Як шапка для царя стала царською шапкою

На початку часів, по тому, коли перші люди почали збиратися в усе більші товариства та будувати перші селища, згодом постали й перші міста. У цих містах постали перші царі, яких люд обрав за справедливість, а також силу, яка б торувала їй шлях. Та не багато часу знадобилося, щоби справедливість, пилинка по пилинці, й урешті відпала від сили, а сила, не помітивши того, відчула, проте, полегкість, і вже безконтрольно продовжила торувати шлях сама по собі. Тоді міста переросли в перші імперії, а царі — в перших тиранів.

Так люд потерпав певний час од сили, котрій майже завше бракувало справедливості, та хоч і завваживши у кому новому справедливість — тому майже завше бракувало сили. Всякий деспот, утім, рано чи пізно переходив межу народного терпіння: ось, в одному царстві розгорівся перший бунт, перше повстання та перше повалення свого царя. Жорстоким, але хорошим був цей урок для того народу, й один мислитель перебирав способи, щоби назавше запобігти його повторенню. Годинами роздивляючись цяцьки та прикраси розбещеного в золоті, вже похованого в землі царя, він нарешті відшукав рішення, й наступного дня оголосив його на зборах:

— Щоби державець ніколи не забував, яку ношу має нести, маємо покласти її йому на голову, й вона, тяжіючи, з дня удень упиватиметься крізь череп у його помисли й колотиме щоразу, нагадуючи про себе.

Вже для наступного, обраного громадою правителя, була виготовлена спеціальна шапка з важкого золота, гострі зубці якої стирчали до низу, штрикаючи голову по колу. Кожен цар зобов'язаний був носити таку шапку, жодного разу за своє царювання її не знімаючи.

Так виникла перша корона.

В інших державах, де теж поскидувано деспотів, скоро люди про це дізналися й самі використали цю ідею. Й це подіяло: тиранів більше не з'являлося, царі надалі правили справедливо, а коли й приходила недобра думка до чиєїсь голови, то ще сильніше тяжіло золото, ще сильніше врізалися в шкіру шипи корони, швидко тверезячи розум.

Ось він, світ, нарешті загоїв рани, залишені деспотією! Недовго, втім, тривало це щастя: в якомусь царстві, крихітному, майже непомітному на мапах, правитель одного разу не тим боком одягнув свою корону — її шипи тепер стирчали не так, як повинні були, а доверху, зовсім навіть не торкаючись голови! А коли сказано царю було, що вона в нього догори дригом, то він, було, ледве не згодився поставити її, як належить, проте глянувши ненароком до люстерка, замислився, й зрозумів, що так, виявляється, й зручніше, й грізніше, й вільніше на думці.

Тепер корона, будучи створена для протилежного, таким чином відразу надала йому незнаної раніше величі та помітності. За багато століть миру постав новий тиран, і цей захопив земель, підкорив народів у десятки разів більше, ніж будь-який інший до цього — так возвеличувала його корона!

В інших державах, де носили корони правильно, скоро царі про це дізналися й використали цю ідею. Й це подіяло: тиранів з'являлося все більше, царі надалі правили жорстоко, а коли комусь і здавалося, що він має не досить грізний і багатий вигляд, то ще більше обтяжували різною біжутерією, ще з довшими та гострішими зубцями виготовляли нову корону, швидко п'янячи цим царське марнославство.

* * *

Минули тисячоліття. Відтоді свої корони правильно носили лише ті царі, яким це було, мабуть, зовсім непотрібно, часто самі того не знаючи. А корона того, хто став царем над тими нечисленними царями, хоч і не золота, була шипастою зі всіх сторін — щоправда, не знайшлося вже мислителя, який би пам'ятав про істинне призначення корони, щоби довершити її по цьому новому зразку.