Тиша поміж слів

Три місяці пішло на вибудову структури й графіків. Звісно, не всі клієнтки приходять сюди, як на шопінг. Є такі, яких ще не було за час моєї присутності тут — але вони прийдуть.

У тісному закритому середовищі марно очікувати відкритих конфліктів. От тільки скільки «вирів» ховає в собі ця «підземна течія»?

Ми сиділи з клієнткою на другому поверсі. Вона захотіла змінити хлопця. Я показував їй каталоги, розповідаючи, хто буде вільним під час її відвідин, якщо новообраний сподобається.

Почулися кроки.

Невдовзі з'явився силует у чорному шкіряному одязі. Хода важка. Високі ремінцеві чоботи з кількома ременями, що ловили світло. Рухи неквапні, але з тією пластикою, що примушує очі стежити за кожним його кроком. Масивні прикраси, виразно підкреслені губи, в руці — сигара.

Він спускався сходами без жодного поспіху, і простір навколо ніби сам стишався. Тіні старого будинку липли до нього, перетікаючи в чорну шкіру одягу. Вогник сигари на мить вихоплював обличчя з напівтемряви — обличчя людини, яка давно не вірить у казки, але бездоганно керує власним мороком.

Я бачив Кіна раніше. Не такого.

Клієнтка спочатку пожвавилася, потім занервувала, розгладжуючи одяг і поправляючи зачіску.

Кін криво посміхнувся, дивлячись їй просто в очі холодним поглядом, від якого не втекти. Жінка вже відкрила рота, щоб озвучити своє бажання, як він підійшов, витяг із кишені пачку грошей і, не рахуючи, тицьнув їй у руки.

— Замов собі когось із третього поверху. Не пожалкуєш, — голос тихий, змушує напружувати слух.

Навіть нішевий аромат дами «відступив» під таким натиском. Від Кіна пахло не різко й не солодко, а густо, насичено — дорогим димом і холодним каменем. Залежно від відстані запах ніби змінювався: поруч — теплий, але стриманий; здалеку — гострий, хижий, такий, що тримає напругу.

Кін не збирався нічого пояснювати. Просто дивився крізь дим із тією тверезою, цинічною впевненістю, яка ламає чужі ілюзії без зайвих слів.

Ошелешена жінка кліпала очима, намагаючись осмислити, що щойно з нею відбулося. Її обличчя мало чим відрізнялося від чистого аркуша паперу.

Кін неспішно зник на сходах, які ще деякий час відлунювали його кроки.

Я дивився йому вслід. У кожному з нас живе вбивця чи музикант — без пафосних янголів і демонів.

Хто ти для себе в першу чергу: творець чи кілер? Хто ти для інших — і хто для тебе вони?

Я не психолог, звісно. Але не сказав би, що хтось із хлопців потрапив сюди добровільно. У кожного — своя історія. Своя правда. В таких умовах складно стати творцем власної долі.

Але дехто — справився. Є й невизначені. Як і «кілери» — ті, що не жаліють нікого. Ні себе. Ні інших.

І лише в одному Кінові я бачу обох — і музиканта, і вбивцю. Як глибоке відлуння незіграної ноти, що пульсує в унісон із відлунням випущеної кулі.