Диво. Голос Лізи

"І щось в мені таке болить, що це і є, напевно, Україна "

Ліна Костенко

Монреаль, Канада...

Стояв морозний, але такий безтурботний ранок, сповнений глибокою тишею. Злата сьогодні прокинулася раніше, ніж зазвичай й уже без поспіху заварювала ароматну каву в маленькій, залитій світанковим світлом кухні. Поки її донька мирно спала у своїй кімнаті, а до роботи залишалося ще достатньо часу ‒ це рідкісна нагода побути на одинці з собою та поринути у вир власних думок. Вона взяла чашку обома руками й підійшла до вікна, з якого відкривався огляд на засніжене місто ‒ прекрасний фон для внутрішніх розмов, які крім тебе ніхто не чує. Зима тут довга, яскрава та дуже красива. Контрастний, з французьким акцентом та стриманим шармом Монреаль не здавався ворожим, але й близьким таки й не став. У цій «дистанції» відчувалася безпека... Безпека, від якої ставало навіть ніяково.

Зробивши повільний ковток кави, Злата взяла до рук телефон, щоб прочитати новини з далекої й такої рідної України ‒ звичний «ритуал», від якого не можна було відмовитися попри те, що це сильно ранило душу, адже в її країні й досі триває війна... Жорстока, страшна. Чергові обстріли українських міст, руйнування, знову чиїсь покалічені життя та смерті... Злата відчула як в горлі підступив клубок ‒ він стискав так, дихати ставало важко, а серце розривалося навпіл. Невимовний біль, розпач, безсилля. І лють. Сліпа й пекуча. Злата тремтячими руками відкриває банківський додаток і вводить певну суму для підтримки українського війська. Більшу, ніж вона собі зазвичай дозволяла. Зробивши донат, Злата голосно видихнула й витерла сльози. Після перегляду стрічки нових, жахливих кадрів пожеж та зруйнованих будинків доводилося знову й знову збирати себе до купи...

— Доброго ранку, мамо! — дзвінкий, ще сонний дівчачий голос розітнув важку тишу, в якій тонули її гнітючі думки.

— Лізонько... — Злата підняла погляд і швидко відклала телефон, ніби ховаючи його від чужих очей. Донечка, солодко позіхаючи, зайшла на кухню, ще закутана в затишну піжаму й ранкову дрімоту. — Доброго ранку, сонечко.

— Мам... Ти що, плакала? — Ліза підійшла ближче й стурбовано зазирнула в її почервонілі очі.

— Ні - ні, — Злата з усіх сил намагалася звучати спокійно й переконливо. — Усе гаразд. Тобі здалося. — Вона лагідно провела рукою по м'яких кучерях доньки. — Просто погано спала. Сідай швиденько снідати, бо вже час збиратися до школи.

— Незабаром шкільний різдвяний концерт, — пожвавилася Ліза, вмощуючись за столом. — Ти ж прийдеш?

— Обов'язково, — тепло усміхнулася Злата, ставлячи перед донькою тарілку вівсяної каші з фруктами, чашку чаю й круасан. — Хіба я можу це пропустити?

— А я потім відео мого виступу татові відправлю, — заявила Ліза, з апетитом уминаючи кашу. — Я так за ним сумую...

— Я теж. Дуже, — тихо мовила Злата, сідаючи поруч. — Відео йому неодмінно надішлемо — на фронті це підніме його моральний дух. Тато пишатиметься тобою.

— А він скоро зателефонує?

— Не знаю, Лізо. Не знаю... — Злата дивилася на доньку, яка мусила зростати без батька, в чужій країні, далеко від дому, і серце їй розривалося від болю, туги та власного безсилля. Понад усе на світі їй хотілося, щоб ця страшна війна нарешті скінчилася, щоб вони знову були разом, жили без страху за рідних, у своїй вільній, незалежній Україні. Мріяти. Будувати плани на майбутнє.

Ліза доїла сніданок, подякувала мамі й побігла збиратися. За кілька хвилин вона вже стояла на порозі — у світло-бежевому пуховику до колін, у світлій в'язаній шапці з помпоном, з-під якої пружними спіралями вибивалися густі чорні кучері.

— Бувай, мамо! Je t'aime, — кинула наостанок Ліза, поправляючи лямку лілового рюкзака.

— І я тебе, — відповіла Злата, провівши доньку теплим поглядом, доки за нею не зачинилися двері.

Тієї ж миті пролунав дзвінок відеовиклику. Злата повернулася на кухню й узяла телефон — фото та ім'я найкращої подруги з України викликали в неї щиру усмішку.

— Кіро! Нарешті, — Злата полегшено видихнула. — Я вже хвилюватися почала. — Вона зручніше поставила телефон і пильно вдивилася в обличчя подруги, на якому проступали сліди втоми та безсонних ночей. — Як ви там?

— Привіт, Златунь! — Кіра вмостилася на дивані й помахала рукою в камеру. — Все норм, якщо так можна сказати... після важкої ночі. Тримаємося. Скоро по малого в садочок піду. Дочекалася, поки у вас ранок настане — і от телефоную. Як ти сама? Як Ліза?

— Ліза щойно побігла до школи. У неї все добре: вчиться, вже непогано опанувала французьку — навіть мене поправляє, — спілкується з друзями, займається вокалом, готується до шкільного концерту.

— Вона дуже талановита й здібна дівчинка. Передавай їй вітання.

— Обов'язково передам. Так, вона молодець, — Злата в задумі звела брови. — Лізі скоро десять. Вона все прекрасно розуміє, і хоч би як добре в неї складалося тут, у Канаді, — вона все одно сумує за Україною, за друзями, з якими досі зідзвонюється, за дідусем і бабусею. За татом. Вона мріє повернутися додому.

— А ти? — Кіра нахилилася ближче до екрана і втупилась у подругу проникливим поглядом. — Як ти?

— А що я? — Злата знизала плечима. Сьорбнувши з чашки залишки остиглої кави, вона ледь помітно скривилася. — Зі мною все нормально. Скоро на роботу. Ми в безпеці. Мені гріх жалітися. Розмонт — спокійний, затишний район. Просто нестерпно боляче читати новини з України, дуже хвилююся за всіх, за наших чоловіків. Кіро... — з її вуст вирвався благальний стогін. — Бережіть себе, будь ласка. І не пропадай надовго, добре?

— Постараюся. До речі, — вигукнула Кіра, і в її очах блиснув хитрий вогник, — я ж хотіла тобі сказати! — Знаючи, як її емпатична подруга все бере близько до серця, вона поспішила перевести розмову в інше русло. — Ми купили будиночок в одному селі на Івано-Франківщині.

— Ого, — Злата аж випросталася на стільці. — Оце новина! Хоч одна гарна. Я б ніколи не подумала — ти ж так любиш Київ.

— Угу... Я й сама раніше не повірила б, що проміняю міський комфорт на відносний спокій. Але все може змінюватися. Село дуже затишне, природа красива, і недалеко від міста, що дуже зручно. Захара влаштую в місцевий садочок, — мрійливо розповідала Кіра, притуливши вказівний палець до щоки. — Тож на мене чекають приємні клопоти з облаштуванням дому — хоч трохи відволічуть від жахливої реальності.

— А як твоя робота? Кафе Антона?

— З роботою якось розберуся, — голос Кіри звучав доволі спокійно. — За фінанси я не хвилююся: є мій спортивний блог, він дає прибуток, та й Антон допомагає, попри все. Кафе він доручив людині, якій цілком довіряє, — воно в надійних руках. Та й я не розумюся у цьому. У Києві мене зараз ніщо не тримає, — по її обличчю промайнула тінь смутку. Про чоловіків, що воювали, вони говорили мало, намагаючись не показувати ні страху, ні болю. — З ваших тут уже нікого немає: Вероніка забрала Мирона й поїхала в Румунію.

— Я вчора з нею розмовляла, — тихо мовила Злата, примружившись. — Ліза довго спілкувалася з Мироном, він їй про свою школу розповідав.

— Я так скучила за всіма, — Кіра занурилась у ностальгію. — Так мрію, щоб наші хлопці повернулися живими і щоб ми всі знову зібралися родинами. Щоб усе стало, як раніше.

— Як раніше вже не буде ніколи, — тихо відповіла Злата. — Але я вірю: ми обов'язково зустрінемося.

Після розмови Злата ще кілька секунд дивилася на згаслий екран. Тоді підвелася й підійшла до вікна: за склом усе густіше падав сніг, вкриваючи сірі монреальські дахи білою пеленою — так спокійно, так буденно, наче світ навколо й справді був розміреним і стабільним.