Завтра я стану дорослою

Ніч

Сили залишились тільки на те, щоб лежати біля відчиненого вікна та звично слухати уривки п’яних пісень, плітки про незнайомців і розпач телефонних сварок. Я лежу й не сплю, слухаю.

— Він не розуміє… — голосно скаржиться дівчина. Я не чую, що їй відповідає подруга, — ну реально, мені така увага не треба. Якби спитав, що я хочу, а він… Головне увага, кажеш. Така увага, скажу я тобі, нічого не варта!

“Нічого не варта” застрягає в мозку й надоїдливо програється по колу. Це дратує, бо я вже не чую решти розмови. Я намагаюсь витрусити її, як витрушують воду з вуха після басейну. Встаю і рухаюсь йду на кухню. Зроблю чайку з цукерочками, щоб заспокоїтись і забути про це.

Нервово рву пакет з цукерками, вони фонтаном сипляться на підлогу. Нахиляюсь, збираю, поки не підібрав Лакі – рудий пухнастик сусідки. Кілька впали під шафку. Встаю на коліна. У вухах ритмічно стукає – “нічого не варта”, ніби хтось друкує це на старомодній друкарській машинці. Тягнусь під шафку, де не прибирали з пів року. Трохи сильніше переношу вагу на коліна, вдавлюю їх у підлогу так, що відчуваю кожну тріщинку шкірою і… перестаю дихати від різкого болю у серці. Нічого немає. Тільки це знайоме відчуття, де існує тільки підлога, на якій я стою навколішки. І мені вже насправді не двадцять чотири роки, а дев’ять, і я не можу встати, коли захочу. Я мушу…лишатись…тут…

Кухонна підлога розчиняється та пливе. Я у відчаї обмацую простір навколо себе, але пальці тільки наштовхуються на порожнечу, тільки сильнішає відчуття твердої поверхні під колінами. Задихаюсь у паніці.

Вимикається світло.

Ранок

Вмикається світло. Точніше, вранішнє світло пробивається крізь блідо-рожеві штори моєї спальні. На шафці біля ліжка висить календарик зі свинками за 2006 рік, який я видрала з журналу з “життєвими історіями”. За вікном тіні ластівок і крики півнів. Шумить пральна машинка та дзвенить посуд на кухні. Мої улюблені звуки у світі: заспокоює, нагадує про затишок і домашні буденні справи. Я знаю, що поверну голову і побачу брата під ковдрою з синіми машинками, і годинник над дверима покаже сьому.

Витягаю руку з-під ковдри: маленька, ще не пошрамована роботою на кухні. Я згадую, що потрібно дихати, і намагаюсь усвідомити жах ситуації.

Я знов в своєму дев’ятирічному тілі, і я не знаю, який сьогодні день — поганий, хороший, чи потроху всього.

Спокійно! Ну що ти, чесне слово, не перший же раз. Тобі насправді двадцять чотири роки. Це просто один поганий епізод, ти тригернулась і тебе викинуло в минуле. Як флешбек, тільки більш екстремально. Не просто коли ти ніби проживаєш минуле, а коли все по-справжньому. Ти знаєш, як вижити в цьому тілі і в цьому домі. Таке вже бувало. Треба прожити лише один день. Все це закінчиться: наступить вечір і ти заснеш. Прокинешся у себе вдома, в своєму дорослому тілі, ніби нічого не сталось.

Я можу обійняти маму. В цих «епізодах» це один з тих елементів, який втішає. Не лягати спати, щоб втекти звідси, а залишатись до самого вечора. Дивлюсь на календар – сьогодні п’ятниця. Добре, що мені десять, і ту математику я ще вмію розв’язувати. Але протриматись весь день і говорити російською я, мабуть, не зможу. Вихід з ситуації як завжди простий — практикуюсь для кращих оцінок. Говорю виключно українською. Це їх трохи дратує. Краще так, ніж пояснювати чому — за це можна і в дурдом поїхати.

Розкидані по столу книжки збираю в портфель. Зазвичай в мене з вечора зібране, але хто зна, що там вчора було. Брат сонно збирається, не звертаючи на мене уваги. Я бурчу щось типу «Добранок».

— Прокидаємося, мої сонечка!

Бачити її здоровою боляче. В принципі, бути в цьому будинку без неї було ще складніше. Я обіймаю її, ховаю обличчя, щоб не почати плакати. І кажу, що люблю її. Вона пахне корицею і яблучним милом. Така ж тепла і надійна. Молода – ще нема п'ятдесяти. Волосся ще довге, спадає до плечей. Може, сьогодні хороший день. Може, нічого не станеться цього разу.

Йду на кухню. Сідаємо їсти – мама вже наливає собі чаю. Чую, як батько голосно полоще горло у ванній. Почищу зуби пізніше. Швидко ріжу яблуко і кидаю в тарілку та пропоную їй.

— Обережно, не поріжся.

Від цієї турботи хочеться плакати. Я б залишилась з нею весь день, але не хочу щоразу, як потрапляю сюди, вдавати хвору. Хтозна, які будуть з того наслідки, чи не змінить це щось у майбутньому. Поки мені здається безпечним діяти більш-менш як завжди. Йти до школи, робити хатні справи. Вдавати, що мені дев’ять і одночасно майстерно уникати конфліктів. Тоді все буде нормально: я ляжу спати і все це зникне, а потім знов повернусь, як зазвичай.

Не скажу, що я не хочу цього. Я отримую шанс бачити маму, бути в місці, де з нею все було добре, де я ще невинна дитина. Нехай у не то паралельній реальності, не то занадто реалістичному спогаді про дитинство, який генерує мій хворий травмований мозок. Я не можу від цього відмовитись. Іноді я навмисне себе тригерю, щоб повернутись хоча б на трохи. Це ніби зуб, що шатається, тому обов’язково треба торкнутись його язиком.

Читаю про жахливі речі, думаю про них. Згадую слова, події, предмети, відчуття в тілі. Гольфик, який занадто тисне на горло, колючий светр, роздряпані коліна, дерев’яна лінійка, тарілка з блакитно-золотими квіточками, плач за стіною, грубий окрик, запах хвойного одеколону – список речей нескінченний. Складіть список тригерів, сказала колись терапевтка, і я розсміялась, тому що вона поняття не мала, про що говорить.

На вулиці бабине літо, все у спокійній красі. Брат у своїй самостійній ері відмовляється йти зі мною, біжить попереду з друзями. Мені все одно. Я доросла, я не буду через це плакати. Йду одна, поки не бачу знайому. Повертає з дороги за ставком, який, як завжди, смердить нечистотами.

Дівчинка з чорними кучерями, повненька, смаглява. Галя. Ніяк не можу згадати прізвище, але точно Галя.

– Привіт.

Вона починає з якихось шкільних справ.

– Вона мене тоді вигнала з класу, – скаржиться навіть весело, – а я навіть ні слова не сказала, це все Дашкова!

– От стерва, – машинально відповідаю і тут же зупиняю себе. Дев’ятирічна я такого не дозволила б собі. Але вона наче не помічає.

– Влетить, це точно, якщо класуха ще хоч раз мамі подзвонить.

Я намагаюсь не слухати. Я не можу їй допомогти. Це не насправді. Усе вже сталось. Вже пізно.

– М-гм, – кажу, – відстій повний.

Відстій? Так взагалі казали тоді чи ні?

– Може й хлопавкою від килима, – тягне вона спокійно-байдуже.

– Жах, це ненормально, – виривається у мене. Галя дивиться на мене трохи здивовано.

– Ну, я заслужила.

– Таке неможливо заслужити, – різко кажу. Хтось має їй це сказати. Це нічого не змінює, але я не можу інакше. Беру її за руку – Галя вища за мене, тому мій дорослий жест має комічний вигляд з боку. Беру цю теплу долоньку, не набагато більшу за мою, і мене наче вдаряє струмом. Спогад, витіснений десь за межі моєї дорослої пам’яті, виринає і перехоплює подих. Дитячий мозок легко все сприймає і забуває: однокласниця, що загинула на канікулах, хлопчик, якого забрала від матері соцслужба і більше ми його не бачили, Галя, яка потрапила в лікарню з переломами і струсом, і ми так і не дізналися, що сталось. І було це… в жовтні? Десь приблизно в цей самий час?

Я не знаю, що мені робити. Я щось можу зробити?...

Ми проходим повз колишнє кладовище з одиноким хрестом, що тоне в ранковому тумані, по ще не ремонтованому тротуару. Із землі стирчать уламки плитки, об які я дивом не ламаю ноги, але спрацьовує якась м’язова пам’ять. Земля настільки ближча до мене, що я трохи відключаюсь від розмови, розглядаючи усі малесенькі тріщинки в дорозі, кожен листочок під ногами.

Задумавшись, наступаю Галі на ногу.

– Дай наступити, зараз же, а то мама помре!

Я даю наступити. «Вона і так помре», думаю я. Просто не зараз.

Ми розходимось по сусідніх класах. Т.О. входить вже знервована, я бачу це по тому, як вона різко трясе головою. У неї темні кола під очима і трохи змазана в кутику помада. Дивно, як я дитиною цього не помічала, а тепер моя увага хворобливо загострена.

Я ще не встигаю витягти книжку (перший урок це ненависна математика), як вона починає кричати. Кричати не на мене, але я завмираю. Ось як відчувається, коли тебе «пригвоздили до місця». Дівчина за партою переді мною, що стала мішенню того крику, сидить спокійно і не рухається, не плаче. Я би вже плакала і отримала б ярлик «слабкої», «цукрової», «ніженки». Я би не витримала крику ще й в школі. Чому дорослі так ненавидять дитячу чутливість?

Я встигаю розібрати, що кричить вона через якусь дурну помилку в зошиті. Одну-єдину. Зошит летить через клас. Я здригаюсь.

– Підбери.

Дівчина, здається Христина, підбирає і сідає на місце. Вона абсолютно спокійна. Та й ніхто особливо не дивується, усі спокійно займаються своїми справами: пишуть у зошитах, нишком перебирають якісь наліпки або вміст пеналу, ліплять кульку з паперу та жують їх, щоб потім плюнути через трубочку комусь у волосся. Як вони такі спокійні та звичні? Я дивлюсь на свої руки, що злегка трусяться. Я така тому, що просто дійсно слабка, чи тому, що знаю, що це не нормально?

Чую своє прізвище. Я прослухала, що хочуть від мене. Кажу про це. Жду, коли знов почне кричати, але натомість вона сміється:

– Ну, ти в нас постійно десь … літаєш.

– Знаєте, – кажу я, тому що все навколо все одно не справжнє – те, що ви зараз на неї кричали мене трохи відволікло. Мабуть, бо ви вчителька, і ще й завуч, то може, не варто було б так робити?

Встаю і дивлюсь в очі ще до того, як вона закричить «встала!» Клас завмирає, відкладається все. Очікую просто чого завгодно. Може витягти з-за парти і викинути в коридор. Може заплакати і сказати, що ми її не поважаємо, вибігти з класу. Але вона сміється і махає рукою:

– Читай правило зі сторінки 81.

Я читаю повільно і з виразом, ніби це не правило, а поема.

День

Моє дев’ятирічне тіло ще не зруйноване наслідками моїх неправильних рішень і я можу без обмежень їсти цукор. Біжу в їдальню, по дорозі мене штовхає якийсь хлопчина. Поки ніхто не бачить, з насолодою показую йому фак.

У їдальні як завжди гамірно, не проштовхнутись, і всі столи зайняті старшокласниками. Купую чай, різнокольорових шипучок та пиріжки з повидлом, відстоявши нереальну чергу. Чай такий гарячий, що я ледь втримую в пальцях наповнений по вінця пластиковий стаканчик. З’їдаю це все стоячи, бо не можу знайти місця. Смачно тільки так, як буває в дитинстві. Може, заради цього теж варто повертатись…

Перерва закінчується. Підіймаюсь назад на наш поверх. Мене штовхають ще раз, цього разу точно спеціально, але я утримуюсь на ногах. Катя.

– Що треба? – питаю так агресивно, що вона відходить на кілька кроків.

В майбутньому я знаю, що вона бачила в мені конкуренцію, і їй не вистачало батьківської уваги, але просто зараз мені боляче. І я зла. Я штовхаю її з усієї сили у відповідь. Вона падає і дивиться на мене в такому шоці, що я не стримую сміх. Оригінальна версія мене не опиралась і була проти будь-якого насильства, за що і потерпала.

Катя не одна. Підходять ще дівчата. Моїх подруг – а точніше людей, з якими я хоча б трохи спілкуюсь – ніде не видно. Викрикують що я «психована», «ненормальна». Замикають мене в тісне коло за рогом коридору. Я не можу вирватись, тому починаю задихатись від паніки. Боковим зором бачу Т.О., яка демонстративно не дивиться в нашу сторону. Кожна з дівчат кричить мені щось в обличчя, намагаючись сильніше образити. Та, що стоїть попереду, висока з паралельного класу, вже простягує до мене руку. Не знаю, може хоче подряпати… Але мене рятує дзвінок і, поки вони забарились на секунду, я пірнаю між зчепленими руками. Хтось встигає витерти обидві руки об мою блузку, і я вся в крейді. Йду до класу. На очах виступають сльози від злості і образи за колишню себе, яка не могла себе захистити. Та і що я зараз можу! Фізичної сили в мене немає, є тільки безмежна агресія та злість на те, що ніхто не хоче бачити, що відбувається.

Я підходжу до вчительки, ігноруючи те, що дзвінок вже продзвенів. Мені нема що втрачати, я завтра прокинусь все одно.

– Ви ж це все бачили, – кажу я, – і не перший раз. Як я мушу себе захищати? Чи хочете, щоб я звернулась до поліції?

Звісно, я тоді б такого не сказала, але я принаймні мщуся за себе зараз. Карта поліції працює тільки тому, що мої батьки поліцейські. Т.О. блідне і видає перед класом якийсь сумбурний спіч, що ображати інших недобре, а наприкінці грозиться викликати батьків. Це спрацює рівно на один раз. Я сідаю і бачу, що на моїй парті вже хтось написав “шістьора”. Кладу зверху зошит. Мені байдуже. Я ваші імена всі навіть не пам’ятаю, що казати вже про обличчя. Просто не люблю несправедливість.

Йду додому трохи заспокоєна, говорю з однокласницею Лєрою про те, як її теж дістали дівчата з паралельного, а ще Даша і Катя з нашого.

– Вона справжнісінька мразота, – від душі додаю я, вже про Т.О., – все бачить і ху… кхм, фіг шо зробить!

Лєра сміється:

– Оце ти, Лозовська, знаєш такі слова! Я і не думала.

– Нікому не кажи, – відповідаю я, – поділишся сухариками?

Сухарики, які за все дитинство їла півтора рази, на смак як хімічні реактиви, а ще трохи як червона ікра. Я хрумаю, і не помічаю, як починається дощ.

Приходжу вся в болоті по коліно. Волосся мокре, прилипле до чола. Мама загортає мене в халат, змушує парити ноги та приносить гарячий чай. Я прошу посидіти поговорити зі мною, і вона сідає поруч.

– Знаєш, – кажу я, – я дуже тебе люблю.

Вона цілує мене і я знов хочу плакати.

Хочу щось для неї зробити, тому йду на кухню, все ще в маминому халаті, який волочиться по підлозі. Ріжу салат з того, що є у холодильнику. Роблю їй каву з молоком в коричневих в цяточку чашках – тих самих, які ми купили на двох. Приношу в кімнату і ставлю на журнальний столик.

– Моя доця, така самостійна.

Це все, що я можу. Чому це все, що я можу?

Скоро наступить вечір і все це закінчиться.

Вечір

Виходжу надвір без цілі: мене штовхає якийсь непояснений внутрішній імпульс. Дощ закінчився. Потроху темніє – зорі на перевернутій чаші неба ближче і яскравіше, ніж коли-небудь. Я майже щаслива. Просто стою біля хвіртки і дихаю, поки мене ніхто не покличе. Ще один день. Майже все.

Повз іде мій сусід-одноліток: рука на перев’язі, плечі опущені та не дивиться в мою сторону. Я гукаю, але він наче не чує.

Звісно, бо він руку зламав через мене. Ми грались у нас у дворі тенісним м’ячиком та закинули на дах. Він, як найвищий з нас, поліз діставати. Я не принесла йому новий стілець, який батьки купили для альтанки, тому що боялась гіпотетичного покарання. Тому я дала йому табуретку, яка виявилась зламаною, і він впав з неї.

Це була моя провина і в той же час трохи не моя. Звісно, мене присоромили за те, що я не дала йому той стілець, хоча знали, що самі заборонили це. Звісно, це був “не той” випадок, і я мала знати, як треба вчинити. Тільки ось, міняти правила дозволено всім, окрім мене.

Я плюю на всі можливі наслідки та біжу йому напереріз.

— Толю, — кажу серйозно, — вибач мені. Я не хотіла, щоб ти впав. Я злякалась і не принесла нормальний стілець, бо мені не можна було їх чіпати. Я боялась, що мене покарають. Вибач. Мені шкода.

Я дивлюсь в очі та простягаю йому руку. Я ніколи ні з ким так не говорила в такому віці, але він був моїм другом. Першим другом на цій вулиці, в цьому будинку. Дорослі в мене це забрали, коли ми були ще занадто малі, щоб ось так поговорити. Я любила його, коли мені було чотири, і п’ять, і шість. Потім він теж мене булив, але я також пам’ятаю, що ми були друзями. Якщо це має зруйнуватись, то нехай зруйнується через нас, а не через них. Він не тисне моєї руки, але киває і швидко йде до себе додому.

Вечір та ніч

Я нервово шукаю книжку, щоб тільки відволіктись. Ковзаю пальцями по корінцях, навіть не читаючи назви, впізнаю на дотик. Вони так довго рятували мене. Врятують і зараз. Натикаюсь на товстий зошит, який я не пам’ятаю. Щоденник. Я знаю, що я їх вела не так довго, і швидко втрачала інтерес. Розгортаю, бо цікаво, де зупинилась. Останній запис, сьогодні. Це вже дивно. Сьогодні я точно не писала нічого.

«Все це через мене. Ми з ним ніколи не будемо більше друзями,» написала якась інша я. «Він мені не пробачить за те, що я тоді дала йому зламану табуретку. Я огидна боягузка.»

Перегортаю сторінку, і трохи нижче, ніби більш впевненим і дорослим почерком: «Я перепросила. Він наче мене пробачив. Ми не друзі, але він пробачив. Можливо, з часом щось зміниться.»

Можливо, з часом щось зміниться. Я повільно видихаю і сідаю просто перед шафою на килим. Може, цей запис в щоденнику доказ, що не така вже ця реальність і фейкова? І що я можу її змінити, адже змінила щойно??

Що це значить тоді? Намагаюсь повільно дихати, вгамувати потік думок. Чотири — вдих — чотири — видих. Працює. Найбільше дратує в техніках дихання, що вони працюють. На фоні чути, як батьки дивляться телевізор, а брат пояснює комусь домашку по телефону. Як не дивно, ці звуки мене заспокоюють. Що…це означає? Давай, доросла, застосуй свої навички критичного мислення.

Щоденник знайшовся, тільки коли я змінила свою поведінку щодо іншої людини, отже, я не можу допомогти собі (о, я намагалась в попередні рази), але можу іншим.

Перегортаю сторінку. Далі про Галю, короткий, мало не байдужий запис, і мене починає нудити.

Будемо реалістами, я не можу всіх врятувати. Але як щодо ефекту метелика? Що, як я спробую? Я дихаю квадратиком і притискаю до грудей бузковий зошит. У мене потихеньку окреслюється план дій.

Єдиний мінус — тепер я не маю лягати спати. В жодному разі. Якщо я засну, то прокинусь в своєму зламаному ліжку в іншому місті, на квартирі з сусідкою і бешкетним рудим котом, і ніколи не зможу повернутись в цей самий момент. Що ж, це варто такої невеликої жертви.

Пізніше, вмившись на ніч, лежу, в темряві розмірковуючи над власним планом. Очі змикаються. Скільки я вже лежу так, годину, більше? Сідаю на ліжку, впираючись спиною в колючий килим на стіні. Брат сопить в дві дірочки вже як мінімум пів години, добре йому. Голова болить жахливо. Якби тільки можна було читати… Ризикнути чи ні?

Двері ще не так сильно скриплять. Акуратно прикриваю їх за собою. Зачиняюсь у ванній, заклавши щілину під дверима футболками. Читаю Корчака – що я могла б ще читати, лежачи у порожній ванні. Про Матіуша Першого, про Правила Життя. Усе, що тоді, в десять років, тримало мене на плаву, тому що я завжди знала, що не помиляюсь. Що те насильство, ті мікроагресії, які «не рахуються» лишають шрами, яких просто не видно.

Я читаю і тихенько плачу. Він, Януш (насправді Генрик) виріс і став великим педагогом, що лікував дитячі душі — я виросла і стала… ніким. Поки що я ніхто.

Ранок другий

Я впізнаю батькові кроки, вже повернувшись до ліжка. Куди він йде? Невже почув мене в ванній? Може, просто йде годувати курей, або в туалет, або попити води. Ще дуже рано.

Натомість він відчиняє двері до дитячої, і просто мовчки витягає мене з ліжка, обличчя знайомо перекошене від злості. Мені боляче. Дивно, як я ТОДІ майже не відчувала той біль, а зараз це шок, злість, образа, та як він сміє!

— Ти що робила вночі у ванній? — питає мене.

— Я читала, — відповідаю.

Я знаю, що не має значення, що я скажу. Брат вже прокинувся, тому він тягне мене в залу, дає мені такого ляпаса, що я не втримуюсь на ногах, штовхає мене в стіну і заламує руку. «Ти сама це вибрала, — нагадую я собі, — ти приймала наслідки.»

Я знаю, що його дратує, що я не прошу пробачення і не прошу його відпустити, і коли він таки відпускає мене, усміхаюсь йому в обличчя, заробивши ще один ляпас. Він нарешті відштовхує мене та йде десь на подвір’я, і за пару хвилин буде вдавати, ніби нічого не сталось, миттєво перемкнувшись на буденність.

Я теж вмію перемикатись. Я не маю дозволити цьому мене збити зі шляху, тому просто йду далі. Вмиваюсь, розчісуюсь, як завжди, і прямую на кухню: потрібно їсти, щоб не впасти від виснаження безсонням. Мама давно пішла на чергування, але лишила сніданок. Яєчня з ковбасою (та сама, що нам купують і ми не цінуємо) і цукерка до чаю. Я їм швидко, мовчки, намагаючись не позіхати.

Вдягаю форму і йду до школи. Ми вчимося і по суботах, бо взимку не буде опалення. Цього разу брат просто мовчки йде поряд зі мною. Я збираю букет з листочків і напихую в кишені каштани. Подарую той букет вчительці англійської, бо хоч вона нормально до мене ставилась.

День другий

Я не знаходжу Галю, щоб поговорити з нею, але зволікати не можна: це може статись як сьогодні, так і в будь-який інший день. На великій перерві я недбало виходжу через головні двері, нехай думають, що по булочку, до того кіоска через дорогу. Крокую в сторону маминої роботи. Каштани під ногами і над головою. Я навмисне шорхаю ногами, щоб створити якомога більше хрусту, і цей звук мене заспокоює. На вході нікого немає, адже це не головний корпус. Вузький коридорчик з подраним лінолеумом, сходи, на яких підозріло тхне, двері, на яких сто років не міняли обивку… Не так собі люди уявляють поліцію… тобто міліцію.

Маму легко знайти за табличкою «Старший дізнавач». Вона сидить вже не за машинкою, як ще рік тому, а за величезним динозавром Laxmark і щось зосереджено друкує, відпиваючи з синьої чашки із золотим написом «Аліна».

— Мамо, — кажу я, але виривається спершу тільки хрип, наче я говорю уві сні і втратила голос, — будь ласка, мамо, послухай мене дуже уважно.

Вона дивиться наче крізь мене, і на секунду я лякаюсь, що щось йде не так, що я зараз розтану, зникну, знов опинюсь в своєму дорослому тілі, не встигну нічого змінити. Але вона дивується і просить мене сісти поруч.

— Що сталось, масю?

Я не маю сил умилятися, але обіймаю її, щоб бути до неї ще ближчою.

— Є в мене подружка Галя, — я все ще хриплю, слова наче чужі, — не з мого класу. З “Г”. У неї вдома дещо жахливе відбувається… і я не хочу, щоб вона постраждала…ти ж можеш з цим щось зробити?

Я зупиняюсь, розуміючи, що цього недостатньо. ДЕЩО ЖАХЛИВЕ відбувається у нас вдома, але вона закриває на це очі, вдома у Толі, вдома у кожного другого однокласника або однокласниці. Мені треба щось сильніше, якийсь козир, після якого вона не зможе не відреагувати, і що не може одночасно нашкодити Галі. Але я не можу сказати правду.

— Вони… вони її закривають на всю ніч у підвалі, — нарешті брешу я, прекрасно знаючи, що цього ЩЕ не сталось, але не тільки це станеться, якщо ніхто не втрутиться, а ще і багато разів, — будь ласка, мамо, нехай до них навідається хоч хтось…

Я готова падати на коліна, і заливаю сльозами її розшитий золотистими нитками пухнастий светрик, який вона вдягає на роботу, ігноруючи непрактичну форму. Я так сильно люблю її; вона не може і тут мене зрадити.

— Добре, — нарешті каже вона, — не плач, доцю, я подивлюсь, що можна зробити.

Я біжу назад до школи, добре хоч вона на сусідній вулиці, і знову істерично шукаю Галю, щоб її попередити. На те, що мене не було цілий урок, мені якось начхати. Нарешті її подруга каже, що її не було, і я розумію, що пізно. Може, я щось наплутала, адже я не пам’ятаю точний день, може, я щось змінила своїми діями, але я маю бігти до неї ВЖЕ.

Я не знаю точно, де вона живе. Сотні разів я її проводжала до повороту, і жодного не спитала адреси, не пройшлась до воріт з нею. «Ти не могла тоді знати,» втішаю себе. Лечу, в легенях горить. Проклинаю своє слабке, нетреноване тіло. Я не знаю, що я від себе очікую, але щось придумаю. Звертаю біля ставка, від якого, як завжди, неймовірно тхне. І як там щось ще виживає?

Здається, вона казала, що у них зелена хвіртка. Я починаю істерично сміятись. В цьому місті у кожного, без винятків, зелена хвіртка. Я ніколи її не знайду.

Або знайду. Тому що я чую крики.

Я стою біля тої самої клятої хвіртки. Вона зачинена на ланцюжок, який можна легко скинути, тому що у дворі разгулює величезний пес, який помічає мене і підходить ближче, не щоб загавкати. Ні, щоб загрозливо загарчати.

— Хороший песик, — бурмочу я, відступаючи. Крики стихають. Я починаю щосили гамселити в хвіртку і кричати, в надії, що це якось відволіче або стривожить їх, і вони залишать мою подругу в спокої. Ніхто не виходить, хоча не чути моє горлання неможливо. Собака аж заходиться, але не може перестрибнути паркан.

Я здаюсь. Не можу нічого зробити зараз. Залишається сподіватись, що до них навідається дільничий, чи та подруга мами з “дитячої кімнати” з напівофіційною бесідою. Зараз я маю свої обмеження. Зараз я себе за це ненавиджу.

Вечір другий

Вдома я просто падаю на застелене ліжко і плачу так довго, що, коли знов встаю, за вікном вже темніє. Брат робить уроки в іншій кімнаті, батько щось читає під звуки телевізора. Мами немає вдома — вона ще на чергуванні, а значить, я дізнаюсь, що там з Галею, тільки завтра. Дзвонити немає сенсу, вона і сама може не знати, чи хтось туди таки ходив.

Як мені протягнути цю ніч. Спати не можна. Ховатись у ванній теж не можна. Залишається взяти ліхтарик і читати під ковдрою. Головне сісти в максимально незручній позі, щоб ніяк не заснути. Я маю знати, чим усе закінчиться. Я маю знати…

В очі ніби піску насипали. Спати не можна. Потім буде ще гірше. Якщо не зупинити це зараз, з часом стане ще гірше.

Не спи. Будь ласка, не спи.

Я вмовляю себе, гортаючи сторінки старого видання Анжеліки. Я вибрала її, бо книга насичена подіями і заснути під неї важко, але сюжет знайомий від а до я, і я починаю трохи відключатись.

— Ей, Нюто, — брат не спить чомусь, — ти що там робиш?

— Читаю, — відповідаю пошепки.

— Ходи сюди. Я не можу заснути.

— Тобі розказати щось?

— Розкажи, що ти там читаєш.

Заповзаю під його ковдру, беру собі тільки краєчок, але він вже протестує, що я взяла забагато. Переказую йому перший том Анжеліки пошепки. Я навіть не пам’ятаю, чи ми часто так робили, чи у нас були такі моменти. Від цього аж защипало в носі. Я намагаюсь не моргати і стримати сльози, щоб він цього не помітив, але його дихання поступово стає рівніше і глибше. Він спить і щось бурмоче уві сні, але розібрати нічого не можна: суцільна абракадабра.

Ранок третій

За вікном починає сіріти, я іду готувати вівсянку з фруктами. Мама ще не прийшла з чергування. Я роблю собі каву, поки ніхто не бачить. Випиваю залпом, ковтаю пару ложок каші та вибігаю. Я не хочу їх бачити. Навіть брата — він такий зараз невинний. Поки що. Поки не перейшов на сторону зла.

Біля ставка я сповільнюю крок. Чекаю на неї, але вона не приходить. Я не знаю, котра година, але за відчуттями вже пізно. Я йду до школи, навіть не поклавши до портфеля підручники. Мені вже все одно, я виснажена, я провалилась. Мені не цікаво, що навколо, я не бачу ні візерунку тріщинок в плитці під ногами, ні останнього листя, ні туману над кладовищем. Я не врятувала її від жодного дня ще гіршого аб’юзу, який почався з подачі бабусі, через яку вона з і так нестабільної та небезпечної ситуації на роки опиниться в пеклі. Теперішня я, з усіма своїми знаннями, досвідом, роками терапії, все одно не змогла нічого зробити. Я стукаю кулаком в якийсь стовпчик у паркані, який проходжу, і, не розрахувавши сил, зойкаю від болю.

Ігноруючи однокласників, йду до її класу, на інший поверх. Не бачу її, і не концентрую погляд ні на кому. Розштовхую усіх, хто спішить до своїх парт, бо дзвенить дзвінок. Біжу знов на другий поверх, до вбиралень. Серце стукає, як скажене. Я чомусь вірю, що вона там, вона має бути там, я маю її там побачити, бо якщо не сьогодні, я нічого не зможу вже змінити.

В очах темніє, я стукаюсь об одвірок, не вписавшись в прохід. Вона сидить на підвіконні у невеликому приміщенні перед безпосередньо вбиральнею, спиною до світла, і дивиться в підлогу, і ця згорблена поза каже мені все.

Я кидаюсь до неї і починаю ридати за секунду до того, як почне плакати вона. Ми обіймаємось на підвіконні, не втримуємось там вдвох і бухаємось на підлогу. Сидимо на підлозі, не розчіплюючи обіймів.

Я не питаю, що вони зробили цього разу, що Галя, звична до щоденної буденності насильства, ридає, не стримуючись, посеред туалету, тому що це не має жодного значення.

— Мені шкода, — кажу я, — я намагалась. Я просила…пробач…

— Я знаю, знаю, — вона обіймає мене ще сильніше і притискає мокре обличчя до мого плеча, — вчора було… дуже жахливо. Але знаєш, якраз тоді прийшла… ота жінка з поліції, що мама Лєрки, з твого класу. Не знаю, як вона тільки пройшла через собаку, мабуть, щось їй кинула поїсти. І вона їм с-с-казала… сказала, що якщо не дай боже вони щось щ-ще таке будуть робити…що сядуть. Такий скандал учинила! І я думаю, вони злякались. Бо таки відпустили мене. Зачинили в кімнаті, але потім відпустили.

Я видихаю. Доросла, яка все ж нас не зрадила. Нарешті людина, яка таки сходила перевірити, і виявилась небайдужою до біди чужої дитини. Я принесу їй букет квітів, зірву десь у полі, я особисто їй подякую, і мамі, що таки попросила, таки прислухалась. У мене котяться сльози ще сильніше, від того, що світ не зовсім прогнив, що є ще якась надія, що я можу її тут залишити. Їй буде важко, але вона виживе. Принаймні, якби не я, вона б загриміла в лікарню.

— Це не твоя провина, — кажу я їй, — все це не твоя провина. Якщо буде щось знов… таке, проси мене, ми разом зайдемо до мами та тьоті Свєти на роботу і попросимо допомогти.

Я повертаюсь до класу після перерви — йти зараз додому було би як мінімум підозріло, і я не хочу ще відхватити. Ігнорую усіх. Падаю за парту, кладу на неї голову і нарешті дозволяю собі заплющити очі…

Я розплющую очі. Я лежу на підлозі кухні в скрюченій позі, все ниє, але ще не так сильно. Мабуть, не так довго я тут, хоча там був вже третій день. Встаю і, зігнувшись, машинально збираю-таки ті цукерки. Заварюю чай і сідаю. Просто тупо дивлюсь перед собою. Кіт нявчить і скаче по полицях. Пілікає телефон. Я вдивляюсь в екран. Підпис Галинка. Невже це та сама? Я відкриваю діалог з нею і, не вірячи, гортаю наверх переписку. Не щодня, але хоч щотижня, я писала Галі, а вона мені, питала про справи, обговорювала якісь серіали, кидала фото… Тільки от до моєї авантюри ми з нею не говорили десь з класу восьмого, як я перейшла в іншу школу… Я затримую дихання. Починаю шукати Толю. Ми не друзі, але він підписаний на мою сторінку, і іноді навіть щось там вподобує, пише коментарі. Не тримає на мене зла. Я не тримаю на нього зла.

Я падаю на зламане ліжко. Не дай боже це все лиш уява, дивний сон, плід фантазії під час втрати свідомості. Я заплющую очі, так, ніби від цього буду плакати менше.

Через досі відчинене вікно чути чужі розмови.

— Не сумнівайся, — тріумфально каже хтось трохи п’яним і веселим голосом, — вір і ніколи не сумнівайся!