Банка з метеликами

Десятки мільйонів кілометрів, коли в ілюмінаторі лише антрацитова завіса, рясно поточена шашелем далеких зірок, нарешті залишилися майже позаду. Добігали кінця три нудні тижні з моменту вильоту вантажівки «Марссендер» із місячної бази, і пункт призначення – Марс – уже можна було розгледіти неозброєним оком як маленьку жовтогарячу тенісну кульку.

Капітан «Марссендера» Михайло Берест коротав вільний час цих тягучих тижнів на тренажерах (у вправах удвічі довших за необхідно-достатні) та інтелектуальних іграх із Бортовим Розумом. А ще – улюблена квантова механіка, яка за цей час уже почала набридати. Як заповнювали дозвілля інші члени екіпажу – Миряна Ковач і Райден Танака, – Михайло мав лише поверхове уявлення. Танака, найпевніше, рубався з Боро в «го».

О, про вовка промовка!

– Капітане! – лагідним оксамитовим контральто проголосив Боро. – Отримане відеоповідомлення з Землі. З позначкою «невідкладно».

– Як доберусь до рубки, – відповів Михайло, спливаючи з тренажера, – виведеш на екран.

Це ж треба! Поза розкладом і «невідкладно»! Подорож перестає бути нудною!

В рубці з капітанського монітору на Береста серйозно та заклопотано дивився сивочолий і сивобородий афроамериканець. Сам Віл Ґаррет! Мусить бути щось і справді важливе й термінове.

До рубки вже впливали й займали свої місця Миряна і Райден.

– Вітаю команду «Марссендера»! – розпочав Ґаррет. – Сподіваюсь, у вас усе гаразд? Якщо так – ваше завдання змінюється... Але все по черзі. Добу тому до Місяця повернувся дослідницький корабель «Праймастер», який досліджував Цереру... Повернувся без екіпажу... Точніше, без капітана Олександра Гайди. А другий астронавт, Хенаро Ґарсіа... Здається, Майкле, ти був із ним знайомий... Мої співчуття... В кріслі рубки знайшли його комбінезон разом зі спіднім... Замість тіла – пил... Дрібнодисперсний попіл... Ми переглянули всі записи Бортового Розуму. Хлопці обидва спускались на Цереру. По черзі. Вони там знайшли артефакт – руїни якоїсь будівлі... Ґарсіа повернувся на корабель, а після нього туди спустився і Гайда. І там залишився. Ми впевнені, що він теж загинув... Це є на записах. Усі відеофайли вам вислано, ознайомтесь уважно... Тепер – щодо вашої нової місії. Вам належить негайно взяти курс на Цереру. За Марс не хвилюйтесь, ми вже готуємо нову вантажівку, місяць-півтора вони легко протримаються. А ви можете необмежено користуватись паливними елементами, провіантом і будь-чим зі свого вантажу. Ми порахували – на шлях до Церери і повернення на Землю має вистачити. Якщо ж ні – до Марса точно... Зараз ми починаємо готувати дослідницьку місію для розслідування цього... інциденту. Але тим часом було б корисним мати більше інформації... Щоби краще розуміти, до чого готуватись. Ваше завдання – розвідка місця... події з орбіти. Все, що можна зафіксувати з вашим обладнанням. Ні в якому разі не сідати на поверхню! Це категорична заборона! Все, чекаємо на ваше підтвердження... І будь-які питання... Вивчайте записи. Кінець зв’язку.

***

Полишивши всі свої забавки дозвілля, довгу дорогу до Церери екіпаж «Марссендера» заходився коротати, годинами переглядаючи й обговорюючи отримані з Землі записи.

Зараз монітори транслювали зображення з двох камер, синхронізовані в часі. Одна половина монітора демонструвала рубку «Праймастера», де в капітанському кріслі плавав пристебнутий Хенаро. Друга – вид поверхні Церери з камери скафандра капітана Гайди. В полі зору з’явились руїни, чорне провалля і сходини, що вели в його темні глибини.

«Бачу сходини, починаю спускатись», – пролунав спотворений радіозавадами голос капітана.

«Удачі! – відповів Хенаро. – Тільки довго там не затримуйся! Пам’ятаєш, як у мене раптом вирубило зв’язок, через що я й вилетів назовні, наче корок?»

«Не хвилюйся! Візьму декілька зразків – і назад. Ти навіть занудьгувати не встигнеш».

«Удачі!» – повторив Ґарсіа.

А далі... Камера Гайди транслювала вихоплені ліхтарем стіни підземного коридору з незрозумілими малюнками-ієрогліфами, різноманітними нішами і виступами невідомого призначення, рукавички скафандра, що працювали над відбором зразків... А тим часом у якусь невловиму мить Хенаро в рубці перестав рухатись і моргати. Начебто зовсім нічого не відбувалось, але пристебнуте до крісла тіло із застиглим виразом обличчя сиділо в невагомості так само, як сиділо б живе. Це справляло моторошне враження.

Через деякий час Гайда почав повертатись.

«Хенаро, я вже виходжу. Ти мене чуєш? Трясця, невже досі зв’язок не відновився?!»

Ґарсіа при цьому продовжував застиглим поглядом незворушно тупитись у монітор.

«Хенаро, я вже на сходинах. Ти мене чуєш, Хенаро? – в голосі Олександра пробивалися тривожні нотки, дихання стало важким. – Хенаро, щось мені зле. Боюся, сам не доберусь. Потрібна допомога. Я вже майже на поверхні... Хенаро? Чуєш мене? Ґарсіа!..»

Жодної реакції з боку Хенаро. Та ж сама бездушність і нерухомість.

– Він уже мертвий, – тихо прошепотіла Миряна те, що всі й так розуміли.

Тим часом Гайда вже видерся на верхні сходини руїн і, лежачи там, продовжував викликати напарника. Голос його слабшав, поки зовсім не стих. Камера його шолома продовжувала транслювати статичну картинку – перед очима пошарпана й зализана часом сходинка, а далі та вище – залишки чи то стіни, чи то фундаменту.

– І так – наступні п’ятнадцять з гаком годин, – повільно промовив Райден. – При цьому всі системи продовжують штатно функціонувати. Що ж їх убило?..

– Вони явно щось підчепили в тих катакомбах. Щось таке, від чого наші скафандри геть не захищають, – задумливо відповів Берест. – Боро, перемотай уперед на п’ятнадцять годин двадцять дві хвилини.

Пришвидшена перемотка майже нічим не відрізнялась од статичної картинки. Тільки придивившись до тіла Хенаро, можна було помітити, як воно вібрує, наче ворушиться – ефект від прискореного відображення дрейфу в невагомості. Миряна відвела очі – на це неможливо було спокійно дивитись.

Нарешті картинка завмерла, а менше ніж за хвилину та половина, де була рубка, почала наповнюватись світлом і врешті-решт стала цілковито білою. За мить зображення знову почало відновлюватись, але цього разу в кріслі плавав лише комбінезон Хенаро, а на місцях зап’ястків і голови курилися ледь помітні хмаринки. Миряна кинула швидкий погляд спідлоба і знову одвернулась.

– Боро, дві години сімнадцять хвилин по тому, – скомандував Берест.

Цього разу Миряна навіть не спробувала підвести очі. Бо дивитись, як прискорено теліпається в невагомості Ґарсіа без голови – ні, їй і минулого разу вистачило!

– Бачиш, Райдене, – не відриваючись од екрану, звернувся до японця Берест, наче відчуваючи, що Миряну зараз краще не чіпати. – Незадовго до старту «Праймастера» з Церери камера Гайди теж трохи засвічується.

– Але ж слабенько, зовсім не так, як у рубці, – заперечив Танака.

– Можливо, тому, що в рубці камера була спрямована на джерело, – розмірковував капітан. – А на скафандрі – навпаки.

– А може, просто Церера вийшла з тіні якогось астероїда? – припустив Райден.

– Не може, – похитав головою Берест. – Усі найближчі астероїди мають занадто малі кутові розміри. Яка там від них тінь?.. Боро, поверни на п’ять хвилин назад...

***

Нарешті блідо-сірий диск Церери заповнив собою весь екран, деінде біліючи плямами підвищеного альбедо – найпевніше – полями оголеної криги. Боро гарував на повну, записуючи все, що тільки міг здобути всім своїм не надто багатим сенсорним арсеналом.

– Капітане! – раптом скрикнула Миряна. – Боро фіксує слабкий сигнал маячка! Це, напевно, скафандр Гайди!

– Боро, визнач локацію і виводь нас на стаціонарну орбіту! – наказав Берест. – Просто над маячком.

– Виконую, – з оксамитовим спокоєм відповів Бортовий Розум. А через декілька хвилин додав: – Отримую з поверхні уривки радіопередачі. Хтось намагається вийти на зв’язок.

– З’єднуй негайно! – скомандував капітан.

Крізь шерех і тріскотню радіозавад важко було щось розібрати, але:

– Шшш... лопці... шшш... решті... шшш... чує... шшш... ене...

– Боро! – миттєво зреагував Танака. – Можеш ідентифікувати голос?

– Намагаюсь... Гайда Олександр Бориславович. Вірогідність – шістдесят сім відсотків.

– Не може бути! – вигукнув Берест. – Капітане Гайдо! Олександре! Це борт «Марссендер». Я – капітан Михайло Берест. Як чуєте нас?

– Шшш... гано... шшш... чекати... шшш... часу... шшш... зворот... шшш.

– У нього немає часу чекати! – вигукнув Райден. – Треба терміново його забирати!

– Неймовірно... – обхопив руками голову Берест. – Він примудрився вижити впродовж... Як? А зараз у нього немає часу? Що це за збіг?

– Нема коли розмірковувати! – почав гарячкувати Танака. – Треба його витягувати негайно!

– У нас категорична заборона сідати! І ти сам бачив – він як мінімум сімнадцять годин лежав у скафандрі нерухомо!.. Це якісь блукаючі радіохвилі...

– А що як він знайшов якісь ресурси в катакомбах і завдяки цьому протримався? – ніяк не вгавав Райден. – А порушувати наказ не доведеться. Я спущуся з ранцем.

– Це надто ризиковано. І ранця вистачить хіба що тільки на спуск.

– Візьму ваші... А щодо ризику, – японець розплився в хитруватій східній усмішці, – то ви, схоже, не знаєте, хто свого часу був форвардом команди-чемпіона Місячної Академії зі спейсболу!

– Капітане, ми маємо спробувати! – втрутилась Миряна. – Хтозна, які дива ще приховує космос. А порятунок колеги – це поза сферою дії будь-яких наказів.

– Ну, гаразд, – здався нарешті Берест. – Тільки, Райдене! Будь гранично обережним. Весь час на зв’язку. І не мовчати, всі свої дії коментуй... Зразки Гайди не чіпай, в руїни не лізь. Зрозумів?!

– Точно так, мій капітане! – радісно козирнув Танака і дельфіном виринув із рубки...

...Поки японець летів до поверхні Церери, Михайло весь час шпиняв Боро, щоб той шукав утрачений зв’язок із Гайдою. Але все було марно – Олександр не відповідав.

Добре, хоч Танака нікуди не дівся, слухняно відповідаючи на всі запити капітана. Проте сам не квапився ініціювати розмову. Берест почав потроху втрачати терпець.

– Райдене, не мовчи! – ледь не кричав він.

– А що розповідати? – спокійно відгукнувся Танака. – Набрав швидкість, а тепер – вільне падіння майже без прискорення. Наразі швидкість...

– Я бачу твою швидкість! Вже час починати гальмування!

– Навіть не намагайся копіювати мого тренера зі спейсболу! – розсміявся у відповідь японець. – То був ще більший зануда, ніж ти! Гальма вигадали боягузи!

– Гальмуй негайно!

– Я сам знаю, коли гальмувати!

– Гальмуй, я наказую!!!

– Слухаюсь і скоряюся! – незворушно відповів Райден, увімкнув ранець, хвацько розвернувся, вирівнявся й почав гальмувати. Врешті завис за кількадесят метрів од поверхні. – На Місяці було складніше. Ну все, лечу до маячка. Руїни вже бачу... Бачу скафандр Гайди!

– Будь обережним, нічого зайвого не чіпай, – з напругою в голосі нагадав Берест.

– Пам’ятаю... Я біля Гайди... Все, я на поверхні... Чорт! Скафандр порожній!

– Негайно злітай! – загорлав Михайло. – Нічого не чіпай і злітай! Чуєш?! Негайно вертайся!

– Чую, чую, – розпачливо відповів Танака. – Виконую.

Поки Райден повертався, Миряна підготувала медичний бокс, одягла універсальний костюм біохімзахисту, принесла такий самий Берестові, а третій відтягла до шлюзу.

А Берест тим часом спілкувався з японцем, періодично питаючи про самопочуття.

– Все гаразд, – незмінно відповідав Танака. – Почуваюся добре.

– Будемо сподіватися. Та все одно, у шлюзі після обробки скинеш із себе все і вдягнеш захисний костюм... Хоча, кого я обманюю? Якщо навіть скафандр не захищає!.. Потім – одразу ж до медблоку!

– Зрозумів. Усе буде гаразд. Я ж не залазив у ті печери!

– Тільки це й дає надію...

***

Сидячи в рубці, Михайло спочатку уважно спостерігав за показами сенсорів у шлюзі, поки Райден проходив обробку і перевдягався. Жодного відхилення. Потім якось майже відчужено споглядав, як Миряна вклала голого Танаку в медичну капсулу і почала «катувати» всілякими присосками та іншими діагностичними «тортурами».

Схаменувшись, він усвідомив, що «Марссендер» і досі висить над клятими руїнами казна навіщо. Все, що міг, Боро зафіксував, а поновити зв’язок із привидом Гайди так і не спромігся. Мабуть, якийсь феномен. Нехай учені на Землі сушать голови. Треба відводити корабель од Церери!

– Боро, запускай двигуни. Виходимо з Поясу астероїдів, розрахуєш траєкторію до Землі й доповіси про час подорожі та необхідну кількість пального.

– Наказ виконати неможливо, – безпристрасним і майже лагідним контральто відповів Боро.

– Це що за новина?! – сторопів Берест.

– Заборона.

– Цього ще бракувало! Боро, говорить капітан Михайло Берест! Негайно перевести корабель у режим ручного керування!

– Заборона.

– Звідки заборона?! Хто заборонив?!

Боро не відповідав. Здавалось, що він надовго замислився, чого з ним ніколи раніше не траплялося.

Тим часом у рубці пролунав голос Миряни:

– Капітане! Райден знепритомнів!

– Які відхилення? – перемкнувся капітан на іншу проблему. – Що з ним?

– Не знаю, жодних відхилень, – розгублено відповіла Миряна. – Нічого не розумію! Я не можу привести його до тями!!!

– Лейтенанте Ковач! Припинити істерику! – гримнув Берест. – Допомога потрібна?

– Яка тут може бути допомога?! Все, що можна, я й так роблю... Ох, матінко, пульс!

– Що пульс?

– Зникає. Запускаю реанімаційний режим!.. Чорт, не допомагає!

Берест не витримав і випірнув із рубки. Підлітаючи до медблоку, він ледь не зіткнувся з Миряною, що випливала назустріч, знімаючи шолом.

– Що? – тільки й зміг запитати капітан.

Миряна повернулась до нього обличчям, і Берест побачив, що сльози заливають їй очі, але в умовах невагомості ніяк не можуть потекти по щоках. Вона похитала головою з боку в бік і волога зірвалася з вій маленькими кульками.

– Остаточно? – спохмурнів Берест.

Миряна рвучко стягла вивертом рукавички й запхала їх в сміттєзбірник, після чого витерла очі.

– Повна відмова... Апаратура не фіксує жодних ушкоджень чи патологій. Ніякого зараження. Геть нічого... І ніякі заходи не допомогли... Він просто вимкнувся і не захотів умикатись. Гадаю, навіть розтин нічого не покаже...

– Ну, це вже не нам вирішувати, – відповів Берест, а після нетривалих роздумів додав: – Надягай рукавички і дай мені пару. Відтягнемо його в трюм, там у нас є контейнери з консервантом... Треба його доправити на Землю... Тобто туди, куди вкажуть... Ну, це вже на місці розберуться.

Натягнувши рукавички, Берест рішуче натиснув клавішу відкриття дверей медблоку. Двері не відчинились.

– Боро, відчини двері! – суворо наказав капітан.

– У доступі відмовлено, – лагідно відповів Розум.

– Ким відмовлено, трясця тобі?! – гаркнув Берест.

Боро знову «завис», а капітан, скрушно зітхнувши, виніс вердикт:

– Ну ось, тепер усе впирається в цей чортів штучний розум. Треба лізти в мізки, щоб хоча б розблокувати... Шкода, Танака із цим упорався б завиграшки...

– Капітане, – раптом прокинувся Боро, мов нічого не було. – Зв’язок з Олександром Гайдою відновлено. Сигнал стійкий.

Михайло з Миряною перезирнулись і ледь не одночасно пірнули в напрямку рубки. Але перед самими дверима Берест зупинив дівчину.

– Я зайду один. На випадок, якщо цей схиблений розумник замислив якусь пастку. Лишайся тут. Якщо вдасться, я виведу звук на коридорні динаміки.

А про себе подумав: «Якщо це пастка – начувайся, йолопе! Я знаю, де в рубці доступ до твоїх заіржавілих мізків!»

***

На головному моніторі крихітне Сонце швидко скочувалось за обрій Церери. Білий “приціл”, яким було помічене розташування руїн – точно посередині диску планети, уже повністю опинився на нічному боці.

– Відеозв’язок, капітане, – спокійно зауважив Боро.

– І таке маємо? – здивовано звів брови Берест. – Ну давай, умикай. Тільки виведи ще звук на коридор.

– Виконую.

Зображення на моніторі знову розділилось навпіл, але тепер на ньому були не записи з двох камер, а усміхнені обличчя Хенаро Ґарсіа і, вочевидь, Олександра Гайди.

– Вітаю, «Марссендере»! – помахав рукою привид капітана Гайди.

– Мігелю, друже, радий тебе бачити! – розплився в усмішці Хенаро.

Мігелем Береста називав тільки Хенаро. Навіть Боро не міг про це знати. Але від згадки про комбінезон без голови – наче мішок із пилососа – у Береста по спині пробігли мурахи.

– То ви живі? Але як?!

– Ну, технічно... в аспекті людських тіл – то ні, – почав пояснювати Олександр. – Але як особистості – то живі й здорові, ба більше – дуже свободні...

– Припини, Санчо! – перебив його Ґарсіа. – Так ти його тільки заплутаєш! Краще я, бо я Мігеля знаю особисто.

– Ну, давай, розповідай, привиде батька Гамлета, – попри збентеженість, спробував пожартувати зі старим другом Берест.

– Ми знайшли тут руїни і спустились у них. Ну, ви про це вже точно знаєте. А потім ми... ні, не померли, а, радше, завмерли... на деякий час. А потім... ну, типу, вилупилися, спочатку я, а згодом і Санчо.

– Ви знаєте, що з Танакою?

– З тим відчайдухом, що спускався з ранцями до руїн? – зніяковіло перепитав Гайда. – Пробач, це моя провина. Ми так довго на вас чекали... Треба було ще зачекати... всього лише години зо три. Поки руїни не опиняться в тіні. В нас сигнал не надто потужний. Власне кажучи, сигнал – це ми самі... це складно пояснити...

– Санчо, ти так нічого не розтлумачиш! Розпливаєшся! – знову втрутився Хенаро. – Мігелю, ми просто вам дуже зраділи. І поспішили вийти на зв’язок. Хотіли попередити, але вийшло навпаки. Хто ж знав, що ви так зреагуєте... А з хлопцем буде те саме, що і з нами. Тільки не треба його чіпати. Вже нічого не змінити. Можна лише не заважати... Це ми заблокували медблок. І взагалі, почали трішки бешкетувати, щойно рівень завад пішов на спад.

– То це ви наказали Боро не підкорятись?

– Ну, так, – усміхнувся Хенаро. – Але тільки щодо медблоку і спроби полишити орбіту. Не хотілося вас відпускати без дружньої бесіди.

В голові Береста спалахнула, наче блискавка, здогадка, яку він, не встигнувши обміркувати, випалив одним подихом:

– З нами буде те саме?

– Ні, друже, – знову всміхнувся Хенаро. – Хіба якщо забажаєш. Таку силу мають тільки руїни. Локально. Ми тут уже довго стовбичимо, встигли дослідити все підземелля і навіть дещо зрозуміти. Колись це була планета, нехай буде Фаетон. Населена розумними істотами, хоча фізично не дуже схожими на нас. І вони чітко усвідомлювали дві фази свого існування. Як би це пояснити...

– Гусінь і метелики, – наче у помсту, перехопив розмову Гайда. – І це – руїни того місця, де вони спокійно, так би мовити, заляльковувались, а потім вилуплювалися. Дивно, що воно й досі працює. А ще дивніше – що спрацьовує на людях. Це наводить на певні підозри щодо фаетонців і земних мавп...

– Та годі тобі вже, знову понесло теоретизувати! – втрутився Ґарсіа. – Не зважай, Мігелю. Хоча, в певному сенсі він має рацію. Даруй, але люди – гусінь, яка в переважній своїй більшості не вірить у перспективу стати метеликом. А ми – вже метелики. І зворотного перевтілення, схоже, не передбачається.

– То ви – вільні метелики? І літаєте де завгодно? – скептично скривився Берест. – А чому ж тоді не летіли до Землі, а чекали нас тут стільки часу?

– Ну, знаєш... спочатку від ейфорії свободи здуру відіслали на Землю «Праймастер», – знову взявся пояснювати Гайда. – І тільки потім збагнули, що не все так просто. Розумієш, метеликам дуже важко летіти проти сильного вітру.

– Якого вітру? – не одразу втямив Михайло.

– Сонячного, бовдуре, – реготнув Хенаро. – Сила тяжіння на нас майже не впливає. А от сонячний вітер... Навіть до Марса не долетіти. Та що там до Марса! Навіть тут проти Сонця – і то здуває!

– А в кораблі ж вітру немає! – підхопив Берест. – То ви можете спокійно повернутися на Землю з нами!

– Ну, не знаю... – насупився Ґарсіа. – Мене на Землі нічого не тримає. Рідних уже нема. Дівчина, мабуть, уже поховала й нового знайшла. Та й навіщо я їй такий? Ні, я погодився тут зачекати, тільки щоб усе розповісти. А повертатись – не бачу сенсу.

– А я б повернувся, – задумливо промовив Гайда. – Дружину заспокоїти, доньку підбадьорити...

– Еге ж, ото твоя рідня зрадіє, – зайшовся в сарказмі Хенаро, – коли земні ботани, як заведено, пришпилять метелика булавкою й почнуть досліджувати під мікроскопом!

– Нехай ще спробують спіймати, – в тон йому відповів Олександр. – Сачка такого ще не вигадали!

– Та ти ж там навіки у пастці застрягнеш! – вигукнув Хенаро. – Колись та й вигадають, як упіймати!

– Чому це у пастці? – знов не зрозумів Берест.

– Та тому, що на рівні земної орбіти сонячний вітер для нас – уже не вітерець, а вогняний шквал, – пояснив Ґарсіа. – І тільки божевільні метелики... такі, як Санчо, готові здуру летіти на вогонь!

– Але ж вантажівки між Землею і Марсом курсують досить регулярно, – знайшовся Берест. – Не доведеться чекати багато років...

– Туди – в банці, назад – у банці, та ще й «зайцем», – скривився Хенаро. – Ні, не бачу сенсу в таких подорожах.

– Ну, ти як хочеш, – підсумував суперечку Гайда. – А я ризикну. Метеликам теж не варто забувати, ким вони колись були.

– Олександре! – похопився Берест. – А як ми тебе підберемо?

– Та я вже... – усміхнувся той. – Прощавай, Хенаро! Було дуже класно з тобою працювати!

– Прощавай, Хенаро! – додав Михайло. – Прощавай, друзяко!

– Прощавайте, хлопці, – якось занадто лукаво підморгнув Ґарсіа. – А може, ще й побачимось? Коли що – я затримаюсь десь на пів року в цьому поясі астероїдів. Цікаво, що тут іще від фаетонців залишилось. А потім – ще планую зависнути на супутниках Юпітера. Там теж є на що подивитись. Затим – кільця Сатурна. Ну, коротше, хто захоче приєднатися – той знайде. Не ображайтесь. Бувайте...

***

«Марссендер» потроху набирав швидкість, виходячи з Поясу астероїдів. Боро сумлінно вираховував траєкторію до Землі й потрібну кількість палива.

Михайло з Миряною сиділи в рубці та базікали з Гайдою. Поспішати з доповіддю на Землю Бересту якось не хотілося. Треба було спочатку самому розібратись...

– А що тепер буде з Танакою? – знову запитав Михайло в Олександра.

– А що буде? – відповів Гайда, ніби розмірковуючи. – Нехай дозріває. Коли вилупиться – до Марса буде ще далеко. Вітер сильний, але не смертельний. Сам вирішить, що далі – з нами до Землі, чи, може, до Хенаро приєднається. Я, звісно, з ним побалакаю, розтлумачу все, що знаю. А там – нехай сам... А поки що, шановна гусене, розповім усе вам. Тож умощуйтесь зручненько і слухайте уважненько старого метелика Гайду.

«От ми й повертаємось, – подумав Берест. – «Марссендер» повертається. Щоправда, з дещо зміненим складом екіпажу. Дві гусениці, один метелик і одна лялечка. Достоту банка з комахами! На різних стадіях розвитку... До речі, не забути б розкрутити Гайду щодо фаетонців і земних мавп. І як могли метелики дістатися Землі проти вітру?.. Розповість! Здається, це його улюблена тема».

Слабкі й беззахисні комахи повертались додому в маленькій баночці з написом «Марссендер» на боці... У крихітній бляшанці, загубленій у безмежних просторах космосу...