Ніколи не любила осінь.

Ніколи не любила осінь. Коли під ногами, на початку серпня, хрустить та розсипається каштанове листя кольору охри. Коли в ніс б'є запах вже непрогрітої, сирої кори дерев після нічної роси. Коли бурий мох починає повертати собі зелені паростки, не випалені сонцем. Коли пил між бруківкою зберігає вологу і стає схожим на потьмянілу затирку між кахлями у громадській вбиральні. Коли повітря таке сухе, що в небі не залишається сліду від літака. Коли ранковий туман з'їдає всю палітру кольорів і робить пейзаж монохромним.

Природа щоосені помирає. Так, цикл. Але не з картинки біблійської агітки. Там - вічне літо.

На тлі агонії пожовклої трави та судомного скидання яскравого листя люди бенкетують осіннім врожаєм, набиваючи ангари, склади, холодильники. Дарами природи. Тієї самої, яка помирає і робить свої останні подихи. На вівтарі, засипаному гарбузами, яблуками та пшеничним колоссям.

Дощі вже не такі приємні на дотик, як літні зливи. Небо опускається майже на голови людей, охоплених мігренню. У переходах частіше чути блюз, що резонує з осінніми загостреннями та хандрою. Звуки в парках та лісах з кожним днем стихають, наче через якісь політичні питання їх мешканці евакуювалися на іншу планету. Любителі "оксамитового сезону" у вересні насправді вирушають туди, де влітку нестерпно спекотно, залишаючи запітнілі вікна домівок, пронизливі вітри, що насвистують у витяжках, сирі від туманів лавки у парках.

Ніколи не любила осінь.