Крізь ментальність

Крізь вікно на долівку падало косе сонячне проміння. Так буває тільки ранньою весною. Таїна, коли була ще дитиною, любила виставляти іграшки під проміння, граючись у світлотінь. Це була прекрасна вистава з довгими тінями від іграшок, а ще те лагідне тепло, яке багато обіцяло дитині після холодної зими!

Та зараз Таїна мала роботу. Вона відкрила свою дипломну в ноутбуці. Поки весна поволі перебирала в зими свою чергу, у такий час навіть краще працювалося. Бо як розквітнуть дерева, заповнюючи хвилюючим ароматом весь простір, тоді буде більше мріятись, ніж думати. А щодо дерев - її дипломна, як випускниці лісотехнічного коледжу, якраз була присвячена темі збереження лісового масиву. Майже всі її одногрупники доручили комусь написати дипломні роботи, тільки не Таїна! Вона сама хоче розібратися у всіх питаннях, бо це буде її лице на майбутній роботі.

Та сьогодні була неділя середини березня.

«Досить працювати, треба ж і відпочити! – подумала Таїна, закриваючи ноутбук.»

З такими думками дівчина зібралася до своїх друзів, де на неї уже чекали її коханий Ярик та краща подруга Ірен, незадовго перед цим подзвонивши їй.

Таїна думала, що прийде останньою, та Влад теж запізнювався. Він у них - художник-другокурсник університету. Надзвичайно обдарований хлопець і, на додачу - людина з великим серцем. Хоча вся їхня компанія була хорошою та інтелігентною.

− Привіт, трояндочко! – Ярик поцілував у пухку рожеву щічку свою дівчину.

− Привіт усім! – відповіла Таїна й звернулась до подруги. – Де ж твій Влад? Певно, знову вишукує магічні символи різьби?

− О, він, буквально, закоханий у свій талант! – відповіла Ірен.

− А ось і він! Про вовка – промовка! – вигукнув Ярик, побачивши товариша у дверях гуртожитку.

Коротко підстрижена світло-руса чуприна Влада була йому до лиця. Чорнобривій Ірен він дуже подобався. Синьоокий блиск у його розумних очах притягував, наче магнітом.

Влад наближався широким кроком до друзів. У руках він тримав якийсь довгий згорток.

− Ну, що, опришки! Затанцюємо аркан з ватагом? – почав з жарту Влад, витягуючи з паперового чохла бойківську бартку – топірець.

− Ого, який ладний! – блиснув іскрою світло-карих очей Ярик.

− А це, певно, твоя семестрова робота? – поцікавилась Таїна й продовжила далі жартом на жарт. – Ти диви, я пишу дипломну, як захистити ліс, а ти готуєш знаряддя для його знищення!

− Ні-і! – протягнув Влад, прикладаючи бартку до грудей: "Я буду леґінем-лицарем біля своєї дами серця!" - і галантно торкнувся поцілунком руки Ірен.

− Ну, то куди ж ми триматимемо путь, «друже, Ковалю»? – знову жартуючи, запитав Ярик.

− А туди, де знайдемо відповіді на наші запитання. І на твоє теж, Таїно. – сказав уже серйозно Влад. – У церкву, сьогодні ж неділя! І що роблять усі гідні люди? Правильно! Ідуть присвятити Всевишньому цей день.

Ніхто не перечив, бо всі вони були віруючими християнами. Справді, у важкі хвилини у храмі знаходиш віру й силу, а в радісні – шлеш щиру подяку за зіслані ласки. І так завжди: «Без Бога – ні до порога!» – голосить народна мудрість.

Влад мав зустрітися з майстром-різьбярем, який виготовляв іконостас у церкві. Йому потрібна була порада щодо інкрустації топірця камінням. Але підсвідомо він розумів, що це – чергове завдання з майбутнього. Він добре пам’ятав образ дівчини Світли, як ангела-охоронця з прийдешнього часу та останнє завдання, яке вони виконували разом. Тому Влад не повинен помилитися з вибором відповідного орнаменту на топірці, який стане магічним оберегом нашого буття. А ще інкрустація дорогоцінними камінцями та гравюра на металічній поверхні виробу – все повинно відповідати найвищим законам мистецтва та природи. Бо він знав, що помилитися у майбутньому не можна. Від цього буде залежати сьогодення.

«Символи різьби повинні бути життєствердними, з живими кольорами, як різнобарвний світ, не порушуючи гармонії та поступу вперед! – ніби звідкись линув голос Світли. – Ти повинен вивести п'ять понять в послідовності та неперервності зв’язку для свого народу»

При таких думках Влад з друзями ввійшов у церкву. Найперше перехрестився і віддав поклін Богу. Служба Божа якраз почалася. Влад стояв усю службу зосередженим, напрочуд вдумливо молився й ні разу не відволікся іншими думками. Він відчував біля себе товаришів, які також віддавали себе щирій молитві.

Після меси компанія якийсь час залишалась у церковному притворі, очікуючи майстра по іконостасу.

− Ти мав рацію, Владе, після проповіді священика про те, що мовчання на гріх – це теж гріх, знаходимо першу відповідь на запитання моєї дипломної щодо знищення лісів, – звернулася Таїна до товариша.

− А також на багато інших запитань, – відповіла їй Ірен. – Якби людство дотримувалося заповідей Божих, то на світі, певно, не було би зла ніде. Але такий ми народ – чи забагато терпеливий, чи це метод самовиживання...?

− Наша ментальність, як духовна налаштованість до навколишнього соціуму, «має жіночу стать», – почав з наукової точки зору Влад. – Це сприяло ідеям свободи, демократичній самоорганізації, дало нам тонку мистецьку душу. Але саме її жіночність може викликати ще й заниження вольової основи етносу та… моменти рабської психології.

− А що ж би таке могло нам допомогти стати вольовими та сильними? – поставив питання Ярик з майже риторичною інтонацією.

− Шанувати минуле та бути від сьогодні відповідальним за прийдешнє… тримати неперервний зв’язок послідовностей,.. – сказав задумливо Влад словами Світли, наче поставив перший пазл у майбутнє завдання.

І тут він побачив чоловіка, який підійшов з інструментами до царських воріт біля вівтаря.

− Слава Ісусу Христу! – привітав християнським привітом чоловіка юнак. – Я Влад, а ви - Андрій?

− Так, Андрій. Слава навіки Богу! – відповів чоловік з гордовито піднятою головою на привітання. – Мені казали про тебе. Розказуй, чим можу допомогти?

− Пане, Андрію, я хочу, щоб ви порадили, яке каміння підібрати для інкрустації цього топірця? – пояснив Влад і показав майстру майже готовий різьблений топірець. – Візерунок не повинен порушувати природної гармонії.

− О, який оригінальний орнамент! Бездоганна геометричність з перехрещених ліній та рядів трикутників! – почав з похвали майстер. – А щоб різьблення було завершеним, ще вирізьби концентричні кола. Це як коловорот у природі, коли все повторюється, тільки на все вищому рівні.

− Так, звичайно, я це мав на меті зробити, – згодився Влад. – Але родзинки, напевно, додасть правильно підібраний камінь в інкрустації.

− Тут найкраще підійде містичний камінь – бурштин. Це навіть не камінь, а мінерал. Він має надзвичайно багату колірну гаму: від білого, до золотистого, червоного, голубого і навіть чорного! – розповідав захоплено майстер. – Бурштин не тільки дивовижної краси камінь, він також вважається захисником та охоронцем від хвороб, невдач чи зурочень. Ось, поглянь, я цими каменями прикрашаю окремі частини різьблення іконостасу. Тут використовується тільки деревина ясеня, – продовжував пан Андрій, показуючи приклад власної інкрустації.

На виноградній гілці іконостасу грали крапельками роси камінці бурштину, плавно переходячи від одного відтінку до іншого. Каміння аж очі вбирало своєю красою. Крізь розкішне вітражне кольорове скло вгорі храму раптом ринув сніп сонячного проміння. В очах Влада промені засяяли різними барвами, змагаючись красою з бурштиновим камінням. Частина світла попала на лінзу, яку тримав у руках майстер Андрій. Пройшовши крізь неї, світло сконцентрувалося на одному місці – це був золотисто-червоний бурштин на одному із виноградних грон. Камінь нагрівся від променя лінзи. Владові ніздрі залоскотав запах ладану. Юнак закрив очі й втягнув носом повітря, знаючи, що ладан заспокоює. Розкривши очі, хлопець зрозумів не одразу, де він і чому біля нього давньоруські воїни? Хоча Влад підсвідомо готувався до зустрічі зі Світлою у майбутньому, та ось від такого перепаду подій - був ошелешений!

«Як, ось так одразу минувши майбутнє і прямо в минуле? Без жодних пояснень щодо виконання місії від професора Вікт-орія з майбутнього університету? – Влад хвилювався, втягуючи повітря насичене запахом ладану від нагрітого бурштину, думаючи, що це хоч трохи заспокоїть розбурхану уяву.»

Всі знатні воїни зібралися у дерев’яній церкві. Перед священиком на колінах клячав князь, що було видно по багатому одязі на чоловікові й по добротних зелених чоботях, шитих золотом. У руці він тримав синій стяг з вишитим золотим левом на ньому. Священик благословляв князя та його бойову дружину на майбутній похід.

« Але що за князь? – зацікавило Влада питання, відволікши його від сумних думок. – Це явно котрийсь із Галицько-Волинського князівства, судячи по бойовому полотнищу.»

І тут хлопець почув ім’я – Данило.

« Оце так! Я поряд з легендарним володарем – Данилом Романовичем! – вельми зрадів у душі Влад.»

Князь встав, усі гуртом помолилися, священик окропив свяченою водою кожного і Влада теж. Вся дружина на чолі зі своїм князем вийшла з церкви й направилася в далекий похід. Юнак тільки зрозумів, що вони йдуть з міста Бересті на ятвягів.

Влада автоматично зарахували до піхоти, тому що в його руках був топірець, або келеп, як назвав це один з дружинників. А ще Влад був одягнений в довгий в’язаний светр під кольчугу сірого кольору, та шкіряну безрукавку поверх светра. І це трохи нагадувало спорядження давньоруського воїна, яке, правда, на той час уже не було кольчужним. Воно включало в собі панцир зі шматків твердої шкіри ремінного кріплення і було більш мобільним, ніж металеві кольчуги.

Була рання весна, кругом бездоріжжя. Руське військо йшло спішним маршем. Влад був тренованим хлопцем, та поряд з воїнами князя, які робили за день рейд до вісімдесяти кілометрів, він навіть не знав, де в нього беруться сили для такої ходи.

«Напевно, Світла з командою свого батька Сем-мена із ЦБуДМН (Центрального бюро узагальнення духовного й матеріального начал) чаклують з майбутнього, – зробив припущення Влад. – І як я маю знову з’єднати духовну вісь з матеріальною?»

Під час нічного привалу Влад почув від одного з дружинників по імені чи фамілії Мись, що військо йде на Дорогочин, а ятвяги – це був словесний маневр, щоб приспати пильність темпличів. Юнакові одразу пригадалася історія, яку він більше вичитував з інтернету у своєму часі, що під містом Дорогочином відбулася історична битва князя Данила Галицького з хрестоносцями Тевтонського ордену. Їх ще називали тамплієрами, відповідно - темпличі. Отже, він у 1238 році.

А ще хлопець дізнався, що дружинник Мись родом з підміського службового осідка Медовні, що біля стольного Галича, й має своє ремесло – бондарство. Він і ще декілька сімей біля боярської садиби належать до дрібної шляхти. У них майже немає холопів, тобто людей-слуг, котрі би виконували працю по господарству й на полі. Тому вони переважно цілими родинами працюють разом. А це не легко виконувати часом зовсім різну роботу.

«А що, як це його далекий предок по дідовій лінії? Майже все збігається у його власному родоводі! Дідову родину в селі називали Боднарами, – аж розкрив рота Влад.»

Та на роздуми було мало часу, бо він був у горнилі справжньої війни – війни не з окопів, а лоб в лоб, сила на силу! Влада й лякало те, що він став воїном, і, водночас, захоплювало дух, що він буде причетний до славетної перемоги.

«Перемога! – заглушував свій страх Влад. – По іншому й не може бути, бо хід минулого не змінюється. Ми повинні тільки брати уроки з нього.»

На наступний день похід тривав уже не довго. До обіду вся бойова галицька дружина стояла під стінами фортеці. Місто було добре укріплене.

Влад тримався знайомого дружинника. Від нього він чув, що важкі облогові машини по весняному бездоріжжю не можливо було підвести, та й рейд був блискавичний. А в ході затяжної облоги міста до лицарів могла прибути вагома підмога. Тому князь спланував, як виманити хрестоносців із фортеці й «ізгоном» увірватися у місто, тобто на плечах самих хрестоносців.

Влад не попав у регулярну піхоту добре вишколених та озброєних знаменитих літописних «пішців», яка стала перед містом.

Хрестоносці переважно билися верхи, тому й подумали, що вони зімнуть під собою такого легкого противника, як піші воїни, й ринули в навальний наступ. Але битися з важко озброєною та навченою руською піхотою було не легко. Лицарі одразу ж наткнулися на стіну списів. Хлопець бачив, як коні ставали дибки й хрестоносці навалювались один на одного. І тут же на ворога ринула хмара стріл лучників, котрі прикривали піхотинців ззаду. А тим часом юний дружинник побачив, як з флангів ударила важка кіннота руських бояр, яка переважала своїм озброєнням хрестоносців, і за ними рушила решта піхоти, де був і Влад.

Серед поля битви майорів синьо-жовтими фарбами стяг. Дивлячись на милі серцю кольори, Влад перестав думати про небезпеку. Його охопило почуття безмежної гордості за свою державу – в минулому, теперішньому і в майбутньому!

« Оце, напевно, і є неперервність послідовностей, – встиг юнак покласти другу картинку в ментальний пазл, який йому задала Світла. – Кредо істинного буття відданого сина своєї землі!»

Юний воїн рішуче біг уперед і вірив, що переможе.

− За рідну землю! За істинну віру! – нісся луною клич князя над полем побоїща.

«Земля і віра – це святеє святих! – поклав швидко третій і четвертий пазли в своє завдання хлопець. – Це нерозривні поняття одне від одного, як у духовній так і в матеріальній сфері.»

Тут Влад побачив хрестоносця, який націлив стрілу на дружинника Мися. Кров ударила в голову юнакові гарячим струменем, добуваючи блискавично думки, як зарадити цьому.

"Адже, це, можливо, мій родич? Якщо він загине, то чи народжуся я в майбутньому, а чи застрягну отут, у минулому?" – гарячково блиснула думка.

І хлопець, не вагаючись, автоматично заступив собою княжого воїна, встигнувши притулити до серця топірець. Стріла різко вдарила в металеве лезо сокири й, відбившись від нього, відлетіла на півтора метра від Владових грудей, залишивши на металі глибоку вм’ятину. Дружинник провів жертовного воїна здивовано-захопленим поглядом і, тут же, вдарив важким мечем іншого рицаря збоку від Влада, котрий уже був заніс смертоносний удар над головою хлопця. Так цілу битву два мужніх воїна – з минулого та з далекого майбутнього – билися пліч-о-пліч, боронячи прадідівську землю і рідну віру від ворожої напасти.

Княжа дружина празнувала перемогу. У полон був узятий сам магістр хрестоносців Бруно, що Влад добре знав по історії, а тепер ще й побачив на власні очі. Але йому час назад, ба ні – вперед у майбутнє.

− Славний воїне, я схиляю в повазі голову перед тобою – сміливцем ! Ти врятував мені життя! – перебив думки хлопця могучий голос знайомого дружинника. – Чим я можу тобі віддячити, о, герою? Я би радий тебе бачити своїм зятем!

− О, поважний муже, я би з радістю прийняв ваше прохання, та я… заручений, – не смів сказати правди Влад.

− Тоді візьми ось цей камінь! Він буде тебе оберігати від усяких бід, – поклав дружинник великий яскраво червоний камінь бурштину в руку хлопця.

− Я вельми вдячний вам! – щиро вклонився юнак. – Хай і вас береже Бог!

Дружинника хтось покликав. Влад стояв, ніби на роздоріжжю, тримаючи в руці подарунок. Камінь поволі ставав гарячим на долоні. Тепло від нього м’яко розходилось по тілу хлопця. Влад бачив, як багряний захід сонця пестить своїми променями бурштин, наче свого двійника. Хлопець задивився на захоплюючий пейзаж перед очима. Мимоволі відчув, як бурштиновий камінь притягував невидиму енергію в його тіло і як сонячний світловорот відірвав його від землі й поніс разом з багряними променями. Влад розслабився, віддаючись цьому дійству, і легка втома ніби опустила його на землю. Він присів на горбик.

− Тепер ти зрозумієш, як своїм талантом виконання різьблення, як матеріальною траєкторією, з’єднатися з духовною лінією ментальности? – почув Влад поряд себе знайомий голос. – Ти бачив зв’язок неперервних подій.

Хлопець оглянувся вбік і побачив Світлу. Вони обоє сиділи за партою в університеті в майбутньому.

− Перепрошую, а в якому я році зараз? – запитав жартівливо-серйозно Влад.

− У 2107, – відповіла з усмішкою білявка з майбутнього.

− А наступна наша зустріч буде у 2127? – продовжив задумливо хлопець.

− Відповідно запрограмованій циклічності, – пояснила Світла.

− Отже, ментальність..? – почав одразу розмірковувати хлопець над завданням. – Це як призма, через яку людина дивиться на світ, а також, і на себе саму. А бачення кожної людини в купі вибудовує менталітет цілого народу.

− А залежить це від мовного та культурного середовища, – продовжила думку дівчина. – В твоєму часі пазли змішалися: твій народ, будучи по своїй внутрішній суті благородним і шляхетним, застосовує насильно сам для себе чужу культуру й мову.

− Я читав, як виникали мови в давнину, – показав свою обізнаність. – Слова утворювалися від звуків природи, яка оточувала людей. На скільки була чудовою природа, як візуально, так і на слух, на стільки й багатою ставала лексика мовців. Мова мого народу виходить від емоційного стану, який, в свою чергу, залежить від споглядання та сприйняття великого розмаїття природи та її дарів. Можна сказати лагідно й любляче: дівчина, діва, дівча, дівчатко, дівчаточко, дівчинка, дівочка, дівчинонька, дівчиночка, дівуся, дівусенька; або негативно: дівиця, дівчисько, дівуля, дівулеґа, дівище. Котра мова може похвалитися таким багатством засобів вираження?

− Неспівпадіння звуків мови зі звуками природи призводить до деградації людини. Це відбувається тоді, коли мовці використовують на своїй території чужу мову. Як результат, люди починають нищити самих себе із середини, – добавила Світла, поглянувши на Влада. – Я бачу, ти вловив суть завдання. А здогадуєшся, що маєш поставити п’ятим пазлом у головоломці, щоб з’єднати траєкторії духовного й матеріального в одну дотичну лінію?

Хлопець на мить заглибився у власні думки. Він мовчки розмірковував: «Кожну матеріальну річ людина створює у певному емоційному стані. А що ж є головним у поведінці, щоб поступати завжди правильно? Потрібно зв’язати всі підказки.»

І юнак почав аналізувати:

− Від самого початку я вивів послідовність – це пам’ятати історію, гордитися діяннями предків, любити свою землю і плекати власну віру.

− Але ж навколо тебе є ще й інші народи, які мають іншу історію і навіть віросповідання? – глянула запитально на нього.

− Отже, далі – співпраця…? – намагався вгадати.

В авдиторію ввійшов професор Вікт-орій, якого Влад одразу впізнав, бо вже зо три рази був у нього на лекціях у майбутньому.

− Слава! – привітався професор.

− Слава! – відповіли студенти.

Владу одразу прийшла єдина відповідь на слова привітання: «Слава Істині!» Адже, у команді Сем-мена, батька Світли, все було по-справжньому ідеально. Юнак навіть позаздрив такому стану речей та відносин. А що твориться у його часі? Хто на скільки може, на стільки й гнеться в ту чи іншу сторону, обходячи чи плюючи на закон та мораль.

Професор Вікт-орій спочатку задав завдання студентам-різьбярам, а потім попросив виконати це різними способами. Слова: «не порушуючи закону» – в цьому часі були не потрібні. Тут всі дотримувалися закону й моралі.

Влад нагадав собі, як радив йому робити інкрустацію майстер Андрій. Та, подивившись на топірець із вм’ятиною від стріли, юнак зрозумів, що має виконати це по-іншому. Став думати, яким чином, як поряд себе почув настирливий голос. Хтось з докором йому твердив, що він пообіцяв майстру в церкві виконати інкрустацію за його порадою. Влад повернув голову в той бік і чітко побачив постать-голограму, яка дивилася докірливо на нього. Особа ставала дедалі більш зримою і виглядала майже справжньою.

«Андрій не тільки майстер, він ще й голова твоєї громади. Ти знаєш, що різьба – це його велике захоплення. А якщо ти виконаєш так, як сказав він, то будеш мати ти й твої родичі велику прихильність від нього. Тобі не треба пояснювати, що це означає для власного успіху, – уже майже впевнено усміхалася постать. – Як ти йому поясниш, якщо зробиш по-своєму?»

Влад знав, що Майстер, як його називали в селі, самолюбивий і досить уразливий. Тому всі старалися йому догоджати, а за це отримували його прихильність. Ну, а хто не догодив – той завинив! А це поширювалося навіть на прадідів! Помста Майстра була відчутною!

Світла одразу прочитала в очах юного різьбяра боротьбу Істини й Пристосуванства.

«Якщо він почне виводити священні символи різьби та інкрустацію на догоду Майстру, порушиться закон істини і він не виконає завдання, – швидко обдумувала в голові. – Він має якнайшвидше віднайти те слово, що означає «стійкість», з якої виходить співпраця з гідністю, адже, його народ без цього загине.»

− Владе! – відволікла його від настирливого гостя. – Ти добре розмірковував. Тут повинна бути співпраця, але як вона має виходити з твого серця?

Влад знав, що в суспільстві Світли сварки не використовували, а війну й поготів!

− А чому мій народ мав стільки війн на свою долю, якщо він догоджав усім і кожному? – раптом видихнув сумнівом існуванні самої Істини хлопець.

− Догоджав?! – запитально поглянула з іскрою гідності.

Влад глянув у зелені очі юнки, які випромінювали стійкість і гордість водночас, і зрозумів, що завжди має бути присутньою Гідність. Світла усміхнулася кутиками пишних губ, запевняючи цим, що він на правильній стезі.

Постать-голограма рушила з місця й миттю оповила своїм півпрозорим тілом Влада, улесливо усміхаючись. Вона спробувала підхопити його й віднести у своє лукаве царство. Та різьбяр був, наче прикований, і постать не змогла його зрушити навіть на міліметр.

− Ти хоч би краєчком ока глянув, який буде гарний результат, якщо виконаєш роботу за порадою Майстра, – почала просити таємнича особа, обвиваючись навколо хлопця. – Ти ж нічого не втратиш, а виграєш дуже багато!

І тільки-но Влад подумки засумнівався: «А що, можна спробувати!», як вмить був підхоплений тиском знизу й піднятий хвилею задоволення до яскравого, неприродного багряного світла. Хоча Влад не був у захопленні від цього відтінку, та колір якось наче пристосовувався до його прагнень і, цим самим, тримав його на хвилі задоволення.

Юнак почав оглядатися в сторони. Він був приємно здивований, коли побачив поряд багато своїх знайомих. Це були й добре знані йому люди й ті, з якими один чи два рази звели певні обставини. Влад навіть захотів звернутися до одного з викладачів свого ж університету, правда, з реального часу. Та тільки глянув на нього, то здалося Владу, що бачить його наскрізь, наче він прозорий. Всі кудись заклопотано спішили, правда, будучи задоволеними.

Постать-голограма підвела до Влада якогось чоловіка, не забуваючи при цьому улесливо усміхатись. Юнак перевів очі на гостя і, здивований, зустрівся поглядом з Майстром. Майстер Андрій радо привітав Влада, виражаючи, як завжди, певну зверхність. У його погляді була впевненість, що різьбяр виконає все так, як скаже він. І, не чекаючи згоди, Майстер узяв за лікоть хлопця і повів у сторону, звідки йшло світло.

− Хто це? – запитав Влад, показуючи поглядом на трон, який з’явився ніби з туману.

− Це всесильний правитель Кінцестан! – відповіла представницьким тоном постать за Майстра, з’явившись між ними напрочуд швидко.

Андрій підняв впевнено голову, кладучи на себе велику повагу, що він тут важливий! Підійшовши ближче, він запопадливо схилив голову перед троном, при цьому скоса дивлячись на хлопця, спонукаючи його теж схилитися в покорі. Та Влад намагався розгледіти краще того Кінцестана, до якого в нього стало більше цікавості, ніж покірного страху. На високому троні, від якого розходились доріжками промені неприродного світла, він побачив величаву постать. Вона була дуже великою.

"Наче циклоп! – подумав Влад, шукаючи одного ока на чолі у велета на троні."

Улесливо владною посмішкою особа манила хлопця до себе й, наче росла при цьому.

Поглянувши мимохіть на Андрія, Влад помітив гордовито-ображений погляд, який завжди був притаманний йому на посаді, як голови громади. Перед цим зором усі схиляли в страху голови й ніколи ніхто не смів перечити. А Влад тут не виявив й краплі страху! І Майстер кресав іскри поглядом…

Та хлопця чомусь зараз, справді, не цікавив Майстер. Влад зосереджено перевів неприховано допитливий погляд на правителя, ледь віддавши поклін, не опускаючи очей при цьому. І юнаку здалося, що велетенський Кінцестан почав в цей час зменшуватися. Влада це ще більш зацікавило і він навіть не помітив, як Майстер закипів від обурення. А постать правителя знову зменшувалась, а чи віддалялась..?

Майстер Андрій, ховаючи злість за маскою діловитості, безцеремонно взяв Влада під лікоть і завів у просторе приміщення. Хлопцю воно нагадало знімальний майданчик, де всі займалися різними справами. Але, біля кожної людини чи групи людей знаходився координатор, який допомагав виконувати завдання. Там, де працівники бездоганно виконували за порадою, координатор посилав рожево-голубі імпульси на світлий прилад, який знаходився високо на стелі велетенської зали. А там, де працівник хотів щось змінити та намагався пояснити свою думку координатору, до стелі йшли жовтувато-голубі промені. А потім всі ці промені направлялися до Кінцестана і Влад примітив, що той або ріс, або зменшувався в той час. І юнак намагався раціонально міркувати:

«Невже цей Кінцестан живиться страхом людей і покорою? А що роблять тут люди? Хоча, за їхнім мовчанням і якимсь несправжнім виглядом можна припустити, що це їхні душі-двійники, чи що..?»

Андрій взяв з рук Влада топірець, про який хлопець був уже забув під час подорожі, і не вронивши ні слова, якимсь чином, дав зрозуміти юному різьбяреві, як виконати інкрустацію та завершальне різьблення на топірці. І Влад зрозумів, що його координатором тут буде Майстер. Хлопець пам’ятав прекрасно його пораду ще з реального часу, та зараз вона була не доречною, бо на топірці залишалася вм’ятина від стріли з битви минулого. І юнак чемно пояснив, що інкрустацію на топірці потрібно виконати по-іншому. Але для Майстра це не було аргументом і він наполягав на своєму.

Раптом біля серця Влад відчув тепло. Воно було таким приємним і заспокійливим, що хлопець почувався, наче захищеним рідною людиною. Влад поклав руку на серце і відчув під рукою теплий камінь бурштину, що лежав у кишені на грудях. Перед очима хлопця з’явився образ давньоруського воїна Мися, який подарував йому цей камінь. Юний різьбяр підсвідомо зрозумів, що воїн хоче його підтримати в правильному рішенні.

«Ми, нащадки, повинні пам’ятати діяння предків і продовжувати їх втілювати в життя, яке зараз уже належить твоєму народові, – думки хлопця наче промовляли словами пращура.»

І Влад спокійно та впевнено почав свою роботу над інкрустацією. Він був швидким і вправним у рухах, тому, так званий, його координатор навіть не встиг добре опам’ятатись, як різьбяр зробив перші штрихи різцем. Рожевуваті щоки вгодованого Майстра враз покрились жовтизною злості. Синюватий промінь з купола стелі з’єднався з цим жовтим світлом і Майстер наче завис у власній немічі. Влад у відповідь доброзичливо посміхнувся й навіть торкнувся дружелюбно руки Андрія, впевнено продовжуючи при цьому роботу, яку розпочав. І дуже швидко щирий бурштин виблискував багряним оком замість вм’ятини на топірці. Візуальний образ воїна Мися збоку кивав батьківською згодою, що Влад на правильному шляху.

«Ти повинен бути терплячим до того, хто має іншу думку, але не дозволяти йому перейти межу допустимого! – застерігав прародич Влада. – У цьому й полягає вся терпимість. Кожен є вільним дотримуватися власних переконань, але ніколи не можна приймати нав’язливих порад, які порушують гармонію або право.»

Владу вмить пригадався модний термін, яким маніпулюють у його часі – це поняття толерантності, що означає по-справжньому – «стійкість, витривалість та допуск з терпимістю»!

«Підступні воїни інформаційної війни підмінили це поняття для твого народу, − продовжував воїн далі. – Вони хочуть замінити його поняттям терплячості, яке диктує готовність приймати все, що йому нав’язують певною силою.»

Перед зором хлопця в цю мить відкрилося вікно часу у спектрі жовто-синього світла і юнак побачив жахливі наслідки підміни поняття для рідного народу, котрий зараз стояв над глибокою прірвою. Наче на космічному знімку, бачив Влад суцільну смугу пожеж і вибухів по всьому краю, що межував з країною найлукавішого із сусідів. Хлопець внутрішнім єством відчув усю біль війни, яка обрушилася на його багатостраждальний народ. А ще більше пекло біля серця за те, що війна почалася через неправильне застосування одного єдиного слова – толерантність! Адже, найперше ворог іде в наступ інформаційними військами, який може тривати довгі роки. І досягнувши успіхів на цьому фронті, одразу впевнено розпочинає вже справжню війну на полі бою.

«А мій народ програвав кожен раз інформаційні атаки ворога! І все тому, що він переплутав терпимість з терплячістю! Він мав на кожний наступ ворога відповідати толерантно, а це означає – з терпимою повагою непохитно дотримуватись свого, наприклад, – на іноземне висловлювання у власній країні відповідати чемно державною мовою, а це, зазвичай, рідна мова; на пропозицію, яка призведе до втрати або послаблення держави, дотримуватись своєї думки, яка виходить з точки зору безпеки; а ще повага до всього свого – до людей, історії, традицій.., – швидко в думках робив висновок Влад. – Стійкість – це головне! Бо таку людину не підкупиш!»

Зі сторони пожеж піднявся паралельно багряний і чорний стовп, який плавно оповив юнака з двох сторін. Влад глибоко вдихнув і його груди наповнило величне почуття патріотизму та готовності боротися за волю рідного народу. Хлопцю здалося, що він виростає в цю мить! Оглянувшись назад, він побачив на троні маленького Кінцестана, який мав вигляд злого й загнаного в кут собаки. Влад більше не сумнівався в тому, що зло живиться страхом і поступливістю, а сміливість і стійкість – це та зброя, яка допоможе нищити любого ворога.

З такими думками юний різьбяр піднявся у повітря і полетів по коридору часу, міцно тримаючи в руці топірець, який зараз символізував головну зброю. Хтось його зловив за руку й при його допомозі Влад ще швидше понісся до своєї цілі. Поглянувши в ту сторону, він був приємно здивований – це Світла допомагала йому, як завжди!

− У твоїй країні настав момент «Великого вибуху», – заклично почала Світла, коли вони приземлилися прямо на полі бою. – Твій народ одержав шанс залишити все минуле позаду і прорватися до нового майбутнього. Саме, – прорватися! Тримай міцно свій матеріальний витвір і візьми за духовну зброю стійкість з гідністю!

«Плоди праці, виконані толерантно! – простіше розшифрував юнак у думці наказ Світли . – Отже, це і є останнім пазлом у завданні – толерантність, як стійкість!»

Світла усміхнулася, а юний боєць, піднявши вверх свою зброю, з переможним криком кинувся у горнило бою. Як і в минулому, він бачив, як поряд майорять синьо-жовті стяги, а позаду куполи величної церкви без перекреслених хрестів випромінювали золоте сяйво прямо в бездонну синяву неба!

«Кольори води та сонця – це життя і світло!

Так для щирих українців доленька розквітла.

В ній відлуння княжих кличів, думи Кобзареві;

Бути сильними нас кличуть з небуття герої!

Непохитно, славні вої, вірмо у свободу,

Бо живе в нас дух незламний козацького роду! – бойовим кличем вигукнув вірша Таїни.»

І тільки навернув топірець на ворога, як з бурштину вирвалося спопеляюче багряне полум’я, яке по краях клубочилося чорним димом, наче ті два стовпи в царстві Кінцестана, які утворилися внаслідок стійкості духу юнака. А Світла поряд рятувала поранених воїнів, витягувала їх на тендітних плечах із самісінького пекла борні. Бойова сокира, як зброя, нищила рукою Влада ворожі позиції, а почуття, які виходили з глибини серця, миттєво поширювалися на всіх присутніх. Вони були заряджені стійкістю і непохитною вірою у праве діло заради існування найвищої культури на рідній землі. На своїх воїнів ці інформаційні хвилі діяли, як допінг, як бойовий заряд емоцій! А у ворогів від правдивої інформації ставався емоційний вибух і паніка в повній безвиході. Вони, наче божевільні, металися, хапаючись руками за голови.

− Ти зрозумів, що кожна війна – це боротьба за культуру. А всі культурні традиції, в свою чергу, тримаються на міцному фундаменті мови, – гукала крізь гуркіт битви Світла і в ту мить прогримів вибух поблизу.

Влад мимохідь поглянув на дівчину, не перестаючи вести бій, і побачив, як один молодий воїн кинувся прикрити собою «сестричку» Світлу. Ударна хвиля кинула їх обох на землю.

Влада прошило стрілою відчуття страху, яке стукало думками в голові, наче молотом: «Світла ж не у своєму часі! А я - не чарівник, як вона! Як же я їй зможу допомогти?»

А опускати зброю він не мав права, це знав точно!

− Владе, не звертай уваги на мене! Ти знаєш, що боротьба потребує жертв. Натужися зі всіх сил, щоб передати енергію далі – всьому народові. І тоді разом – армія і народ – ви будете цілісною непереможною силою на власній землі! – шептала Світла, а останні слова відлунювали гучним закликом над полем битви…

Разом з пекучим болем втрати Влад відчув приплив небаченої сили в тілі.

«За біологічним принципом – поки серце сумує, середній мозок перемикається в режим посиленої роботи, – не знав, звідки йдуть ці слова?»

Розлюченим звіром кинувся в останній бій проти ворогів пекла…

Нечувана відвага разом з почуттям глибокого гніву вела юного бійця жертовно вперед. Груди розпирало вогнем, бліде обличчя виражало збудження і, разом з тим, загострену концентрацію на виконанні завдання. Він підняв руку й почав робити круги сокирою у повітрі, наче готуючись стяти сотню ворожих голів. Від цього руху з’явився наростаючий реактивний гул, від якого вороги почали корчитися, не в змозі закрити вуха руками. Влад же відчув, що для нього цей звук притихнув і віддалився. Натомість, він добре розбирав кожен звук зі сторони нападників.

Від помахів бойової сокири утворилися багряні та чорні кола, котрі, піднімаючись вище, розходились у небі всеохоплюючим вибухом. Раціональності не було – Влад був у бойовій «відключці» і діяв, як запрограмований робот. Зір не природно загострився. Боєць бачив кожен політ ворожих куль, які плавилися у багряно-чорному випромінювання бурштину. І разом з цим, хлопець відчув внутрішнім чуттям, як ці хвилі поширюють інформаційні потоки на цілий світ. Це були потоки у вигляді однієї лінії чистої енергії. Адже, правда у світі має тільки одне обличчя! Юний борець бачив, як його народ і воїни заряджаються цією правдивою енергією і справді, – прориваються вперед до вільного від брехні світу, вивільняючи свої душі від облуди..., а вороги розсіюються, наче порох!

Битва відгриміла. Влад зрозумів, яким великим над зусиллям зумів запобігти смертельній небезпеці, зберігши власне життя, і цим самим – існування рідного народу. Почуття ейфорії вирувало в грудях і рвалося до кожної частинки тіла назовні припливом крові. І тільки-но його тіло почало повертатися в початковий стан, як він знову напружився натягнутою тятивою. Його чуття підсвідомо вело до виконання ще однієї задачі – Світла! Думки блискавично міняли одна другу, а очі шалено шукали дівчину. Гірка грудка здавлювала в горлі; очі, здавалося, такого сміливця наповнилися пекучими сльозами відчаю…

Недалеко від себе Влад побачив на землі молодого воїна, який заслонив собою Світлу. Він ще був живий. З його рани злегка просочилася кров. Влад нахилився до нього і, усміхаючись, сказав:

− Кінець війні! Ми – вільні! А ви стали Воїнами Світла – найвищої сутності Творця!

Воїн потягнув носом повітря, наче хотів відчути той солодкий запах свободи, й, дивлячись у небо,, застиг у болючій посмішці.. Рана на його тілі, яка до тепер не кровоточила, почала, раптом, сильно стікати кров'ю. Влад намагався прикрити її долонею, але погляд пораненого потух і рум’янець, який на мить був з’явився після бою, зійшов зі зболеного обличчя, наче в кіно. Міцно стиснуті губи Влада не дали вирватися дикому крику розпачу назовні, бо саме в той момент він побачив, як, обтрушуючись від землі та пороху, піднялася постать Світли.

«Вона невмируща, адже, вона – ангел!.. – думав, наче у сповільненому кадрі.»

Але Світла, напружуючи сили, почала шукати щось біля себе.

− Дай мені швидко турнікет, щоб зупинити кровотечу! – ледве розтуляючи запечені губи, проговорила людським голосом.

Влад, не розуміючи з ким він має справу – з ангелом, чи з людиною – не має значення, думав, лиш би врятувати хоч її! Він швидко наклав пов’язку на зап’ястя дівчини, яке, раптом, як і в того воїна, її рятівника, почало шалено цідити кров’ю.

− Під час виконання небезпечного завдання кров перенаправляється у внутрішні органи й тому рани сильно не кровоточать. А коли минає небезпека, тіло розслабляється і викидає кров з великою силою до поверхні. Тому, дуже важливо вчасно до закінчення бою перев’язати рани, – заговорила кволим голосом Світла. – Через цю помилку помер мій рятівник.

− Він – герой! – сказав тихо, але впевнено Влад.

− Якби не було болючих втрат, то люди були б не здатні довго пам’ятати важливі події. Кожна героїчна жертва – це надлюдська мобілізація духу для зарядження внутрішньої енергії реципієнтів, яким вона адресувалася. – говорила, тамуючи сльози. – Ця енергія – невмируща! Вона здатна відродитися з полум’я навіть у найбільш затверділих душах!

….На сході багряніла заграва. Там народжувалося сонце нового дня! Перший промінь торкнувся червоного бурштину на топірці. Світла якраз стояла на шляху цих променів. Її рана, наче втягуючи в себе кров назад, вбирала багряний відблиск східного сонця. Дівчина ще раз поглянула трохи сумними, але сповненим надії очима на Влада і, посилаючи повітряний поцілунок, ледь торкнувшись рукою губ, віддалилася від нього. Це вперше за всі зустрічі вона покинула його першою.

Могутня хвиля світлового потоку, який вирвався із середини сонячного диска над вранішнім небокраєм, вдарила Влада теплом в обличчя. Він відчував, як це тепло несе його вдалину. Тіло й душа на ходу очищались цим світлом, змиваючи з обличчя сліди битви. Влад підсвідомо зрозумів, що він був не в реальному часі, а певно, знову на перетині часового простору.

«Тому Світла й зуміла вижити, – зрадів запізнілому висновку.»

Влад не йшов - ні, він біг до Ірени! Думки ятрили душу страшним припущенням:

«А якщо, справді, була війна у його часі? Де була Ірена тоді,.. рідні, друзі?.. війна така жахлива і безжалісна!...»

У коридорі університету він ледве не збив з ніг Ярика й Таїну, які йшли, тримаючись за руки. Обминаючи парочку, на ходу вибачався, а очі аж приснули радістю їм услід.

− Що це Влад щось виграв, так радіє? – запитала здивовано Таїна.

− Гм-м? – проводжав Ярик поглядом друга.

− Владе! Тебе не було тільки день, а я так скучила за тобою.., – почув милий радісний голос Ірени, котра, наближаючись, злегка здивовано розглядала хлопця у широко відкритих дверях. – Ти знаєш, я так радію, коли все так, як і сам того бажаєш. Є навіть добрі політичні новини – мова, все ж таки, об’єднає народ! Та й наше шалене прагнення до свободи!...

« Хай би ніколи не знали війни найрідніші люди і... рідна хата! – обійняв різко однією рукою дівчину і, цим самим, скрив сльози, що запекли в кутиках очей.»