Відділ внутрішнього митного контролю

О 04:06 його язик оголосив незалежність.

Лежав у роті сухий, товстий, чужий.

Він торкнувся його пальцем.

Язик вкусив.

— От сука.

Язик не відповів.

На тумбочці стояла склянка води.

Він точно пам’ятав, що випив її годину тому.

Склянка була повна.

Отже:

або він не пив;

або вода повернулася;

або це інша склянка;

або година була не годиною;

або пам’ять зараз працює на конкуруючу організацію.

Не вибирати.

Пити.

Вода тепла.

Справжня?

Тіло сказало так.

Тіло теж іноді бреше.

Але зараз принаймні ковтає.

На підлозі лежали дві таблетки.

Одна біла.

Друга теж біла.

Він пам’ятав одну.

Це погано.

Не через таблетки.

Через арифметику.

Одна річ плюс одна річ дорівнює питання.

Він не торкнувся.

Учора торкався забагато.

Досить.

За стіною хтось сказав:

— Наступний.

Він завмер.

Старий спав у сусідній кімнаті.

Телевізор вимкнений.

За стіною кухня іншої квартири.

— Наступний!

Голос чоловічий.

Канцелярський.

Так говорять люди, які сидять за столом і мають печатку.

Він підійшов до стіни.

Приклав вухо.

— Прізвище?

Тиша.

— Прізвище, громадянине.

Він відступив.

Не відповідати стіні.

Корисне правило.

Записати.

Нема ручки.

Неважливо.

Ні.

Саме такі правила треба записувати.

Стіна відкрилася о 04:11.

Не тріснула.

Не впала.

Відкрилася як двері.

За нею сидів чоловік із головою карася.

Не риба замість голови.

Саме карась.

Сріблястий.

Око кругле.

Рот відкривається.

Закривається.

На шиї краватка.

— Документи.

Він дивився.

Карась теж.

— У мене галюцинація.

Карась пошурхотів паперами.

— Це не документ.

— Вас немає.

— Заява є?

— Яка?

— Про нашу відсутність.

— Нема.

— Тоді ми є.

Печатка.

Бах.

На аркуші:

ПРИСУТНІЙ.

— Хто?

— Ви.

— Де?

Карась зітхнув зябрами.

— Наступний.

Він повернувся в кімнату.

Стіна знову була стіною.

Добре.

Ні.

Не добре.

Просто стіна.

Він торкнувся.

Холодна.

Шпалери відклеєні біля плінтуса.

Реальність часто повертається через дешевий ремонт.

Телефон показував 17:43.

Надворі темно.

Неправильно.

Або телефон.

Або небо.

Або він проспав день і наступний теж.

Відкрив дату.

Вівторок.

Учора був четвер.

Чудово.

Час теж приймає речовини.

Повідомлення від друга:

ти де

Надіслано три дні тому.

Інше:

бля напиши хоч живий

Інше:

я до тебе зайду

Інше:

не відкрив

Інше:

ок

Оце «ок» було найгірше.

Коли людина перестає питати.

Він набрав:

живий

Подивився.

Чи це правда?

Серце працює.

Дихає.

Стоїть.

Достатньо для цього повідомлення.

Відправив.

Відповідь прийшла одразу.

де ти був

Він не знав.

Писати «не знаю»?

Так.

Написав.

Три крапки.

в сенсі

Оце складніше.

У якому сенсі можна не знати, де ти був три дні?

У дуже буквальному.

Він написав:

не пам’ятаю шматки

Друг:

ти знову?

Він дивився на слово.

знову

Одне слово може повернути минуле краще за фотографію.

Отже, не перший раз.

Отже, є слід.

Його.

У дзеркалі обличчя було його.

Майже.

Ліве око наче стояло далі від носа.

Він прикрив праве.

Потім ліве.

Все нормально.

Потім дзеркальне відображення не відкрило око.

Він відкрив.

Те — ні.

— Ні.

Відвернувся.

Оце важливо.

Не сперечатися з дзеркалом під час галюцинації.

Ще одне правило.

На кухні старий сидів за столом.

Живий.

Слава—

не треба.

Просто живий.

— Ты наконец проснулся.

— Скільки я спав?

— Сегодня? Часа четыре.

— А до цього?

Старий подивився.

— Ты не спал.

— Три дні?

— Не знаю. Я за тобой не считаю.

— Я виходив?

— Выходил.

— Куди?

— Откуда я знаю.

— Я повертався?

Старий повільно поставив чашку.

— Раз ты здесь.

Логіка залізна.

— Я щось говорив?

— Много.

— Що?

— Хуйню.

— Конкретніше.

— Про порт. Что там люди без лиц. Про женщину в лифте. Про то, что море украли.

Пауза.

— Море на місці?

Старий глянув у вікно.

— Пока никто не жаловался.

Добре.

Він вийшов на балкон.

Море було там.

Або щось велике темне займало його місце.

Доказів достатньо.

Не треба більше.

Потім море піднялося вертикально.

Без хвилі.

Просто стало стіною.

На ньому відкрилися тисячі ротів.

Кожен говорив.

— Ти винен.

— Ти не винен.

— Все через тебе.

— Від тебе нічого не залежало.

— Ти міг.

— Ти не міг.

— Треба було.

— Не треба було.

— Це доля.

— Це травма.

— Це наркотик.

— Це війна.

— Це дитинство.

— Це Бог.

— Бога немає.

— Ти хворий.

— Ти особливий.

— Ти жертва.

— Ти чудовисько.

Він затулив вуха.

Роти продовжували.

Тоді зрозумів:

голоси не зовні.

Гірше.

Він знає кожен.

Колись чув від людей.

Колись говорив собі.

— Замовкніть.

Море не замовкло.

— Я сказав—

Стоп.

Море тобі нічого не винне.

Навіть якщо море зараз має роти.

Особливо тоді.

Він зайшов у кімнату.

Зачинив двері.

Море залишилося за склом.

Роти теж.

На столі дві таблетки.

Він дивився.

Ось конкретна річ.

Біла.

Кругла.

Маленька.

Що всередині?

Не знає.

Що саме він приймав?

Не знає.

Скільки?

Не знає.

Чи ці взагалі ті самі?

Не знає.

Рука потягнулася.

Зупинив.

Він не знає, що це.

Взяв серветку.

Загорнув.

Поклав далеко.

Потім подумав: а якщо прийме пізніше?

Викинути?

У смітник?

А якщо старий знайде?

В унітаз?

Ні.

Не треба імпровізувати з невідомою речовиною.

Поклав у коробку.

Написав маркером:

НЕ ЧІПАТИ. НЕ ЗНАЮ ЩО ЦЕ.

Нарешті документ, якому можна довіряти.

На плиті світилися цифри:

05:02.

Телефон усе ще показував 17:43.

Добре.

Нехай сперечаються без нього.

У холодильнику заговорило м’ясо.

— Ти мене купив.

— Ні.

— Купив.

— Не пам’ятаю.

— Це не звільняє.

Він відкрив холодильник.

Пакет курятини.

Строк придатності минув учора.

Або завтра.

Цифри рухалися.

Закрив.

— Я зараз не можу прочитати.

М’ясо мовчало.

Добре виховане.

Він написав другові:

можеш приїхати

Стер.

Навіщо стер?

Бо сором.

Написав знову.

можеш приїхати? у мене хуйово і я не дуже довіряю тому що бачу

Подивився.

Некрасиво.

Точно.

Відправив.

Друг відповів:

їду

Не гарантія.

Але вже щось поза його головою.

О 05:19 карась знову вийшов зі стіни.

— Вам відмовлено.

— У чому?

— У звільненні від відповідальності на підставі тимчасової неосудності побутового типу.

— Я нічого не подавав.

— Усі подають.

— Я не подавав.

Карась нахилив голову.

— Тоді що ви хочете?

Він подумав.

Дуже уважно.

Бо галюцинація теж може поставити нормальне питання.

— Зрозуміти, що я зробив.

Карась перестав рухати ротом.

На секунду став просто рибою.

Потім:

— Неможливо встановити повний перелік.

— Тоді те, що можна.

Карась відкрив папку.

Всередині були фотографії.

Він біля моря.

Він у трамваї.

Він кричить на когось.

Він лежить на підлозі.

Він обіймає дерево.

Він плаче.

Він сміється.

Він цілує жінку, якої не знає.

Він б’є чоловіка?

Ні.

Фото розмите.

Може, тримає.

Не придумувати.

Навіть тепер.

Особливо тепер.

— Це правда?

Карась сказав:

— Частково.

— Яка частина?

— Оце вже ваша робота.

І зник.

Стіна.

Друг приїхав о 05:47.

Подзвонив у двері.

Не з’явився зі стіни.

Хороший початок.

Він відкрив.

Друг зайшов.

Подивився на нього.

Потім на кімнату.

Потім знову.

— Пиздец.

— Так.

— Что принимал?

— Не знаю точно.

Друг закрив очі.

— Блять.

— Так.

— Сколько?

— Не знаю.

— Когда?

— Не знаю.

— Ты хоть что-то знаешь?

Він хотів усміхнутися.

Не вийшло.

— Що не треба зараз залишатися самому.

Друг мовчав.

Потім:

— Ну хоть это.

Друг зібрав зі столу все невідоме.

Не питав дозволу?

Ні.

— Не чіпай—

— Ты сейчас мне будешь рассказывать про личные границы?

Він хотів сказати так.

Не сказав.

— Покажи спочатку, що береш.

Друг зупинився.

Показав.

Дві таблетки.

Пакет.

Ще щось у кишені куртки.

Оце він не пам’ятав взагалі.

— Моє?

— У твоей куртке.

Не те саме.

Але достатньо, щоб не ігнорувати.

— В больницу поедем.

— Не хочу.

— Я не спрашивал.

Оце розлютило.

Сильно.

Справжня лють.

— А я, блять, не твоя собственность.

Друг подивився.

— Да.

Пауза.

— Поэтому решай сам. Я говорю: тебе надо к врачу. Я тебя отвезу. Не хочешь — я тебя не свяжу.

Тиша.

О.

Ось так правильніше.

Він сів.

Серце швидке.

Руки пітніють.

Карась сидить у кутку.

Друг його не бачить.

Добре.

— Поїхали.

На сходах карась пішов за ними.

Без ніг.

Просто плив у повітрі.

— Ви куди? — запитав.

— До лікаря.

— Потрібна довідка.

— Іди нахуй.

Карась образився.

— Грубе порушення процедури.

Друг озирнувся.

— Ты кому?

— Нікому.

Стоп.

Неправда.

— Карасю.

Друг дивиться.

— А.

Не сміється.

Не каже, що карася немає.

Просто натискає кнопку ліфта.

У ліфті карась зник.

Дзеркало показує двох.

Обидва рухаються одночасно.

Добре.

Перший поверх.

Двері.

Вулиця.

Одеса.

Ранок.

Машина.

Чайка на баку.

Жінка з собакою.

Хлібна машина.

Людина миє сходи.

Він сідає в машину.

Друг заводить.

— Поїхали?

— Так.

І вже коли вони рушають, море між будинками знову піднімається вертикально.

Роти відкриваються.

Тисячі.

Але цього разу він не слухає, що вони кажуть.

Не тому, що переміг.

Не тому, що зрозумів.

Просто зараз є конкретна справа:

доїхати;

сказати лікарю те, що знає;

не вигадати того, чого не пам’ятає.

Решта — потім.

Море за вікном знову лежить горизонтально.

Друг курить.

— Окно открыть?

— Відкрий.

Вітер заходить у машину.

Пахне містом.

Бензином.

Ранком.

Трохи морем.

А може, море він уже додав сам.

Неважливо.

Ні.

Важливо.

Просто зараз не обов’язково вирішувати.

Машина їде.

2026