Сон

Вона втомилася… Вона занадто втомлена, щоб почувати себе щасливою… Та й що воно, ото таке, оте «щастя»?.. Гроші?.. Почуття?.. Кажуть, що щастя не в грошах, а в їхній кількості. От якраз із кількістю в неї і не склалося… Та, незважаючи на це, перед нічною зміною треба «торби» налаштувати, бо після роботи часу не буде: вистачить лише на душ, а таксі для неї — розкіш.

В почуттях теж щастя не знайшла. Чоловік виявився звичайнісіньким пияком. А на хмільну голову ще й руки почав розпускати. Інші все життя терплять, а вона вирішила, що дітям у нагоді стане бути з міцною нервовою системою і без інвалідності, тому й подала на розлучення. Четвертий рік минає, як розлучилися, а від «колишнього» не те що аліментів — навіть дзвіночка до дітей не було! Питали спочатку: «Навіщо ти так? Хоч якийсь, а батько для дітей…» «Батько?! Хіба батьки ночами дітям спати не дають і на дні народження не дарують подарунків, не вітають?! Ні, дякую. Краще вже якось без такого батька». А діти? Діти не те що не плакали, а навіть ні разу не запитали про нього. А їх у неї трійко. Ото й усе щастя.

Старша донька в університеті навчається, аж у самісінькому Києві. Завтра вихідний, то треба харчів їй відвезти. Бо яка та стипендія, та ще й для столиці? А відпочинок же як? Та звикла весь час на ногах… Як відговорювалась від співробітників, що жалісливо хитали головами, а поза очі всі кістки по декілька разів «перемивали»: «Така моя доля! І помру десь у дорозі, а не в ліжку». Ні, про смерть вона не думає, бо зарано ще. Ще дві доньки в школі навчаються… Як же вони без неї?..

На перший погляд — звичайна жінка зі звичайною долею… Хіба зараз, на жаль, таких одиниці? Але в неї є таємниця… Про таємницю найкращі подруги — і ті не знають! Не тому, що таємниця таїть у собі якісь страхіття, а тому, що боїться, щоб дівчата на глум не здійняли. Хоча після розлучення активно намагалися познайомити з різними чоловіками. Спочатку віднікувалась, а тоді й погодилася. Лишень відчепилися б. То й знайомства далі однієї зустрічі не було. Вона не пам’ятає ні імен, ні обличь… Були та й нема…

А таємниця її теж пов’язана з чоловіком. Тільки чоловік незвичайний. Вже й не пам’ятає, коли вперше їй наснився… Статний… високий… смуглявий… Чорне, як вороняче крило, волосся вже почала припорошувати першим снігом сивина… Очі карі… Ні, не карі, а як свіжозварена міцна кава… Тільки надивитися в них не можна…

— Ти хто? — сміється до нього уві сні, — шайтан?

— Ні, — ховає усміх у чорній бороді, — але проблеми твої вирішити можу. Ти лишень попроси!

— І що я буду винна тобі за це? Душу? Так у мене її немає!

— Та невже?! Ось дивись!

І він хапає її за руки і починає кружляти, наче в танку: спочатку повільно, потім скоріше і скоріше… І ось уже вони, не витримавши шаленого ритму, відірвалися від землі, на ходу сповільнюючи оберти, піднялися увись. Чоловік різко висмикнув свої руки, немов жбурнув її у бездонні долоні нічного неба, що хизувалося мерехтливими зорями, як панночка дорогим та вишуканим манікюром. А вона не впала! Їй, навпаки, так хороше стало і легко. І весь світ — як на долоні, чудовий та прекрасний. Вона аж очі заплющила від хвилі почуттів, щоб не заплакати. Сліз і так було забагато.

— Оце і є твоя душа, все те, що ти бачила, — прошепотіли його вуста біля її вуха, приємно лоскочучи бородою.

— Ні, ти таки шайтан! Бо людині не під силу таке виробляти, — промовила вона, вже стоячи на землі і відсапуючись від чарівного польоту.

— Я — Алім! Можна просто Алі. А людині все під силу, як на те воля Аллаха!

— Алім… Та чи існуєш ти насправді, Аліме? — запитувала себе не раз. А він приходив у сни майже щоночі. То вони на березі океану ідуть по піску назустріч одне одному, то мандрують пустелею на верблюдах, то з високого мосту милуються незнайомим мегаполісом, то… Чимало було різних «то…», які принесли спокій душі… Та й сміятися вона стала частіше, на що здивовані співробітники лише перезиралися та перешіптувалися.

А в неї наче двадцять літ з пліч і, як наречена перед сватанням, хвилюється щовечора: чи насниться сьогодні? Безглуздя якесь! В такі сни закохатися по самі вуха самотній жінці — як раз плюнути. Та чи не все життя зіткане з різних безглуздь?.. Ось взяти, приміром, у юності доволі великий проміжок часу снився їй юнак. Моряк. А від дому до моря — як до Місяця. Навіть ім’я пригадалося — Сергій. І яке ж було щире здивування, коли одного разу на розвороті газети, в статті на всю сторінку, писалося про нього. Впізнала по фото — аж мову відібрало. Хоча до чого той Сергій їй снився — загадка для знавців із «Що? Де? Коли?», бо вони ні разу так і не зустрілися… А от тепер — Алім… Чому?.. Навіщо?.. Вона віднайшла в душі хитку рівновагу, а ці сни занадто бентежні… Примушують не тільки сподіватись і чекати, а й те, що вона розучилась робити, — мріяти… «Та чи й існує цей загадковий Алім в реальності?..» — лише питання…

І ось вже автобус, прямуючи в столицю, в’їхав на терени сусідньої області. Скоро зупинка. Можна буде вийти попити кави. А там ще декілька годин — і доньку обійняти зможе, бо вже скучила до нестями. Пройшло два роки, як вилетіла пташка з гнізда, а мати ніяк не звикне. Через пів року і середульша випурхне в світ… Прикрила повіки, задумалася… Молодша теж скоро…''

«Дивно, що автобус ще й досі не зупинився, — перша думка, як відкрила очі. — Певно, заснула…». Та сон не приніс полегшення, бо без нього, без Аліма… «То нічого, що заснула. Зійду по каву на наступній», — тільки й встигла подумати, як збоку почувся приємний чоловічий голос:

— Я готовий вічність дивитися на Вас уві сні.

Вона повернула голову й завмерла…

— Доброго ранку! Мене звати Алім…