Поки я чекаю...

І

Триста сходинок вгору і триста сходинок вниз. Кожного ранку і кожного вечора. Взимку, весною, влітку та восени. Рік за роком, за роком рік…

Я знаю напам’ять кожну сходинку. Двадцять сьома, сто сорок п’ята та двісті перша розкришені, через них доводиться переступати; неподалік від двісті п’ятдесятої гуляють протяги від вузьких віконець-бійниць, і мені доводиться долонею захищати мерехтливий вогник свічки.

Кожного вечора я піднімаюся в горішню кімнату вежі, щоб запалити в ній, де колись був маяк, величезну лампу – зачаровану, яка горить всю ніч. Досить лише на мить піднести до її ґноту вогник свічки – і спалахує яскравим світлом скляна колба, наповнена магічним газом. Кожного ранку я приходжу сюди – щоб загасити світло, треба стиснути пальцями жевріючий ґніт. Здригаюся від болю в попечених пальцях. Це нічого. Триста сходинок униз – і я зможу зайнятися своїми опіками. У мене слабкі магічні здібності, але магію зцілення я за роки засвоїла добре. Тільки не забувати переступати через розкришені сходинки – двісті першу, сто сорок п’яту та двадцять сьому.

- Я повернуся, Леє.

Ти дивишся на мене згори вниз. Очі в очі, а здається, наче дивишся в самісіньку глибину моєї душі. Мабуть, так воно і є: ти дуже сильний маг, і від тебе нічого не можна приховати. Я навіть не намагаюся стримувати сльози: ти все одно знаєш, що мені зараз дуже боляче.

Ти сильний маг. Напевно, найсильніший з усіх, кого я знаю. Мені ніколи не вивчити і сотої частини того, що вмієш ти. Якось у розмові я жартома поремствувала, що хотіла би, як цілитель, бачити наскрізь своїх пацієнтів. Ти похитав головою: «Невже ти думаєш, що це так приємно – бачити наскрізь усіх? Я довго учився не-бачити…»

- Ти ж знаєш, я не можу залишитися.

Знаю. Ти йдеш туди, куди кличе тебе обов’язок. Я не питаю, куди саме і навіщо. Ти все одно не відповіси. Але ніякі сльози, ніякі прохання не переконають тебе лишитися зі мною. Ти повинен бути там, де небезпечно. Все, що мені залишається – чекати.

- Я повернуся, Леє. Ти чекай. Поки ти чекаєш, мені нічого не загрожує.

Ти недбало торкаєшся губами моєї щоки і збігаєш по трапу – легко і стрімко. Я ще довго стою на пристані – доти, поки вітрила корабля, який забирає тебе від мене, не зникають за обрієм.

Я добре вмію чекати. Тепер моє життя підкоряється певному ритму. Триста сходинок вгору – триста сходинок вниз. Вранці і ввечері. Якщо ти повернешся вдень – темний силует вежі здалеку помітний на тлі неба. Якщо буде ніч – вогонь старовинного маяка не тільки вкаже тобі путь, але й прошепоче: «Лея чекає..» І ти зрозумієш. Ти завжди розумієш мене з одного подиху.

Триста сходинок вгору. Тільки б не згасла свічка! Скільки разів мені доводилося вертатися з половини шляху! Але я все одно піднімуся туди, на майданчик. І перед тим, як засвітити маяк, подивлюся у величезне дзеркало: саме воно посилає світло лампи через темряву, на милі і милі вперед. Чомусь мені здається, що мій образ, відбитий дзеркалом, разом зі світлом маяка летить над морем… Мені так хочеться хоч трохи стати ближчою до тебе.

От тільки у тієї Леї, котра дивиться на мене із задзеркальної глибини, волосся з кожним роком все сильніше вкривається памороззю…

…Це вітрило промайнуло біля обрію, чи знову пронісся повз вежу білосніжний буревісник?

«Поки ти чекаєш, мені нічого не загрожує…»

Я дуже добре вмію чекати.

…Поки я чекаю…

ІІ

…Великий вітрильник білокрилим птахом несеться по хвилях. Вперед, тільки вперед! Якби міг – полетів би попереду корабля, щоб хоч на мить наблизити довгоочікувану зустріч! Сонце повільно скочується вниз небосхилом, ще трохи – і воно пірне в море, яке зачервоніється від його поцілунку. Але я не боюся заблукати: далеко-далеко, біля самісінького обрію, тонкою голкою вимальовується вежа, де чекає на мене Лея. Вона добре вміє чекати. Ще трохи – і на верхівці вежі, розганяючи присмерк, спалахне вогонь маяка, моя дороговказна зірка. Але й без неї я доберуся туди, де на мене так чекають…

…Скрегіт ключа в замковій шпарині вириває мене з забуття. Скрип незмащених петель важких дверей… Тільки не показати тюремнику, що я отямився… тільки б не порадувати його своїм розчаруванням…

Ось і ще один день проминув. Скільки їх було – тисяча, дві, три?.. За час, проведений під замком, я встиг збитися з рахунку. Молодий самовпевнений маг… Я давно перестав бути і тим, і іншим. З тих пір, як опинився в казематі, стіни якого гасять будь-яку магію…

Знову поринаю у важку дрімоту. Знову той сон, навіяний спогадами. Твої очі, блискучі від близьких сліз. І мій шепіт: «Поки ти чекаєш, мені нічого не загрожує…» Ці слова, сказані задля розради, зв’язали нас магічним ланцюгом. Проти нього безсиле навіть каміння моєї темниці. Поки ти чекаєш, я не зможу обірвати нитку мого життя, хоча це єдине, що може вирвати мене з ув’язнення!..

Ти занадто добре умієш чекати. Якби ти хоча б на мить припустила, що мене вже немає серед живих! Але я сам змусив тебе повірити: поки ти чекаєш, мені нічого не загрожує.

Ти дуже добре умієш чекати.

Відпусти мене, Леє!!!