Щоденник спокусника

Житомир, 2020

з повідомлень, які з’являться пізніше

ти ж навіть зараз думаєш як це запишеш

я не знаю кого ти любив

мене

чи ту яку придумав

не відповідай

я не для цього пишу

4 травня

Сьогодні я побачив її вдруге.

Перший раз не рахується.

Перший раз узагалі мало що рахується, людина проходить повз, машина сигналить, світло міняється з зеленого на червоне, дитина впускає морозиво, голуб сідає на пам’ятник, ти бачиш усе це одночасно й через хвилину вже не пам’ятаєш нічого, місто перемелює людей, запахи, ноги, голоси, рекламні вивіски, недопалки під бордюром і видає наступний квартал, де все те саме, тільки інше.

Другий раз — уже цікавіше.

Другий може бути випадком.

А може вже й ні.

Вона йшла Старим бульваром.

Було тепло, але ще не літо.

Дерева тільки набрали ту молоду зелену силу, коли навіть старе місто кілька тижнів удає, що починається заново, поки пил, спека, вихлопи, дощі й люди не зроблять із листям те, що роблять щороку.

На ній були джинси.

Білі кросівки.

Чорна коротка куртка.

Волосся зібране недбало, але саме так, як жінки іноді годину роблять недбало.

Ні.

Ось уже почалося.

Може, зібрала за десять секунд.

Я не знаю.

Телефон тримала в руці, але не дивилася в нього.

Оце помітив.

Зараз усі дивляться.

Навіть переходячи дорогу.

Навіть коли говорять, що слухають тебе.

Навіть коли цілуються.

Дивляться вниз у маленький прямокутник, де все життя вже розкладене по повідомленнях, фотографіях їжі, чужих дупах, котах, смертях, політиці, рецептах, яких ніхто не просив, і рекламі кросівок, про які ти вчора тільки подумав.

Вона не дивилася.

Я пішов за нею.

Чому?

Бо захотів.

Оце найточніше.

Метрів тридцять.

Потім двадцять.

Потім знову тридцять, бо вона зупинилася біля вітрини.

Сумки.

Шарфи.

Якісь жіночі речі.

Зелена куртка.

Темно-зелена.

Гарна.

Вона дивилася секунд десять.

Я подумав:

їй подобається зелений.

І одразу пішло.

Зелені стіни.

Зелена чашка.

Парк.

Літо.

Ліс.

Жінка, яка любить зелений, бо в ній є щось тихе, темне, рослинне.

Я майже побачив її квартиру.

Смішно.

Може, куртка була огидна.

Може, вона дивилася на ціну.

Може, розглядала власне відображення.

Може, думала:

якого хуя цей чоловік уже другий квартал іде за мною.

Я зупинився.

Закурив.

Вона пішла.

Я залишився біля дерева.

Каштан.

Принаймні схожий.

У ботаніці я завжди був слабший, ніж у жінках.

Хоча зараз уже не впевнений.

Десять секунд чужого погляду.

Зелена куртка.

І в мене майже готова людина.

Я докурив.

Вона зникла за поворотом.

Місто повернулося на місце.

7 травня

Альона.

Її звати Альона.

Ім’я сподобалося.

Не тому, що красиве.

Ім’я як ім’я.

Просто тепер замість «вона» є звук.

Альона.

Я кілька разів сказав уголос.

Холодильник не заперечував.

Живе на Корбутівці.

Дізнатися було смішно легко.

Спільний знайомий.

Facebook.

Instagram.

Кілька фотографій.

Одна біля Тетерева.

Друга на балконі.

Балкон я впізнав.

Не її.

Будинок.

Далі нічого складного.

Можна було б написати:

місто саме відкрило мені шлях.

Випадок натягнув між нами невидиму нитку.

Доля підказала.

Ні.

Я натиснув кілька кнопок і запитав у Сашка.

— Альона? Знаю. А тобі навіщо?

— Та так.

«Та так» — універсальний ключ до половини людських дверей.

Скажи правду:

хочу знати, де вона живе, бо думаю про неї третій день, —

і це вже звучить не так елегантно.

А «та так» нормально.

Я знаю ім’я.

Район.

Машину.

Приблизно знаю, де працює.

Чотири факти.

І дивна властивість голови: чотири факти плюс бажання дуже легко дорівнюють людині.

Не дорівнюють.

Але переконливо.

11 травня

Зробив випадковість.

Старий добрий фокус.

Я двічі бачив, що близько шостої вона проходить Михайлівською.

Двічі — вже статистика, якщо дуже хочеться.

Сів у кав’ярні біля вікна.

Замовив еспресо.

Я не люблю еспресо.

Окремий вид страждання заради мистецтва.

На столі маска.

Весна дві тисячі двадцятого взагалі вийшла дивна.

Люди раптом навчилися боятися чужого дихання.

Продавці говорять через пластик.

У черзі всі стоять подалі.

Потім увечері ті самі люди п’ють із однієї пляшки.

Людина — істота послідовна.

Я чекав.

Двадцять сім хвилин.

На двадцять восьмій побачив її.

Не вийшов одразу.

Дав пройти.

Чотири секунди.

Ще дві.

Заплатив.

Вийшов.

Наздогнав біля переходу.

— Привіт.

Вона повернула голову.

Мить.

Впізнала.

— Привіт.

Я пішов поруч.

— Як життя?

— Нормально.

— Переконливо.

— А в тебе?

Уже «ти».

Добре.

— Теж переконливо.

Вона засміялася.

Трохи.

Рівно стільки, скільки треба було моєму самолюбству.

На наступному перехресті я сказав:

— Бувай.

Вона підняла брови.

Чи мені здалося.

— Бувай.

Я пішов праворуч.

Хоча треба було ліворуч.

Пройшов квартал.

Матюкнувся.

Розвернувся.

Смішна ціна витонченості: ідеш зайві вісімсот метрів, щоб жінка подумала, що тобі в інший бік.

Або не подумала.

Може, через двадцять секунд вона взагалі забула про мене.

Оцей варіант завжди подобається менше.

16 травня

Записав:

Жінку не треба переслідувати. Треба лише правильно побудувати обставини.

Перечитав.

Красиво.

Навіть розумно.

Продовжив.

Треба створити довкола неї таку геометрію, де один шлях стане трохи теплішим за інші, де двері випадково залишаться прочиненими, світло падатиме з потрібного боку, тиша затримається на секунду довше і вона сама зробить крок.

От.

Уже краще.

Сука, красиво.

Я навіть був задоволений.

Потім пішов на кухню.

Відкрив пиво.

Згадав кав’ярню.

Двадцять сім хвилин.

Чотири секунди.

Вісімсот метрів у неправильний бік.

Альона просто йшла додому.

Я побудував обставини.

Ну так.

21 травня

Потрапив до неї додому.

Не в ліжко.

Поки кухня.

Іноді кухня цікавіша.

У Альони є мати.

Людмила Петрівна.

Років шістдесят.

Коротке волосся.

Енергійна.

Халат не носить принципово, бо «я ще не бабка», хоча онука в неї вже є.

Я сподобався їй приблизно за сім хвилин.

Не пишаюся.

Це неважко.

Треба слухати.

Не перебивати.

Два рази погодитися.

Один раз заперечити, але не там, де болить.

Помітити стару фотографію.

Допомогти пересунути стілець.

Не лізти в душу.

Люди самі відчиняють її, коли бачать, що ти не смикаєш ручку.

Ми сиділи на кухні.

Вино.

Сир.

Хліб.

Огірки.

Альона сказала:

— Мамо, Сергій не на співбесіду прийшов.

— А що я?

— Ти вже знаєш, де він живе, ким працює і чи одружений.

— Я просто розмовляю.

— Так гестапо теж казало.

Людмила Петрівна подивилася на мене.

— Бачите, яка вона?

— Бачу.

Альона одразу:

— Погана відповідь.

— Чому?

— Ти ще нічого не бачив.

Я підняв келих.

— Добре.

Потім музика.

Не пам’ятаю, з чого почали.

Я сказав:

— Стару музику ми любимо не тому, що вона краща. Просто ми в ній молодші.

Альона:

— Ні.

— Що «ні»?

— Ти зараз придумав красиве пояснення.

— А яке правильне?

— Мені просто подобається ця пісня.

— Це надто просто.

— Тобі просте взагалі не дуже подобається.

Сказала й узяла шматок сиру.

Все.

Я хотів відповісти.

Не відповів.

Пісня грала.

Людмила Петрівна різала ковбасу.

Ніж стукав об дошку.

Альона пила вино.

І мені раптом стало трохи незручно від того, що людина може сказати:

«мені подобається»

і на цьому справді все.

Без дитинства.

Без травми.

Без символу.

Без великої причини, яку треба відкопати.

Просто подобається.

Я дивився.

— Що? — спитала вона.

— Нічого.

— От саме коли ти кажеш «нічого», у тебе там найбільше всього.

Людмила Петрівна засміялася.

— Я ж кажу, вона складна.

— Мамо.

— Мовчу.

Я подумав:

вона небезпечніша, ніж мені здалося.

Потім зупинив себе.

Ні.

Вона просто бачить.

24 травня

Не писав три дні.

Спеціально.

Це працює.

Людина звикає до ритму.

Повідомлення.

Дурний жарт.

Фотографія.

«Ти де?»

«Як день?»

«Глянь, що побачив».

Потім ритм зникає, але всередині ще кілька тактів звучать без музики.

На четвертий день написав:

кава?

Відповідь:

не можу

І все.

Я почекав.

Годину.

Дві.

Ввечері вона виклала фотографію.

Тетерів.

Оля.

Мокре волосся.

Сміються.

Наступного дня зустрілися.

— Де була?

— Біля води.

— Бачив.

— А, точно.

Оце «а, точно» мені не сподобалося.

— Дощ застав?

— Ще й колесо пробили.

— Хто міняв?

— Якийсь мужик на старій Skoda зупинився. Ми самі б там до ночі їбалися.

Вона розповідала.

Домкрат провалювався.

Оля сміялася.

Чоловік матюкав китайський ключ.

Потім вони купили сидр.

Кукурудзу.

Сиділи біля води.

Вона жила.

Три дні, які я старанно залишив порожніми, виявилися повними без мене.

Нахабство.

Я засміявся.

— Що?

— Нічого.

— Знову.

— Уявив, як ви міняли колесо.

— Не уявляй. Було жахливо.

А мені раптом стало добре.

Не знаю чому.

Може, через те, що світ не зупинився, поки я грав у відсутність.

Хоча самолюбство пропонувало іншу редакцію.

30 травня

Є Андрій.

Я знав його й раніше.

Нормальний хлопець.

Це трохи псує справу.

Було б набагато зручніше, якби він був мудаком.

Або дурнем.

Або хоча б носив білі туфлі.

Ні.

Нормальний.

Працює.

Має машину.

Сміється там, де смішно.

Закоханий в Альону.

Давно.

Я зрозумів за хвилину.

Він підтвердив за десять.

Сиділи ввечері.

Пиво.

— Слухай, ти ж з Альоною зараз спілкуєшся?

— Буває.

— Як вона?

— Жива.

— Та я серйозно.

— І я.

Помовчав.

— Думаєш, у мене є шанс?

Ось тут світ на секунду став дуже чистим.

Андрій.

Стіл.

Дві пляшки.

Мої пальці на склі.

Його питання.

Можна сказати:

не знаю.

Можна:

спитай її.

Можна:

не лізь.

Можна багато чого.

Я сказав:

— Є.

Він усміхнувся.

І я вже знав, що робитиму далі.

Оце було цікаво.

2 червня

Андрій запросив її на каву.

За моєю порадою.

— Куди вести?

— Нікуди не веди. Запроси на каву.

— Куди?

Я назвав місце.

Він пішов.

Увечері подзвонив.

Розповів.

Я слухав.

Не питав багато.

Людина, яка хоче розповісти про жінку, сама дасть усе.

Вона була весела.

Потім замовкла.

Потім говорила про роботу.

Дивилася у вікно.

Спитала про його сестру.

Усміхнулася там.

Не усміхнулася тут.

І я раптом побачив, що сиджу у власній кухні й дивлюся на Альону через Андрія.

Ще один об’єктив.

Зручно.

— І що думаєш? — спитав він.

— Про що?

— Ну взагалі.

— Звідки я знаю?

— Ти ж її краще розумієш.

Я мало не засміявся.

— Не факт.

Після розмови відкрив вікно.

Закурив.

Корбутівка була далеко, але я чомусь подивився в той бік.

Наче в міста прозорі стіни.

Можна навести різкість.

Збільшити.

Подивитися.

Вона зараз лежить?

Миє чашку?

Говорить із матір’ю?

Пише Андрію?

Думає про мене?

Не думає?

Останній варіант завжди найважче залишити просто варіантом.

6 червня

Альона написала:

ти Андрію щось про мене розказуєш?

Я набрав:

ні

Не відправив.

Стер.

Написав:

він питав поради

Відправив.

Довго нічого.

Потім:

а ти в нас тепер консультант?

Я:

дорогий

Вона:

дурень

Я:

це безкоштовно

Сміх.

Все.

Можливо.

Можливо, ні.

Знову.

12 червня

Гуляли біля Тетерева.

Не романтично.

Комарі.

Пластикова пляшка в траві.

Хлопець на велосипеді мало не збив дитину, потім ще обматюкав матір.

Світ прекрасний.

Альона мовчала.

Я теж.

Мовчання між двома людьми завжди здається більшим, ніж є.

Особливо коли тобі не байдуже.

Одразу хочеться знайти зміст.

Образилася?

Думає про Андрія?

Хоче піти?

Чекає?

Боїться?

Їй добре?

Їй погано?

Ми пройшли метрів сто.

Я вже побудував усередині невеликий театр.

Нарешті спитав:

— Ти чого мовчиш?

— Босоніжка натирає.

Я зупинився.

— Що?

— Нога болить.

Показала.

На п’ятці пухир.

Звичайний.

Червоний.

Я засміявся.

— Ти придурок?

— Пробач.

— Що смішного?

— Я.

Сів на лавку.

Сміявся ще.

Вона вже теж.

— Що ти там придумав?

— Не скажу.

— Кажи.

— Не хочу ганьбитися.

— Пізно.

Хвилину тому в її мовчанні були сумнів, страх, Андрій, я, майбутнє й ще якась красива хуйня, яку я не встиг оформити.

А в неї боліла п’ята.

Людство могло б зекономити кілька мільйонів сторінок психологічної прози, якби частіше питало про взуття.

У машині знайшов пластир.

Вона поставила ногу мені на коліно.

Стопа.

Шкіра.

Пил.

Тоненька кров’яна смуга.

Я тримав її за щиколотку, клеїв пластир і чомусь відчував більше близькості, ніж у всьому, що встиг про неї придумати.

— Не туго?

— Нормально.

Оце «нормально» цього разу було достатньо.

19 червня

Поцілунок.

Ось і він.

Не грім.

Не музика.

Час не зупинився.

Десь поруч чоловік заводив машину.

Раз.

Не завелася.

Два.

На третій схопила.

Корбутівка.

Вечір.

Стояли біля її Toyota.

Говорили про якусь дурницю.

Вона дивилася прямо.

Я знав цю секунду.

У кожного ремесла є момент, коли руки вже знають наступний рух.

Водій відчуває машину.

Майстер — метал.

Хірург — тканину.

Хтось іще щось.

Неважливо.

Я знав відстань.

Крок.

Пів кроку.

Нахил.

Пауза.

Не питати.

Питання іноді вбиває момент.

Я наблизився.

Вона не відступила.

Ще трохи.

Обличчя близько.

Запах.

Губи.

Очі.

Можна.

Саме це слово.

Можна.

Я зупинився.

Вона насупилася.

— Що?

— Нічого.

— Сергію.

Мовчу.

Я знав чому.

Не хотів перевіряти, чи зможу.

Хотів дізнатися інше.

Вона дивилася секунд п’ять.

— Довбойоб.

Зробила останні сантиметри сама.

Поцілувала.

Недовго.

Відсунулася.

— Так нормально.

— Що саме?

— Не починай.

Я не почав.

Це було важко.

25 червня

Сьогодні відкрив святість.

Дуже зручна штука.

Стояв у душі.

Гаряча вода.

Шампунь.

І раптом:

я міг узяти той поцілунок.

Не взяв.

Чекав.

Який молодець.

Яка повага.

Яка внутрішня висота.

Ще трохи — німб проступить крізь піну.

Я засміявся.

Мило потрапило в рот.

Матюкнувся.

Добре.

Повернувся на землю.

Навіть коли нічого з Альоною не зробив, за десять хвилин примудрився використати її, щоб красиво подумати про себе.

Талант.

3 липня

Посварилися.

Нормально.

Без тонких матерій.

У неї вдома.

Людмила Петрівна в сусідній кімнаті демонстративно дивилася телевізор голосніше.

Альона сказала одне.

Потім інше.

Я пам’ятав перше.

— Ти ж учора говорила навпаки.

— І?

— Що «і»?

— Сьогодні я думаю інакше.

— За добу?

— А є мінімальний строк?

— Ні. Просто непослідовно.

Вона подивилася.

— Тобі дуже треба, щоб я була послідовною?

— Було б простіше.

— От.

— Що «от»?

— Тобі простіше.

— А тобі ні?

— Сергію, я не книга.

За стіною весела жінка з телевізора радила ліки від печії.

Альона закурила біля вікна.

— Ти все помічаєш, — сказала.

— Не все.

— Багато.

— Це погано?

— Ні.

Затягнулася.

— Погано, що ти через секунду вже вирішуєш, що це означає.

Я хотів відповісти.

Було щонайменше три хороших відповіді.

Не сказав жодної.

Увечері відкрив ноутбук.

Написав:

Спочатку дивись.

Другий рядок просився сам.

Не написав.

Не знаю, чому.

11 липня

Альона стала писати рідше.

Відповідати коротше.

Ось тут старий механізм прокинувся.

Живий.

Бадьорий.

Дистанція — прекрасний матеріал.

Її можна збільшити.

Скоротити.

Дати ревнощі.

Зникнути.

Викласти правильну фотографію.

Відповісти не ввечері, а о 00:47.

Поговорити з іншою жінкою рівно стільки, щоб це можна було помітити, але не пред’явити.

Люди рухаються від малих речей.

Одне слово.

Одна година мовчання.

Один погляд.

Одна фотографія.

Одна людина, якій ти приділив на п’ять хвилин більше.

Я все це знав.

І знав, що знаю.

Це не зупиняло.

Навпаки.

15 липня

Зробив.

День народження Вадима.

Квартира.

Людей дванадцять.

Горілка.

Вино.

Віскі.

Музика.

На кухні весь вечір не вистачало виделок.

Іра.

Молода вдова.

Красива.

Розумна.

Подобалася мені ще до Альони.

Не настільки, щоб щось робити.

Достатньо для справи.

Сів поруч.

Говорив.

Сміявся.

Один раз торкнувся плеча.

Саме один.

Далі вже було б грубо.

Альона була в кімнаті.

Я не дивився.

Тобто постійно знав, де вона.

Коли людина для тебе важлива, бачити очима необов’язково.

Змінюється голос.

Пауза.

Рух.

Вона довше говорить із кимось.

Виходить на балкон.

Повертається.

Не дивиться.

Працювало.

Сука.

Працювало.

Пізніше в машині Альона була холодна.

— Все нормально?

— Так.

— Точно?

— Точно.

Міг зупинитися.

Не зупинився.

— Ти якась не така.

Оце було зайве.

Вона повернула голову.

— А яка я маю бути?

— Ніяка.

— Тоді не питай.

Вийшла.

Дверима грюкнула трохи сильніше.

Я залишився.

Двигун працював.

23:48.

Радіо тихо грало.

Я дивився на під’їзд.

Великої провини не було.

Було щось чистіше.

Неприємніше.

Я натиснув.

Отримав рух.

Все.

Ніхто мене не змушував.

Я не захищався.

Не втрачав голову.

Не був п’яний настільки, щоб нічого не розуміти.

Не рятував любов.

Не помирав.

Просто знав, де натиснути.

І натиснув.

17 липня

— Я зробив це спеціально.

Йшли Михайлівською.

Вечір.

Людей мало.

— Що?

Вона вже знала.

Я теж знав, що знає.

— Іра.

— А.

Не зупинилася.

— Я хотів, щоб ти побачила.

— Я зрозуміла.

— Тоді все.

— Ні.

Тепер зупинилася.

— Навіщо?

Ось тут можна було врятувати себе.

Красиві слова вже стояли готові.

Боявся тебе втратити.

Ревнував.

Не розумів, що ти відчуваєш.

Хотів перевірити, чи я тобі важливий.

Усе частково правда.

Найкраща брехня майже завжди з правди.

— Хотів перевірити, чи зможу тебе зачепити.

Вона зблідла.

Не театрально.

Просто шкіра стала світлішою.

— І?

— Зміг.

— Вітаю.

— Я не радий.

Вона коротко засміялася.

— Ой, бідний Сергій.

Я мовчав.

Пішли далі.

Біля лавки вона знову зупинилася.

— Знаєш, що найгірше?

— Що?

— Ти зараз це теж запам’ятовуєш красиво.

Оце влучило.

Бо я вже запам’ятовував.

Світло.

Її обличчя.

Місце.

Те, як зблідла.

Її голос.

Матеріал.

Я відчув огиду.

І водночас подумав:

яка сильна сцена.

Оце було найгірше.

20 липня

Написав вибачення.

Довге.

Дуже хороше.

Перечитав.

Стер.

Написав коротше.

Стер.

Потім:

пробач

Подивився.

Не відправив.

Я вже просив пробачення.

Зараз хотів не вибачитися.

Хотів отримати відповідь.

нічого

я розумію

все добре

Щоб вона зняла це з мене.

Чому?

Я ж поклав.

Телефон лежав на столі.

Налив коньяку.

Випив.

Нічого не змінилося.

Хороший напій.

Не обіцяє зайвого.

28 липня

Прийшов Андрій.

— У вас щось?

— У кого?

— Не їби мозок.

Я засміявся.

Він — ні.

— Ти ж знав.

— Що?

— Що вона мені подобається.

— Знав.

— І допомагав.

— Так.

— І паралельно сам?

Мовчу.

Він дивився довго.

— Ти хворий якийсь.

— Може.

— І що тепер?

— Не знаю.

— Охуєнно.

Встав.

Я навіть подумав, що вдарить.

Не вдарив.

— Сергію.

— Що?

— Я тобі довіряв.

Оце було гірше.

Пішов.

На столі залишилася його запальничка.

Дешева.

Чорна.

Я взяв.

Покрутив.

Дивно.

Стільки слів, стосунків, образ, жінок, чоловіків, а в результаті на столі лежить запальничка гривень за тридцять.

Поклав у машину.

Поверну.

Колись.

1 серпня

Альона написала:

ти вдома?

так

Через дванадцять хвилин домофон.

Принесла персики.

— Навіщо?

— Купила багато.

— Це відповідь?

— Сергію, не починай.

Кухня.

Вікно відкрите.

Корбутівка шумить машинами.

Вона розламала персик.

Сік пішов по пальцях.

— Ти змінився, — сказала.

— Не знаю.

— Оце твоє «не знаю».

— Що?

— Дістало.

Я засміявся.

Вона ні.

— Раніше ти все знав.

— Раніше я все пояснював.

— І зараз пояснив.

— Блядь.

Тепер засміялася.

Добре.

Потім раптом:

— Ти мене ще хочеш?

— Так.

Без паузи.

Найпростіше питання за кілька місяців.

— І що будеш робити?

— Не знаю.

Вона поклала половину персика.

— От.

— Що?

— Ховаєшся.

Хотів сперечатися.

Не став.

— Добре. Я хочу бути з тобою.

— Уже краще.

— І хочу тебе.

— Це я зрозуміла.

— Але…

Підняла палець.

— Не треба.

— Що?

— Не треба «але». Не роби з цього лекцію.

— Я не…

Погляд.

— Добре.

Вона взяла персик.

Їла.

Я дивився.

— Що?

— Нічого.

— Знову.

— Ти гарна.

Вона посміхнулася.

— О. Людська мова.

Сік капнув на стіл.

Ніхто не витер.

8 серпня

Секс.

Можна записати це слово.

Небо не впало.

Було добре.

Було незручно.

Альона вдарилася коліном об тумбу.

— Блядь.

Я засміявся.

— Смішно?

— Трохи.

Вкусила мене за плече.

Потім лежали.

Спека.

Вентилятор ганяв гаряче повітря.

Простирадло збилося.

На підлозі джинси.

Мій носок якимось чином опинився біля дверей.

У великій літературі дуже мало носків.

Дарма.

Вони знають про кохання значно більше, ніж троянди.

Альона лежала на животі.

— Тільки не пиши про це.

Я повернув голову.

— Звідки ти…

— Сергію.

— Добре.

— Ти ж пишеш.

— Іноді.

— Про мене?

Я мовчав.

Перевернулася.

— Серйозно?

— Так.

— Покажеш?

— Ні.

— Чому?

— Бо ти мене вб’єш.

— Тоді покажеш обов’язково.

Я засміявся.

Вона теж.

Через кілька хвилин заснула.

Просто.

Рот трохи відкритий.

Волосся прилипло до щоки.

Не богиня.

Не таємниця.

Не жінка, яку я створив із зеленого кольору.

Спить.

Їй жарко.

Вона скинула ковдру.

Я дивився.

І раптом стало страшніше, ніж будь-коли раніше.

Бо краса, яку придумав сам, повністю твоя.

Можеш додати.

Прибрати.

Змінити світло.

Поставити музику.

Знищити.

А ця жінка — ні.

14 серпня

Людмила Петрівна попросила завезти її на ринок.

Альона працювала.

Я завіз.

Картопля.

Помідори.

Яйця.

Жінка хвилин десять переконувала нас, що огірки «домашні», ніби огірок може бути службовим.

Людмила Петрівна торгувалася за дві гривні.

Потім купила каву за сорок п’ять.

— Логічно, — сказав я.

— Не вчи мене жити.

У машині раптом:

— Ти хороший.

Я мало не вдавився кавою.

— Не поспішайте.

— А що?

— Нічого.

— Альона теж так каже.

— Що саме?

— Що ти себе боїшся, коли нормальний.

Я подивився на дорогу.

— Вона багато говорить.

— Це добре.

— Чому?

— У дитинстві мовчала.

Я відразу це запам’ятав.

Хотів запитати:

чому?

що було?

коли перестала?

як?

Але Людмила Петрівна сама не продовжила.

Я теж.

Доїхали.

Одна фраза.

Цілий тунель униз.

Я побачив вхід.

І не поліз.

Було дивно.

18 серпня

Гідропарк.

Спека.

Дим.

М’ясо.

Діти.

З двох різних колонок грає різна музика, обидві погані.

Альона сиділа біля води.

— Якби ти зараз побачив мене вперше, знову почав би свою хуйню?

— Яку саме?

Подивилася.

— Добре.

Я подумав.

— Знову захотів би.

— Я не це питаю.

— А що?

— Робив би все те саме?

Хотілося сказати:

ні.

Ідеальна відповідь.

Хороший фінал.

Сергій пройшов шлях.

Усе зрозумів.

Оркестр.

Завіса.

— Не знаю.

Вона скривилася.

— Ти безнадійний.

— Сподіваюся, що не так.

— Це не відповідь.

— Іншої немає.

Вона дивилася на воду.

Потім простягла пляшку.

— Відкрий.

Я відкрив.

Вона випила.

І чомусь саме це було схоже на довіру більше, ніж усі правильні слова.

23 серпня

Альона захворіла.

Нічого особливого.

Температура.

Горло.

Але у дві тисячі двадцятому температура перетворює людину на геополітичну подію.

Тест.

Очікування.

Негативний.

Звичайна застуда.

Я привіз воду.

Лимони.

Ліки.

Людмила Петрівна відчинила.

— Заходь.

Альона лежала.

Стара футболка.

Волосся жирне.

Ніс червоний.

— Не дивись.

— Чому?

— Страшна.

— Так.

Показала середній палець.

Я сів.

Дві години дивилися якусь дурню.

Вона заснула.

Прокинулася.

Попросила води.

Потім двадцять хвилин розповідала про зуб.

Зуб болів давно.

Стоматолог мудак.

Пломба не така.

Треба міняти.

Лікар казав одне.

Подруга радила іншого.

Я слухав.

І в якийсь момент помітив дивне.

Мені не було нудно.

Не тому, що зуб цікавий.

Зуб — це зуб.

Не тому, що за історією про пломбу ховався символ.

Не ховався.

Вона просто хворіла.

Лежала в старій футболці.

Говорила про стоматолога.

Я сидів.

І мені було добре.

Отут я занепокоївся.

29 серпня

Пішли в магазин.

Купували пральний порошок.

Я хвилин п’ять дивився, як вона вибирає.

— Цей смердить.

— Вони всі смердять.

— Ні.

— Альоно, це порошок.

— Ти нічого не розумієш.

Взяла інший.

Макарони.

Сир.

Туалетний папір.

Вино.

На касі не пройшла картка.

Матюкнула банк.

Заплатила іншою.

Вийшли.

Пакет порвався.

Макарони впали.

Чоловік наступив на пачку.

— Блядь!

— Романтика.

— Іди нахуй.

Я сміявся.

Вона теж.

Стояли посеред парковки.

Збирали макарони.

І я раптом подумав:

якби в травні мені показали цю сцену як майбутнє, я б, можливо, втік.

Де таємниця?

Де тонка гра?

Де зелене?

Де жінка, яку треба розгадати?

Ось вона.

Тримає в одній руці туалетний папір, другою збирає макарони й матюкається.

Жива.

І я нікуди не хочу.

3 вересня

Перечитав початок.

Там майже немає Альони.

Є я.

Мої очі.

Зелена куртка.

Волосся.

Крок.

Телефон.

Жінка, яку я зібрав за десять секунд.

Прекрасна.

Точна.

Майже бездоганна.

Мертва.

Альона інша.

Хропе, коли лежить на спині.

Не любить оливки.

Може три дні не відповідати просто тому, що забула.

Пів години говорить з Олею про людину, якої я навіть не знаю.

Після двох келихів вина стає голоснішою.

Коли злиться, трохи тремтить ліва ніздря.

У машині вже кілька місяців катається порожня пляшка, яку вона ніяк не викине.

Любить абсолютно жахливий серіал.

Я спитав:

— Тобі зелений взагалі подобається?

— Нормально.

— А куртка?

— Яка?

— У травні. Старий бульвар. Ти дивилася на зелену куртку.

Вона довго дивилася на мене.

— Ти йобнутий.

— Це не відповідь.

— Я не пам’ятаю травень.

— Там була вітрина.

— Може, ціну дивилася.

— Тобі куртка подобалась?

— Сергію, я не пам’ятаю куртку.

Все.

Кілька місяців тому з цього «нормально» я міг побудувати храм.

Я не буду стирати перші записи.

Нехай лежать.

Вони теж дещо показують.

Просто не її.

7 вересня

Повернув Андрію запальничку.

Зустрілися справді випадково.

Тепер навіть смішно це уточнювати.

Я дістав її з машини.

— Твоя.

Подивився.

— Уже іншу купив.

— Все одно.

Взяв.

Помовчали.

— Як ви?

— Нормально.

— Ясно.

Хотів сказати ще щось.

Не знав що.

— Андрію.

— Що?

— Я тоді хуйню зробив.

Він знизав плечима.

— Зробив.

— Все.

— Все.

Пішов.

Без рукостискання.

Без «брате».

Без чоловічого примирення.

Без музики.

Може, колись пробачить.

Може, ні.

Деякі речі не закриваються тільки тому, що ти нарешті знайшов правильні слова.

10 вересня

Альона прочитала щоденник.

Не весь.

Початок.

Я пішов у душ.

Ноутбук був відкритий.

Пароля немає.

Дурість.

Коли вийшов, вона сиділа на кухні.

Обличчя інше.

Я одразу зрозумів.

— Ти читала?

— Так.

— Блядь.

— Так.

Я сів.

— Сергію, ти реально ходив за мною?

— Так.

— І знайшов мій будинок через Instagram?

— Так.

— І Андрій?

— Так.

Вона дивилася.

— Це пиздець.

— Так.

— Не погоджуйся зі мною.

— Добре.

— І це не кажи.

Я мовчав.

Вона перегорнула кілька сторінок.

— Тут мене майже немає.

Я підняв очі.

— Я знаю.

— Ні.

Пауза.

— Тепер знаєш.

Закрила ноутбук.

— Я поїду.

— Добре.

— Сьогодні не пиши.

— Не буду.

— І завтра не знаю.

— Добре.

Встала.

Я хотів торкнутися її.

Не торкнувся.

Сумка.

Ключі.

Двері.

Клац.

Залишився.

Сидів довго.

Потім відкрив ноутбук.

Хотів усе записати.

Не записав.

11 вересня

Ось тепер записую.

Учора міг.

Не хотів.

Будь-який текст здавався ще одним способом піти за нею після того, як вона сказала залишитися.

Дивна річ.

Сторінкою теж можна переслідувати.

12 вересня

Повідомлення.

Перше:

ти ж навіть зараз думаєш як це запишеш

Я нічого не відповів.

Через одинадцять хвилин:

я не знаю кого ти любив

мене

чи ту яку придумав

Сидів із телефоном.

Написав:

тебе

Стер.

Написав:

не знаю

Стер.

Третє:

не відповідай

я не для цього пишу

Не відповів.

Телефон лежав на столі.

Годину.

Дві.

Потім ніч.

Я ліг.

Не спав.

Найгірше було навіть не те, що вона права.

Найгірше — я не знав, де саме закінчувалася та, яку я придумував, і починалася Альона.

Можливо, такого місця взагалі немає.

Можливо, ми завжди бачимо людину через себе.

Але між «бачити через себе» і «робити з людини себе» все-таки є якась різниця.

Не буду зараз її формулювати.

Досить.

14 вересня

Вранці написала:

поговоримо ввечері

Зустрілися.

Не вдома.

Йшли Корбутівкою.

Холодніше.

Осінь уже десь поруч.

Ще не зайшла, але руку на двері поклала.

Мовчали довго.

Потім Альона:

— Ти мене любиш?

Не чекав.

— Так.

— А звідки знаєш?

Я відкрив рот.

Закрив.

Вона помітила.

— Ну?

— Не знаю, звідки.

— Сергію.

— Серйозно.

Йдемо.

Машини.

Листя.

Чийсь собака тягне чоловіка за повідець, хоча формально мало б бути навпаки.

— Я не хочу бути твоїм проєктом, — сказала вона.

— Розумію.

— Не впевнена.

— Я теж.

Подивилася.

— Оце хоча б схоже на правду.

Біля її дому зупинилися.

Я не знав, буде поцілунок чи ні.

Раніше теж не знав.

Просто називав своє припущення знанням.

Альона сама поцілувала.

Коротко.

— До завтра.

— До завтра.

Зайшла.

Домофон пискнув.

Двері зачинилися.

Я залишився.

Колись я обов’язково почав би розкладати.

Чому сама.

Чому коротко.

Чому «до завтра».

Чому перед дверима.

Що означав погляд.

Що означала пауза.

Що зараз у неї в голові.

Що в тілі.

Чи вона вже шкодує.

Чи усміхається.

Чи стоїть за дверима.

Чи пішла нагору.

Я закурив.

Було прохолодно.

На Чуднівській ішли машини, фари ковзали по асфальту, десь унизу темнів Тетерів, за сотнями вікон люди жили своїми маленькими й великими життями, хтось сварився, хтось трахався, хтось рахував гроші, хтось годував кота, дитина не хотіла спати, старий чоловік шукав окуляри, які були в нього на голові, хтось брехав дружині, хтось уперше сказав правду, хтось їхав додому й ще не знав, що вдома його вже не чекають, хтось лежав у темряві й думав про смерть, хтось заснув перед телевізором, хтось просто мив чашку, і весь цей величезний нічний механізм крутився без мене, світився, гудів, пахнув бензином, мокрим листям, тютюном, чиєюсь вечерею з відкритого вікна, жив, не питаючи, чи я встиг його зрозуміти.

За одними з цих дверей була Альона.

Що вона там робила?

Не знаю.

Я докурив.

Кинув недопалок у банку біля урни.

Промазав.

Він упав на асфальт.

Я зробив два кроки.

Зупинився.

Повернувся.

Підняв недопалок.

Викинув у банку.

Цього разу влучив.

І пішов додому.

18 вересня

Зранку Альона написала:

купи хліб коли будеш іти

Я дивився на повідомлення.

Хліб.

Не любов.

Не довіра.

Не майбутнє.

Не знак.

Хліб.

Написав:

який

Вона:

чорний

і молоко

Я:

добре

Через хвилину:

і якщо будуть нормальні помідори візьми

Я засміявся.

Пішов у магазин.

Довго стояв біля помідорів.

Нормальні.

Ненормальні.

Чорт його знає.

Взяв ті, що пахли помідорами.

Хліб.

Молоко.

Пакет.

Вийшов із магазину.

День був теплий.

Місто шуміло.

Я йшов Чуднівською в бік Корбутівки.

Не назустріч долі.

Не в нове життя.

Не до жінки, яку нарешті зрозумів.

Я її не зрозумів.

І, здається, вперше це не заважало.

У пакеті був хліб.

Молоко.

Помідори.

Один трохи прим’ятий.

Я помітив це вже біля її будинку.

Хотів повернутися.

Купити інший.

Потім подумав:

та пішов він.

Подзвонив у домофон.

— Хто?

— Я.

Двері відчинилися.

Я зайшов.

25 вересня

Я прокинувся раніше.

Альона спала.

На спині.

Тихо хропіла.

Я лежав поруч і дивився в стелю.

За вікном ще було сіро.

Десь проїхала машина.

Потім інша.

Холодильник на кухні ввімкнувся й загудів.

Усе.

Ніякої музики.

Ніякого знаку.

Я знав цю мить.

Не саме цю кімнату.

Не саме цю жінку.

Мить.

Коли вже все сталося.

Коли більше не треба наближатися.

Не треба вгадувати.

Не треба будувати випадковості.

Не треба чекати двадцять сім хвилин у кав’ярні.

Не треба дивитися, хто кому відповів.

Не треба Андрія.

Іри.

Пів кроку.

Пауза.

Правильного світла.

Жінка поруч.

Можна простягнути руку й торкнутися.

Я простягнув.

Не торкнувся.

Рука залишилася між нами.

Кілька сантиметрів над ковдрою.

Смішно.

Стільки місяців я думав, як скоротити відстань.

Тепер вона майже зникла.

І я лежав та думав, як її повернути.

Ось воно.

Без пояснення.

Без красивої причини.

Я міг залишитися.

Саме це було найгірше.

Ніхто мене не виганяв.

Альона не зробила нічого.

Не зрадила.

Не образила.

Не стала гіршою.

Навпаки.

Я знав, де на кухні чашки.

Знав, що в холодильнику стоїть молоко, яке я приніс.

На столі залишився хліб.

Можна було встати.

Поставити чайник.

Вона прокинулася б.

Прийшла б босоніж.

Сказала б щось.

Можливо:

— Кави немає.

І я пішов би купити.

Потім день.

Потім ще один.

Можливо, роки.

Я бачив цю дорогу.

Не всю.

Достатньо.

І іншу теж.

Встати.

Одягнутися.

Забрати телефон.

Ключі.

Закрити двері.

Спуститися сходами.

Вийти.

От і все.

Дві дороги.

Ніякого третього голосу.

Ніхто не скаже, яка моя.

Альона ворухнулася.

Відкрила очі.

— Ти чого не спиш?

— Прокинувся.

— Котра?

Я подивився на телефон.

— Шоста двадцять три.

— Йобнувся.

Перевернулася на бік.

Заплющила очі.

Я засміявся.

Через хвилину вона сказала, вже майже уві сні:

— Ти сьогодні залишишся?

Ось.

Питання.

Навіть не пастка.

Не вимога.

Просто питання.

Я міг сказати:

так.

І це було б правдою в ту секунду.

Бо частина мене хотіла залишитися.

Я дивився на її спину.

— Не знаю.

Вона щось буркнула.

Заснула.

Я лежав ще хвилин двадцять.

Можливо, тридцять.

Не рахував.

Потім встав.

У душ не пішов.

Одягнувся тихо.

На кухні випив води.

Хліб лежав на столі.

Той самий чорний.

Відрізав шматок.

З’їв стоячи.

Можна було відрізати другий.

Не відрізав.

У пакеті залишалося два помідори.

Один із них той самий, прим’ятий.

За тиждень він став ще м’якшим.

Треба було викинути.

Я не викинув.

Не моя кухня.

Потім зловив себе.

Ще яка моя.

Тиждень тому я приніс сюди цей помідор.

А тепер уже придумував собі межу, якої п’ять хвилин тому не було.

Я засміявся.

Тихо.

Щоб не розбудити.

Ось так воно й робиться.

Не грім.

Не вирок.

Не доля.

Кілька маленьких рухів.

Штани.

Футболка.

Ключі.

Телефон.

Черевики.

І людина вже майже пішла.

Я повернувся до кімнати.

Альона спала.

Підійшов.

Сів на край ліжка.

Вона відкрила очі.

— Йдеш?

Все.

Можна було збрехати.

Сказати:

у справах.

Потім напишу.

Треба заїхати.

Побачимось увечері.

Можна було залишити двері прочиненими, як я любив.

Щоб вона сама потім зрозуміла.

Сама відступила.

Сама сказала:

мабуть, нам краще не бачитися.

Старий фокус.

Чисті руки.

Я подивився на неї.

— Так.

Вона сіла.

Ковдра сповзла.

Гола грудь.

Вона підтягнула ковдру назад.

— Куди?

— Від тебе.

Мовчання.

Ось тепер прокинулася.

— Що?

— Я йду.

— Я зрозуміла, що не в магазин.

Я кивнув.

Вона дивилася.

— Чому?

І тут знову відкрилися всі двері.

Страх близькості.

Минуле.

Я не готовий.

Ти заслуговуєш на краще.

Мені треба розібратися в собі.

Ми поспішили.

Я складний.

Ти складна.

Свобода.

Самотність.

Травми.

Дитинство.

Характер.

Сезон.

Місяць.

Положення планет.

Можна пояснити все.

Якщо дуже захотіти.

Я сказав:

— Бо хочу піти.

Вона дивилася.

Довго.

— І все?

— Все, що я зараз знаю.

— Учора хотів бути тут.

— Так.

— Сьогодні ні.

— Так.

Вона відвернулася.

— Пиздець.

Я вже хотів сказати:

так.

Не сказав.

Вона різко повернула голову.

— Тільки не починай зараз погоджуватися зі мною.

Я мовчав.

Вона встала.

Накинула футболку.

Пройшла на кухню.

Я лишився сидіти.

Потім пішов слідом.

Вона побачила надкушений шматок хліба на тарілці.

— Навіть поснідав.

— Так.

— Молодець.

Мовчу.

Вона стояла біля вікна.

— Ти ж міг залишитися.

Оце було питання, хоча сказала без знака питання.

— Міг.

— І?

Я подивився на хліб.

Молоко.

Два помідори.

На неї.

— Не залишився.

Вона заплакала.

Без красивої пози.

Просто пішли сльози.

Я відчув бажання підійти.

Обійняти.

І відразу побачив, що це зробить.

Полегшить мені.

Може, їй теж.

Може, ні.

Не знав.

Тому не рушив.

— Іди, — сказала вона.

Я взяв куртку.

Біля дверей зупинився.

Хотілося озирнутися.

Озирнувся.

Вона стояла на кухні.

Звичайна.

Велика футболка.

Босі ноги.

Розпатлане волосся.

Червоні очі.

На столі хліб, який я приніс тиждень тому.

Ніякої жінки із зеленої вітрини.

Ніякої тієї, яку я встиг написати ще до знайомства.

Альона.

Я це бачив.

Саме тому було важче.

— Бувай, — сказав я.

Вона нічого не відповіла.

Я вийшов.

Спустився.

Під’їзд.

Двері.

Вулиця.

Ранок.

На Чуднівській уже йшли машини.

Я закурив.

Пройшов метрів сто.

Зупинився.

Не через сумнів.

Через недопалок.

Докурив.

Біля стовпа стояла урна.

Кинув.

Влучив.

Пішов далі.

Через кілька хвилин телефон завібрував.

Альона.

Я не діставав.

Ще раз.

Потім тиша.

Я йшов.

Місто прокидалося.

Люди відкривали магазини.

Хтось ніс каву.

Жінка тягнула дитину за руку.

Автобус випустив чорний дим.

Собака нюхав колесо припаркованої машини.

Нічого не змінилося.

Я теж не став іншим.

Просто тепер не міг сказати, що не бачив.

25 вересня 2020 Житомир

2026