ВІД АРКАДІЇ ДО ТЕАТРУ

I. ДЕНЬ

Я прокинувся від холодильника.

Не від вибуху, не від телефону, не від сусіда згори, якому о сьомій ранку неодмінно треба пересунути шафу з одного кінця квартири в інший.

Від холодильника.

Він гудів на кухні старим рівним басом, потім клацав, замовкав секунд на двадцять і починав знову.

Я лежав і слухав.

Квартира була порожня.

Не порожня взагалі. У ній було повно речей.

Книжки. Чашки. Куртка в передпокої, яку ніхто не забрав. Пара дитячих кросівок у нижній шухляді. Банка кориці, прострочена ще бозна-коли. Три магніти на холодильнику: Варшава, Стамбул і якийсь дельфін із написом ODESA, куплений, здається, тут же, в Аркадії.

Людей не було.

∅

Я перевернувся на бік.

Телефон показував 07:43.

Неділя.

Другий день із трьох.

Учора приїхав.

Завтра ще тут.

Післязавтра назад.

Цього було досить.

З кухні знову:

г-г-г-г-г-г.

Клац.

Тиша.

Я встав.

Босими ногами по ламінату.

Підлога холодна.

На одному стику дошка трохи піднялася — колись залили водою. Я наступив на неї.

Хруснула.

— Жива.

Кому сказав — незрозуміло.

Пішов у туалет.

Потім у ванну.

Подивився в дзеркало.

Обличчя як обличчя.

Не стало мудрішим.

Це добре.

Вода довго була холодною, потім раптом пішла гаряча.

Я відсмикнув руку.

— О.

Умився.

На полиці стояла її зубна щітка.

Синя.

Можна було викинути.

Не викинув.

Не тому, що пам’ять.

Просто не моя.

На кухні відкрив холодильник.

Яйця.

Масло.

Сир.

Пів банки гірчиці.

Дві пляшки мінералки.

Лимон, уже трохи дерев’яний.

І контейнер, який учора передала сусідка.

Я відкрив.

Котлети.

Чотири.

— Оце людина думає про майбутнє.

Поставив сковорідку.

Два яйця.

Котлета.

Хліб знайшов у морозилці. Відламав два шматки, кинув у тостер.

Чайник.

Чорний чай.

На дні шухляди знайшлася стара срібна ложка.

Потемніла.

Я провів великим пальцем по черешку.

Ag 47

Поклав її в чашку.

Нічого не сталося.

Срібло залишилося сріблом.

Чай — чаєм.

Я з’їв яйця, котлету, хліб із маслом, потім ще половину котлети, бо залишати половину було безглуздо.

За вікном уже світило сонце.

На балконі стояв стілець.

Пластиковий.

Один.

Я виніс чай.

Сів.

Море між будинками було видно вузькою смугою. Якби трохи нахилитися вправо — ширше.

Я нахилився.

Так.

Море.

🜄

Десь унизу сигналив автомобіль.

Другий відповів.

Потім обидва замовкли.

На сусідньому балконі чоловік у майці витрушував рушник.

Побачив мене.

Кивнув.

Я кивнув.

Усе.

Так, мабуть, і має працювати дипломатія між сусідами.

На телефоні були повідомлення.

Не відкривав.

Новини теж.

Вони нікуди не подінуться.

Сидів, поки чай не став теплим.

Потім холодним.

Можна було підігріти.

Не став.

Допив.

У кімнаті відкрив шафу.

Джинси.

Футболка.

Шкіряна куртка.

На ноги — старі New Balance, в яких я вже проходив стільки, що виробник мав би надіслати мені листа з проханням нарешті їх поховати.

Я зав’язав шнурки.

Лівий тугіше.

Правий послабив.

Коліно останнім часом не любило, коли я надто багато про нього забував.

Телефон.

Ключі.

Картка.

Цигарети.

Окуляри.

Вийшов.

Ліфт їхав із шістнадцятого.

Потім зупинився на дванадцятому.

На дев’ятому.

На сьомому.

Я стояв і дивився, як цифри повзуть униз.

16

12

9

7

…

На четвертому він застряг.

Я почекав.

Нічого.

Натиснув кнопку.

Ще раз.

— Ну?

Ліфт подумав.

Приїхав.

Усередині стояла дівчина років десяти з самокатом.

— Добрий день.

— Добрий.

Вона вийшла.

Я зайшов.

На дзеркалі хтось пальцем намалював серце.

Криве.

Я витер рукавом одну лінію.

Навіщо — не знаю.

Серце стало ще кривішим.

— Так краще.

Двері зачинилися.

На вулиці було тепліше, ніж я думав.

Я розстебнув куртку.

До Аркадії пішов не найкоротшим шляхом.

Бо навіщо тоді взагалі виходити?

У дворах пахло кавою, пилом і чиїмось сніданком.

Біля смітників сиділа біла кішка з одним чорним вухом.

Вона подивилася на мене.

Я на неї.

Ніхто нічого не запропонував.

Біля кав’ярні хлопець виставляв стільці.

— Уже працюєте?

— Ага.

— А кава?

— Теж.

Я подумав.

— Потім.

— Як скажете.

Мені сподобалося, що він не почав переконувати.

Аркадія вранці ще не встигла повністю стати Аркадією.

Музика десь грала, але тихо.

Двірники мили плитку.

Двоє хлопців тягли ящики.

Жінка у спортивному костюмі йшла назустріч із маленьким собакою, який виглядав так, ніби всі рішення в їхніх стосунках ухвалює саме він.

Море вже було переді мною.

Я зупинився.

Не від урочистості.

Хотілося закурити.

Закурив.

Вітер одразу забрав дим.

🜁

Постояв.

Море було синє.

Не «сталеве».

Не «байдуже».

Не «вічне».

Синє.

Місцями зелене.

Сонце било по воді так, що доводилося мружитися.

На пляжі кілька людей.

Хтось уже ліз у воду.

— От психи.

Чоловік поруч почув.

— Нормальна вода.

— Скільки?

— Не знаю. Я не термометр.

— Справедливо.

Він зняв футболку й пішов купатися.

Я залишився.

Потім рушив у бік Траси здоров’я.

53 漸 · ᚱ

Перші хвилин двадцять ноги йшли самі.

Добре.

Рух — це дивна річ.

Поки сидиш удома, сім кілометрів здаються відстанню.

Коли йдеш — це просто наступний крок.

Потім ще.

Потім ще.

Зліва море.

Справа схил.

Попереду велосипедисти, бігуни, люди з дітьми, люди без дітей, собаки всіх можливих розмірів.

Один пес ніс у зубах палицю завдовжки майже з себе й категорично відмовлявся враховувати ширину дороги.

Я пропустив його.

— Дякую, — сказала жінка позаду.

— Це не вам. Це йому.

Вона засміялася.

Пес — ні.

На турніках чоловік підтягнувся разів п’ятнадцять.

Я автоматично порахував.

Не треба було.

Він зістрибнув, потрусив руками.

Я пройшов повз.

Метрів через сто побачив порожню лавку.

Не сів.

Ще рано.

Телефон коротко завібрував.

Повідомлення.

Поглянув.

Відбій.

Добре.

Поклав назад у кишеню.

За хвилину дівчина на роликах мало не врізалася в мене.

— Ой!

— Живі?

— Так.

— Тоді нормально.

Вона поїхала далі.

Я теж.

На одному з поворотів море відкрилося ширше.

Зупинився біля огорожі.

Внизу хвиля билася об бетон.

Не сильно.

Шурх.

Відійшла.

Шурх.

Знову.

Я дістав телефон.

Хотів сфотографувати.

Не сфотографував.

Побачити й мати фотографію побаченого — не зовсім одне й те саме.

Але й фотографія нічого не псує.

Я все ж зробив кадр.

Кривий горизонт.

— Майстер.

Вирівняв телефон.

Другий кадр.

Гірший.

Залишив перший.

.... . .-. .

Пішов далі.

Ближче до Ланжерона людей стало більше.

Запах кави.

Кукурудза.

Щось смажене.

Діти.

Самокати.

Чоловік продавав магнітики.

«Одеса».

Я взяв один.

Якір.

— Сто п’ятдесят.

— За що?

— Ручна робота.

Я перевернув.

Made in China.

Подивився на нього.

Він на мене.

— Дуже далеко руками робили.

Він засміявся.

— Сто двадцять.

— Не треба.

— Сто.

— Мені взагалі магніт не потрібен.

— Тоді вісімдесят.

— Ви небезпечна людина.

Я пішов.

За спиною:

— Сімдесят!

Не обернувся.

Через кілька метрів подумав, що за сімдесят уже можна було взяти.

Повернутися?

Ні.

Це була б уже не покупка, а поразка в переговорах.

У кафе біля моря взяв еспресо й воду.

Сів надворі.

За сусіднім столиком дві жінки обговорювали чоловіка на ім’я Боря.

З розмови я зрозумів, що Боря одночасно жадібний, геніальний, невдячний, хороший батько, поганий чоловік і «взагалі золото, якщо його не чіпати».

Хотілося побачити Борю.

Не побачив.

Я випив каву.

Ноги вже нагадували, що вони теж беруть участь у цьому дні.

Зняв куртку.

Поклав поруч.

На футболці маленька пляма від ранкового яйця.

Тільки зараз помітив.

Потер пальцем.

Стало більше.

— Чудово.

Офіціант проходив повз.

— Серветку?

— Видно?

— Тепер так.

Дав серветку.

Я витер.

Майже.

Під столом валялася пластикова кришечка.

Хотів підняти.

Не підняв.

Через секунду все ж підняв і кинув у смітник.

Не тому, що треба рятувати планету.

Просто була біля ноги.

Пішов далі.

У парку Шевченка тінь була холодніша.

Дерева вже мали ту літню густоту, коли місто на кілька метрів перестає бути кам’яним.

Двоє старих грали в шахи.

Я зупинився.

Не надовго.

Один пересунув пішака.

♙ e4

Другий навіть не подивився на дошку.

Відповів.

— Він поспішив, — сказав хтось поруч.

Я озирнувся.

Ще один старий.

Стояв із пакетом насіння.

— Чому?

— Бо молодий.

Я подивився на гравців.

Їм обом було за сімдесят.

— А.

Старий усміхнувся.

— У шахах усі молоді, поки не програли.

Я хотів запам’ятати.

Потім подумав: надто добре звучить.

— Ви це зараз придумали?

— Звісно.

Оце мені сподобалося більше.

Я пішов.

Біля пам’ятника хлопчик упустив морозиво.

Кулька впала на асфальт.

Він дивився.

Мати дивилася.

Я теж.

Хлопчик почав набирати повітря.

Мати швидко сказала:

— Зараз купимо інше.

Повітря вийшло.

Катастрофу скасовано.

На землі залишилася ванільна пляма.

Голуб підійшов.

Клюнув.

Йому було байдуже до драматургії.

Далі я йшов уже містом.

Будинки.

Балкони.

Штукатурка.

Вікна.

Десь сушиться білизна.

Десь кондиціонер капає прямо на тротуар.

Крапля впала мені на плече.

Я подивився вгору.

Шостий поверх.

— Дякую.

Ніхто не відповів.

На розі зайшов у маленький магазин.

Вода.

Банан.

Шоколадка.

На касі дівчина запитала:

— Пакет?

— Ні.

Спробував розкласти все по кишенях.

Не влізло.

— Пакет?

— Так.

Вона мовчки пробила пакет.

Не сказала «я ж казала».

Вихована людина.

На вулиці з’їв банан.

Шкірку ніс метрів двісті, поки не знайшов урну.

У якийсь момент почав думати, навіщо взагалі йду.

Можна було сісти в таксі.

До Оперного — кілька хвилин.

Ноги вже були не проти.

Я дістав телефон.

Відкрив застосунок.

Машина за чотири хвилини.

Ціна нормальна.

Палець завис над кнопкою.

Подумав.

Закрив.

Не геройство.

Просто хотілося дійти.

Може, перевірити, чи дійду.

Це вже інша справа.

ᚾ

Через десять хвилин я пожалкував.

Ще через п’ять — перестав.

Ноги розігрілись.

Ритм повернувся.

Дихання рівне.

Десь за спиною море вже не було видно.

Але я знав, де воно.

Хотілося написати: «море залишилося за спиною».

Не написав.

Я ж нікуди не писав.

Просто йшов.

Біля одного будинку побачив афішу.

ОДЕСЬКА ОПЕРА.

Сьогодні.

«ТРАВІАТА».

18:00.

Я подивився на годинник.

16:27.

До театру залишалося хвилин двадцять ходи.

Я не планував оперу.

Взагалі.

План був море, пройтися, щось поїсти, повернутися.

План — це часто список того, що не сталося.

Я сфотографував афішу.

Пішов далі.

Через п’ять хвилин зупинився.

Відкрив сайт.

Квитки були.

Не найкращі.

Не найдешевші.

Балкон.

Один.

Це зручно.

Коли ти один, «один квиток» не потребує переговорів.

Купив.

QR-код з’явився на екрані.

Чорні квадрати.

Біле поле.

Я збільшив.

Нічого не зрозумів.

Машина зрозуміє.

01001000 01000101 01010010 01000101

Не знаю, навіщо подумав саме так.

Телефон поклав у кишеню.

До початку лишалося більше години.

Їсти хотілося.

У невеликому закладі взяв суп і хачапурі.

Офіціант сказав, що хачапурі доведеться чекати двадцять хвилин.

— Давайте.

— До театру?

Я подивився на себе.

Джинси.

New Balance.

Шкіряна куртка на спинці.

— Так видно?

— У нас сьогодні половина гостей туди.

— А друга?

— Їсть.

Логічно.

Суп принесли швидко.

Харчо.

Гарячий.

Я з’їв повільно.

Потім хачапурі.

Потім зрозумів, що в театрі тепер буду не слухати Верді, а боротися зі сном.

Заплатив.

Вийшов.

Театр з’явився за поворотом майже зненацька.

Я бачив його сотні разів.

Може, тисячі.

І все одно кожного разу перші дві секунди дивився.

Потім уже починалися думки.

Архітектура.

Імперії.

Місто.

Історія.

Краса.

Гроші.

Смерть.

Мистецтво.

Людина дуже швидко засмічує побачене собою.

Я зупинився.

Подивився ще раз.

Будівля.

Світло на фасаді.

Люди біля входу.

Все.

20 觀

На сходах жінка фотографувала подругу.

— Трохи лівіше!

Подруга стала лівіше.

— Ні, моє лівіше!

Вона пішла вправо.

— Та ні!

Я обійшов.

Біля входу перевірили квиток.

На телефоні вискочило повідомлення про відбій, яке я вже бачив раніше.

Закрив.

Усередині дзеркала.

Золото.

Червоне.

Світло.

Парфуми.

Чужі голоси.

На секунду стало смішно від власних кросівок.

Подивився вниз.

Нормальні кросівки.

Нікому до них справи немає.

У гардеробі зняв куртку.

Жінка дала номерок.

Я подивився.

Ag 47.

— Щось не так?

— Ні.

Поклав номерок у кишеню.

— Тільки не загубіть.

— Постараюсь.

— Усі так кажуть.

Піднявся.

Балкон.

Моє місце було посередині ряду.

Звісно.

Довелося пройти повз сімох людей.

— Вибачте.

— Нічого.

— Перепрошую.

— Проходьте.

— Вибачте.

— Та йдіть уже.

Оце було чесно.

Сів.

Праворуч чоловік років шістдесяти в костюмі.

Ліворуч дівчина років двадцяти з татуюванням змії на зап’ясті.

Чоловік подивився на сцену.

Дівчина — у телефон.

Я — на люстру.

Потім на сцену.

Потім теж у телефон.

До початку три хвилини.

Повідомлення.

«Як доїхав?»

Я відповів:

«Нормально. В Одесі».

Подумав.

Дописав:

«В Опері».

Відправив.

Три крапки.

Відповідь:

«Ти??? В опері???»

Я засміявся.

Чоловік праворуч подивився.

— Перепрошую.

Відповів:

«Сам в шоці».

Вимкнув звук.

Світло згасло.

Розмови ще кілька секунд жили в темряві.

Потім теж стихли.

𝄽

Оркестр почав.

Я знаю «Травіату».

Не так, щоб розповісти, в якій тональності що написано.

Просто знаю.

Музика входила знайомими місцями.

Спочатку я дивився на сцену.

Потім перестав бачити декорації окремо.

Люди співали.

Зали.

Свято.

Віолетта.

Альфред.

Шампанське.

Любов.

Усе велике.

Усе трохи неправдоподібне.

Тому й опера.

У житті люди рідко встигають узяти правильну ноту перед тим, як сказати дурницю.

Дівчина ліворуч ворухнулася.

Її коліно торкнулося мого.

Вона одразу відсунула.

Я теж.

Ніхто не вибачався.

На сцені співали про любов.

У мене засвербіло під лопаткою.

Там, куди рукою не дістанеш.

Я терпів хвилину.

Другу.

Потім притис спину до крісла й потерся.

Чоловік праворуч скосив очі.

Мені стало смішно.

Не засміявся.

На сцені все було занадто серйозно.

Під час антракту вийшов у фоє.

Люди рухалися повільно.

Хтось фотографувався.

Хтось шукав шампанське.

Хтось туалет.

Я пішов по воду.

Черга.

Попереду жінка в довгій чорній сукні.

За нею хлопець у худі.

І я.

Одеса.

Жінка обернулася.

— Це черга за шампанським?

Хлопець сказав:

— Я за водою.

Я:

— Я теж.

Вона подумала.

— Тоді я не сюди.

І пішла.

Ми з хлопцем просунулися вперед.

— Опера врятувала, — сказав він.

— Від чого?

— Від черги.

Я купив воду.

На телефоні сім повідомлень.

Два робочі.

Одне з новинами.

Одне реклама.

Три від близьких.

Я відкрив тільки останні.

Фотографія.

Стіл.

Чайник.

Чиясь рука.

Підпис:

«Ми тут вечеряємо».

Я збільшив фото.

Рука.

Чашка.

Край тарілки.

Вікно.

Не Одеса.

Можна було відчути сум.

Я й відчув.

Трохи.

Це не завадило воді залишатися холодною.

Я випив половину пляшки.

Подумав написати:

«Я теж».

Стер.

Написав:

«Я в театрі. Травіата».

Відповідь прийшла швидко:

«Ти добровільно?»

Я:

«Так».

«Точно ти?»

«Поки так».

Відправив.

Дзвінок.

Пора назад.

Другий акт.

Потім третій.

Десь усередині вистави я перестав думати, чи мені подобається постановка.

Оце, мабуть, хороший знак.

Просто слухав.

Коли Віолетта залишилася майже сама, зал став тихішим.

Не абсолютно.

Хтось кашлянув.

Десь упала програма.

Жінка в першому ярусі щось прошепотіла.

А потім музика знову забрала все.

𝄐

На якусь мить мені здалося, що я знаю, про що це.

Одразу стало підозріло.

Я перестав знати.

Так краще.

Жінка на сцені співала.

Мені боліла права стопа.

Чоловік праворуч непомітно витер око.

Дівчина ліворуч сиділа нерухомо.

За стіною театру місто продовжувало робити все, що робить місто.

Таксі.

Їжа.

Телефони.

Хтось народжувався.

Хтось сварився.

Хтось спав.

Можливо, десь далеко знову щось летіло.

Тут співали.

Не замість усього цього.

Одночасно.

Коли завіса пішла вниз, люди почали плескати.

Я теж.

Спочатку сидячи.

Потім усі встали.

Я встав.

Стопа сказала:

не треба.

Я сказав подумки:

ще хвилину.

Вона витримала.

Актори виходили.

Кланялися.

Квіти.

Оплески.

Знову виходили.

Знову кланялися.

Я вже не знав, скільки разів треба плескати, щоб бути культурною людиною.

Плескав разом з усіма.

43 夬 · ♮

Не знаю, чому саме це.

Може, тому що все вже було сказано.

А може, просто захотілося вийти.

Вийшов із ряду останнім.

У гардеробі черга.

Номерок.

Жінка взяла.

Подивилася.

Зникла між куртками.

Повернулася з моєю.

— Не загубили.

— Сам здивований.

Надів.

На вулиці було темно.

Театр світився.

Люди розходилися.

Таксі під’їжджали одне за одним.

Я дістав телефон.

21:41.

Кроків: 24 683.

— Нормально.

Стопа:

ні.

Я замовив машину.

Цього разу без філософії.

Вісім хвилин.

Скасував.

Не тому, що хотів іти пішки до Аркадії.

Я не ідіот.

Просто захотілося ще трохи пройти містом.

До Приморського.

Повільно.

На Дерибасівській було людно.

Музика.

Кафе.

Діти.

Хтось сміявся.

Чоловік ніс величезний букет.

Дівчина поруч із ним — пакет із супермаркету.

Букет був красивіший.

Пакет, ймовірно, корисніший.

Я купив морозиво.

Фісташкове.

З’їв, поки йшов.

Трохи капнуло на палець.

Злизав.

На розі сидів музикант із гітарою.

Грав щось знайоме.

Не згадав що.

Кинув йому сто гривень.

Не тому, що він грав добре.

Грав нормально.

Просто були.

На Приморському вітер став сильнішим.

Море звідси не видно так, як з Аркадії.

Але воно десь там.

☽

Я сів на лавку.

Стопа нарешті заспокоїлася.

Зняв окуляри.

Протер футболкою.

Знову вдягнув.

Люди проходили.

Молода пара.

Двоє чоловіків.

Жінка з дитиною.

Собака.

Ще собака.

Собак сьогодні було багато.

Може, завжди багато.

Просто сьогодні помічав.

Телефон завібрував.

«Ну як опера?»

Я подумав.

Можна було написати багато.

Про Віолетту.

Про Верді.

Про те, що життя триває.

Про порожню квартиру.

Про три дні.

Про море.

Про дорогу.

Про те, як людина може пройти пішки майже все місто, щоб кілька годин дивитися, як інші люди співають про те, що вона сама не вміє нормально сказати.

Надрукував:

«Добре».

Подумав.

Додав:

«Довго».

Відправив.

Відповідь:

«Старий».

Я:

«Ноги старі. Я нормальний».

Смайлик.

Я сховав телефон.

Через п’ять хвилин викликав таксі.

Приїхала біла Toyota.

Водій:

— Аркадія?

— Так.

Сів назад.

Місто пішло за вікном.

Світло.

Дерева.

Перехрестя.

Зупинки.

Десь двоє людей сперечалися біля машини.

Десь жінка бігла через дорогу.

Десь хлопець цілував дівчину так, наче завтра заборонять.

Можна було придумати про них історії.

Не став.

Не знаю.

Машина їхала.

У салоні тихо грала музика.

— Не заважає? — запитав водій.

— Ні.

— Можу голосніше.

— Не треба.

Він кивнув.

Добре.

Біля дому я розрахувався.

Вийшов.

Ноги були важкі.

Ліфт цього разу прийшов одразу.

Диво.

Не знак.

Просто ліфт був на першому.

У квартирі холодильник знову гудів.

Клац.

Тиша.

Я зняв куртку.

Кинув ключі на полицю.

На кухні відкрив контейнер.

Ще дві котлети.

Подумав.

Взяв одну.

Холодну.

Відкусив прямо так.

Нормально.

Відкрив мінералку.

Сів на балкон.

Нічне море між будинками було майже чорне.

Світло на воді.

Десь далеко музика.

У телефоні 23:08.

Завтра ще один день.

Післязавтра дорога.

Не зараз.

24 復

На сусідньому балконі знову вийшов той чоловік у майці.

Тепер із чашкою.

Побачив мене.

— Гуляли?

— Ага.

— Далеко?

Я подумав.

— До Оперного.

Він подивився на мої кросівки.

— Пішки?

— Пішки.

— Назад теж?

— Ні.

— А.

У цьому «а» було правильне співвідношення героїзму й здорового глузду.

Він відпив.

Я теж.

Тільки в мене була мінералка.

— Що давали?

— «Травіату».

— Гарно?

Я подивився на море.

Потім на котлету в руці.

— Гарно.

Він кивнув.

— Добраніч.

— Добраніч.

Пішов.

Я залишився.

Не хотілося спати.

Але й думати особливо не хотілося.

Доїв котлету.

Крихта впала на футболку.

На ту саму пляму від яйця.

Тепер уже можна було не відтирати.

Я засміявся.

Тихо.

Ніхто не почув.

І добре.

🜃

На столі всередині квартири лежала срібна ложка.

У чашці засох темний слід ранкового чаю.

На телефоні фотографія моря була крива.

В Оперному, мабуть, уже гасили світло.

Десь інде накривали на стіл.

Холодильник знову ввімкнувся.

Г-г-г-г-г-г.

Я сидів.

Море було там.

Квартира була тут.

Я теж.

Нічого з цього не потребувало продовження.

А завтра можна було встати й подивитися.

---

II. ПРОХІД

Я зайшов у двір, бо через нього було коротше.

Принаймні так сказав чоловік біля газетного кіоску.

— Вам на Грецьку?

— Так.

— Тоді не обходьте. Тут наскрізь.

Він показав рукою в арку.

Звичайна одеська арка.

Темна настільки, щоб удень увімкнути ліхтарик на телефоні й одразу відчути себе дурнем.

Я зайшов.

Позаду залишилася вулиця.

Попереду був двір.

Посеред двору стояла стара сіра Toyota.

Не біла.

Я це чомусь помітив.

Машину накрили чохлом.

На чохлі лежав кіт.

Рудий.

Одне вухо надгризене.

Я зупинився.

Кіт подивився на мене.

Я на нього.

Десь я вже бачив це вухо.

Або не це.

Коти повторюються частіше, ніж люди.

Праворуч сушилася білизна.

Ліворуч — три двері.

Прямо — ще одна арка.

Нормально.

Я пішов прямо.

🜃

У другому дворі було тихіше.

Стіл.

Дві лавки.

Виноград над головою.

Порожня клітка для птахів висіла на дроті.

Двері з номером 1.

Потім 2.

Потім 3.

Я не шукав номерів.

Просто помітив.

Біля третьої двері жінка поливала щось у пластикових відрах.

— Вибачте, тут можна пройти на Грецьку?

Вона подивилася на мене.

Потім на арку, з якої я прийшов.

— Можна.

— Куди?

— Туди.

Показала лійкою.

На двері з номером 5.

— Через двері?

— Біля дверей.

Справді.

За дверима був вузький прохід, якого я спочатку не побачив.

— Дякую.

— Нема за що.

Я рушив.

За спиною вона сказала:

— Тільки там наліво.

Я зупинився.

— Одразу?

— Ні.

— А коли?

Вона подумала.

— Побачите.

Це була погана інструкція.

Але іншої не було.

29 坎 · ᛇ

Прохід виявився довшим, ніж здавався.

Стіна зліва.

Стіна справа.

Над головою балкони, кондиціонери, труби, мотузки.

З однієї труби капало.

Крап.

Крап.

Крап.

🜄

Я пройшов метрів тридцять.

Поворот.

Ще один двір.

Тут стояла дитяча коляска без коліс.

Усередині лежали порожні банки.

Поруч — велосипед без сідла.

Люди в цих дворах явно не викидали речі.

Вони давали їм час подумати.

Я пішов ліворуч.

Бо жінка сказала наліво.

Щоправда, вона сказала не одразу.

Я не знав, чи це вже «не одразу».

Телефон показував карту.

Синя точка стояла всередині будинку.

— Чудово.

Я зробив кілька кроків.

Точка повернулася на дев’яносто градусів.

Потім ще.

Потім вирішила, що я на сусідній вулиці.

Сховав телефон.

Попереду були сходи.

Вгору.

І прохід униз.

Я вибрав униз.

Чому?

Бо вгору було явно не на Грецьку.

Це здавалося логічним.

Через дві хвилини я вже не був настільки впевнений у логіці.

Унизу стояли три сміттєві баки й чоловік у білому фартусі.

Курив.

За його спиною були двері ресторанної кухні.

Пахло часником.

Добре пахло.

— Вихід на Грецьку де?

Він затягнувся.

— Який?

— Вихід.

— Я зрозумів. На яку частину?

Я мовчав.

Не знав, що в Грецької є частини, для яких потрібні різні виходи з одного підвалу.

— До Оперного.

— А.

Тепер усе стало зрозуміло.

Йому.

Він показав сигаретою на сходи.

— Назад.

— Я звідти.

— Значить, правильно.

— Але ви показуєте назад.

— Так вам туди й треба.

— Туди, звідки я прийшов?

— Нє.

Він трохи подумав.

— Ви не так прийшли.

Я подивився на сходи.

Вони були ті самі.

Принаймні дуже схожі.

— Добре.

— Там на другому поверсі двері.

— Я не йшов другим поверхом.

— От бачите.

Логіка знову з’явилася.

Не моя.

Але хоч якась.

Я піднявся.

На першому поверсі — двері.

На другому — теж.

На них було написано:

ВИХІД

Я відчинив.

За дверима була кухня.

Жінка різала петрушку.

Вона підняла голову.

Я:

— Перепрошую.

Вона:

— Туалет далі.

— Я не в туалет.

— Тоді ви не сюди.

— Тут написано «Вихід».

Вона подивилася на двері з її боку.

— Тут написано «Склад».

Ми кілька секунд мовчали.

— Добре.

— Буває.

Я зачинив двері.

Напис ВИХІД залишився переді мною.

Я торкнувся літери «Х».

Фарба облупилася.

Пішов вище.

---

На третьому поверсі був коридор.

Не під’їзд.

Саме коридор.

Довгий.

Підлога в дрібну коричневу плитку.

Двері.

8.

Потім 13.

Потім чомусь 7.

На стіні висіло дзеркало.

Я пройшов повз.

Повернувся.

Подивився.

Нічого особливого.

Я.

Коридор.

Вікно позаду.

У дзеркалі з глибини коридору падав маленький прямокутник світла.

Не яскравий.

Просто світліший за все інше.

Я обернувся.

Ніякого прямокутника не побачив.

Знову подивився в дзеркало.

Є.

— Добре.

Я пішов у той бік.

---

Двері 13 були прочинені.

Всередині хтось слухав фортепіано.

Не живе.

Запис.

Дитина багато разів повторювала один і той самий фрагмент.

Чотири ноти.

Помилка.

Знову.

Чотири ноти.

Помилка.

Знову.

𝄽

Я пройшов.

Коридор повернув праворуч.

Потім ще раз праворуч.

Потім ліворуч.

На стіні хтось олівцем написав:

→

Під стрілкою інша рука дописала:

НЕ ТУДИ

Я засміявся.

Пішов туди.

Бо що ще робити з таким написом?

За поворотом сидів хлопчик років дванадцяти.

На підлозі.

Грав у шахи сам із собою.

— Привіт.

— Добрий день.

— Ти знаєш, як звідси вийти?

Він пересунув коня.

♘ f3

— Куди?

— На вулицю.

— Яку?

Я подивився на нього.

— Ви всі тут домовилися?

— Про що?

— Нічого.

Він показав пальцем за спину.

— Там сходи.

— Вниз?

— Можна вниз.

— А ще?

— Вгору.

— А якщо мені назовні?

Він знизав плечима.

— Залежить від того, де ви.

Хороша відповідь.

Абсолютно непотрібна.

— Дякую.

— Будь ласка.

Я пішов до сходів.

На першій сходинці обернувся.

— Хто виграє?

Він подивився на дошку.

— Поки ніхто.

---

Вгору було світліше.

Тому я пішов вниз.

Не знаю чому.

Мабуть, уже з принципу.

На майданчику між поверхами було вікно.

Через нього видно двір.

Той самий?

Унизу стояла сіра Toyota.

На ній лежав рудий кіт.

Я зупинився.

Подивився уважніше.

Може, інша Toyota.

Може, інший кіт.

Коти взагалі погано придатні для географічної прив’язки.

Я відкрив вікно.

— Кс-кс.

Кіт підняв голову.

Одне вухо було надгризене.

Це нічого не доводило.

Я зачинив.

Телефон.

17:16.

Я був у дворі хвилин двадцять.

Або сорок.

Карта сказала:

«Маршрут не знайдено».

— Взаємно.

---

На нижньому поверсі була пральня.

Не комерційна.

Просто кімната з трьома машинками.

Одна працювала.

Кругле скло.

Всередині крутилися білі простирадла.

Повільно.

Потім швидше.

Потім знову повільно.

◯

Я дивився секунд десять.

Зайшов чоловік із кошиком.

— Ви до кого?

— Ні до кого.

— А.

Поставив кошик.

— Загубились?

— Схоже.

— Це легко.

— Вийти?

— Загубитися.

Він відкрив машинку.

— А вийти?

— Теж.

— Як?

Він вийняв рушник.

— Я завжди виходжу через свій під’їзд.

— Дуже допомогли.

— Радію.

Я вже пішов, коли він сказав:

— А ви світло дивіться.

Я обернувся.

— Яке?

— Ну, де світліше.

— Це ваша система навігації?

— Я тут живу сорок років.

— І працює?

— Поки живий.

Справедливо.

Я повернувся до сходів.

---

56 旅 · ᚱ

Тепер я пішов угору.

Поверх.

Ще.

Ще.

На четвертому двері були відчинені на дах.

Я вийшов.

🜁

Вітер.

Антени.

Тарілки.

Білизна.

Одеса лежала шматками між дахами.

Купол.

Дерева.

Море десь за будинками, але звідси його не видно.

Я підійшов до краю.

Не близько.

Достатньо, щоб зрозуміти: я перебуваю приблизно там, де й думав.

Це вже було досягнення.

Унизу вулиця.

Метрів тридцять.

Може, сорок.

Люди йшли.

Таксі.

Автобус.

Жінка тягнула дитину за руку.

Світ існував.

Проблема була лише в тому, що я знаходився над ним.

---

На даху були ще одні двері.

Я відкрив.

Сходи вниз.

Інший під’їзд.

Принаймні запах був інший.

У старих будинків є запахи.

Кішки.

Пил.

Їжа.

Волога.

Газ.

Ремонт.

Час.

Цей пахнув фарбою й смаженою цибулею.

Добре.

Я спускався.

На стіні між поверхами:

---

Я зупинився.

Три риски.

Хтось міг просто перевіряти маркер.

Я пішов далі.

Поверхом нижче:

..-

Ще нижче:

Я подивився.

Потім назад угору.

---

..-

— Ну добре.

Не став діставати телефон.

Поки що.

---

На першому поверсі було двоє дверей.

Одні металеві.

Другі дерев’яні.

На металевих — домофон.

На дерев’яних нічого.

Я натиснув ручку металевих.

Замкнено.

Дерев’яні.

Відчинилися.

За ними ще один двір.

Звісно.

Я вийшов.

Там сиділи четверо людей за столом.

Чайник.

Доміно.

Хліб.

Помідори.

Один чоловік подивився на мене.

— Добрий вечір.

— Добрий.

Я вже не питав дороги.

Пішов прямо.

— Молодий чоловіче.

Обернувся.

Мене рідко називають молодим чоловіком.

Тому стало цікаво.

— Ви куди?

— Назовні.

Він кивнув так, ніби це цілком конкретна адреса.

— Через ворота не ходіть.

— Чому?

— Закриті.

— А де відкрито?

Він показав на маленькі зелені двері.

— Там.

— Дякую.

— Там теж закрито.

Я мовчав.

Він засміявся.

Інші теж.

— Жартую. Йдіть.

Я пішов.

За спиною дзенькнуло доміно.

---

Зелені двері були відчинені.

За ними вузький прохід.

У кінці — світло.

Той самий маленький прямокутник.

Не прожектор.

Не сонце в кінці тунелю.

Просто біла пляма на стіні.

Я пішов.

Кроків двадцять.

Пляма зникла.

Я зупинився.

Повернувся на два кроки.

З’явилася.

Ще вперед.

Зникла.

— Ага.

Підняв голову.

На другому поверсі вікно.

Сонце відбивалося від скла сусіднього будинку, попадало у вікно, з нього — на металевий підвіконник, а вже звідти — на стіну проходу.

Три відбиття.

Ось і все.

Ніякої містики.

Я все одно запам’ятав.

---

Прохід роздвоювався.

Ліворуч.

Праворуч.

На лівій стіні було намальовано:

🜂

На правій — просто пляма від старої фарби.

Я пішов праворуч.

Не через символ.

Через запах.

Звідти пахло вулицею.

Не знаю, як пахне вулиця.

Бензин.

Кава.

Пил.

Чуже життя.

Може, так.

---

Двері.

Замкнено.

Я натиснув.

Ще раз.

Нічого.

Поряд кнопка.

Без напису.

Натиснув.

Десь далеко задзвонило.

— Хто?

Жіночий голос.

— Перепрошую.

— Хто?

— Я тут випадково.

Пауза.

— Де «тут»?

Я подивився навколо.

— Хороше питання.

Мовчання.

Потім сміх.

— Вам вийти?

— Так.

— Штовхніть сильніше.

Я штовхнув.

Нічого.

— Не відкривається.

— Сильніше.

Я сперся плечем.

Двері скрипнули.

Відкрилися сантиметрів на десять.

Ще.

Ще.

Пішли.

— Дякую!

— Не за що!

— А що було?

— Фарба засохла!

— Зрозумів!

— Ніхто не розуміє!

Домофон клацнув.

---

Я вийшов.

Але не на Грецьку.

На іншу вулицю.

Подивився ліворуч.

Праворуч.

Знайомий будинок.

Аптека.

Кав’ярня.

Зупинка.

Я дістав телефон.

Карта одразу ожила.

Синя точка стояла точно на місці.

Ніби весь цей час просто чекала, поки я перестану вимагати від неї пояснень.

До Оперного — дев’ять хвилин.

Пішки.

Я засміявся.

---

40 解 · ᛞ

Біля аптеки купив воду.

Продавчиня пробила пляшку.

— Двадцять вісім.

Заплатив.

Вийшов.

Відкрив.

Випив половину.

🜄

На лавці сидів чоловік із газетного кіоску.

Той самий.

Або дуже схожий.

Я зупинився.

— Ви ж казали, там наскрізь.

Він подивився на мене.

— Де?

Я показав рукою назад.

— Двори.

— А.

Він кивнув.

— Наскрізь.

— Я там хвилин сорок ходив.

— Значить, не туди повернули.

— А куди треба було?

Він подумав.

— Після першого двору праворуч.

Я згадав жінку з лійкою.

«Наліво».

— Мені сказали наліво.

— Хто?

— Жінка.

— Яка?

— Поливала квіти.

Він засміявся.

— А, тітка Рая.

— Що?

— Вона завжди каже наліво.

— Чому?

— Не знаю.

Я подивився назад.

Арки звідси не було видно.

Лише фасад.

Вікна.

Кондиціонери.

Балкони.

Звичайний будинок.

— А коротше як?

Він показав уперед.

— Обійти квартал.

Я мовчав.

— Хвилин сім.

— Дякую.

— Та нема за що.

---

Я пішов до театру.

Без карти.

Не тому, що став мудрішим.

Просто знав дорогу.

На переході загорілося зелене.

Я перейшов.

На другому боці зупинився.

Дістав телефон.

Відкрив нотатки.

Набрав:

--- ..- -

Подивився.

Стер.

Набрав:

01001111 01010101 01010100

Теж стер.

Поклав телефон у кишеню.

Попереду між будинками вже було видно театр.

Не весь.

Лише верх.

Трохи золота.

Купол.

Світло на ньому трималося довше, ніж на дахах навколо.

Я пішов.

Не до світла.

До театру.

Це було поруч.

---

На наступному розі я раптом зрозумів, що ключі залишилися в кишені весь час.

Я дістав.

Звичайна зв’язка.

Квартира.

Під’їзд.

Машина.

Ще один маленький ключ, від якого я давно не пам’ятав що.

Я покрутив його пальцями.

Поклав назад.

Ключі нічого не відкривали тут.

І не мали.

Я й так вийшов.

---

Уже біля театру мені написали:

«Ти де?»

Я відповів:

«Тут».

Подивився.

Надіслав.

І пішов далі.

🜃

2026

Можна було обійти квартал.