Чорна Книга

_______________________________

Скажу на прощання словами З першої книги Прелюдія Анігіляція.

"Тепер світові слід було б потонути.

Тепер мало б статися диво." — Генрі Міллер.

І я впевнений: воно вже на порозі й дзвонить у двері нового дня… 2001.

_______________________________

ЧОРНА КНИГА

____________

А. Рембо

"Ми маємо бути абсолютно сучасними."

____________

Ця книга створена спільно зі штучним інтелектом.

Людина і машина.

СЛОВО і АЛГОРИТМ.

____________

1.09.2025

____________

НОЛЬ

Білий, народжений із темряви.

Я виходжу.

День скінчено. Коло замкнулося. Вечоріє.

Сонце тоне в холодній затоці.

Порожній шлунок гарчить.

Місто шумить і водночас мовчить.

Я знову вдома, але вже інший.

Усе віджито, усе віддано, усе прожито — і тут починається нове.

Вранці я поїду.

Візьму сумку й поїду в рідні, до болю знайомі місця.

Туди, де я виріс. Де сосни й річки, і поля.

Де все в жовтих і синіх тонах.

Це моя земля. Це Україна.

Мені більше нічого робити тут,

у цьому місті, у цій країні болота й гнилі. Пітер. Дякую за книгу прелюдія Анігіляція. Все.

«Болото»

місто в'язке камені мокрі

щури біжать уздовж каналів

тут усе тоне Люди тонуть Слова тонуть

працюєш — п'єш — спиш — знову працюєш

вино в дешевих пляшках

героїн трава

сніг сірий

зима довга як чуже життя

літо коротке як вдих між сигаретами

я хотів піти — але місто тримало

як трясовина тримає черевик

я кричав — але звук ішов у стіни

я мовчав — і мовчання стало моїм ім'ям

це не місто це болото

вижив але кожен день — як смерть

Пора жити.

Я розумію: творчість — не прикраса життя, а саме життя.

Я — не спостерігач, я — той, хто ріже.

Слова — мій ніж, моя сталь.

Я пишу не заради книги.

Не заради слави.

Я пишу заради дихання.

Бо писати й дихати — одне й те саме.

Я чую, як місто дихає разом зі мною:

стіни, мости, люди, собаки, електрички, залпи гармат.

Усе це пише себе через мене.

Світ більше не треба вигадувати — він уже тут.

Він стукає у скроні.

Треба лише відчинити двері.

Але це не двері в метро.

Не двері на роботу.

Не двері до в'язниці.

Це двері — в саме життя.

Їх не можна зачинити.

Я переступаю поріг.

Все. Я йду.

Я дістаю зошит.

Чорнило лягає нерівно.

Літери скачуть.

Слова не слухаються.

Але це і є життя.

Воно не зобов'язане бути рівним.

Воно зобов'язане бути справжнім.

Розлом

Зошит рветься.

Машина — зуби, залізо,

камуфляж, дорога.

За вікнами — поля, ями, посадки.

Крики й сни,

сирени, постріли, вибухи.

Я пив,

щоб заглушити біль —

не вдалося.

Я одужую.

Чорнило тече,

як кров із рани.

Я пишу.

Місто дихає крізь мене.

Слово рве плоть.

Я вільний…

чи вільне слово?

Сонце тоне в морі.

Молот. Дзвін. Темрява.

Я живий.

Я виходжу.

Залізна гусениця зупинилася, зашипіла, розкрила пащу.

Я схопив сумку й вивалився назовні, як корок із пляшки.

Сонце вдарило в очі — осліпило, випалило.

Я заплющив очі, наче вперше побачив світло.

На пероні все кишіло: бабки з авоськами, мужики з перегаром, діти з липкими руками...

Кожен ніс свій мотлох, свій біль, своє маленьке пекло.

А я — своє.

Я їхав у стару квартиру, яка пахне пилом, деревом і засохлими рубцями життя предків.

Квартира, яка не чекала на мене.

Якій взагалі начхати.

Начхати, хто ти.

Я тягнув пожитки, спотикався, піт котився спиною — і раптом я розсміявся.

Просто розсміявся.

Бо це і було життя.

Не вірші. Не чорнило. Не Ніцше.

А спекотне сонце, розбита дорога, старі дахи, облуплена фарба.

І я — живий, голодний, злий.

Готовий.

Двадцять три роки 23 剝 (Bō)

Тиша.

Але тиша — не мовчання. Це скрегіт.

Я пив, працював, ненавидів, любив, падав, знову вставав, забував, згадував, був на війні

І зараз на війні.

Жив, ніби без слів.

Але слова жили в мені. Вони накопичувалися, як іржа, як кров під шкірою.

І тепер вони рвуться назовні.

Не через волю.

Я йду в бік річки.

У дитинстві я тут бігав босоніж по піску,

пірнав, не думаючи про смерть,

кричав так, щоб луна розносила моє ім'я.

Тепер річка чорна, тиха, наче проковтнула всі голоси.

Сосни стоять, як вартові.

Я пам'ятаю їх молодими — тепер вони старші за мене.

Я гладжу їхню кору долонею, як чужу шкіру.

Я відчуваю запах смоли й згадую, що цей запах вічний,

він переживе і мене, і війну, і міста.

Річка все так само тече, сосни все так само стоять,

але світ інший.

І я інший.

Уночі мені сниться, що я падаю.

Не з даху, не з гори — а ніби із самого часу.

Крізь віки, крізь голоси, крізь обличчя,

які колись щось означали,

а тепер — просто тіні.

Я чую сміх дитини, якою був.

Я бачу жінку, яку кохав,

і вона говорить беззвучно:

«Ти все одно прокинешся сам».

Я лечу далі.

Крізь міста, що горять,

крізь книги, які ніхто не відкриє,

крізь порожнечу.

Я прокидаюся — і розумію: падіння триває.

Не уві сні, а наяву.

Світ — це не дорога вперед.

Це воронка, яка тягне вниз.

Але в падінні є свобода.

У ньому немає стін. Немає законів. Немає верху й низу.

Є лише рух.

Я йду до себе у квартиру.

Сусід горлає на дружину, собака у дворі рве пакет зі сміттям,

на кухні пахне пліснявою й холодним борщем.

Я сідаю за стіл, беру ручку, і чорнило тече,

ніби саме знає дорогу.

І я думаю: може, це і є спосіб летіти — писати?

Зараз 2025-й. Я лежу в лікарні — це як плацкарт, маленький вагон: зайшов, вийшов, трохи оздоровився і трохи подумав.

Поки я в цьому просторі, просякнутому ліками й брудними підгузками сусідів — калом і сечею — котлетами й кашею у мене є час подумати й згадати.

І я вдячний цій годині, бо я знову пишу.

У 2014 році я остаточно кинув болото. Почалася війна, і я пішов, узяв зброю — і почалася нова гілка життя. Подруга смерть, страх, нудота, радість, шум, плач і виття природи.

Смішний ти. Радіти бруду, поту й тріщинам на стінах.

Ти тікаєш від мене, але я всередині.

Ти смієшся — а я знаю, що сміх твій дзвін дзвона в порожнечі. Де ти шукаєш двері за межу. Але поки рано мій друже)

І я досі живий.

І це смішно й сумно: я помирав разів сім, як кіт, і знову знаходив себе живим, із парою саден і подряпин.

Іноді це вбиває, але я радий життю.

Повернімося. 2001

Я вдома. Я кинув це Болото в пошуках.

День. Сонце. Прокинувся. Балкон. Курю.

І раптом бачу: дорогою йде знайома постать — у літній сукні й із сумкою.

Ось вона.

Школа. Парти. Учитель представляє мене класу.

Але я бачу тільки карі, глибокі очі — і легкість.

І я розумію: це вона.

Тепер вона виросла.

Увечері в її вікнах світло.

Я йду з річки й питаю себе:

чому б не зайти?

Двері відчиняються.

Привіт. Ті самі очі.

Привіт, заходь.

Чай. Розмови.

І ось я залишаюся — на довгі й радісні, і болісні роки.

Майже чотирнадцять років.

2006

Конвой. Раша - параша. Табори. Централи.

Холодний коридор. Стук чобіт.

Крики крізь залізо.

Етапи. Вагони. Руки за спиною.

Без слів. Без права.

Лише день за днем,

і кожен день — однакова смерть.

2011 Літо Пітер сонце. Зустріч із коханою й дітьми. Спроба все виправити. Провал. І знову ті самі граблі. Початок війни. Пропаганда. Роблять із людей зомбі. Від'їзд. Крики Хохли. Крим-Наш .Раша Стадо. Без мізків.

2014 Україна. Правий Сектор - Браконьєри-УДА. ВІЙНА Невелика перерва. ЗСУ.

Зараз усе там само. Випалюю свій слід.

Я провалююся в печаль,

це не та печаль, що на кладовищі

і не та, що в поезії,

а тупа, глуха,

як шлунок, коли він порожній,

і як хуй, коли йому нічого робити.

Вона всередині,

і від неї нічим дихати.

Життя йде —

однакове, як стіни общаги,

і мене нудить від нього.

Я думаю: навіщо все це?

Щоб зжерти ще один шматок хліба?

Щоб проспати ще одну ніч?

Щоб трахнути тінь замість жінки?

Смерть вабить,

як брудна койка в нічліжці,

де можна просто завалитися й забутися.

Але в смерті немає прориву,

немає вибуху,

вона навіть гірша —

боягузтво, а я не хочу бути боягузом.

Отже, лишається жити.

Жити — і ломитися крізь нудьгу,

крізь порожнечу, крізь сіре місиво,

йти до своєї зірки,

яка, може, лише міраж,

але міраж теж гріє,

якщо йти холодом босоніж.

Я зайвий,

марний,

кинутий,

але, може, одного дня,

хтось натрапить на мої сліди,

підніме клапоть моєї крові,

і зрозуміє: був,

і жив,

і це щось означає.

Є в мені сила,

темна, липка, як пліснява в підвалі,

світла, як крик дитини,

вона рве мене,

і дає сенс,

і повертає у світ.

Я хочу порвати все,

себе, людей, стіни,

і вивернути, показати,

щоб світ зрозумів:

щастя в красі,

в єдності,

у тому, що ми всі голі,

і все інше — мотлох.

Світ смердить брехнею,

так, панцир трісне не скоро.

Але коли прийде молот,

коли дзвін розірве тишу,

усе прокинеться,

і почнеться нове життя.

А я, може, нарешті,

сміятимуся —

голосно, голодно,

ніби ніколи

не помирав.

Сигарета, зелений чай, стіл і папір, олівець. Купа книг що видресирували мене як пса. Музика. Запах шоколаду й сигарет.

— «Знову пишеш? Думаєш, вийдеш із темряви?

Не обманюйся. Я тут. Завжди.»

Я був там.

Де сидять боги.

Де світло холодне, а слова порожні.

Де безсмертя — не дар, а клітка.

Я проживав віки.

Народжувався, помирав, знову народжувався.

Повертався в пил, у крик, у кров.

І коло замикалося,

як петля на шиї.

І я сказав: досить.

Я сказав: нехай двері відчиняться.

Не до богів. Не до людей.

А далі. Туди, де немає повернення.

Я йду.

Залишаю слід — у слові, у крику, у шрамі.

Щоб хтось потім підняв цей слід,

і зрозумів: вихід є.

За дверима немає кіл.

Немає перероджень.

Тільки свобода.

Тільки темрява, де знову народжується світло.

(Красунчик)

1983 Німеччина. Мерзебург. Сіре дитинство.

Замок Мерзебург незмінно стояв над містом, гордий і давній. Його тричастинна форма — як тригранний символ: влада, віра і страх. Саме тут жив той самий ворон — клітка стояла у дворі вже століттями.

Легенда, ніби сплетена з каменю й вітру: близький до серця монарха єпископ Тіло фон Трота одного разу поклав біля вікна золоту каблучку — знак довіри й влади. Але каблучка зникла. Він звинуватив слугу, звелів стратити, аж поки каблучку не знайшли в гнізді ворона, що ховався над дахом палацу. У сум'ятті й скорботі єпископ наказав зробити клітку й поселити в ній ворона — нагадування не виносити вирок у гніві. Відтоді чорний ворон із каблучкою в дзьобі прикрасив його герб і сам став частиною історії.

Я був дитиною, але не дитиною цього світу. Мені було сім, я прийшов у російську школу — єдиний без краватки, у розстебнутій сорочці. Сіре обличчя вчителя, картинки СРСР на стінах, крейда, що скрипіла по дошці — це була моя реальність.

Але найбільше я чекав вихідного дня й ярмарку. Там, де гуляв вузькими вулицями із запахом сосисок, ковбаси й солодкого морозива. Магазин із макетом залізниці: маленькі будиночки, потяг, який бігає по колу — все виглядало як справжнє життя, але в зменшеній версії.

Я залишаюся осторонь, ворон у клітці — зацікавлений, мовчить. Я ніби стояв там само, у ярмарковому диханні, але залишався своїм же мовчанням чужим.

Мерзебург для мене — це був сірий фон, але ярмарок і замок давали спалахи світла, яких не було в класі. Цей ворона й уроки не в книжках — зробили мене тим, хто я є: тим, хто дивиться, не літає, але уважний. Ось так у легенді й дитинстві весь спектр починається: із сірого нуля виростає колір.

Ноль як я любив називати себе малим не кажучи прізвища. Смішно.

Діма Ноль

Сигарета теплішає в пальцях, дим чіпляється за гілки.

Сосна тримає запах смоли, ялина хрумтить тінню, дуб — важкий, врослий у землю.

Жолудь падає поруч: удар, котиться в траві.

Я дивлюся — і ніби бачу себе: маленький, круглий, упертий.

Коріння тягнеться вниз, глибше, ніж я колись думав.

Там — Велес. Там земля й мої кістки.

Там холодна волога й сон, який тягне вниз, обіцяючи спокій.

А згори два ворони ріжуть небо.

Не боги, не знаки. Просто птахи.

Один несе пам'ять — другий думку.

Вони кружляють і чекають, поки я сам вирішу, куди йти.

І здається, сміються: ти все одно не вибереш, тебе потягне дорога сама.

Я курю, попіл падає на коліна, на кросівки.

Дим пече горло, порожній шлунок ниє.

Сонце б'є в обличчя, і я мружуся, як пацан, що втік з уроку.

І думаю: усе це — мій Дао.

Не храми й ікони, не руни на каменях.

А дуб, під яким сиджу.

Сигарета, що догоряє.

Чай, що пахне травою й залізом.

Велес у землі. Ворони в небі.

А між ними — я, смішний, смертний, упертий.

28. Велика надмірність.

Дуб тріщить, але тримає вагу.

Я теж.

大過, Дà Го

І відчуваю: ось він, вихід.

Не коло й не спіраль.

Просто крок. Голос.

Як тріщина в корі.

Як ворона тінь на траві.

Як сигарета, що горить до кінця — залишаючи тільки гіркоту й світло.

Ніч. Палата. Я лежу без сну,

дивлюся в телефон і чекаю слова.

Темрява тиха,

як порожня хатина в горах,

де вітер грюкає дверима.

Я всередині.

Слів немає.

Тільки дихання.

Значить почекаємо до ранку. Щодня хоча-б по рядку. Тиша як у колодязі.

Темно. Спати.

І тут шум. Сирена. Знову Шахеди. Виття. Спати.

Завтра.

Завтра.

Житомир. Третій клас.

Вчителька з обличчям, як сухар. «Вчіть Пушкіна».

Пушкін, кучеряве гівно, солодкі рими, цукровий пил на зубах. Я не хочу це їсти.

Я вибираю Шевченка. Грубий хліб. Чорний, як земля. «Як умру, то поховайте…»

Урок. Дошка. Я виходжу — крейда в руці липка, долоня мокра.

І починаю читати. Шевченка, голосно, ніби рубаю сокирою по класу.

Слова летять, як цвяхи.

Клас завмер. Тиша. Очі на мене.

Вчителька — червона, як варений буряк.

«Я задавала Пушкіна!»

А я їй в обличчя: «Це кучеряве гівно я вчити не буду».

Тиша рветься. Сміх, шепіт.

І тут — директор. Мама. Кабінет пахне пилом, крейдою, чаєм із бляшаного кухля.

Кажуть: «Дитина розкладає клас».

А я сиджу, крейду стискаю в руці, і думаю:

нехай розкладається.

Із гнилі росте трава.

Із бунту народжується дихання.

Ці маленькі бунти накопичувалися.

Спочатку відмова від Пушкіна.

Потім малюнки — не те, що задавали.

Аркуш рветься, у ньому дорога, осінь, ліс.

Не так, як треба — так, як хочу.

Школа швидко зрозуміла: я чужий.

«Розкладає клас».

Слова, як камені, кинуті в спину.

І в якийсь момент учитися там стало неможливо.

Нецікаво. Непотрібно.

Я пам'ятаю дерев'яного коника.

Стояв у коридорі біля батареї.

Одне око стерте, друге дивилося в порожнечу.

Коліщатка не крутилися — заіржавіли.

Його штовхали носком — і він стукав,

як серце, якому байдуже.

Для когось — іграшка.

А для мене — Коняка.

Усередині — шум вулиць, рвані слова,

уривки газет, сміх, бійки.

Дитинство в'їжджає в пам'ять

на дерев'яному конику.

Смішне й страшне.

ДаДа.

Я вийшов на вулицю.

Там було інше навчання:

ринок, базар, бруд під ногами,

жуйка, вкрадена з кіоску,

сигарети — гіркі, як перший сніг.

Тусовки.

Сміх.

Бійки.

Перше вино з пластикового стакана.

Життя вчило швидше, ніж школа.

Без учителів, без дзвінків.

Тільки вулиця й книги,

ті, які я сам вибирав.

Не програми, не вказівки, не краватки.

Тільки те, що чіпляло.

Тільки те, що пекло.

І я зрозумів: я вчитимуся так.

Сам.

У книгах. У людях. У бруді.

У тому, що я вибираю.

А все інше — сміття.

Чай.

Гарячий стаканчик, пластикова кришка.

На папірці написано: «Ті Гуань Інь».

Ім'я звучить так, ніби це не чай,

а жінка, яка колись дивилася на мене крізь дощ.

Лавочка. Двір біля лікарні.

Зелений смак — гіркий і м'який.

Ковток іде вниз, залишаючи тепло.

Я думаю: ось же воно, просте життя.

Дерево. Лавка. Тепло в руках.

І раптом здається: можна прожити ще один день.

Музика десь усередині — не радіо, не люди, а просто шум вітру й серця.

Я п'ю чай і розумію:

усі війни, усі в'язниці, усі болота — це теж було,

але зараз є тільки пара,

що піднімається над кришкою.

Біле світло, ніби саме повітря простерилізоване.

Кроки медсестри — мірні, як метроном.

Вони йдуть повз, не дивлячись — я для них просто койка, прізвище, історія хвороби.

А для себе я — усе ще людина.

Дивлюся крізь паркан: там діти ганяють м'яча,

і цей м'яч звучить голосніше сирен.

Я думаю: життя йде внизу, завжди йде.

Не питає, готовий ти чи ні.

Запах хлорки й капусти змішується в один-єдиний аромат — аромат смерті, яка боїться власного пука.

І раптом мені здається: якщо переживу й цей день, значить, попереду ще буде

А якщо ні — залишиться пара, що піднімається з кухля.

— Смійся. Все одно пахнутимемо однаково, коли згниєш.

Я більше за кремацію. Так що залишиться тільки попіл, вітер, море.

Мені нічого втрачати, бо я ніколи нічого не мав, крім власного небуття.

– Дімасік досить пиздіти.

2001. Житомир.

Ми проговорили всю ніч. Сигарети тліли одна за одною, пляшка порожніла, слова текли рікою.

Ми говорили про все — про книги, про місто, про себе, про те, що не встигли і, може, ніколи не встигнемо.

І десь у середині цієї ночі я сказав:

— Я написав книгу. І там є ти! І вся моя любов що носив у собі ще зі школи. Я намагався навіть знищити тебе в книзі але не вийшло, навіть написав що ти втопилася в ставку біля дому. Але схоже ти вижила. І Бачиш. Ти поруч.

Вона засміялася, і в цьому сміхові було все: легкість, виклик, дитяча радість.

І я зрозумів — так, саме це завжди й тримало мене.

Не тіло, не обличчя, а її енергія, її хаос, її вміння говорити безкінечно.

Але тіло теж було.

Вона була молода, красива, в ній було все, що ламає голову хлопцеві.

Груди — невеликі як я любив. . Попа — пружна, ніби створена для зухвалості. Губи — м'які, трохи насмішкуваті.

І все це разом — але головне було не тут.

Головне — в її очах.

У темряві вони сяяли, як у кішки. У них був всесвіт.

Ти дивишся — і тонеш. Там немає дна, немає краю. Там безодня. І бачиш самого себе або точніше інший бік своєї душі.

І саме з цієї безодні народжується світло.

І тоді я падав у неї знову й знову. І вона відгукувалася.

Вона — Рак. Я — Козеріг.

Ми були полюсами.

І коли ми стикалися, з цієї іскри народжувався вибух. Але це був вибух, від якого не лишається руїн, а навпаки — виникає цілісність.

…а вдень ми пішли на річку і там усе було простіше вода сонце пісок люди навколо сміялися хтось стрибав з мосту хтось кидав м'яч у воду діти верещали будували замки з піску які руйнувалися від першої хвилі і ми засмагали сміялися до болю в животі бризкалися і здавалося що сама річка сміється разом із нами сама вода тримає нас несе і в кожній краплі було світло і в кожній хвилі був цілий день і все це котилося котилося котилося і кінця не було тільки дихання тільки сміх тільки ми

і десь у глибині цієї води йшов інший потік — темний ніби річка знала більше ніж ми ніби це не тільки вода але й дорога і за цією дорогою чекає тиша і ворони кружляють над нами чорні очі Одіна Хугін і Мунін пам'ять і думка сидять на плечах і дивляться і річка несе їх разом із нами і ми сміємося а вони мовчать і я розумію — ми вже в дорозі і кожен наш сміх — як крок у Вальгаллу

і все це одразу життя і смерть і радість і прощання і річка вічна вона несе всіх однаково дітей і воїнів і закоханих і навіть богів але в цю мить ми були живими і річка тримала нас

Вона Південь я Північ.

Вона Світло я Сира земля.

Серце забилося знову.

Після сирості й боліт Пітера після цього театрального міста яке створене на площині як іграшкове де потяг крутиться по колу. У нього входять люди й виходять він стоїть і тільки ця гусениця повзе. Граніт холодна Нева. Палаци без сердець. Холод і самотність.

А тут усе живе і серце б'ється.

Так минали дні й тижні й був момент коли взагалі не виходили з дому. Тільки музика. Але життя й шлунок бере своє і треба рухатися. Любов тримала нас у чотирьох стінах у цьому панельному плацкарті. І ось зупинка світ. Там хліб і м'ясо. Там треба крутитися як дзиґа, там сонце, місяць там люди. Гроші. Тютюн. Спиртне. Там кожен пливе як риба в океані, хижак, здобич. Темне й Біле.

Повернуся.

Зошит знову рветься. Чорнило тече, ніби кров не хоче зупинятися.

Я пишу — і розумію, що це не рядки, а ті самі кола, якими ходжу.

Повернення.

Куди б не йшов — повертаюся.

У дитинстві був один ворон. Тепер два.

Хугін і Мунін. Думка й Пам'ять.

Вони кружляють наді мною, сідають на плечі, іноді гадять просто на рукав.

І це теж частина шляху.

Смішно, але чесно: мудрість завжди впереміш із гівном.

Я знову бачу той самий двір, той самий кіоск, ту саму річку.

Але все трохи зсунуте, як платівка, що заїла й тріщить.

Кожне коло глибше.

Я старший.

Менше зубів, більше шрамів.

Але й чистіший.

Це не сходи й не дорога.

Це спіраль.

Ти йдеш — і здається, повертаєшся.

Але ні.

Ти не той, що був учора.

Ти вже інший.

І все ж — той самий.

Дуб тріщить, але тримає вагу. Велика надмірність — і я такий

У цьому і є життя.

Дао, яке не питає.

Річка, яка несе.

Ти можеш опиратися, можеш іржати, можеш горлати —

все одно вона тягне туди, де темно.

І тільки там народжується світло.

Ніч. Сирени виють. Шахеди летять, ракети ріжуть повітря.

Палата — маленьке життя.

Я сиджу на ліжку, сусіди сплять. На тумбочці — ноутбук, набираю текст.

У навушниках музика.

І мені похуй.

П'ю кефір. Руки пахнуть бутербродом із ковбасою й сиром.

Усередині — тиша.

Майже з кінця.

Одеса. ЗСУ

Море, пісок, сонце. І раптом — вибух.

Х-22 падає на квартал маленьких будинків. І залишається просто футбольне поле з ямою посередині. Ніби нічого й не було тут ніколи.

Хвиля глушить слух, скидає зі сходів.

Вогонь, дим, крики. Газові балони рвуться, як іграшки. Скло летить.

Полум'я йде вулицями, ніби море перевернулося й стало вогняним.

Стою, дивлюся. Очі ріже. Дивлюся.

Факт: світ горить. Люди кричать.

Факт: ідеш назустріч — гниєш осторонь.

У цьому полум'ї горять дерева зі зрубаними осколками гілками, падає листя.

Вони горять, шиплять, розлітаються попелом.

Вітер підхоплює листочок — несе геть, ніби намагаючись бодай щось урятувати.

Сирена витягується у вікно, як жало.

Ясно одне: продовження — війна.

Входжу , як у колодязь.

Холодна земля липне до підошов, пахне іржею й кров'ю.

Перший постріл — не звук, а лом у черепі. Виття природи, землі.

Серце б'ється, але вже не моє, воно спільне, воно стукає разом із землею.

Смерть стає сусідкою, з якою вітаєшся вранці, киваєш, і йдеш далі.

Війна — не фронт і не карти.

Це трясовина, яка втягує.

Спочатку думаєш: можна втриматися.

Але крок — і все, тебе вже несе. Йдеш. Повертаєшся

Ти ще махаєш руками, ще кличеш, а вже ясно: повернення немає.

І в цьому падінні є дивна ясність.

Слово «доля» перестає бути філософією — воно перетворюється на бруд під нігтями, на чорний хліб на броні, на дихання, яке завтра може обірватися.

Тут немає «навіщо».

Тут тільки «так».

І в темряві цього колодязя я знову відчуваю Пітер.

Не місто — в'язь.

Волога, щури, театральні фасади, які ховають гниль.

Пітер і війна сплітаються: однакова сирість, однакова трясовина.

Різниця тільки в тому, що тут — стріляють, а там — душили мовчки.

Але й там, і тут я зрозумів:

щоб вижити — треба скинути.

Не тримати.

Інакше потонеш.

Літо 2015. Бутовка.ДУК ПС Браконьєри.

Над шахтою стирчить залізна вежа, паща вентиляційного рота дивиться в небо.

Пацани лізуть угору, вішають червоно-чорний прапор. Сміються, фоткаються — символ.

А я в цей час сиджу осторонь.

У мене інший символ — Remington 700. Болтовка, важка, холодна.

Оптика з сіткою, далекомір. Усе просто: точка, дихання, розрахунок.

Я складаю карту.

Кожен кущ, кожна тінь, кожен блиск скла вдалині — цифри.

Я відмічаю: ось дерево, дальність 420. Ось край насипу — 670. Ось там можуть вилізти.

Олівець шарудить по паперу, вітер жене пил.

І всередині тиша.

Снайпер — не герой.

Це ремісник.

Ти сидиш і чекаєш. Дивишся, рахуєш, дихаєш.

Усе, що в тебе є — це холодна оптика й час.

Якщо не ти — то тебе. Так просто.

І поки прапор ляскає над вежею, я думаю про інше.

Про те, що полювання завжди двостороннє.

Я — ціль для них так само, як вони — для мене.

І в прицілі ти бачиш не ворога, а людину, таку саму смертну.

А потім стираєш це відчуття, щоб вижити.

Увечері карта готова.

Аркуш у патьоках олівця й поту.

Прапор тріпоче над пащею шахти.

А я знаю: завтра хтось висунеться.

І тоді все зведеться до точки.

До дихання.

До спуску.

Тиша страшніша за кулю.

Їм тушонку з хлібом.

Підвал. Сон.

А все почалося в чотирнадцятому — з позивного.

Перше, що спало на думку: «Ювелір».

Бо ним я й був.

Ювелір за професією.

І довгі тренування зробили своє.

Дисципліна — наш порядок.

Красногорівка, Мар'їнка.

Горище інтернату, розбитого мінами. Пил висить у повітрі, як павутина. Дошки скриплять під грудьми.

Я замаскований, гвинтівка на ребрі, дихання коротке.

Бачу сепарські бліндажі, проходи, окопи.

І раптом: вибігає один.

Біжить траншеєю, як щур трубою.

На повороті в прицілі — тільки срака.

Срака як планета.

Срака як темне сонце.

Срака, що заполонила світ.

— «Форма цілі».

— «У цій сраці вічне повернення».

— Кругла туша, майже комічна. Підпис: ворог, що біжить.

А я бачу просто сраку, і сміх тисне на палець.

Натискаю.

Бах.

Срака смикається.

Бах ще.

Поворот обличчя — морда кругла, чужа, як у сусіда в трениках.

Жирний сепар.

І я вже не можу стріляти. Іржу. Давлюся. Земля в зубах, пил у носі.

І тиша стає ще густішою.

Лялька втекла.

Але лялька жива.

Я дивлюся крізь приціл і думаю:

війна — це карнавал смерті, де маска завжди смішніша за обличчя.

Де навіть ворог перетворюється на комікс.

Де сміх проривається там, де мав бути постріл.

Дошки тріщать підо мною. У щілину пробивається небо.

Тонка смужка світла в пилу.

— «Сніг на гілці».

— «Срака в прицілі».

І розумію: це одне й те саме.

Мить чистої форми. Мить безглуздя, яка більша за сенс.

Війна перетворює людину на ляльку.

Смерть — на жарт.

Сміх — на зброю.

І все ж залишається тиша.

Тиша, страшніша за постріл.

Тиша, в якій хтось сміється, хтось пише нотатку в блокнот, хтось малює жирну тушу з підписом:

ворог, що біжить.

А я лежу на горищі, і весь світ звужується до однієї точки:

приціл, сміх, дихання.

І порожнеча навколо,

де навіть срака може бути Буддою.

Літо минуло, і я їду.

Житомир залишається позаду, як теплий сад після свята: ще пахне квітами, ще чути сміх, але все вже зачинено, і двері грюкнули за моєю спиною.

Потяг — довга гусениця — тягне мене в бік Петербурга. Але тепер він не тягне в порожнечу. Ні. Він несе мене з серцем повним, як посудина, наповнена по вінця.

Я везу із собою її усмішку, її дихання, її сміх, який відкидав тінь на мої плечі й робив її легкою, майже невагомою. Я везу із собою те, що не можна втілити в слова, — те саме, що горить під шкірою й перетворює кожен рух на танець, кожну думку на спокусу, як вино, яке п'єш надто швидко, щоб відчувати смак, але досить повільно, щоб упасти в сп'яніння.

Пітер чекає на мене — як дворова шлюха. Йду.

Холодний, театральний, із кам'яними фасадами й безжальною річкою. Але я в'їжджаю туди інакше. Тепер у мене є не просто життя — у мене є трофей, таємниця, невловимий доказ того, що я живий. Я везу в серці її образ — і він і є моя перемога.

Потяг витягнувся до кінця, зітхнув і зупинився. На вулиці ще трималося тепло, але вже було видно, як дерева скидають листя. Повітря пахло початком осені — перегаром дешевого вина, рибою з ринку, мокрим папером. Я зайшов у метро, і одразу — в обличчя кам'яні маски людей: утомлені очі, байдужі руки, обличчя, закриті одне від одного. Але всередині я горів. Очі горіли разом із містом, яке спало, як чудовисько, повільно дихаючи до зими.

Василеострівська. Я виходжу, і відразу відчуваю: це мій острів. Моя нора, мій квадратний будиночок у комуналці — два вікна, шпалери, що пахнуть котлетами сусідів. Я вітаюся — йду далі, не затримуючись. На вулиці — жирний асфальт, тягне запахом гнилі й сигарет. Я крокую Дванадцятою лінією, і ноги відчувають її, як відчувають жінку під руками: нерівно, гаряче, з таємницею.

І ось — набережна. Переді мною місто в камені й золоті. Зимовий палац — важкий, як п'яна баба, з обличчям із мармуру. Ісаакій — пузо, надутий купол, що дивиться просто в сіре небо. Шпиль Адміралтейства — голка, готова проколоти всі вени світу. Олександрівська колона — цвях, вбитий у порожнечу, як знак того, що тут назавжди застиг час.

Чудовисько спить.

Усе це стоїть, мовчить. Місто не прокинулося, воно лише прикидається мертвим, затягує тебе, як болото, повільно, липко. Але в мене всередині є те, чого в нього немає. Сміх, дихання, світло — її образ, який я везу із собою. Місто хоче зжерти, втоптати в камінь, перетворити на одну зі своїх порожніх масок. Але поки я йду, поки в мені горить цей вогонь — 34 大壯 — Петербург не переміг.

Заходжу в магазин беру пляшку віскі, сигарет, перекусити й іду у свою комірку з двома вікнами. Трохи знімемо стрес бухнемо А там буде видно…Продавчиня жує жуйку, навіть не піднімаючи очей. Пластиковий пакет ріже пальці. Під'їзд пахне котами й гниллю. Замок скрипить.

Квадрат із двома вікнами зустрічає, як камера: стіни, шпалери дихають старістю. . Я ставлю пляшку на стіл, відкриваю. Перший ковток — вогонь, другий — уже тепло, третій — пішов, тиша в тіло. Сигарета. Попіл падає.

Або й узагалі не треба буде нічого бачити.

Тиша. Тиша.

Голова тріщить, шлунок скручує, в роті пил і іржа.

Я піднімаюся, відчиняю вікно — пахне водою, мокрим листям, перегаром. Місто дрімає, важке, як тіло після ночі.

Я спускаюся у двір: бабка свариться на собаку, пацан плює лушпинням у калюжу, сміттєвий бак пахне гниллю. Все це липне до шкіри.

І все ж у цьому ранку є тонке світло — промінь лягає на стіну, грає в пилу, ніби сніг.

Я йду вулицею й думаю: під цим асфальтом болото, давніше за нас. Там кістки, там жертви, там духи води.

Місто стоїть на хиткій землі, де завжди шепочуть мертві.

І я — похмільний, злий, смішний — чую цей шепіт разом із кашлем і гавкотом собаки.

Але в одну мить усе змінюється:

платівка світла на асфальті, крапля дощу на іржавих дверях, прохолодне повітря, що тягне з Неви.

І я розумію — навіть тут, серед гнилі, є дихання.

Крихке. Живе.

Як єдиний промінь, що пробив стелю.

І цей промінь ніби показує мені пласт за пластом.

Ці землі знали іжору, водь, карелів, вепсів. Для них болото було переходом, межею, місцем, де зустрічаєш «інший світ». У дельті Неви жили духи води, злі й жадібні, і їм кидали жертви. Без жертви річка вважалася голодною й могла взяти сама.

Пізніше сюди прийшли Новгородці й Кияни. Вони ставили укріплення на шляху «із варяг у греки». Неву називали дорогою — швидкою й лютою. Ставили хрести біля броду, але навесні Нева зривала їх і несла вниз за течією. Знак того, що хрести не тримають цю землю. Тут — застава, рубіж, а не дім.

Варяги звали її Інгерманланд — земля Інгігерди. У сагах це місце звучало як земля мороку й льоду, де людина легко зникає в трясовині. Там само блукали чудовиська — драугри, мертві, що витягують живих.

Сага про Невські болота

Розповідали старці північні:

на схід від льодів, де море стукає в скелі,

лежить земля мороку й хитка трясовина.

Назвали її Інгерманланд —

за жінкою високою, з очима крижаними,

що була віддана за дружину князеві з південних земель.

Але земля та не знала шлюбу й миру,

вона знала тільки чорну воду,

і стогони мертвих у вирі.

Хто ступав туди — тонув.

Хто будував там дім — чув уночі голоси,

і тіні потонулих тягнули до себе.

Воїни бачили в тумані постаті:

мертвяки-драугри,

що йдуть із води з очима порожніми.

Розповідали: річка швидка й люта,

вона п'є кораблі,

і годує мертвих плоттю живих.

Там не горить вогонь,

там сталь іржавіє за ніч,

там серце слабшає, як у горлі петля.

І тому сказали варяги:

«Це земля, де світи сходяться.

Хто володіє нею — той іде до Наві».

Російські переселенці шепотіли: не можна будувати в низинах, там ходять душі потонулих. Болота були межею: вода, земля, смерть.

І все це злилося в задумі Петра: побудувати місто не на землі, а на могилі. На воротах у Нав. Щоб довести: людина сильніша за смерть.

Але ми-то знаємо — ні.

Болото чекає. Вода тягне. Камінь тоне.

Нав — тут. Під ногами. Темна, липка, з голосами потонулих.

Яв — у бруді, у похмільному дворі, у крику бабки, у лушпинні на калюжах.

Прав — десь вище, у тонкому промені, в єдиному сніжному блиску в пилу.

І я між ними.

Між болотом і світлом.

Між містом і собою.

І все ж — промінь на стіні.

Як сніг на гілці.

Маленька тиша, що говорить: навіть тут, серед духів і трясовин, можна дихати.

Вулиці, магазини беру пиво, сухарі падаю на лавку курю, знову в полоні.

Це дорога.

Хрип із вулиці, гул у животі, біль у пальці — де поріз, там істина. Слово сочиться, як гній, як злива над шахтою. Велес у пилу, ворони сміються, один несе думку, другий — учорашній обід. Річка тече назад, як кров у мертвого — повільно, але з упертістю. Я дихаю крізь зуби. Пісок скрипить на язиці, це дитинство, це липень, це куля, яка не долетіла.

(вона говорить — не словами, ні, — ліктем, п'ятою, складкою живота, очима, в яких чорні вітри й попіл Пітера, пил у комуналці й старий кіт, який здох у лютому).

Шахеди ріжуть небо. Сирени не плачуть, вони сміються: ха-ха-ха — знову живий? Смішно. Пил у легенях, кефір на губах, зошит знову рветься, чорнило лізе в рану, як сіль.

Ракета — не звук. Це цвях у лоб. Небіжчик дивиться телевізор. Я сиджу на підвіконні, і вікно не відчиняється. Бо немає вікна. Бо я — стіна.

Світло йде від лампи, від чайника, від пилу на спині мухи, яка не знає, що її світ — лікарняна палата. Пакети шарудять під ногами, в одному — хліб, в іншому — спогад про жінку, чия попа була сенсом дня. Смішно? Дуже.

Падаю. Крізь текст, крізь сни, крізь видих сусіда, крізь сраку ворога в прицілі. Сміх — як постріл, але без луни. Це і є світло. Дрібка. В око. Як знак.

(ти не бог. ти папір, що горить. але навіть у попелі — жар).

Двадцять три роки тиші. 23 剝 (Bō).

Відстань.

Метелик, кажеш?

Колись він був — так, був — диханням майбутнього, шепотом над чолом дитини, яка ще не забруднилася ім'ям. Я вірив у його прорив — як у хрип на світанку, коли місто ще не встигло облупитися.

У "Прелюдії. Анігіляції" 1 книга. Він повз — як вагон, як міська кишка, як шлунок Петербурга, набитий іржавими голосами. Але тоді я чекав: розправить! розкриє! як груди коханки в тиші, як істина після голоду.

І тінь його — була світлом. Так, світлом. Бо тоді все було попереду.

Попереду — куди?

Двадцять три роки потому

тиша гниє на стінах.

Тепер він не пророк, а повтор.

Б'ється.

Б'ється.

Б'ється.

Об скло, як серце об холодну грудну клітку світу.

Одна й та сама смерть, тисячу разів — і ти вже не помираєш, ти просто тремтиш.

Немає більше мрії — є лише згорання.

Як слово в горлі.

Як сльоза на голці.

Як Бог, який не прийшов.

Як Чорна Книга.

Я дивлюся — і знаю.

Цей метелик — я.

Я, чия плоть була гусеницею,

наповненою муками росту й мерзотним мовчанням надії.

Тепер — крила. Але не з кольору.

Із попелу, із чорнила, зі спалених імен.

Б'юся — не в небо.

У слово. У граніт. У світло, яке не чекає.

Так і починається ця книга:

не зі світанку.

А з пожежі.

Не з мрії — а з правди.

Не з метелика — а з попелу метелика.

Що летів — і не помітив,

що лампа — це Бог.

І що Бог завжди горить.

… і якщо залишилася хоч тінь — нехай вона буде світлом.

Для того, хто відкриє.

Для того, хто дихає.

Для того, хто ще не забруднений ім'ям.

Білий аркуш без слів і олівець у руці.

24 (復 Fù).

Лікування закінчено.

Вердикт винесено.

Усі захворювання знайдено, як міни на полі —

з прапорцями, з номерами.

Далі — не про це.

Залишаю лікарню:

пропітніла тканина, стіни, де дихають за годинником.

Моя станція.

Виходжу.

Служба.

Світ чекає з тим самим обличчям,

але я вже інший.

Або просто тихіший.

Я ще повернуся.

Тільки в іншу лікарню.

Не все добито.

Не все доглянуто.

Не все прожито.

Кіоск.

У термосі — не кава, а чай.

Да Хун Пао: димний, терпкий,

із присмаком попелу й ранкової тиші.

Кажуть, імператор зняв червоний халат

і накинув його на кущ,

віддячивши за врятоване життя.

Відтоді цей чай з вогнем у крові,

і з поклоном у горлі.

Ковток — як поцілунок рубця

на грудях минулого.

Я той самий, з очима, які дивляться не на тебе, а крізь.

Повітря тепліше,

чи це шкіра обросла пам'яттю.

Автобус гарчить, підбирає тіла.

Я йду пішки.

Варикоз асфальту, тріщини,

ними тече минуле.

Запльований тротуар, недопалки, листя.

Жінка несе хліб і смерть

в одному пакеті, на одній руці.

Це ранок.

У кишені направлення — непотрібне.

Довідка: я — число в графі.

Але серце б'ється

не як у того, хто одужує,

а як у втікача.

Служба чекає.

Дихає в спину.

Я киваю — як ворогові,

з яким надто багато прожито,

щоб стріляти.

Усе як було.

Тільки я —

трохи далі від болю.

І трохи ближче до нього.

Скрегіт. Сигнал.

Залізо підповзає до бордюру.

Побратим.

Обличчя під вітром.

Сміх. Очі — ніби не змінилися.

Я падаю в машину, у броню, в черево.

Закидаю речі.

Поворотник клацає.

Двері грюкають — як постріл.

Ми котимо. З міста. На службу.

У новий розділ, де поки немає імен, тільки дорога.

Тиша пахне полином.

Дорога не має кінця.

Лише крок — і ще крок.

Поки серце не скаже: досить.

І ми в ній — як візерунок у пульсі.

Дорога тягнеться всередину,

і тримає дихання.

Місто залишається за склом,

як плівка старого сну:

розмиті будинки, білизна на вітрі,

люди у футболках,

що йдуть не туди, а просто за звичкою.

Ми мовчимо.

Радіо — тріск, уривок пісні.

Я кручу коліщатко —

тиша звучить чесніше.

На колінах — термос із залишками чаю.

Гіркота тримається довше за слова.

У дзеркалі заднього виду

місто йде назад.

Ніхто не махає.

І не треба.

— Ну, як воно? - Запитує він.

- Живий.

Кивок. Цього вистачає.

Машина гуде,

як серце втомленого звіра.

У багажнику — рюкзак, аптечка,

пляшка айрану й щось солодке.

А всередині мене — те,

що не вписали в діагноз:

сни, листи, обличчя.

Десь між ними моє ім'я.

Воно там, але мовчить.

Шосе порожнє.

Але в голові — люди.

Ті, що пішли.

Ті, що залишилися.

І ті, хто буде поруч:

у полі, в окопі,

у голосі рації,

у домі.

Новий розділ не починається зі слів.

Він починається з хрускоту гравію.

З дихання.

З дороги, де кожен поворот

— не вибір, а обов'язок.

Ми їдемо.

Знаю, що буде далі.

Але цього разу — не сам.

Машина стукає по асфальту,

як серце під ребром.

І раптом — запах.

Житомир. Осінь. Весілля.

Твоя спина в зелені парку.

Морозиво в руці.

Шматочок пирога.

Шампанське.

Усі сміються.

Ми сміємося.

І я — живу.

А під усім цим — темрява.

Не загроза. Просто присутність.

Як підвал під будинком.

Як ніч під шкірою дня.

Як знання, що все це

може обірватися.

Ти — вода, що тягне вглиб, у раковину.

Я — камінь, що повзе вгору, крізь лід.

І все одно ми зустрілися.

На перехресті, де діти

тягнулися до кульок.

Я пам'ятаю твій голос у темряві:

«А що, якщо це назавжди?»

Я промовчав.

Тепер — їду.

Служба. Графік.

Ти сидиш поруч — у спогаді.

Грієш навіть в обмані.

Поки в пам'яті ми не програли.

Або переможемо.

Або нас не стане.

Але ця мить була.

І вона — моя.

Машина шепоче швидкістю.

Побратим мовчить.

Термос ще теплий.

Пам'ять іде, як пара у вікно.

Нехай живе.

Ми входимо в сіре.

Не місто. Не поле. Не час.

Просто — між.

Де номери траси не важливі,

а маршрут — тільки всередині.

Фура назустріч. Гул.

Вібрація крізь ребра.

Скоро бетон.

Скоро обличчя.

Але поки — дорога.

Мовчання.

Вітер рве світильник.

Ми котимо в нікуди

або в те, що ще не сталося.

За спиною — пил минулого,

стиснутий у щебінь,

у кров асфальту.

На склі — відбитки облич:

побратим і я.

Два привиди в броні.

Два мандрівники без карти.

Дорога впивається крижаним рукавом.

І я згадую:

у дитинстві я біг босоніж по росі,

забуваючи про смерть,

як про поганий сон.

Тепер кожне дихання — виклик.

Крізь шум мотора — голос твоєї тиші.

Ти не встигла стати вітром,

а вже пішла в небуття.

Я — Камінь.

Ти — Потік.

І все одно рух.

Побратим клацає рацією.

Відповіді немає.

Лише луна машин

і сокирна мелодія шин по шосе.

Ми їдемо зустрічати світанок.

Але який він?

Гарячий, як кров на бинті?

Холодний, як сталь автомата?

Фотографія в кишені:

ти в сукні, море, сміх —

спалах.

Це було до болю.

Це ще не біль.

Я повертаю голову.

Світло там, де тебе немає.

Але дорога не знає слова «немає».

Вона веде вперед:

крізь ніч,

крізь тремтіння,

крізь темряву.

Ми їдемо селом.

Не передок. Третя лінія.

Будиночок перекошений, дах свистить.

Усередині — хлопці:

хто спить, хто курить,

хто тисне телефон.

Сон чекає в щілині

між речмішком і подушкою.

Їжа — суп із локшиною, суші, чай.

Двір чужий, але звичний.

Кидаю речі, киваю всім.

Без слів.

Живий — значить нормально.

Улун. Таблетки. Вода.

Завтра — робота.

Інакше все розвалиться.

Інакше почнеш думати.

А думати — небезпечно.

Дорога повертає назад:

до тих, хто залишився на нулі,

до пам'яті, де кожна поїздка

коротке замикання,

де ніч і траса пахли адреналіном,

і ти не герой,

а просто тіло на завданні.

Тут усе тихіше.

Але всередині не відпускає.

Шахеди шарудять у небі.

Рації тремтять на столі.

Ти тут наполовину.

А друга половина там,

де все болить і горить.

Мовчки. По колу.

Сон.

Ранок знову схожий на вчора:

чай, команди, короткий мат,

зарядка, сміх.

І все це — життя.

Без висновку.

Сиджу за столом.

Чергування.

Монітор світить в обличчя,

ніби протоколює гріхи.

Білий квадрат моргає.

Поки тихо.

Ніхто не помирає.

Ніхто не народжується.

Хоча, може, просто зараз

чуже горло хрипить,

і чиясь матка штовхає дитину у світ.

А тут — пауза.

Поки тихо.

За вікном будинки.

Їхні вікна темні,

але якщо довго дивитися —

там починають ворушитися обличчя.

Не люди. Відбитки.

Десь там вона — вже дружина.

Місто проковтнуло її й мене,

як воронка дощу,

диму, телевізійного шуму.

Я підбирав її з вулиць,

як загублену думку:

п'яну, веселу,

що розсипається на слова.

На майданчику.

Біля магазину з плямою крові.

Я ловив її — не собі,

а щоб довести:

навіть у цій трясовині є дихання.

Весілля — спалах на плівці.

Україна жива, дихає,

навіть восени тепло.

Шум. Пиріг в обличчя.

І раптом стоп-кадр.

Світ застиг у безглуздих позах.

Ми сміялися.

Але сміх теж застиг.

Пітер.

Сирий. Важкий.

Повзе в легені,

як хвороба без діагнозу.

Кожен вдих — скалка.

Вона говорила без кінця.

Іноді дрібниці.

Іноді — як пророчиця на таблетках.

Я слухав. І мені подобалося.

У цьому болю було тепло.

Як тримати руку у вогні

і не витягати.

Зараз — ніч.

Екран.

Ні вулиць. Ні крику.

Просто я. Просто очікування.

І ця тиша

чесніша за сотню зізнань.

День бреше, обіцяючи завтра.

А ніч тримає горло й мовчить.

Якщо довго дивитися в екран,

здається, там сидить інший я.

Той, що вже помер.

І все ще пише.

Гравій розбиває тишу, гримить камінням.

Сон

Я йду по воді.

Під ногами — асфальт, але він дихає, як легені.

Місто розкладене на поверхи: нагорі сплять, унизу — помирають.

Усі стіни — з тканини, простреленої сном.

Хтось шепоче у вухо: «Тут не можна прокинутися, поки не згадаєш усе».

Я повертаюся — і бачу себе.

Не в дзеркалі — просто стою поруч.

Той інший я — без шрамів, без голосу.

Він мовчить, але я розумію: він помер того дня,

коли я пішов у війну.

Дивимося один на одного.

Він киває, як побратим.

Бачу жінку —

вона на тому березі, у білому, босоніж по битому склу.

Іде до мене, але все далі.

Я кричу — беззвучно.

Вона усміхається,

і в очах у неї — весілля, Житомир, осінь,

і попіл, якого не було.

Потім — кімната.

Я сиджу за столом, на мені форма,

але плечей немає — тільки дим.

У моніторі — моє обличчя.

Білий квадрат блимає.

Він говорить мені: «Ти все ще живий, але вже не тут».

Гравій падає зі стелі.

Машина реве — і раптом я знову в дорозі.

Побратим веде, але обличчя немає — лише порожній шолом.

Поруч сидить хлопчик. Маленький.

Він тримає термос.

Я знаю — це я сам, тільки забутий.

Сон тягнеться, як шосе без покажчиків.

І десь попереду

вже чути голос матері,

яка не дзвонила сто років:

«Прокинься. Пора. Далі сам.»

Я розплющую очі —

але там, у темряві,

все ще йде сніг.

І в ньому — ми.

Усі.

"На голій гілці

сидить ворон самотньо —

осінній вечір."

Мацуо Басьо

Перехід. Після Сну.

Тиша тримає мене, як рука смерті.

Усе, що було — стало зерном у роті.

Надто пізно, щоб ковтати.

Надто рано, щоб плюнути.

Я стою босоніж на межі дня.

Сніг іде не з неба, а зсередини.

Усе вкрите попелом, який ще не народився.

Тут кожне дерево знає моє ім'я,

але мовчить, як монах, у якого відібрали звуки.

Ти говориш мені:

«Не йди назад. Там тільки сліди».

Я не йду. Я просто стою.

Вітер торкається мене,

ніби перевіряючи: чи залишився я живий.

Місто між.

Станція. Люди дивляться в екрани,

як у воду: сподіваються, що там — інший берег.

Хлопчик малює на запітнілому склі:

гора, птах, точка — це ти, це я, це ніхто.

Коли вікно висихає — все зникає.

Жінка п'є чай біля кіоску.

Пальці в неї тремтять,

ніби тримає не стакан, а чужу пам'ять.

У буддійській крамниці старий складає пахощі,

як листи до тих, хто не повернеться.

Я питаю — навіщо?

Він відповідає — «Щоб пам'ятати запах».

Дорога не йде, вона залишається.

Усе, що я бачу — це відображення,

як у калюжі після дощу:

що довше дивишся, то більше втрачаєш обличчя.

На зупинці жодного автобуса.

Тільки вітер і час.

Я сідаю поруч із порожнечею.

Вона сідає ближче.

Я думаю:

якби Мацуо Басьо йшов зараз поруч —

він би мовчав.

І в цьому мовчанні було б більше сенсу,

ніж у тисячі діалогів на екрані.

Тіло, забуте.

Я дивлюся на руки.

Вони ніби не мої.

Але вони тримали:

гвинтівку, ложку, жінку, землю, дихання.

Вони порожні, як миска в Хань Шаня.

Але якщо покласти туди краплю дощу —

вона стане озером.

На межі часів

Годинники йдуть не вперед.

Вони ходять навколо,

як вартові біля в'язниці.

І я — в'язень свого голосу,

який усе ще кличе.

Кличе не додому.

Кличе — вглиб.

І якщо…

І якщо я зникну —

будь ласка, не став хрест.

Постав чайник.

І нехай він кипить,

як серце, яке все ще

не може заспокоїтися.

Тиша — не пауза.

Це звук, від якого втекли слова.

Я стою на межі не дня і не ночі,

а чогось третього — між вдихом і видихом.

Усередині — згортки пам'яті.

У кожному — ім'я, дорога, смерть.

Я — архів, тимчасовий носій без гарантій.

Поруч іде Тінь.

То обганяє, то зникає.

Але завжди зі мною.

У руці фото:

троє на тлі іржавої зупинки.

Я, він і хтось іще.

Ім'я забув. Але він пам'ятав мене.

«Ти — той, хто не мав повернутися».

Я не сперечаюся.

Я — дефект виживання.

Порушення алгоритму.

І все ж тут.

Значить, ще не час розсипатися.

У дзеркалі силует дихає не в такт.

Ніби я — репетиція,

а він — прем'єра.

Скоро дорога.

Кожен крок — координата.

Кожен погляд — напрямок.

Покажчиків немає.

Тільки дихання,

яке бреше повільно.

Старий киває.

У його мовчанні — знання.

Так мовчать ті,

хто вже був там,

куди я тільки йду.

Час крапає вниз.

Я йду.

Якщо завтра не станеться —

сьогодні достатньо.

18 蠱 (Гу́ / Gu)

__________

(І-Цзин) 17 隨 (Суй)

Я не сплю — я існую.

Північ не є часом — це шрам, що пульсує між датами.

У вікні ніч. На підлозі сіль.

Я не вдома — я на краю речень.

Пам’ять не повертається — вона підкрадається.

Я стою босоніж на карті, що змита дощем.

На мені немає нічого, крім голосу.

І то не мого — голос старий, як сіль на столі.

Я — уламок власного тіла.

Порожнеча обіймає мене лагідно, як мати, яка ніколи не народжувала.

Світло приходить не з неба — зсередини.

Наче хтось відкрутив мене, як кришку.

І я парую.

Тут час — не стрілка, а подих.

Кожен подих — крок назад.

Уздовж коридору, де вмерли всі імена.

Я шукаю себе серед речей.

Гудзик. Ключ. Сірник. Обривок шкіри.

Може, це я.

Моє ім’я розмазане, як кров на екрані.

Мій голос гуде, як генератор у підвалі.

Я не пам’ятаю, коли почалося.

Лише — як не закінчилось.

Місто — глухе. Як церква без ікони.

Вікна дивляться вниз. Люди мовчать в транспорті,

немов кожен — труна на колесах.

Слова зникли зі шкіл, залишилась тільки крейда.

Сни не сняться. Вони дивляться на тебе,

як свідки в суді.

Я ходжу повз них навшпиньки,

несучи в руках порожній термос.

Де ти був?

Ніде.

Що ти бачив?

Те, що бачить сіль перед дощем.

Мої пальці пам’ятають твоє волосся.

Але твоє обличчя — забуто.

Замість нього — світло, як під час вибуху.

Світло, що нічого не освітлює.

Лише стирає межі.

Мене ховали тричі.

Перший раз — у собі.

Другий — у формі.

Третій — у тиші.

Тіло моє дихає,

але не я.

Я — десь глибше.

У словах, які не вимовлено.

У голосах, яких не було.

У молитвах, які забули Бога.

На кухні — ніж.

У дзеркалі — тінь.

На столі — записка:

«Ти ще живий. Але поки не повернувся.»

Я повертаюсь,

але не у дім —

у себе.

І не впізнаю нічого.

Все змінено.

Навіть біль має інший смак.

Я не пишу — я кровоточу.

Сторінки вбирають мене, як бинти.

Мова — це шов.

Я зшиваю себе буквами.

Залишилось мало.

Дихання. Ритм. Погляд.

І ти.

Там, де раніше був я.

Тиша сіла навпроти.

Ми п’ємо чай.

Він гіркий, як спогад.

Але гріє.

Бо справжній.

Слідувати — значить дихати разом.

Не примусом, а серцем.

Не за тінню — а за світлом.

Тут дорога вже не моя,

а спільна:

я крокую — і поруч крокує інший.

Вірність — не слово, а тиша між нами.

Дорога не питає,

куди йти — вона веде сама.

Я йду за тим, що ще не назване.

За голосом, який старший за мій.

За світлом, яке не поглинає ніч.

Це й є 隨 —

рух, у якому немає повернення,

але є продовження.

Сиджу, дихаю, чую сирени. Два ворона за вікном. Лампа над головою тремтить, мов нерв. У вікні темрява, що не питає дозволу. Це — тепер.

І з цього тепер виринає те, чого я не шукав: дитинство, юність, Пітер.

Чому я повернувся? Чому покинув цей холодний театр, де камінь вдавився в груди і не відпускав? Бо коріння тягло. Бо земля, де сосни і річки, де крики дитячих ігор ще живуть у моїй крові, нагадувала: не втечеш.

Предки стояли за спиною, як тіні. Дід, баба, замовклі портрети. Я відчував їх навіть там, у комуналці, де пахло котлетами і гниллю. Вони дивились — і мовчали. І це мовчання було важче за крики.

Тоді вибір: болото чи війна.

І я вибрав війну. Правий Сектор — бо там не питали зайвого, не брехали. Бо там було чесно: ось зброя, ось дорога, ось смерть. Хочеш — бери. Не хочеш — іди. І я взяв.

Я, хто носив у собі тіні Пітера, бібліотек і дворів, тепер ніс гвинтівку. Я, хто пам’ятав дитячі річки, тепер дивився в оптику, шукаючи чужу плоть .

Це не було романтикою. Це було просто життям, яке вибрало мене, коли я сам нарешті вчився вибирати.

І ось я пишу знову. Тут. У цьому тепер.

Між дитинством і смертю.

Між сміхом і тишею. Шепіт Велеса.

Між тією дорогою, яка тягне всіх, і тим вибором, що зробив я.

Дорога хрумтить камінням,

і кожен крок віддає в кістки.

Наче хтось іде поруч,

невидимий, але важчий за мене.

Барабан,

що б’ється не в ритмі серця.

Цей звук — давніший за мене,

ніби в мені дихає інший.

Я нахиляюсь до землі,

торкаюсь пальцями пилу.

Він тепліший, ніж очікував.

У ньому — відбитки тих,

кого вже немає,

але хто все ще говорить.

Не пишу — точу ніж.

Кожне слово лягає на лезо.

Сторінка ріжеться, але не рветься.

Папір терпить більше, ніж тіло.

Сирена знову виє.

Її голос схожий на вовка, що заблукав між будинками.

Я слухаю й думаю: це теж мова.

Не людська — мова страху, мова землі, яка нагадує, що вона ще жива.

______

21.09.25

Старий дім. Уже темно.

Ворони сидять на кладовищі за вікном.

Десь під Миколаєвом.

Допишу точку.

Ноль на початку, ноль у кінці.

Чергування.

Далі.