? – дівчина схопила юнака за плечі.

— Та нічого.. дитина просто помилилася, — хлопець поклав руки на стегна Ярослави та обперся чолом об її тендітне плече.

— Це псевдо мольфареня з Анторфа, не бери до голови. Треба вірити дійсності, а не якимось.., — дівчина стисла вуста та стримано відійшла від хлопця.

— Ти маєш рацію. Ходімо краще вип’ємо квасу, можливо хмільна ти більш говірка.

Ці двоє взяли велетенську пляшку квасу, наче для якого п’яниці. Сіли на полонині біля площі, де з одного боку виднівся фестиваль, а з іншого відкрився пейзаж на горизонт. Сонце вже почало сідати, містяни насолодилися цим довгим днем з повна . О півночі виднілися два червоних місяці, які доповнювали одне одного щемливим сяйвом.

— Знаєш, що саме зараз треба загадувати бажання, — мовила Ярослава.

— Ні, але можна спробувати.

Вони взялися за руки та водночас загадали бажання.

— Що ти забажала? – Мирон постукав пальцями по долоні дівчини.

— А тобі все скажи, — дівчина прикусила вуста та усміхнулася.

— Так.. все, — Мирон взяв дівчину за підборіддя та наблизився до неї.

Парубок впився в її вуста та ніжно пестив її ланіти. Яра видихала розпечене повітря йому в обличчя, запустивши руку в ніжні кучері. Чи це вплинув хмільний квас, чи просто напрузі вже не було куди дітися.

Тут почувся шурхіт десь позаду, Ярослава відсахнулася від Мирона і важко дихала.

— А шо ви тут робите, — почувся п’яний голос Керолін.

— А ми вас загубілі, зникли та й годі, — гукнув п’яним голосом В’ячеслав, перечепившись через невелику канаву.

Ярослава зашарілася, бо ще трохи і їх побачили б чужі очі, ця думка збуджувала її цікавість та лякала одночасно.

— Та так, краєвидами милуємось, — вишкірився Миирон.

Друзі сіли поряд та почали розпивати ще одну пляшку квасу, розповідавши побачене протягом прогулянки на святі. Повітря довкола наповнилося сміхом, хмільним тьохканням келихів та запахом розпеченої землі.

Глава IV «Сон»

В слід чаруючому літу прийшла пожовкла, п’янка осінь. Дедалі тьмяніли околиці міста, оповиті пожовклими старими деревами. Через постійні дощі все відчувалось наскрізь просякнутим ароматом вогкого повітря та вологого ґрунтую. Море здавалося ось-ось і поглине берег, воно було неабияким занепокоєним, а хвилі стрибали білими кияками, нагадуючи велетенську грозову хмару.

Ярослава сиділа задумливо вглядаючись у краплі дощу на віконці, тицяючи пальцями по підвіконню, відбиваючи такт крапель дощу. Кіт Едік муркотів на її колінах, персикова шерсть була такою теплою і м’якою, здавалося, що він став ще огряднішим. Занадто багато їв риби в останні тижні, а можливо це просто через вік.

— Едіку, а Едіку, як думаєш Мирон дійсно мене полюбив таку нестерпну? — Ярослава взяла кота за лапи та почала закривати ними йому мордочку.

Едік лише почав випускати кігті і гучно мяукати, хитаючи хвостом.

— Добре, добре.. не буду так робити, а ти відповідь так і не даси.

Різкий стук перервав потік думок героїні. Вона побігла до двері квартири, відчинивши їх побачила наскрізь мокрого Мирона з букетом яскравих жоржин.

— Привіт, люба, ти думаєш я забув про нашу річницю? Як я міг, ми разом вже разом 3 місяці, найкращі місяці в моєму житті. Та п’янка ніч у свято Сонячної святої змінила весь круговерть мого життя. Я кохаю тебе, кохаю твої очі. Ти мій опіум, без тебе я не дихав б.

Дівчина вчепилася у юнака, пригорнувши його до себе, прибрала вологі пасма з його обличчя та уважно розглядала кожну частину обличчя.

— Остроговичу, ти такий дурний. Такий дощ, ще захворієш.

Едік підійшов до ніг господарки і почав пеститися об них. Дівчина обхопила парубка і затягнула до квартири, зачинивши за собою двері, бо кіт був готовий вже накивати п’ятами з дому. Ярослава жадібно впилася в уста Мирона, поки не перебило подих, в той час як його холодні пальці пестили її ланіти.

— Дякую, коханий, за ці жоржини, кольору килиму покійної бабки, — дівчина почала сміятися та підморгнула юнаку.

Хлопець зніяковів, поправив щільну краватку на своїй шиї та почав реготати.

— Мироне, знімай швидше цей одяг. Я тобі зараз принесу речі, які залишав мій батько, — дівчина хутко кинула квіти у глиняну вазу, яка стояла на кухні та побігла до іншої кімнати шукати речі.

Мирон зняв одяг та почав тремтіти, сироти вкрили його бліду шкіру. Він обережно розвісив свій одяг та сів на ліжко Ярослави. Дівчина прибігла з купою одягу. Вона встала біля юнака і відчула аромат жіночих парфумів. Вирішила не казати поки йому, аби не псувати атмосферу.

Боже ти весь тремтиш, одягайся швидше, — дівчина сунула юнаку речі. Це були якісь чорні брюки, брунатну сорочку та бордовий светр.

— А я поки принесу дещо, — мовила дівчина подумки розмірковуючи що це могло бути.

Буквально через декілька хвилин вона повернулася з гарною папкою для нот, вона була ручної роботи. Масивний перепліт та шкіра блищали та переливалися при світлі ламп.

— Я теж не забула, це тобі, — дівчина протягнула подарунок юнаку. – Твої ноти постійно валяються хаотично по всьому дому, навіть на стінах висять, тому тепер в тебе буде де зберігати їх.

Хлопець підхопив дівчину і вони разом плюхнулися на м’яке ліжко.

— Дякую, Ярославо. – Мирон ніжно поцілував дівчину у лоба та скроню.

Дощ не збирався вщухати, ставав дедалі сильнішим. Схоже додому Мирон сьогодні не збирався. Юнак ніжно перебирав пальці коханої, а Ярослава лягла на груди хлопцю. Його серце билося так тихісенько, що змушувало дівчину затримувати подих, аби почути його. Дощ постукував так монотонно, а кіт заспокоював своїм муркотінням, що це змусило молодих людей швидко зануритися у світ Морфея.

Мирон прокинувся від цокання годинника. Десь о пів на 12 ночі. Ярослава спала, він обережно поправив край ковдри, піднявся і забрав свої речи. Йому було важливо прийти додому та позайматися це був щоденний ритуал юнака. Він подивився на Ярославу у мигтінні свічок і тихо вийшов з квартири. Дощ досі не вчух. Мирон прикрив голову шкіряною папкою і поспішив до свого будинку. Прийшовши додому, він запалив керосинову лампу, набрав чан гарячої води, вимив лице і руки. Запалив цигарку і сів за інструмент. Вже по 10 колу він розігрував Хвилину розпачу Миколи Лисенка і чомусь збивався, руки не слухалися його. Він вистрибнув з-за інструменту, скинув ноти, поправив волосся і пішов до балкону. Його обдало холодним повітрям та запахом вологої землі після дощу. Хлопець зробив декілька видихів.

— Та ну ту хвилину розпачу і так цього в житті до горла досить, — мовив хлопець стиснувши в зубах цигарку…

Десь під ранок Ярослава намацала поруч холодну порожнечу.

— Він вже не вперше просто йде від мене, коли ми засинаємо разом. Це дивно, я завжди казала що музики ненадійні, можливо, десь на розі мого будинку його чекає якесь дівчисько,— мовила дівчина, насупивши брови та стиснувши кулака, вдарила по подушці. Природа як ми пам’ятаємо у дівчини була не з найкращих, чому Мирон був з нею ? Відомо лиш йому. Вона щотижня влаштовувала сцени ревнощів, придумувала неіснуючі проблеми і постійно гостро відповідала хлопцю. А він лише дивився на неї і приносив квіти з магазинчику навпроти його дому. Мирон вважав її своєю музою, вона дарувала багато емоцій, проте вони були нестабільні і лише руйнували місток між ними. Мовчання хлопця постійно тиснула на неї, вона хотіла сварок і пристрасті, а отримувала лише спокійну реакцію, цього було замало аби Ярослава нарешті відчула якийсь вогник.

Вдень, вийшовши до крамниці, вона побачила, як Мирон допоміг молодій незнайомці донести сумки до зупинки трамваю. Дівчину охопила злість та дурість. Це була Розалі з квіткового, яка працювала в тому самому ларьку, де Мирон брав квіти. В її голові склався пазл, чому Мирон купував квіти саме там, чому йшов вночі від неї, чому зранку був завжди занятий, чому від нього інколи пахло жіночим парфумами і чому він мовчав, коли вона влаштовувала сцени. Ярослава затихла, стисла край пальта і дивилася на силует парубка. Звичайна доброта Мирона обернулася новою підозрою коханої. Вона не знала, що йому просто подобається допомагати всім, йде так пізно і зайнятий зранку, бо відданий інструменту, він ніколи не грав їй і ніколи не казав як це важливо, бо знав, що вона не любить музик.

Ярослава кинула злісний погляд і пішла додому. Вона не влаштовувала сцен, не писала йому листи, як завжди коли ображалася, а підозріло затихла. Хлопець намагався з нею поговорити, але вона не відповідала на записки через двері, не ходила на навчання та не виходила з дому. Він не розумів, що знову сталося і що робити, щоб побачити її.

Глава V « Необдумані вчинки»

Минув тиждень, Мирон так і не зміг зустрітися з Ярославою. Це був звичайний вечір, він випив декілька келихів червоного вина і в світінні керосинової свічі награвав Кампанеллу Ференца Ліста. Тут парубок почув шурхіт у вхідних дверях виявилося, що він не зачинив двері. Він встав і пішов у коридор, у тусклому світінні лампи Мирон побачив Ярославу, її тьмяні заплакані очі і стриману бордову сукню, яка чорним корсетом впивалася в її ребра.

— Моя Панно, нраешті. Я так сумував, чому ти не хотіла зі мною говорити? — парубок взяв руку дівчини і поцілував її.

Ярослава одсахнула руку і пішла до залу прямо в чоботях. Фиркнувши встала біля вікна, де сутінки розчинили останній промінь сонця.

— Ну що розкладав її вже на цьому фортепіано? Чи може на цьому столі? — дівчина закричавши скинула вазу зі столу, збивши свої руки.

— Ти про що ? Я не можу зрозуміти.. — хлопець водночас стурбовано та здивовано подивився на Ярославу.

— Звісно, я бачу. П’єш галіме вино, палиш дешеві цигарки і трахаєш Розалі з квіткового. Я бачила як ти ніс її пакети, я відчувала сморід парфум цієї лярви. Ти смішний виродок, — скривившись в обличчі, дівчина почала реготати і підходити до інструменту.

Юнак просто мовчав, дивлячись на неї. Вона раніше ревнувала та могла за щось зачепитися, але це не доходило до абсурду.

— Як завжди мовчиш? А я мовчати не буду. — Дівчина змахнула рукою і завалила керосинову лампу саме туди, де лежав нотатник з віршами та збірка музичних творів юнака. Папірці спалахнули червоно-синіми язиками полум’я, всі ми знаємо що папір горить при 451 градусів за Фаренгейтом.

— Ні, — гучно крикнув парубок і зірвавши з себе рубаху почав тушити полум’я, але вже було запізно, там лежав самісенький попіл.

Мирон впав на підлогу, гучно розридавшись, — я терпів все, все! Але за що .. за що .. ти так зі мною? Я не зраджував тебе, а ти вбила мене!

Дівчина стояла і лише мовчала, вона тільки зараз зрозуміла, що знищила цілий світ Мирона. Вона почала вибачатися і перелякано водити поглядом. Але він її вже не чув. Він без перестану повторював: «Я - му́зика», витираючи сльози зі свого спраглого обличчя. Так пройшли години, поки він не вигнав Ярославу зі своєї квартири.

— Я не хочу тебе бачити, чути, хочу тебе забути, ти, монстр, — мовив хлопець хватаючись за голову.

Він не пускав нікого до себе, ні з ким не говорив, мовчав і дивився у пустоту. За декілька днів В’ячеслав вирішив навіватися до друга, бо той нікуди не виходив. Зайшовши до відчиненої квартири, він побачив Мирона, який чоркає шпалери, малюючи нотний стан і ноти, бубнивши собі під ніс: «Я – му́зика». Він був в одних штанях в холодній квартирі з велетенськими синцями під очима.

— ¬Мироне, друже, — мовив В’ячеслав з переляком в обличчі і голосі.

Той не відгукувався, сидячи так надалі.

— Друже, може ти хочеш їсти, що з тобою сталося? — В’ячеслав протягнув руку до його плеча.

— Не чіпайте мене, я всіх ненавиджу! Зваліть! — мовив Мирон, схопивши за зап’ястя друга.

Той не мавши вибору просто лишив його. Ярослава не наважувалася навідатися до нього, вона розуміла, що цю помилку вже ніяк не виправити. Дівчина нарешті зрозуміла до чого можуть привести необдумані дії і що вона може втратити…

На годиннику пробила 3 ранку. Мирон сидів посеред кімнати натираючи батьків револьвер, тихо промовляючи: «Червоно-чорна кров тече, троянди наче розквітають. По венах світло так тече, тепло в душі моєї квітає. Так хочеться мені пізнати світ... Як другій вимір у свідомості моєї! Але червоно-чорна кров по венам мене вже зіграла... В очах темніє світло знов,

І бачити я світ не хочу. Я краще полину в вимір сну, де більш не буде болі й страху». Поневолі зрадлива рука потягнулася до сріблястого курка, чорне руків’я пахло шкірою, а холодний ствол притиснувся до скроні. Барабан видав лякаюче цокання, камора на радість була пуста, але друге обертання стало роковим. Пролунав вибух, який роздався відлунням по пустій, прокуреній квартирі…

17 вересня об 4 ранку сусіди почули вистріл з квартири Мирона Остроговича. Прибувший наряд жандармерії зафіксував самогубство скоєне дев’ятнадцятирічним юнаком, вистрілом з фамільної зброї. Бліде холодне тіло лежало посеред пустої квартири, з його скроні виднілася вже застигла багряна кров, всі стіни були розписані нотами, деінде валялися пусті пляшки дешевого портвейну, саме цим Мирон харчувався вже кілька днів поспіль, а у лівій руці він тримав записку, заплямовану сухою кров’ю, в якій було написано «Я – му́зика».

Ярослава, дізнавшись про смерть Мирона, кричала навзрид, звинувачуючи себе у цьому. Оскільки сім’ї у юнака не було – то Остроговича хоронили його друзі. На похорон прийшла й Ярослава. Вона була одягнута у чорну довгу сукню, тримаючи у руках дві тьмяні гвоздики. Впавши до щойно заритого ґрунту вона ридала і обіймала землю, тихо мовивши: «Пробач..». Вона картала себе щодня, щодня приходивши до могили, вона ридала так себе і не пробачивши…