Синтетична жовч

Синтетична жовч

Новенька крамниця з великою неоновою вивіскою «Ня-О-Лян» стояла на перехресті поруч зі старою, пошарпаною багатоповерхівкою і пам'ятником «Незалежному журналісту».

Златан відчинив важкі скляні двері й відчув приємний потік теплого повітря. Після довгої прогулянки засніженим містом підлога з підігрівом здавалася йому майже гарячою.

У магазині пахло корицею. Це було велике, просторе приміщення з м'якими меблями й підвісними вітринами. Кілька покупців ходили між рядами. Діти гралися в кутку, де екран на стіні показував мультики.

До нього підійшов, як було видно, андроїд із круглим лицем і радісною посмішкою. Від нього пахло випічкою.

— Добрий день, пане, чим можу допомогти?

— Лише тим, що покличеш людину, — буркнув Златан.

— Звісно, пане.

Андроїд шанобливо схилився й попрямував до каси. Там стояла некрасива, втомлена дівчина з поганим макіяжем. Він передав їй слова Златана, і вона повільно почвалала через магазин.

— Вітаю вас. Мене звуть Лілія, — промовила вона, підійшовши до Златана настільки близько, наскільки треба було, щоб він почув її. — Що ви шукаєте?

— Мені потрібен серотоніновий регулятор. Краще торішній, але підійде будь-який, не старший трьох років.

— Андроїд може з цим допомогти. Він нещодавно оновив базу даних, — вона показала на робота, що стояв поруч і все ще дружньо посміхався.

— Я не розмовляю з речами, — холодно й невдоволено відповів Златан.

— Авжеж, — відповіла Лілія. — Тоді дозвольте показати вам вибір, пане.

Вона провела його до вітрини, на якій висіли запаковані в прозорий пластик імпланти.

— Ось цей, від «Серенгеті Корпорейшн», дуже популярний, — Лілія вказала на той, що висів у самому центрі. — Заряджається раз на місяць, може кілька годин живитися від тіла. Якщо залишите свій старий імплант, буде п'ятнадцять відсотків знижки.

— Мій старий імплант не підлягає обміну. Він був пошкоджений під час аварії. Я отримав серйозну травму мозку. Гадаю, вашому нейрохірургу варто це знати.

— Звісно, ми все врахуємо, — відповіла продавчиня.

Майже половина його обличчя була зі штучної шкіри, і йому весь час здавалося, що це дуже помітно. Він старався стояти до людей справжнім лицем. Штучна шкіра була схожа на ідеальну і трохи контрастувала з натуральною. Принаймні, Златан так думав.

— То скільки коштує цей ваш «Серенгеті»? — спитав чоловік.

— Чотирнадцять з половиною тисяч разом зі встановленням. Якщо заплатити перший внесок сьогодні, то можна імплантувати цього тижня.

Златан подумав і кивнув. Він підійшов до каси й приклав палець до сканера. Пролунав мелодійний сигнал. Гроші зняли з рахунку.

— Ви підійдете в п'ятницю, — уточнила продавчиня.

— Так, — відповів Златан.

Потім злегка посміхнувся і додав:

— До побачення.

— Гарного дня! — вигукнув андроїд.

Чоловік застібнув куртку й вийшов із магазину. Він думав повернутися на роботу, але отримав від начальника повідомлення: «У шведів Рагнарок».

Повідомлення висвітлилося на невеликому екрані на його механічній руці. Це означало, що у Скандинавському відділі зламався сервер. Ще один віртуальний світ перетворився на мішанину глюків. До завтра можна не приходити — його послуги не знадобляться.

Приморську вулицю заполонила юрба. Люди нікуди не поспішали, лише плавно сновигали через рідкий туман. Він ще пам'ятав часи, коли містом курсували таксі та автобуси, а зараз лишилися хіба що велосипеди.

Треба піти у «Вольвокс».

Звична думка.

Він спустився в метро і заскочив у старий вагон з групою підлітків і кількома андроїдами. Ті відрізнялися вишуканістю: охайний, прасований однотонний одяг, ідеально симетричні лиця, рівні зуби і грамотна літературна мова.

Найбільше він ненавидів роботів саме за цю прилизаність. За лякаючу лялькову досконалість.

Його дитинство — це були лише іграшки, пультова техніка, складні прилади і роботи для важкої праці.

Тоді було ясно, хто є хто.

Напівтемна зала у «Вольвоксі» була майже порожня. Світломузика часом вихоплювала поодинокі силуети за столиками й диванами біля яскраво розфарбованих стін.

Златан підійшов до барної стійки.

— Здорово! — привітав його бармен. — Ти сьогодні рано.

— Я не можу працювати без цієї штуки, — відповів Златан і тицьнув пальцем у скроню.

Бармен із розумінням посміхнувся.

— Тобі як завжди?

— Ні, дай мені те, що зараз усі курять. Воно розслабляє?

— Ще й як. Повний ульот. З яким тобі смаком?

— Щось фруктове.

— Я тобі тропічний мікс заколочу. Сідай у кабіну, я принесу.

Златан поспішно попрямував до оббитої червоною шкірою кабінки.

Він влягся там зручно і подумав: поїхати б на якийсь острів, де роботи заборонені, чи в Австралію.

Бармен поставив перед ним на скляний столик чудернацьку колбу з фіолетовою рідиною і керамічними трубками. Златан взяв одну з них і повільно затягнувся. Трохи потримав дим у собі, а потім видихнув. Йому стало легко. Роздратування минулося, і все навколо стало приємним, із чіткими кольорами.

Він полежав так трохи, насолоджуючись ефектом, аж поки до кабіни зі сміхом не ввалилася симпатична молода дівчина.

— Му-у-ушу-щина! — грайливо промовила вона. — Дайте затягнутися.

Він ліниво махнув рукою. Вона підсіла до його столу і вдихнула диму з трубки.

Світла, руда, кучерява, з ясними, вередливими очима, вона загиготіла. Її наномакіяж поступово пристосовувався до освітлення, підкреслюючи губи, очі та щоки.

Дівчина затягнулася, глянула йому в очі і сказала:

— Я так люблю зрілих чоловіків.

Златан видихнув дим їй прямо в лице і відрубав:

— Я не трахаю роботів.

— А чому ти думаєш, що я робот, любчику?

Вона дзвінко розсміялася і торкнулася пальчиком сивини на його короткій борідці.

— А може, я справжнісінька, пре-справжнісінька...

Вона спробувала його поцілувати. Чоловік відштовхнув її і сердито буркнув:

— Я тільки по живих.

— Я жива!

Вона приклала його руку до своїх грудей.

— Послухай, як б'ється моє серце.

— З живою було б цікавіше. Пердоляй, лялю.

Вона різко встала й пішла.

Златан продовжив курити. Йому подобалося те, що це одне з небагатьох місць, де грають живу музику. Музика, щоправда, чудернацька, але це краще, ніж бездушні пісеньки Кокоро. Мелодії наче зливалися з кольоровими візерунками диму, і в пам'яті проступало щось дуже миле і давно забуте.

Через хвилин десять у кабінку зазирнув андроїд. Він виглядав як молодик зі світлим волоссям, виточеними рисами обличчя і сірими очима.

— Вітаю, пане. Я помітив, що вам не дуже сподобалася одна з моїх дівчат.

— Вона не дівчина, а шматок силікону. І ти також.

— Взагалі-то, це не зовсім силікон. Поверхневі покриви наших моделей виготовлені з композитних біохімічних матеріалів, які мало чим відрізняються від людської шкіри. Це дає надзвичайно реалістичні відчуття. Я би хотів запропонувати вам іншу партнерку. Певен, що ви будете задоволені нашими послугами.

— Повертайся на завод, де тебе зробили, маріонетко! — відповів Златан.

Для андроїдів це була образлива приказка.

— Ви не повинні мене ображати. Моя пропозиція ввічлива і вигідна для вас. У нас великий вибір...

— Я людина, ти робот. Ти маєш мені коритися.

— Дійсно? — скептично похитав головою андроїд. — А збоку здається, наче навпаки.

У цю мить Златан чітко побачив своє відображення в очах робота. З блідою шкірою, механічною рукою і очною камерою він справді скидався на робота, а андроїд, навпаки, дійсно був схожий на людину. Точніше, на загартовану фотомодель.

Зрештою, Златан махнув рукою, і робот пішов. Він міг сперечатися, пропонувати, обговорювати, але не зашкодити. Завжди була межа, яку машина не переходила. Жоден не зробив нічого поганого людині, навіть не облаяв, а їх було мільйони.

«З новим імплантом я зможу себе контролювати», — подумав Златан.

Реклами було вдосталь: пристрій впливає на біохімію мозку. Ним навіть лікують депресію і шизофренію. Здоровим людям пропонують його з приводу відсутності негативних емоцій у повсякденні. Та що там у побуті — ним користуються навіть пожежники, і бригада перетворюється на дуже ефективний вогнегасник.

Медцентр «Няолян» виявився точнісінько таким же акуратним кубом, як і магазин. Тільки білим.

Нейрохірург довго читав його лікарську справу з маленького блискучого планшета з великою емблемою корпорації.

— Лікарю, у мене все добре? — тривожно спитав Златан. — Ви можете встановити імплант?

Хірург широко посміхнувся і закивав головою на знак згоди.

— Так, так. Мене просто зацікавив ваш випадок. Сама операція нескладна, оскільки за вашою пластиною є порт, де міститься попередній імплант.

— Як скоро я зможу повернутися до роботи?

— За потреби хоч завтра, але я б радив дочекатися понеділка. Ваш мозок має звикнути до нового пристрою.

— Супер. Я згоден.

Вони пройшли в операційну. Златан влягся на стіл.

— Штучна шкіра починається тут? — хірург провів пальцем посередині щоки.

— Це так помітно? — стурбовано спитав Златан.

— О ні, тільки для мене, як для спеціаліста. Пересічна людина не здогадається. Просто я знаю, що штучна шкіра старіє трохи повільніше за природну.

Златан відчув, як тепло тече по його венах. Наркоз почав діяти. Тепло повільно спливалося по тілу і, коли воно дійшло до шиї, він відключився.

Отямився вже в палаті.

Перше відчуття: як же добре! Настрій був чудовий, і хотілося щось з'їсти. Все довкола було яскравим і новим. Навіть протез — груба механічна рука — здавався тепер кльовою і стильною штукою, яка додавала його образу брутальності.

А роботи — ну і біс із ними, з роботами. Поїду в екопоселення, житиму на природі, без технологій.

Відчув, як по щоці щось стікає. Подумав спочатку, що то кров, але ні.

То був лише гель для регенерації шкіри.

Незабаром до палати зайшов лікар. Він поспішав, оглядаючи пацієнтів.

— Я так розумію, операція пройшла успішно? — спитав Златан.

— Так, звісно. Це було нескладно. Вам треба трохи відпочити, а увечері можете йти додому. Тільки бережіть себе.

— Ви чистий, без імплантів? — поцікавився Златан.

— Так, — відповів лікар, — саме так. На щастя, вони мені не потрібні.

— Я так і думав, — весело промовив Златан. — Залишилися ще справжні люди.

— Одужуйте.

Все. Пішли додому. Та треба щось замовити, щось грецьке.

Дорогою додому він побачив, як підлітки били якусь дівчину. Підійшовши ближче, він зрозумів, що це гіноїд.

Один із них, найкремезніший, повалив її на асфальт і копнув ногою в лице.

— Курва! — вигукнув він.

З обличчя робота відірвалася синтетична шкіра, а за нею був білий пластик. Підлітки зареготали. Ще один ударив її в живіт, а інший дістав ніж.

— Переріж їй дроти, вона буде смішно дригатись, — скомандував вожак.

Хлопець був нерішучий, і вожак забрав у нього ніж.

Гіноїд не могла опиратися. Робот не може ослухатися людини. Робот не може чинити опір.

— Агой! — крикнув до них Златан. — Відчепіться від неї.

— А вона що, твоя, діду? — нахабно відповів вожак.

Златан підійшов до вожака і металевою рукою забрав у нього ніж.

— Це не лялька. Вона нянька і коштує купу грошей. Ви вже заборгували.

— Ми скинемося, — відповів вожак, здивовано посміхаючись.

Златан різко вдарив його в груди. Той скорчився і заволав від болю.

— Пердоляй звідси, дєтсько! — крикнув Златан.

Підлітки переглянулися між собою і втекли.

Златан глянув в очі робота і сказав:

— Біжи додому.

Робот підкорився, буквально побіг.

«У них немає почуттів, їм не боляче», — сказав собі Златан, коли засинав.

Імплант згладжував події. Побите лице, гримаса болю. Нянь спеціально роблять милими, щоб діти до них тяглися.

Зранку його вже нічого не тривожило. Імплант працював добре. Гарний настрій і хороший апетит.

Коли він сів в офісне крісло і підключився до комп'ютера, то відчув себе готовим творити нові світи.

Його робота починалася зі спогадів. Звуки, кольори, форми, патерни, образи обростали взаємозв'язками. З'являлися тіні, світлі відтінки, розміри і пропорції, формувалися об'єкти. Об'єкти починали взаємодіяти, з'являлися локації і сюжети.

Свого часу він багато подорожував, щоб мати розмаїтий досвід. Тепер він формував віртуальні світи для ігор і навчання. Упродовж робочого дня він створив декілька деталізованих ігрових кімнат для гри-головоломки, багатоповерховий будинок жахів та невеликий історичний музей.

Робота була така захоплива, що навіть не захотілося відриватися на щогодинні перерви.

За п'ять годин він втомився, і образи в голові стали менш чіткими. А потім з'явилися спогади про вчорашнього гіноїда. Розірване лице і зламаний палець.

Він хотів спочатку видалити їх, але потім передумав і зберіг їх в окремому файлі. Раптом пригодяться.

Зрештою, імплант повідомив йому, що слід відпочити. Златан вимкнув його, попрощався з колегою та побрів додому.

Дорогою він побачив великий пікет. Протестували проти якогось закону про роботів.

«Це було смішно. Вони думають, що в цій країні можна чогось добитися протестами», — подумав він.

На розі застрягла автоматична снігоприбиральна машина. Він знав, що з машинами таке часто траплялося через малолітніх придурків, які хакнули дорожні знаки і реготали з того, як вантажівки врізаються одна в одну і плутають маршрути.

Метро повільно тягло вагони під містом. Поруч сиділа якась жінка, вона втомлено нахилилася до його плеча.

Все це було схоже на те, що колись було справжнім.

У вагоні смерділо потом, металом і гумою. Він витягнув інгалятор, бризнув собі до рота. Мікс.

Смачна, ніжна, ароматна олія охопила його язик, запах ударив у ніздрі й заповнив голову свіжістю. Пахло морем і квітами.

Заплющив очі, уявив себе там, на березі Чорного моря, де провів дитинство. Згадав величезний білий корабель, що відвіз його в Туреччину. Перша подорож. Йому було цікаво і водночас страшно, коли зник берег.

Вийшов на потрібній станції. Квартира на п'ятому поверсі. Вікнами на захід.

Піднявся сходами. Він давно хотів змінити набридлу мелодію в ліфті.

Ех, вдома.

Чоловік швидко приготував вечерю з супродуктів і ввімкнув старий телевізор. Там знову транслювали якісь новини.

Поважні люди, яких він звик бачити і яких зовсім не поважав, обговорювали політику, якою він давно не цікавився. Зате це допомагало почуватися долученим до життя.

Пролунав неприємний звук.

Дверний дзвінок.

Це була набридлива мелодія домофона, яку він давно хотів змінити.

Він підійшов до дверей, глянув у домофон. За дверима стояв молодик у білих штанях і чорній куртці з електропідігрівом.

Він мав просте, худорляве лице з розкосими очима і великим татуюванням на щоці. Якісь візерунки.

Нерішуче всміхався. В руках тримав велику широку пляшку з коротким горлом і затичкою. Етикетка була дещо дивною.

— Пане Златане, — звернувся молодик. — Я Ерік. Хочу віддячити за те, що ви врятували мою дружину.

— Я не рятував нічию жінку, — відповів Златан.

— Це було вчора. Діти хотіли її пошкодити. Ви їх відігнали.

Златан глянув на пляшку і подумав, що це, мабуть, хороше пійло.

— Заходь, — запросив він.

Двері відчинилися, Ерік похапцем заскочив усередину, тицьнув пляшку в руки Златану, роззувся і повісив куртку.

— Та ти ж не живеш із лялькою? З роботом? — спитав Златан.

— Вона як людина, навіть краще, — усміхнувся Ерік.

Вони зайшли у вітальню, де стояв старий диван, круглий дерев'яний столик, м'яке шкіряне крісло. За вікном сніжило.

Златан приніс із кухні дві великі склянки з товстого скла.

— А як ти мене знайшов?

— Ви ж створили «Ніч Сварога». Сюжети, дизайн і діалоги, — додав Ерік.

Златан відкоркував пляшку і понюхав. Пахло приємно.

— Що це?

— Сливовиця.

Він налив собі трішки і почав смакувати. Фруктовий запах нагадував йому дитинство.

Ерік влив собі десь пів склянки і випив залпом. Почервонів, закашлявся.

— Ви, молодь, взагалі пити не вмієте, — зауважив Златан.

— Е-е, алкоголь вийшов із моди, — відповів Ерік.

— Алкоголь ніколи не вийде з моди. Ми пили його за тисячу років до цих ваших таблеток, так і будемо пити тисячу років після.

— Дезінгібітори — це диво сучасної хімії. Алкоголь діє грубо, а дежки — це вибірковий вплив на нейронні мережі мозку.

— І вони перетворюють вас на щасливих ідіотів, розмовляєте, як сектанти.

— Зате під дежками ніхто ще нікого не вдарив і тим більше не вбив.

Златан хмикнув і сьорбнув ще.

— Мені не подобається ваша цивілізація. У мої часи люди вміли працювати своїми руками, а не скидали все на роботів.

— Якщо вам не подобаються роботи, то чому ви врятували мою дружину?

— Бо дітей треба вчити поважати чужу власність.

— Скільки вона коштує? Тисяч п'ятсот?

— Майже. Мені її батьки подарували, вона мене виховала.

— Так, отож. Дітей мають виховувати не роботи, а батьки. Вони нас усіх погублять.

— Невже ви один із тих, хто все ще вірить, що андроїди повстануть?

— Ні. Бо я не морон. І розробники не дурні. Неможливо бути водночас настільки розумним, щоб створити робота, і настільки тупим, щоб не вжити заходів безпеки. Це лише в кіно бувають аутичні генії, які не розуміють, яку загрозу несе їхній винахід.

— Тоді що? — спокійно спитав Ерік.

— Вони працюють і думають за всіх нас. А ми деградуємо. Що буде, якщо спалах на Сонці виведе з ладу всю електроніку? Ви ж навіть сніданок приготувати не зможете.

Златан допив сливовицю, і тут у домі раптом згасло світло.

— Це надовго? — спитав Ерік.

— Я не знаю. Тобі краще піти.

Златан провів його під'їздом, підсвічуючи дорогу великим ліхтарем.

— Спасибі за пляшку, — сказав він.

— Та нема за що. Я виграв її у сусіда.

— Знайди собі справжню жінку, хлопче.

— Я обов'язково знайду, — махнув рукою і, похитуючись, пішов Ерік.

Повернувшись до квартири, Златан випив ще склянку і заснув.

Прокинувся він від яскравого світла і шуму. За стіною сварилися сусіди.

Підійшов до вікна і завмер від здивування. На вулиці лежали роботи — кілька десятків. А ще кілька стояли зігнутими, наче зависли посеред руху.

На тротуарі валявся робот кур'єр з великим зеленим рюкзаком.

Люди голосно сварилися, кричали до роботів, намагалися їх підняти і змусити працювати. Нічого не виходило.

Новини, — подумав Златан.

Увімкнув екран.

Ведучі розповідали, що роботи вийшли з ладу у Гданську, Варшаві, Києві та Братиславі. Не в цілих містах, тільки в деяких районах.

— У них вийшло! — радісно вигукнув Златан.

Вчорашній блекаут не був випадковим. Австралійські хакери постаралися.

Наспівуючи якусь веселу мелодію, він приготував собі сніданок: омлет із тушкованим м'ясом і фруктовий салат. Було дуже смачно.

Дорогою на роботу він помітив, як в одному з кіосків якийсь вірменин безуспішно намагався приготувати каву в турці на переносній електричній плиті. Біля нього стояла черга.

Коричнева рідина закипіла і вилилася за край турки. Полилася по плиті, зашипіла.

Вірменин щось крикнув, швидко налив каву в паперовий стаканчик і подав його клієнтові.

Златан ледь не розреготався.

Сьогодні буде цікавий день.