Розмова

— Боляче? — запитав Бог.

— За-а що-о-о-о-о?.. — простогнала у відповідь людська душа.

— Вибач, але так треба, — сказав Господь.

— За що-о-о?..

Голос людської душі перетворився на ледь чутний шепіт.

— Природній відбір, — констатував Всевишній. — Виживають більш пристосовані. Так і з вами. Коли витримуєте дані мною випробування — навіть діаманти, порівняно з вами, лише гарні скельця. Хоч і коштовні, хоч і викликають захоплення — та не те. Ви стаєте міцнішими, прозорішими, різнобарвнішими і багатограннішими. Отакі душі й переходять у найвищу сферу — до мене.

— Он, скажи, як гадаєш: у чиє тіло потрапить у наступному житті душа підлабузника?

Людська душа тільки тяжко зітхнула у відповідь і промовчала. Звідки їй, небозі, про Божі помисли знати? Та й питання, здається, було риторичним.

— Невже не здогадалася? — підняв здивовано брови Творець. — Ану поміркуй добре! Он той, що в очі хороший, а за спиною брудом обливає — як думаєш, хто він? Солоденько так, медом мажучи, вислужується перед багатими та впливовими… Ну, як?

— Псом буде така душа! — підвищив голос Господь. — А господар, до якого потрапить — то вже як пощастить.

— А я?.. Ким я буду?.. — насмілилася, зрештою, озватися людська душа. Знову тяжко зітхнувши.

— Зараз розберемося. Що тобі найбільше подобається?

— Бути на самоті…

— Чого найбільше прагнеш?

— Тиші і спокою…

— А чого найбільше хочеш?

— Мудрості…

— Ну?

— Камінь? Не хочу!

Викрикнувши Богу просто в обличчя, людська душа злякано замовкла.

— Чому?

— Бо камінь — це дрібниця, а я звикла в дрібницях бачити сенс. Та який сенс у камені? Аж ніякий!..

— А що хочеш? Дивна ти. Як на останні часи — дуже дивна. Давно таких не зустрічав. Усі статками міряють, здоров’ям інколи переймаються… Переконай мене — виконаю твоє бажання.

— Як уже камінь, то краще скелею, — сказала людська душа. — За тисячі років існування я пізнаю мудрість усього світу. Мою тишу порушуватимуть хіба що орли своїм клекотом та вітер. Я буду самотня на всенький світ, незважаючи на сусідні скелі, заглиблені у свої багатовікові роздуми…

— А якщо люди порушать твій спокій? — спитав Бог.

— О-о-о-о! — видихнула людська душа. — Тоді я дам зрозуміти, що не можна просто так вдиратися в мою душу і робити там казна-що…

— Обвали?

— Так.

— То ти жорстока? А як же заповідь «Не убий»?

— Я — не вбивця. Кожен матиме шанс на порятунок. І зовсім я не жорстока. Бо дозволю едельвейсам милувати мої очі. Стану домівкою для найбільш витривалих. Бо ж ти сам, Боже, говорив про природній відбір?

— Говорив, — ствердно хитнув головою Творець. — Але й слабші мають право на життя.

— Мають, — погодилася людська душа. — Тож моє підніжжя буде вкрите густими лісами. Я люблю шум листя і пташиний щебіт. Усіх, хто прийде до мене з повагою, як чемна господиня — напою джерельною водою, прихисток надам.

— А якщо без поваги?

— Тоді я розбуджу вулкан.

— О, то ти вирішила в бога погратися? — засміявся Господь.

— Бог — ти, тож і грайся сам із собою, — образилася людська душа. — Для чого тоді було питати, як хочу прожити наступне життя?..