Чугайстер

Михайло чортихається. Якого біса він довірився навігатору? Хотів зекономити бензин, час і відстань? Ні того, ні іншого!

Машина і так була не першої свіжості, а на цій дорозі, якщо її взагалі можна було назвати дорогою, — суцільні вибоїни, так можна й підвіску угробити.

Дорога йшла лісом. Видно було, що нею давно ніхто не їздив: кущі терену підступали впритул з обох боків.

Михайло їхав ледве-ледве — кілометрів п'ять на годину. Інколи зупинявся, виходив із машини й довго вдивлявся в дорогу, вирішуючи, чи їхати далі, чи повернутися назад.

Незабаром почне сутеніти.

Хоч фари були ввімкнені, Михайло все одно не вгледів підозрілу калюжу. Праве переднє колесо з хлюпотом пірнуло в неї, машина хитнулася, а за кілька метрів почала помітно припадати на передню праву сторону.

— Ну все… Приїхали, — пробурмотів Михайло.

Виявилося, що колесо спустило.

Довелося діставати запаску і домкрат.

Михайло прововтузився хвилин десять. Під кінець, уже неабияк спітнівши, з великим зусиллям закрутив чотири болти. «Постраждале» колесо запхнув у багажник.

Сяк-так помив у калюжі руки, витер їх ганчіркою і сів за кермо.

На його подив, далі дорога стала значно кращою. Ба більше — попереду навіть проглядався асфальт!

Часу Михайло втратив багато, а тому, щойно вибрався на рівнішу ділянку, «притопив» педаль газу.

Машина весело побігла вперед.

І раптом Михайло побачив, як попереду, обганяючи його машину, котиться якесь колесо.

Спочатку він навіть не зрозумів, що відбувається.

Потім зрозумів.

— Та це ж моє колесо!

Михайло різко загальмував.

— Я ж його тільки-но поставив!

Він вискочив із машини й побіг за колесом.

Дорога мала невеликий ухил, тож колесо й не думало зупинятися. Воно котилося дедалі швидше, підскакувало на нерівностях, а потім знову впевнено набирало хід.

— Та щоб тобі!.. — крикнув Михайло.

Не встиг він до кінця висловити все, що думав про кляте колесо, як воно раптом саме зупинилося і впало набік.

Михайло підійшов до нього, важко дихаючи.

— Ну й чого ти втекло? — сердито запитав він у колеса.

Колесо, зрозуміло, нічого не відповіло.

Михайло підняв його і, пихкаючи, покотив назад до машини. Потім тупо дивився на ступицю. На чотири порожні отвори.

Він пройшовся метрів двадцять назад, сподіваючись знайти болти, але так і не знайшов жодного. Тоді повернувся до машини й завмер.

Ось вона, його машина. Ось колесо. Ось ступиця, а болтів немає.

І що тепер?

Михайло стояв біля машини із заплющеними очима, безсило опустивши руки.

Раптом почув:

— Добрий вечір, юначе! Допомогти?

Михайло повільно розплющив очі.

Перед ним, просто посеред дороги, стояв високий старий чоловік у білому одязі. Довге сиве волосся спадало йому на плечі, така сама довга борода майже ховалася в комірі сорочки.

Михайло мовчки дивився на незнайомця. Потім перевів погляд на колесо. Потім знову на старого.

— Е-е-е… А ви хто?

Старий усміхнувся.

— Я? Чугайстер.

«Яке дивне прізвище», — подумав Михайло.

— Дуже приємно. Кошман Михайло. — Він кілька секунд помовчав. — А вас як по імені-батькові?

Старий або не почув, або зробив вигляд, що не почув.

— Так чим тобі, Михайле, допомогти?

— Та чим ви мені можете допомогти? Ось ступиця, ось колесо, а прикрутити нічим! Болти разом чомусь вискочили і загубилися!

— Можу допомогти порадою.

Михайло скептично подивився на старого: «Ну звичайно, старі люди обожнюють давати поради».

— Михайле, в тебе зараз три колеса прикручені дванадцятьма болтами? Так?

— Ну, так.

— Позич у трьох колесах по одному болту, от і буде чим прикрутити четверте.

— Точно! Як я сам до цього не додумався?

Поки Михайло чаклував із болтами і колесами, старий розпитував його.

— А куди ти їдеш, Михайле?

— Мені потрібно в Лисичанськ, а навігатор привів мене саме на цю кляту дорогу.

— А куди саме? У Третю Роту, чи в саме Лисиче?

— Редактор доручив мені написати про Донсоду і про «Бельгійську спадщину».

— Ну що ж, навігатор тобі не збрехав. До Донсоди менше кілометра. Ліворуч буде Вал Білого моря, потім міст через Донець. Але…

Старий на мить зупинився.

— Нема вже тієї Донсоди. Цехи і труби у дві тисячі тринадцятому остаточно підірвали, а потім усе розтягли по цеглині.

«Дивує старий! Який тринадцятий рік? Нині лише одинадцятий!», — подумав Михайло.

— Як нема? А школа, а лікарня? Будинки, які бельгійці тут побудували колись?

— Перед мостом — Вал Білого моря, а за мостом знайдеш і школу, і лікарню. Та вони теж зараз у жахливому стані.

Коли Михайло поставив четверте колесо, він звернувся до старого:

— Сподіваюся, на сьогодні мені пригод досить. Вас підвезти до дому?

— Дякую, я й так вдома.

Сідаючи за кермо, Михайло сказав:

— «Нащадки і спадщина» — ось як я назву свою статтю!