Au revoir, моє щастя

І: Моє безмежне хвилювання

Його пальці торкнулись перил фальшборту. Його висічене вітрами лице вдихало морське повітря і чекало появи берега на горизонті. Леонард провів на флоті всю юність, дослужився до боцмана, але не радів цьому. Йому була більш до вподоби тиша в голові, яку він так і не знайшов за всі ці роки.

Баржа "Північна буря" волокла себе Атлантикою. З відстані здавалось, наче

її окислені старі борти покрились людськими зморшками. Кораблі також старіють, але старість ця унікальна, метал накопичує втому, мехнічні вузли зношуються, а баржа це смиренно терпить. Судно ніколи не буде жалітися на свій вік, воно спокійно приймає правила, які диктує йому безжальний час.

- Що будеш робити на суші? - поруч пролунав голос капітана Гаспаро. Попри свої п'ятдесят вісім, він виглядав моложаво.

- Ну... - трішки розгубився Леонард, - куплю нові черевики, а потім осушу чарку скотчу.

- Я не про це.

Відповідати чесно Леонарду не хотілось. Не через те, що йому не подобався капітан - у них були прекрасні стосунки. Просто не міг дозволити собі показати цю сторону себе. Він беріг і ховав свої справжні думки від усіх. Так було надійніше і спокійніше.

Зморшкувата сорочка розгойдалась на плечах від пориву вітру. Похолодало. За кормою баржі тяглась чорна туча. І хоч виглядала вона страшно, шторму із собою не несла.

- Буду наводити порядок, - все-таки відповів Леонард, так і не давши відповіді.

ІІ: Порядок

Минулого тижня Леонарду виповнилось тридцять два. Він не святкував із командою. Тихенько викурив вечором капітанську цигарку та ліг спати - цього було достатньо. Навіть сьогоденне сходження на сушу викликало у нього більше почуттів, ніж те свято.

День народження був для нього як надокучливий комендант флотського гуртожитку, який вічно крапав на мозок. Цей день ніколи не забував нагадати про недосплачений кредит за не дуже вже й новий "Fiat", про хворенькі наднирники та про брата, якого він п'ять років тому залишив доглядати за старенькою тіткою. І кожен раз, коли календар застигав на даті "тринадцяте червня", все це виливалось на голову одним суцільним потоком.

Зійшовши з трапу, Леонард відчув, що повітря на суші зовсім інше. Воно не таке гостре, не таке колюче, не гризе обличчя надокучливим вітром. Спина промокла, тримаючи важку сумку. Він витер носа тилом долоні та пішов далі.

Леонард нікому цього не розказував, але прибув сюди через дівчину, стосунки з якою закінчились дуже паршиво. Такий простий тривіальний мотив, але дорослий чоловік не міг ніколи набратись духу його озвучити. Жодне слово не підходило, кожна фраза здавалась неправильною. Він не хотів висловитись не вірно.

Якщо йому б довелось про це розповідати комусь, то кожна спроба виставляла б на показ найогиднішу сторону Леонарда. І хоч він вже сотні разів намагався виправитись перед собою, ця огидна сторона, як йому здавалось, займала майже весь простір його особистості. Її неможливо було відмити.

Огрядна сумка скинулась в багажник таксі. Плечам одразу стало легше.

- Ви там газоблок тягаєте? - усміхнувся таксист, тримаючи стаканчик кави.

- Старе сміття, яке шкода викидати, - сказав Леонард.

- Та ну, краще б тоді вже позбавились від нього. Якби я носив такі торби, то мені вже вінок можна було б ставити.

Сівши на заднє сидіння, Леонард закинув голову назад. Очі самовільно заплющились.

ІІІ: Безлад

Йому було складно уявити, як взагалі можна виправити те, що сталось. Коли люди роблять помилку - це вчинок, наслідки якого очевидно окреслені. Коли люди потрапляють у скрутну ситуацію - це подія, наслідки якої також дуже помітні. Все через те, що кожен із цих випадків є чітким моментом, його можна означити точкою на прямій лінії.

У Леонарда все було трішки інакше. Його провина не була ні вчинком, ні однією подією, і це зовсім не один момент. Саме по собі його ставлення до дівчини раз за разом все руйнувало. День за днем, місяць за місяцем. Це була довга черга тих самих "моментів", які акумулювали в собі наслідки по зернині, поки ті не проросли в безкрайнє поле відчуження.

Все почалось ще багато років тому. Це була секунда першої зустрічі. Непомітна, але підступна. В цій секунді ніщо не видавало хитрого шпигуна, який невдовзі накине зашморг на шию.

Друг Леонарда Віктор тоді влаштував вечірку біля моря в честь дня народження. Окутані теплим вечірнім бризом, обличчя молодих людей червоніли від гучних розмов та жартів. Там були і старі знайомі, і абсолютно нові люди. Тоді Леонард вперше і побачив абсолютно нову, для себе, Софію.

- Вона у нас всім вже мізки прополоскала, - сказав Віктор, підкурюючи цигарку від багаття. - Каже... вам треба зайнятись головою.

- Ну а що? - знизала плечима Софія, блиснувши м'якою посмішкою. - У вашому офісі всі неадекватні.

В цій компанії вона опинилась зовсім нещодавно, влаштувавшись менеджером в логістичну фірму, де працював Віктор. Трішки сувора, рішуча, пряма, але не зла. Леонард тоді майже не звернув на неї увагу. Здалась вона йому якоюсь занудною. Навіть зовнішність не став підмічати, в ту мить.

Під кінець святкування, коли вже навіть місяць почав заповзати під горизонт, вони перекинулись лише парою фраз:

- Як ти з ними уживаєшся? - по-дружньому спитала Софія, прибираючи посуд з розкладного столу.

- Терплю бідолах, - жартома відмахнувся він.

Але з часом все сильно змінилось.

IV: Перші дні

Таксі продовжувало собі котитись містом. Леонард задрімав, йому їхати ще довгенько, тому він сильно не переймався. Білий "Chevrolet Aveo" розтинав завішені яскравими, але безглуздими білбордами вулиці. Наче вчительська крейда "полосував" сіру дорогу, перечеркуючи пройдений шлях. Кожна наступна секунда віддаляла Леонарда від його минулого, але легше від цього не ставало зовсім.

- А ти ж моряк, чи хто ти там? - Софія розбирала коробок з інструментами.

Це був день, коли вони стали ближче, хоч і одразу це було непомітно. Тоді Віктор робив у власній квартирі ремонт і покликав друзів на допомогу - абсолютно звичайний нудний привід. Все було тихо.

- Ага... - сказав Леонард, - може скоро боцманом стану.

Як єдина людина з освітою електрика, він викликався переробити мережу. Підключив штроборіз та почав вирізати нову борозну для кабелю. Лінія повинна розділитись на два, одна до розетки у ванну кімнату, інша - до нового вимикача за холодильником. Пилу було багато, не захищали навіть пластикові окуляри. Все це нахабно липло до очей, скронь та змішувалось із гарячим потом.

- Обережно, не штурни цей сервант, - підійшла Софія.

- Та пофігу, - сказав Леонард. - Віктор все одно його на дрова покрише.

- Ага, зараз впустиш з рук свою апаратуру - сам себе покришиш.

Він опустив інструмент та обернувся до неї. Хмара пилу поступово осідала в напівпустій кімнаті. Два силуети починали обростати деталями.

- Я знаю свою роботу, не переймайся, - в його голосі була легка роздратованість.

- Не переймаюсь, просто не хочу, щоб ти так по-ідіотськи зарубав себе, упершись плечем в гнилий сервант.

Леонард аж трохи розгубився. Вона сказала це таким дивним тоном, що було не ясно, чи то жарт такий, чи підтримка, чи глузування. Відвернув обличчя та тихо відкашлявся в плече - горло пошкребло пилом.

- Ну... добре, - сказав врешті він. - А ти... не могла б принести пляшечку води? В роті пересохло, жесть.

- Без проблем.

Потрібно було перепочити. Штроборіз вклався на брудну табуретку, накриту газетою. Поки Леонард чекав на Софію, в його голові щось "клацнуло". Вона так дивно спілкувалась і в цій дивності було щось особливе. Не виходило підібрати правильного слова. Було щось в ній одночасно і м'яке, і грубе. Вона говорила невиправдано гучно, а коли жартувала то могла робити це невлад. Леонарду було складно зібрати конкретний образ, навіть коли він дивився їй в обличчя. Але того дня він і усвідомив, що йому необхідно зібрати цей образ до кінця, попри все.

Вечором вони вийшли на балкон випити по пляшечці пива. Навколо розстелявся січень, обгортав високі стіни холодними вітрами. Але холод цей був приємним, ніжним наче легка ковдра.

- Ой, здається, я ключі в тачці забув, - сказав Віктор, ляскаючи пусті кишені. - Побудьте тут, зараз прибіжу.

І залишив їх із Софією вдвох. За кілька годин спільної ручної роботи Леонард накопичив у собі купу питань до неї, хотів дізнатись про неї все. Його руки тремтіли від втоми, а плечі - від очікування.

- Знаєш, а... ти прикольна, - м'яко усміхнувся він. - Не думав, що колись зустріну людину, яка продала батьківський будинок, щоб переїхати до моря, але живе в хостелах.

Старався почати розмову з випадкового біографічного факту, який вихопив вухом ще три години тому. Але ситуація виявилась не сильною доречною для такої теми.

Софія важко дивилась на захід сонця не кліпаючи. Щось її явно дерло з середини і це "щось" вона готова сказати через три майже безкінечних секунди.

- А у Віктора нікого немає? Я чула, він розлучився нещодавно з дівчиною.

Леонард не знав, як йому правильно на це відповісти.

- Та... нікого у нього немає, - само вирвалось з вуст. - Хоча, я не впевнений, - безглузда спроба перекрити попередні слова.

- Я хочу покликати його на побачення. Він гарний, - зізналась Софія.

V: Повільне накопичення наслідків

Зараз всі ці спогади вже здавались товстим натяком - не варто було втручатись. Все знаходилось на поверхні, деякі речі просто не потрібно робити, коли наслідки відомі. Але він втрутився. Він затягнув себе у гру, де виграш мав дуже сумнівну цінність.

У свідомості сплив день міста. Розкотисті спалахи феєрверків розривали хмари у небі. Було сиро, нещодавно пройшов дощ. Калюжі повільно стікались до узбічч. Леонард тоді святкував з друзями у клубі "Bright Island" неподалік від порту. Його тераса якраз виходила до кам'яної пристані. Ніч захопила темний океан.

Намічалась розмова. Віктор відвів друга подалі від гучного п'яного натовпу. Виглядав виснажено - скуйовджене волосся прилипало до лоба, ноги хитко плелись, ледь не спіткаючись. Хлопець добряче набрався терпким "Ballantine's", але у того була причина.

- Якийсь ти варений, - сказав Леонард, який був не сильно краще.

Віктор витяг цигарку та хаотично клацав запальничкою, намагаючись підпалити тютюн. Шум океану розтинав гучну музику, що доносилась зі сцени клубу.

- Мамі, походу, моїй все... кінець, - нарешті підкурив Віктор.

- А як же хіміотерапія? - спитав Леонард.

- Та до одного місця ця херня... Метастази забирають її. Плаче щодня і я нічого не можу зробити.

Очі Віктора намокли, але він спеціально відвернувся до води, щоб приховати їх. Леонард все прекрасно розумів і цей спогад глибоко викарбувався в його голові.

- У мене у тітки також рак, - сказав він. - Я... іноді скидую гроші брату, він її доглядає. Але, ну, чесно кажучи, я не тішусь ілюзіями. Життя є життя. Ти зробив все, що міг.

Присівши прямо на пісок, Віктор зробив глибоку тягу. Сутулився від тягаря думок.

- Так... ти маєш рацію, - кивнув він. - Потрібно рухатись далі. Просто самому важко якось все це переносити.

- Ти там собі ніби дівчину шукав, - підняв погляд до захмареного неба Леонард.

Друг зітхнув. Поправив долонею мокре від поту волосся. На пальцях залишився холодний піт.

- Ага... ось був позавчора із Софією нашою на побаченні. Цілується вона, скажу тобі, так собі.

Губи Леонарда машинально притиснулись, але він із повагою намагався ставитись до Віктора. Приймав все як є. Принаймні, старався. До того ж, затуманений віскі розум навіть легше сприймав це, ніж чутлива твереза голова. Почуття помітно притупились.

- Що думаєш про неї взагалі? - спокійно спитав Леонард.

- Не знаю, - Віктор викинув недопалок в океан, - от хоч вбий мене, не знаю. Вона гарна, просто я думаю, у нас не так багато спільного.

Леонард щільніше замотався в сорочку - зі сторони пляжу підсилився вітер.

- Може воно того не варте, - знизав плечима він.

Віктор помотав головою. Витер рукавом носа та встав з піску.

- Мені зараз так хріново, друже... Я не хочу її відпускати. Мені з нею буде краще, яка б вона не була. Так що... пофігу.

Сирий пісок обліпив їхні туфлі. Стояти було важко - ноги просідали, в'язли у цій нічній безкінечності. Леонард вже був готовий висловити більш різку думку, але їх обірвали. Спільна подруга Шарлотта вискочила з тераси, гукнувши їх. Її міцна спортивна рука розмахувала перед ліхтарями.

- Гей, пацани! Чого так довго?! Вертайтесь!

Хлопці обмінялись поглядами. Віктор поклав мокру долоню другу на плече і сказав:

- Дякую, що вислухав. Ти мені як брат.

Все було так просто і так непросто. Леонард плутався у власних думках, його замаринована алкоголем свідомість стрибала від одного абсурдного рішення до іншого. Він мало що пам'ятав про те, що відчував у ту мить. Але навіть те слабке відчуття змогло взяти над ним гору.

- Щось ти засумував, - мило посміхнулась Шарлотта, коли він до неї підійшов.

- Замерз трішки. Тут вітрюган шапки знімає.

- Нічого, я можу подарувати тобі свою.

Тихо засміявшись, Леонард зайшов усередину. Шум музики одразу накотився на його заморену голову. У вухах задзвеніло. Просочуючись крізь натовп танцполу, він рухався до столику неподалік від чорного бару - саме там і відпочивала вся їхня компанія. Краєм ока помітив Віктора, ноги вже волокли його до туалету. Видно, стало дуже погано.

Скраю стола, ближче до стіни, сиділа Софія. Схрестила долоні біля напівпустого келиха вина та розмовляла з Алісою, ще однією подругою. Її звужені плечі видвали тривогу. Їй явно було тут некомфортно.

Леонард підсів до дівчини, закинувши руку за спинку. Його голова повністю спорожнилась, контроль танув і це було видно по його скляних очах.

- Де ви так довго були? - обернулась до нього Софія.

- Ну, говорили про своє, про чоловіче.

- Голандський штурвал робили вони, - сказала Аліса і це змусило Леонарда машинально засміятись. Жарт був не дуже смішний, але у його стані було вже байдуже.

Софія перекинула погляд через спинку сидіння до туалету. Шукала очима Віктора.

- З ним все добре? - переймалась вона.

- Перестарався сьогодні.

- Просто... я домовилась із ним, що сьогодні ночую у нього.

Руки Леонарда німіли від втоми. А може і не від втоми. Він сам не розумів. Лікоть сперся на липкий стіл, розмазавши розлитий віскі. Хлопець явно втрачав рівновагу.

- Знаєш... хай це буде між нами, але... - Леонард нахилився до вуха Софії, - Віктор якось між ділом зізнався мені, що ти йому не дуже подобаєшся. Йому просто сумно, бо в нього мати помирає.

Ці слова були сприйняті двояко.

VI: Коливання

Слова самі вирвалось з його вуст, ніхто його не змушував озвучувати свою думку саме таким чином. Зранку Леонарду було гидко від самого себе за сказане, за власний тон, за те як він усе сформулював і подав. Грудну клітину дробив камінь великого сорому. Ноги не могли змусити себе сповзти з ліжка та встати на підлогу, а занімілі руки не хотіли їм допомагати.

Найгіршим йому здавалось те, що він не пам'ятав весь минулий вечір повністю, не пам'ятав усе сказане серед тих гучних розмов. Здавалось, що міг ще наробити якоїсь шкоди. Але... як виявилось насправді, нічого страшного не сталось. Тоді усі "перебрали" і кожен прийняв все на свій рахунок. Це виявилося найбільш оманливим і підступним моментом. Це підселило до голови Леонарда тінь впевненості у власних необачних діях.

Через три дні він приїхав до офісу "Motor Lines Service", де працювали Віктор із Софією. Потрібно було допомогти перевезти серверне обладнання у нове відділення. Викликався сам, бо всередині все ще кипіло оніміння за те, що сталось тоді ввечері.

Потяганий "Fiat Punto" вже тиждень як назбирав своїм дахом помітний шар пилу. Машина явно напрошувалась на чистку, але Леонарду було не до цього. Спершись на чорне крило автомобіля, він чекав на Софію. Через годину мав початись дощ, тому потрібно було поспішити.

- Де ти паркуєш цю м'ясорубку, в пустелі Сахара? - посміхнулась Софія, витягаючи з дверей невеликий картонний коробок.

- Та годі тобі, мені просто ніколи їх помити, я людина зайнята, - сказав Леонард.

Одним рухом він відчинив багажник та допоміг їй скласти усі необхідні речі. Лице його кам'яніло від показного спокою, але серце ледь ребра не розтрощило. Звідки така паніка? Леонард боявся відповідати собі на це питання. Йому не хотілось виставити себе перед собою надто інфантильним, або егоїстичним. Він просто розумів, що це наслідки не тільки його рішень, а і його думок, його відношення до людей. Його відношення до Софії.

- Слухай... - заговорила вона, - щодо Віктора. Думаю... думаю, ти правий, у нас напевно немає майбутнього.

- Ти з ним говорила? - стримано спитав Леонард. Його обличчя випромінювало пластмасову статику.

- Якщо чесно, то у нас була складна розмова. Не хочу вдаватись в деталі, там все не дуже добре.

- Ну, це в його стилі. Віктор буває грубим.

Софія поправила рукава робочої куртки та відвернулась убік. Надто довгі вони були, чужий розмір. Важка тасланова тканина наче тягнула дівчину до землі. Насправді, на це їй було байдуже. А от що вона реально хотіла сховати, так це свої очі. Вони не були важкими, але тяжкості у них набралось більше, ніж у куртки.

З одного боку, Леонарду було важко дивитись на її такий очевидний розпач. Але з іншого... йому також хотілось підтримати її, дати їй того, що у його розумінні, ніколи не дав би Віктор.

- Ця куртка нікуди не годиться, - навмисно перемкнув тему він. - Подарую тобі нову на день народження.

- Тю, так це не моя, - засміялась Софія. - Це наш електрик, дядько Марко тягає.

- І йому також подарую. Хай бідолаха не мучається в цьому мішку.

Вона сперлась плечем об автівку. Їй подобалась ця легка невимушена розмова. Це відволікало її від тієї самої тяжкості.

- Так ти у нас альтруїст, усім допомагаєш? - дівочий голос звучав тепло.

- Стараюсь потроху.

- Не перестарайся.

- Ох... буду тримати себе в руках.

У цю мить Леонард відчув примарну можливість. Відчув шанс - реально, без ілюзій та домислів розкрити для себе таку саркастичну, пряму, незвичну Софію. Жар охопив його спину, голова запаморочилась.

- Я... через півтора тижня відпливаю на вахту, - почав він. - Думаю, у нас не буде більше можливості нормально поспілкуватись. Не хочеш якось завтра випити кави, прогулятись містом?

Софія застрягла на місці. Така пропозиція не здавалась їй чимось неймовірним, але до неї вона готова не була.

- Я подумаю, - відповіла дівчина.

- Так, звичайно, - кивнув Леонард.

В цю мить задзвонив її телефон - робочий номер, зсередини офісу. Вона скривила обличчя, легка роздратованість врізалась їй у груди.

- Слухаю, - Софія приклада динамік до вуха.

Кілька секунд тиші. Її брови нахмурились. Леонард не чув її співрозмовника. Рука потягнулася в кишеню за цигарками, потрібно було якось відволіктись. Але щойно його пальці торкнулись торця пачки, Софія взяла його за долоню.

- Пішли зі мною на третій поверх, - сказала вона. - Кажуть, щось важливе хочуть показати. Давай подивимось разом, бо я трішки нервую.

- Без проблем, - кивнув Леонард. - Ходімо.

Здіймалися вони повільно. Жартували та обговорювали день - нічого цікавого. Але у цій "нецікавості" і була вся цінність для Леонарда. Він збирав кожне слово Софії як маленький скарб і складав до її образу фрагментами пазлу.

І от вони піднялись у офіс. Колеги зібрались у коло біля дверей. Софія вийшла вперед, але лише на крок, на більше у неї не вистачило сил. Навпроти неї стояв Віктор, тримаючи великий букет гортензій. Нервуючись, він витер піт з лоба та заговорив:

- Пробач, що був грубим з тобою, Софіє. Ти прекрасна дівчина і я не хочу тебе втрачати. Це... - руки простягнули букет, - це тобі.

VII: Оманлива тиша

У плавання Леонард відправився зі спустошеною головою. Не хотілось йому більше нічим себе тривожити. "Сталось те, що сталось," - так він усе собі пояснював, намагаючись переконати себе, що цих слів достатньо.

Атлантика забрала його у Софії на кілька місяців. Вона прийняла самотнього чоловіка у безкрайні чорні води, які завжди вимивали і біль, і сором. У океана свої вимоги, він сам диктує моряку, що йому відчувати. І робить це до тих пір, поки людина вже аж не ступить на берег.

Леонард тримався спокійно. Йому довелось змиритись із тим, що Софія залишилась із Віктором, довелось тимчасово задавити всі нав'язливі почуття. Кожен день служби перетворювався на цвях, що забивають у труну переживань. Його біль помер і був похований руками робочої рутини.

А потім він повернувся. Місто накрила зима. Дроти електроліній обвисали під тиском снігу. Вулиці все сильніше мерзли, але готові були до наступаючих свят. Різдвяний ажіотаж посміхався Леонарду в обличчя із широких білбордів. Тоді до нього все і повернулось. Все те, що він залишив на суші, коли ступив на трап корабля. Всі слова Софії, її погляди, її запах, її присутність.

Підкуривши цигарку біля портової чебуречної, Леонард прийняв найбільш грубе та примітивне рішення, до якого зміг додуматись. Він написав Шарлотті, спільній подрузі, що хоче запросити її в дендрарій. Вона завжди до нього тепло ставилась, тому переключитись на неї здалось логічною стратегією для Леонарда. Так він переконував себе, що забуде про Софію. Але це була лише гра з самим собою.

- У нього такий смішний ніс, - м'яко сказала Шарлотта, цілуючи Леонарда в щоку. - Він так мило шморгає на морозі.

Це був звичайний вечір у квартирі Віктора. Ремонт якраз було закінчено і тепер вона перетворилась із бетонної коробки на теплий затишний прихисток із темно-зеленими шпалерами. Леонард сидів на дивані та обіймав за плечі Шарлотту, його очі бігали між Віктором та Софією, які були навпроти. На календарі двадцяте грудня, друзі просто зібрались пограти в карти.

- Я пам'ятаю, - почав Віктор, - як у школі Леонарду рознесли цього носа з ліктя.

- Боже... - підняла брови Софія, - ти підбираєш такі паршиві слова.

- А як тут ще сказати? У нас із ним було складне дитинство.

Леонард притиснув до себе Шарлотту та зітхнув:

- Він має рацію. Мені тоді добре дісталось. Але... я вмію терпіти біль.

Віктор зазирнув йому в очі. Потім перевів погляд на Шарлотту.

- Не думав, що ви будете разом, - сказав він. - Чесно, це трішки неочікувано.

- Я просто добилась його, - посміхнулась вона. - Цей придурок вічно мене ігнорував.

- Та ні, я просто мовчазний, - відкашлявся Леонард.

На круглому столику хололи залишки піци. Жирна картонка почала збирати на собі брудні серветки після вечері. І навіть четверта партія в техаський холдем вже добігла кінця.

- Тільки-но доробив хату, а тут вже розвели свинарник, - озирнувся Віктор.

- Хто ж тобі суддя? - хмикнула Софія. - Он ті заляпані чоботи біля телевізора не я залишила.

- Так вони новенькі, я лише один раз їх вдягав.

Руки Софії потяглися за сміттям на столі.

- Що ж, пора прибирати, - сказала вона.

- Я допоможу, - піднявся Леонард.

Брудний посуд швидко відправився до раковини, все інше - у смітник. Леонард мовчки почав полоскати тарілки з-під чипсів. Вода змивала жир та жовті крихти, змушуючи білу кераміку блистіти. У відображенні тарілки було видно, як Софія бере з холодильника банку коли.

- Що це тебе так проперло посуд вимити? - спитала вона.

- Не знаю, руки чимось захотілось зайняти.

- А-а... - пломба банки клацнула, кола зашипіла.

Відклавши останню тарілку, Леонард обернувся до неї. Нутро його голови повнилось білим шумом, але слова самі лізли до губ.

- Якась ти сьогодні трішки роздратована. Чи мені здалось?

Софія поставила банку на стільницю та відвела очі. До кухні долітав сміх Віктора із вітальні.

- Якщо чесно, то... відчуваю себе виснаженою, - сказала вона. - Останнім часом, на мене так багато всього звалилось, після переїзду сюди.

- Ну, думаю, це все одно краще, ніж жити в хостелі, - обперся об стільницю Леонард.

- Ця квартира навіть після ремонту мало чим відрізняється від хостелу.

Хлопець тихо засміявся.

- Напевно це через те, як я робив проводку і клеїв плінтуса. Нічого, особисто для тебе можу все переробити.

Софія легенько штурнула його плечем.

- Ага, яка доброта, - в її голосі читався легкий сарказм, але не тільки.

- Ходімо до наших, - розправився Леонард. - Вони напевно вже зачекались.

- Якщо Віктор знову щось витне, стукни його за мене, - пішла слідом Софія.

VIII: Роздвоєність

Життя плило спокійно, але для Леонарда більше ніякого спокою не було. Засинати ночами ставало все важче. Іноді він міг заховатись від Шарлотти в гаражі з пляшкою текіли та спивався до забуття, ігноруючи дзвінки. Потім надривно пояснював, що прихворів, що наднирники знову "рознились", або що забув телефон на дивані.

Стоячи кожного вечора перед дзеркалом, Леонард подумки говорив собі, що його спілкування із Софією - це дарма витрачений час, а залишки ночі потім уявляв, як занурюється носом у її волосся, як розтікається долонями по її плечах, як відгороджує її від усього світу. "Сім'я у неї проблемна, от вона і не змогла обрати нормального мужика," - проскакувало у нього в голові.

- Ми не розіб'ємось об ту скелю? - знервовано спитала Шарлотта, тримаючись за поручень.

Леонард взяв її поплавати на швертботі. День був по-весняному теплий, сонячний, але вітер якраз дозволяв виходити у воду під вітрилом. Відпустивши румпель, він схилився до дівчини:

- Ні, не бійся. На таких крихітних човнах я не часто плаваю, але досвіду у мене достатньо.

- Просто... воно так все нахиляється.

- Так і повинно бути, - рука легенько потягнула за шкот, розвертаючи судно.

Шарлотта ще сильніше стиснула пальці. За кілька місяців стосунків вона починала поступово звикати до тяги Леонарда до моря, але зовсім не бачила його іншої тяги. Він уміло приховував одну пристрасть за іншою.

Телефон, щільно застебнутий у кишені, завібрував - прийшло від когось повідомлення. Солоне повітря одразу стало важчим. Леонард здогадувався, що саме це було, але мовчки продовжив плавання. Руки чомусь почали швидко втомлюватись, пальці обмерзали. Здавалось, океан хотів покарати його за хибний інтерес.

Пора на сушу. Через десять хвилин швертбот вже повернувся на пристань. Заляпані вітрила спустились, крапаючи на корпус залишками прогулянки. Ставало прохолодно, але все ще терпимо. Стоячи під сліпучим сонцем, Леонард відійшов убік та витяг телефон із водонепроникного чохла. Написала Софія:"Скинеш мені той фільм з Де Ніро, про який ти говорив?" Край губи зігнувся у посмішку, хлопець відповів:"Я ж тобі три рази вже казав, це "Одного разу в Америці", як можна постійно забувати?"

Його відповідь була прочитана миттєво. Три крапки підстрибували знизу чату, відстукуючи очікуванням, поки вона набирала своє повідомлення. Леонард одразу потушив екран та заховав телефон.

- Що там пишуть? - спитала Шарлотта.

- Посилка прийшла, - сказав Леонард. - Замовив сорочку на літо.

- О-о, вона хоч гарна? Чи знову якийсь непотріб з лопухами на спині? - посміхнулась дівчина.

- То були не лопухи, а кротон. Я просто люблю принти з рослинами.

Вона притиснулась лицем до його грудей та міцно обійняла, обхопивши його навколо плечей. Її долоні були гарячими, Леонард відчував їхній жар навіть крізь мокру футболку.

- Нічого, ти мені і в лопухах подобаєшся.

Після плавання, вони вирішили провести вечір з пляшкою "Jägermeister", який вичепили по знижці. Набрали креветок і подивились фільм. Не з Де Ніро. Щось нудне, Леонарду не сподобалось, він навіть назви не запам'ятав.

Алкоголь його трішки розслабив, розігрів, тому вже через секунду після початку титрів, він кинувся на Шарлотту з поцілунками. Називав подумки це "робочим способом забутись". Вона була дуже ніжною, хоч і напористою. Для неї все це було чимось набагато більшим. Шарлотта не намагалась "забутись", вона щиро хотіла Леонарда.

Перекинула його на спину, стала залишати поцілунки на шиї та грудях. Притискала його своїми атлетичними стегнами. Втопившись потилицею в подушці, Леонард відчував на собі її гарячий подих. Вона була невисокою, але трішки огрядною, як для дівчини, з довгим кучерявим волоссям. Усіма силами Леонард намагався сконцентруватись саме на ній і не думати більше ні про кого. Ні про кого конкретного. Він заплющив очі і одразу ж відчув як губи Шарлотти притиснулись до його власних. Тихо застогнавши, Леонард торкнувся її язика, схопив за талію і віддався моменту.

- Не знаю... - заговорила Шарлотта, лежачи головою на його грудях, коли все скінчилось, - щось ти швидко здувся. Так добре стартонув і... блін.

- День якийсь тугий, - зітхнув він. - Ти не ображаєшся?

- Ні, все добре. Я думала, може це я щось не так зробила. Може якось стрибнула на тебе жорстко.

Леонард засміявся.

- Та ні, нормально ти стрибаєш.

- Ну і слава Богу, - заплющила очі вона.

За вікном розійшовся дощ. Він часто з'являвся у цьому місті, але сьогодні здавався якимось особливо холодним. Було дуже темно, хмари повністю затягли небо. Леонард лежав у повній пітьмі, тримаючи на собі дівчину, яка ніяк не могла так само легко прирости до його душі як Софія.

- Я дуже-дуже тебе кохаю, моє сонечко, - тихо прошепотіла Шарлотта і одразу ж заснула.

- І я тебе... - вичавив із себе Леонард.

Він тихо лежав і дивився у пітьму, намагаючись роздивитись там хоч щось, хоч якийсь більш яскравий відтінок. Нічого не виходило. Раптово ця пітьма розірвалась - засвітився екран його телефону на шухляді. Прийшло повідомлення. Рука сама потягнулась. Написала Софія:"Слухай, не хочеш післязавтра до нас із Віктором у гості зайти? Подивимось якраз разом те кіно".

Леонард не спішив відкривати чат, дивився на текст через шторку сповіщень. Палець тримтів. Вичекавши дві хвилини, він написав відповідь:"Звичайно, буду дуже радий".

XI: Невидимі катастрофи

Так продовжувалось довго, але не могло продовжуватись вічно. Майже ні в кого не виходило до старості носити у собі прихований тягар. Коли людина щось навмисно у собі вирощує, в якусь мить вага цього стає надто великою, непід'ємною. Вона валить на землю і притискає груди, не даючи зробити подиху. Тоді людина і зривається, втрачаючи залишки витримки.

Але до цього ще зарано. Наближався день народження Софії і Віктор покликав свого друга обговорити подарунок. Забрав його прямо з дому та від'їхав ближче до міського парку, щоб шум міста не втручався в розмову. Сірий "Kia Sorento" Віктора зупинився у тіні високої тополі. Двигун затих.

- Ти нервуєш, - підмітив Леонард.

- Та є таке, - друг відчинив вікно та підкурив цигарку. - Хочеться якийсь крутий сюрприз для Софійки зробити, але... блін, я навіть не знаю, які квіти їй подобаються.

Леонард підняв брови.

- А як же ті гортензії, що ти подарував їй минулого року?

- Та то я від балди купив. Це не серйозно. Зараз потрібен інший підхід. Я ж... все-таки кохаю її. Вона - краще, що ставалось зі мною в житті, друже.

Пальці Леонарда почали інтенсивно стукати по колінах. Він відвів погляд до пасажирського вікна, почав розглядати рибалок, що розпивавали пиво біля порослого рогозом пляжу. Так у цій розмові легше думалось.

- Софія любить хризантеми, - сказав Леонард. - Просто, але вона любить простоту. Ти ж знаєш.

- А-а... ну, можливо.

Зробивши останню тягу, Віктор викинув недопалок під дерево. Щиро хвилювався, натирав долонями коричневий кожух керма. Його ставлення до майбутнього свята било по Леонарду сильніше за те, що той майже нічого не знав про свою дівчину, з якою жив під одним дахом.

- Окей, - відкашлявся Віктор, - тоді хризантеми і... оте кольє, яке я тобі вчора скидував. Думаю, буде нормально.

Леонард вимушено кивнув.

- Так, нормально.

- Аліса і Жульєн будуть дарувати телевізор, але, як на мене, це нудно якось.

Рибалки, що сиділи біля пляжу, почали гучно сперечатись. З такої відстані, зсередини автомобіля було не розчути слів, але було щось серйозне. Один сильно образився і пішов до своєї машини, штурнувши вудки черевиком.

- Що ти там роздивляєшся? - перехилився убік Віктор.

- Задумався, що мені краще вдягнути на свято, - сказав Леонард.

- Не принципово. У нас там не президентський банкет.

Для Леонарда то був особливий день. Йому хотілось показати себе з кращої сторони. Для нього це було набагато важливіше за "президентський банкет". Він вдягнув чорні штани та темно-синю сорочку без "лопухів". Образ повинен був бути стриманим, але серйозним, без агресивних контрастів.

Стукіт серця віддавав аж у спину. Все чомусь здавалось не таким, і зачіска, і посадка одягу, і запах парфуму. Він постійно намагався поправити краї рукавів. Шарлотта, яка стояла поруч, поки вони підіймались ліфтом, зовсім не розуміла такої поведінки. Тихенько взяла його за долоню.

А потім вони опинились в квартирі.

- Ого... - вражено зітхнула Софія, взявши до рук "Нескінченний Жарт" Девіда Фостера Волесса, - це так неочікувано. Дуже вам дякую!

- Ми знали, що тобі сподобається, - сказала Шарлотта.

- Так, - додав Леонард. - Я просто втомився слухати, як ти вічно нахвалювала цю книжку. Вирішив особисто підігнати, щоб ти сама цей товстючий талмуд розгрібала.

Попри всі його попередні побоювання, свято розпочалось дуже спокійно, по-теплому. Всі скинули на Софію свої подарунки та засипали зверху типовими побажаннями. Музика грала не гучно, дзвін фужерів легко її перебивав. Від великої кількості салатів у Леонарда вже починало живіт стискати, але він відважно терпів.

- Може поїдемо на вихідних у гори? - запропонував вже п'яненький Віктор.

- Ой, не хочу, - сказала Софія, - у мене проблеми з тиском, я важко переношу гірську хворобу.

- Добре, тоді вигадаємо щось інше, - нотка роздратованості промайнула у цих словах.

Вона поклала йому руку на спину та обережно поцілувала в плече.

- А може скинемось і орендуємо невелику яхту? - її голос звучав ніжно. - У нас якраз уже є боцман. Можемо провести день серед моря.

- Чесно, мене вже трішки нудить від моря, - поклав руку на груди Леонард. - Та і на вихідні шторми обійцяють, у місцевих яхт мотори слабенькі - можуть не впоратись.

Леонарду, на цьому святі, не хотілось здатись надмірно люб'язним, не хотілось перед Віктором показувати своє справжнє ставлення до Софії. Він одразу ж відкинувся на спинку стільця та залпом допив залишки шампанського. Задумливо насупив брови для серйозного вигляду. У потилиці щось стукало.

- Можемо просто виїхати на природу, - додала Шарлотта. - Це буде компромісний варіант.

- Так, - сказав Віктор, - можна виїхати в парк "Green State".

- Або на південь, в ліс, - сказала Софія, - до річки.

- Боже, яка річка, Софіє? Там окрім кишкової палички ми нічого не отримаємо. У "Green State" у мене знайомі є. Організують нам нормальне місце.

- Ох... добре.

Вона опустила голову та замовчала. З протилежного боку стола, де сидів Леонард, здавалось, наче Софія фізично зменшилась від слів Віктора. Дівчина була на власному святі, але тонула у безмежній пустоті оздобленої кольоровими стрічками вітальні. Це був її день і вона була у ньому сама. Леонард не втручався, не дозволяв собі. Його як цвяхами прибило до стільця.

Але вечір не зупинявся і навіть не планував. За другою випитою пляшкою шампанського пішла третя. Музика стала гучнішою, почала заполоняти кожну пусту щілину просторої квартири. Хтось вирішив танцювати, хтось "добитись", а когось прорвало на відверті розмови.

Шарлотта схопила Алісу за руку та відвела до кухні, попліткувати по-дівчачому. У них було багато спільних тем, Леонард знав це, хоч ніколи особливо і не старався налагодити спілкування з Алісою. Йому було просто байдуже.

Поки Віктор з Жульєном шукали "той самий хітяру від Guns N' Roses", Леонард помітив, як Софія пішла тихенько на балкон. Обережно прикрила за собою дверцята, щоб ніхто не помітив, та розчинилася у темряві по той бік. Йому здавалось, що цей день буде більш веселим, але він виявився таким далеко не для всіх.

Тіло саме відірвалось від стільця. Рука сама обвела розмореного шампаньским Леонарда навколо столу. Ноги самі повели його до балкону. Грудна клітка була в такій напрузі, що ребра ледь не луснули. У вухах розігнався шум, гучніший за ревіння двигуна у машинному відділенні корабля.

Леонард вийшов на балкон і тепле літнє повітря одразу приглушило його паніку. Від одного єдиного подиху голова запаморочилась.

- Тобі погано? - спитала Софія, помітивши, як він важко сперся на перила.

- Від музики вже череп вибухає, - вигадав щось на ходу.

- О-о... ну є таке. Я вже... сама втомилась від того бородатого хардроку. Хоч би щось... легеньке увімкнули.

Софія старалась розрядити обстановку своїми невимушеними коментарями, але її голос тремтів. І це було дуже помітно.

- Ти що, плачеш? - обернувся до неї Леонард. Сліз не було видно, але він одразу почув, як вона тихенько "шмигала" носом.

- Не знаю... - її долоня почала активно витирати червоні щоки, - йому просто... байдуже на мої бажання.

Леонард насупився.

- Віктору?

- Угу... скільки разів ми уже все це обговорювали. Нічого не змінюється. Він не чує мене.

Спина тягнула тіло Леонарда трішки назад - складно було тримати рівновагу. Він хитався, але рука міцно трималась за поручень. Під тусклим сяйвом місячного серпа Софія виглядала для нього такою вразливою, беззахисною. Наче знову вона стала меншою, ще меншою, ніж тоді за столом.

Йому було дуже складно мовчки дивитись на дрібні проблиски крапель сліз на її щоках. Хотілось забрати увесь її біль та викинути геть через перила балкону, геть у прірву. Серце "кольнуло". Леонард нахилився вперед, обійняв Софію та міцно поцілував її в губи. Притиснувся носом до заплаканих щок та зігрів їх палким подихом. Вона розм'якла та завмерла.

Коли їхні губи роз'єднались, Софія не могла нічого сказати. Тепло Леонарда все ще горіло на її вустах.

- Пробач, але я більше так не можу, - заговорив він. - Не можу дивитись на твої сльози, на твій розпач. Я хочу бути з тобою і завжди хотів. Ти потрібна мені більше за все на світі.

Софія розгубилась. Кліпала очима та не могла знайти собі місця. Леонард поцілував її знову. Цього разу ще палкіше. Обіймав її, наче боявся впустити у прірву. Бліда помада розмазалась на його язиці. Йому було байдуже на перегар та слину, що скотилась на підборіддя, він танув на губах Софії.

- Я так не можу, - раптово відштовхнула його вона. - Це неправильно. За стіною Віктор. У нас стосунки.

Леонард закотив очі.

- Ти з ним мучаєшся.

- Це все одно неправильно.

Він обережно поклав їй руки на плечи.

- Тобі зі мною не подобається?

Вона старалсь відводити погляд навіть у темряві.

- Мені з тобою добре... завжди було. Але я не можу просто так взяти і зруйнувати свої стосунки. Це буде не чесно по відношенню до Віктора.

- Ну добре, - тон Леонарда став серйозним, - тоді тобі потрібно із ним порвати. Якщо тобі важко, то не роби цього сьогодні. Дай час емоціям осісти. Це повинно бути зважене рішення, але тверде. Я буду чекати на тебе стільки, скільки потрібно.

Софії хотілось провалитись під підлогу. Вона сперлась спиною на стіну і важко видихнула. Лоб спітнів, а щоки горіли від жару. Все відбувалось настільки швидко, що вона навіть не встигала кліпати очима.

- А як же Шарлотта? - сказала Софія. - Ти не можеш просто так її кинути.

Його одразу підрізало цими словами. Він відвернувся. Серце вже не билось агресивно, починало холоти.

- Ти маєш рацію. Але... блін, я так сильно хочу бути з тобою. Так сильно.

- Чому? - це питання прозвучало щиро, без звинувачення.

Камінь застряг у горлі Леонарда. Лице затверділо.

- Тому що... - прорізався голос, - тому що з тобою я відчуваю себе собою. З тобою я справжній, з тобою мені здається, що я здатен на все. Жарти, прогулянки, спільні перегляди фільмів, та боже... навіть той дурний ремонт, робочі проблеми - з тобою все вирішувалось легко. З тобою завжди легко. Тому... тому я тебе і кохаю, Софіє.

У неї закінчились слова, не залишилось жодного. Вона наблизилась до Леонарда та тихо обійняла його. Тоненькі м'які руки гладили його по спині. Він відчував як її ніс гріє подихом його груди. Він танув. Поклав долоню на її довге волосся та опустився, щоб поцілувати знову. Це був найкращий момент в його житті. Принаймні, так йому здавалось.

Дверцята балкону відчинились.

- Ах ти сволота! - крикнув Віктор.

Міцна рука схопилась за комір та затягла Леонарда назад у квартиру, жбурнувши на підлогу. Ноги самі підкосились. Його розкрили - навколо губ залишились розводи від софіїної помади. Туди ж і прилетів кулак. Голова Леонарда відкинулась назад. В очах все розкрутилось.

Він спробував встати, але знову спіткнувся. В голові вибухали іскри. Квартиру охопила паніка. Аліса закричала, Жульєн підбіг до Віктора та схопив його ззаду за плечі. Від люті його сорочка розірвалась.

- Що тут відбувається?! - крикнула Шарлотта.

Цей голос як ніж увійшов у вухо Леонарда.

- Цей мудак цілував там Софію! - штурнув його ногою Віктор.

Шарлотта схопилась за голову. Її ноги також ледь не підкосились.

- Що?! Як?!

І все... це останнє, що запам'ятав Леонард у ту нічь. Все інше для нього вже не було важливим. Це була поразка, яку він вирощував місяцями. Довелось усе це прийняти і проковтнути. Виправдатись неможливо.

У ту ніч він згорів живцем. Кожна клітина його тіла перетворювалась на густий чорний попіл, який сипався на безкрайній килим. Вогонь сорому розривав шкіру на обличчі, оголюючи кістки, оголюючи спустошене нутро. Тоді все і закінчилось.

X: Останнє слово.

Очі розплющились, таксі майже приїхало. Леонард скривився - в животі щось тиснуло. Зовні було дуже спокійно, люди носились містом по своїм справам, рідкі затори змушували авто зупинитись, створюючи простір для думок. Але Леонард більше не хотів думати та не хотів згадувати. Рани загоїлись, залишивши після себе огидні шрами.

Після тих подій Віктор усюди заблокував Леонарда та кинув Софію. Переїхав у інше місто, з ним не було ніякого зв'язку. Ще до останньої вахти Леонарду хотілось із ним поговорити, пояснити усе, але це уже тоді було неможливо. Від цього також було гнило довгими ночами на суші.

Із Софією все складніше. Дуже важко підібрати якісь правильні слова для неї. Та чи був взагалі якийсь у них сенс? Навіть якщо і був, Леонард не хотів його шукати. Йому лише хотілось зробити правильно хоча б щось, хоча б одну річ у своєму житті. Він не вірив, що це дасть йому спокуту чи вирішить проблеми, просто вважав це необхідним.

- Приїхали, - сказав таксист.

- Дякую, я вже оплатив поїздку, - Леонард витяг з кишені останню пачку цигарок. - Це вам.

Рука простягнулась до водія.

- Що? Навіщо це?

- Так... гостинець з моря. Це імпортні.

- Якось мені не зручно приймати цю штуку.

- Це за те, що не смикали мене, поки я спав. Для мене це важливо.

Таксист протер рукавом носа, сам потерся на місці, але прийняв подарунок.

- Ну... дякую.

Забравши сумку, Леонард залишився сам перед будинком, до якого так довго їхав. Він добирався до нього не з порту, а ще з океану, ще коли тільки йому сказали, що вахта закінчилась. Будинок здіймався над ним своїми десятьма поверхами, але здавалось, діставав до неба.

Потрібно було зробити щось правильно - так думав Леонард. Сумку залишив біля входу, вона там не потрібна. Зайшов до холу, викликав ліфт. Шкіра на лиці охолола, але так і було потрібно. Жодних зайвих рухів, жодних зайвих жестів.

Підіймаючись до неї на поверх, він сильно боявся, але цей страх не гриз і не рвав його. Просто обплітав плечі та груди, морозив нутрощі. Леонард смиренно його приймав, як супутника і помічника, як чесного суддю. Місця для жалю до себе не залишилось, тому поруч був лише страх.

Опинившись на потрібному поверсі, Леонард крокував повільно, але шлях закінчувався надто швидко. Набагато швидше, ніж йому того хотілось. І ось двері були перед носом - чорні, мовчазні. Він розумів, що ніщо йому не допоможе, коли він опиниться перед нею. Треба просто сказати одне слово, одне правильне слово.

Палець натиснув на дзвінок. Очікування стало лещатами, що сплющували череп. Леонард ледве не буквально відчував, як його скроні тріщать. Чи вийде вона? Чи зможе прийняти його прихід?

Двері відчинились. На порозі стояла Шарлотта, вдягнена у розтягнуту піжаму. Кола під очима видавали в ній сильну втому - дзвінок її розбудив. В самі очі Леонарду дивитись не хотілось. Він заплющив свої і сказав:

- Пробач.