Як Алеморія практику у (2007) 2017 році проходила

— Алеморія, до ваших послуг! Ні, не так, — я ще раз змінила місцеположення чудернацького капелюха й звірилась з картинкою на екрані. — Шановні друзі! Від щирого серця...

Знову спробувала повторити слова за чоловіком в чорному костюмі та червоною краваткою.

Матеріали були підписані, як "Виступ Президента України. 2007 рік".

Ну й імена вони там собі обирають. Хоча, можливо в них така ж система, як у нас — випадковий вибір програми. Якщо чесно, лінь навіть дивитись, що там за устрій.

Основну інформацію про місце проходження практики я прочитала, як і обіцяла викладачці Штепс, а отже, можна й в дорогу вирушати. В крайньому випадку зорієнтуюсь по ситуації. Що зі мною може піти не так?

Фиркнувши собі під носа, пританцьовуючи рушила до запиленого Технопорту в кутку кімнати, що й мав перенести мене до паралельного світу з чітко визначеними часовими рамками.

— Ніколи, чуєте мене, ніколи не тисніть кнопку старту, попередньо не вичитавши кожну кому програми, — заклавши одну руку за спину й трохи нахиливши спину, погрозила пальчиком стіні, імітуючи верескливий голос Валентайн Штепс.

Щоправда, в мене ніколи не виходило так рясно плюватись слиною. Про відстань взагалі мовчу. В жіночки особливий талант.

Так-с, ну що там в нас.

Цю кнопочку вліво, цю двічі вправо. Що складного то?

Технопорт завібрував, ряд антенок то опускався, то здіймався вгору. Зараз пару годинок погуляю і в очисний відсік. Так вже хочеться відпочити.

Нарешті відкрився портал. Я майже встигла зробити крок, як раптом...

Записувач забула! Часомір мені в голову.

Хутко вихопила з-під ліжка пристрій й кинулась у діру, що й так почала звужуватись. Ай, що б тебе!

Не перенесення, а суцільний стрес. Перед очима ледь галактики не майоріли. Й чи то Технопорт образився чи Всесвіт в цілому: виплюнуло мене досить грубо посеред шумного кварталу. Капелюшок теж забрало, мов плату за затримку. Червоні кучері розсипалися по спині.

Очі різануло незвично яскраве світило. В моєму світі воно було приглушене й обмежене, щоб захистити від згорання.

Йой, це ж що з моєю шкірою буде.

Кинулась руками мацати такі тендітні й ніжні щоки, геть забувши, що в руках тримала взагалі-то записувач.

Маленький шар покотився вулицею, доки не став неочікуваною перешкодою якогось рослого підлітка. Малий ногою наскочив на цінний пристрій й тільки встиг видати:

— А-ай.

Покотився та й гепнувся прямісінько в мої обійми. Ну що за дитячі трюки. Як в них все тут запущено.

Карими очима, в обрамленні довгих вій змірила чудака, що виявився направду геть не підлітком, — дорослим хлопчиною з волоссям кольору безодні. Одне око було закрите коротким пасмом, інше з цікавістю вивчало мене.

Так, я красуня, мушу зізнатись. Не дивно, що землянин в такому захваті від мене.

Зазначу, його обличчя мало приємні риси й геть не схоже на ті, що я бачила в архівних матеріалах.

Треба зафіксувати, а то ж забуду, й потім ще місяць відмиватимусь від прізвиська "Зіронька Облівіус". Бр-р-р.

Хлопчина швидко спланував на землю, доки я кинулась підіймати такий цінний записувач.

Пом'ятий, але живий. Фух.

Потім увагу привернула дивна земля, незвична така, квадратиками вкладена.

Коли по ній проїжджали механізми з двома кілечками, вона так прикольно тріщала. Мов Часомір відстукував.

— Панянко, у вас що, совісті взагалі немає? Звідки тільки такі, як ви, приїжджають в наше місто, — юнак підвівся, руками струшуючи пил, який встиг зібрати на свій одяг.

— З-за кордону, — обернувшись, белькнула перше, що всплило в пам'яті.

А потім мій погляд зачепився за його чорну накидку. Почала переводити погляд з його одягу на свій. Щось явно не сходилось.

Моє пальто та нижня частина явно відрізнялись й виділялись на фоні інших людей, особливо цього, що трапився мені на дорозі.

Я ж не могла помилитись?

— Звідки? Білорусь? — зневажливо пирснув, — Чи де вас таких нечемних беруть?

— Це що, питання з галактичного курсу? Я лиш середній рівень прочитала. І то не до кінця.

Паніка окутала ммене, мов кільця планети, й здавалось, що от-от стисне.

— Слухай, чудак, а який зараз рік?

Так, Валентайн Штепс, я пам'ятаю, що це найтупіше питання, яким можна розкрити себе. Мені й досі в жахастиках ввижаються історії про страшних людей в білих халатах та речовини, які вводять в їх тіла. Буду сподіватись, що особисто цей з ними незнайомий.

Хлопець відкинув пасма волосся з іншого ока, щоб впевнитись, чи йому це все не ввижається. Потім його рука потягнулась до скроні, та з рештою він видав:

— Хороший розіграш.

— Що таке розіграш? — здивовано зойкнула я.

Алеморіє, думай. Згадала!

Заслухала одну пісеньку до дір. Вона ж мала особливе значення для цієї країни:

— Зібен зібен ай люлю? Вона ж вже написана, так?

Губи хлопця стиснулись в тонку лінію. Махнувши рукою, він зібрався йти геть, що категорично мене не влаштовувало.

Здається, ми не з того почали.

Я кинулась наздоганяти його, та перш за все довелось сховати клятий записувач, що став причиною невдоволення хлопця. Ну не подобається він йому, що зробиш.

Вхопивши за лікоть нового знайомого, м'яко простягнула:

— Слухай, вибач, якщо образила. Мене Алеморія, до речі, звуть. А тебе?

— Точно чудачка з-за кордону, — мовив тихо, але ж в мене бездоганний слух. — Назар. Для тебе Назарій Другий, якщо бажаєш.

Вловила очима його погляд, такий чистий. Складно описати, що мені нагадував колір — щось тепле й водночас похмуре. Мов блискуча поверхня Технопорту, до якої так і хотілось доторкнутись. Бездоганна.

Що найбільш образливо, Назарій ніяк не відреагував на ці дивоглядки.

Точно безодня. Найхолодніша з усіх, що мені доводилось бачити.

— Назарій Другий, — мовила, смакуючи склади. Кажу ж, дивні в них імена. — А у вас всі такі? То Президенти України то от Назарії? Не злись.

Додала хутко, помітивши, як темніє його погляд.

— Моє питання ще актуальне, я дійсно не знаю, який зараз рік.

— 2017.

Ми відійшли в бік й опинились в якомусь затінку, доки люди снували повз. Назар вкотре насторожено покосився на мене й здається, будь в нього можливість, почав би вивчати з використанням різноманітних пристроїв.

Раптом зі складки на його одязі почали лунати незнайомі звуки й я ледь не кинулась тікати. Чому ледь? Цікаво ж, та й для практики все згодиться.

Назар дістав плаский механізм, щось натиснув й роздратовано відповів, приклавши до вуха:

— Ал-ло, так. Я пам'ятаю, проект в процесі.

Досі вже трясти мене за це.

Потім ще деякий час слухав невідомо що й, з рештою, прибрав пристрій на своє місце.

Певно, в когось проблеми.

— А що за проект?

Здавалось, знову белькнула щось не те: Назарій Другий зараз міг би поконкурувати по суровості в погляді з моїми батьками. А-ля: "За що мені це все?"

— Алеморфія, Алямонія, чи як тебе там? — простягнув руку, себто наче я мала якось відреагувати. А я що, я мовчу. — Коротше, в тебе хіба немає зараз своїх справ?

І дивиться, дивиться так, що мені і погодитися б, але...

— Так ти і є моя справа, — усміхнулась, сподіваюсь, що вийшло досить мило. — Я практику проходжу, а це означає, що часу в мене вдосталь, проте...

Задумалась, якби обережніше запитати.

— Мені потрібна твоя допомога й матеріали за 2007 рік, так, щоб ще й правдоподібно виглядали. А я тобі з проектом допоможу!

Назарій Другий сумнівно покосився, потім глянув на щось у своєму пристрої, тяжко видихнув і мовив:

— Гаразд.

— Слава всім зіркам! — обійняла свій рятівний промінчик й щасливо поцікавилась: — То коли починаємо?

Знову забурчав. І що я не так сказала?

Здається, мій новий знайомий і моя практика пошкодували, що зв'язались зі мною. Та він просто ж не знає, яку удачу вхопив. А якщо знає, і так поводиться, точно чудак.

Назарій Другий повів мене широкими вуличками. Людей та механізмів на 4 колесах було досить мало, як на мій погляд, але незважаючи на це розглядала все з широко відкритими очима.

Одна справа бачити все крізь потерті призми записів, і зовсім інше відчувати на собі цей вітер і сонечко (за свою шкіру вже й забула хвилюватись), бачити ці витвори архітектури. В моєму світі, де я виросла цінувався мінімалізм, метал і технології.

— Бачиш, це "ЗлатоМісто". На мою думку найкраще вкладення передвиборних коштів. — Назар впер руки в боки, так, що накидка повисла на ліктях.

Позаду виглядав, як розповнілий астероїд. Але набагато миліший.

Хлопець кинув погляд за спину й я спохватилась поглянути на те, про що він розповідав.

— Йой, як гарно!

Світло так чарівно відбивалось в невідомому мені матеріалі. Переливалось, мов портал технопорту.

— А коли побудували кажеш?

У відповідь пирснули:

— Я що, ходячий датознавець по-твоєму?

Але можу розповісти місцеву історію-легенду.

Я дещо засмутилась, адже, в першу чергу, мені ж то важливо описати те, що вже було у 2007 році, а якщо це з'явилось після? Штепс мене на лоскутки матерії поріже своїм поглядом, потім ще батьки додадуть.

Ех... Треба було вчити той клятий курс.

— Кажи вже, що там за історія. Буду нею від Штепс відбиватись.

— Кажуть, що свого часу нашому меру сам Янукович зламав щелепу коли програв вибори.

— Назар блим-блим на мене очима і тримає паузу, доки я нетерпляче не штурхнула, — Він програв вибори у Президенти України й приїхав перевіряти куди витрачено кошти з передвиборної компанії. Наш мер же і показав, що зробили для людей. Ух і злющий кажуть був той Янукович.

Історія дійсно вражала, а сам Назар здається пишався, що в його місті з'явилася така краса, а от мене інше зачепило:

— Стій-стій, Президенти України, то це не ім'я у вас?

— Е-м, ні-і, — хлопець хотів було відступити, але я вхопила його за руку. — Ти звідки взагалі така взялася?

— Я з 2346, але то не важливо.

Важливо от що, схоже й тут мені підсунули космічний пил... — в врешті-решт почала накручувати кола довкола Назарія. — Я ж те відео ледь не до дірок задивилась, думала, у вас всі тут Президенти, тьфу!

Ні, так справа не піде.

Щось підставляють з усіх боків, я їм покажу. Здам їхню практику.

— Пішли з твоїм проектом зараз розбиратись, а потім ти мені допомагаєш! Часу в мене не так багато, перенести назад може за кілька годин.

— Мені потрібно те, що ти впустила при нашій зустрічі.

Отак, під шумок, цей нахабнющий минуложитель вирішив віджати мій записувач. Я ж його навіть пофарбувати ще не встигла.

Та, спокійно, Алеморіє, все це треба для твого ж щастя.

— Гаразд, — неохоче погодилась я. — Але з тебе історичні матеріали, пам'ятай!

Хлопець якось дивно всміхнувся, але швидко стер гримасу зі свого обличчя.

Відкинув рукою пасмо волосся й забрав з моїх рук маленький пристрій, що незабаром стане його ключиком до багатого життя.

Ще б пак, такі технології запатентувати!

Мені б панікувати, адже я порушувала головне правило: не вмішуватись в розвиток, хід подій, але Чіта-Дрітта з ними.

Не я це все почала.

За деякий час ми дістались великої й вишуканої будівлі, щоправда занедбаної, місцями були виямки, а місцями вікна ледь тримались. Матеріал був явно не такий якісний, як в тому ж "ЗлатоМісто".

Разом з Назарієм піднялася по поверхах, так кортіло місцевих викладачів побачити.

— Повір мені, за 200 років точно нічого не змінилось, — жартівливо мовив, поглядом проводжаючи захоплену мене.

Наївний, точно все ще не вірив, що я з іншого світу.

— Довіряй, але перевіряй..., — невпевнено мовила, згадавши щось з записів на заняттях. — Не певна, що вірно підібрала вислів, але у містера Лейнса, філософа, він найулюбленіший.

Нарешті, минаючи залитий світлом, але порожній коридор, дістались зали справа, в кутку.

— Професоре, це Рибка Назар, щодо проекту, — хлопець обережно постукав в двері й шикнув за спину, коли я ледь стримуючи сміх мовила:

— Рибка? Серйозно, рибка? А я думала Президент України це погане ім'я.

— Ми що, в дитячому садочку, де всі жартують про прізвища? — дивиться очиськами, так би й присоромив,але замість того,щоб ловити його слова - милувалась сріблястими переливами.

— От твоє навіть і питати не буду. "Алеморія" - достатньо життя образило.

От же ж камінь бездушний. Астероїд!

Я тобі зараз...

— Зайдіть!

Ломонулись в просвіт разом. Назар ще намагався рукою мене відштовхнути назад і шикнути, а я що? Під рукою піднирнула і вже в новій, раніше небаченій залі.

Даний професор явно був шанувальникам червоного кольору й водночас вбивцею дерев, адже саме з них були всі меблі.

На мій погляд, гедь не практично. От метал...

— Назаре, чому сторонніх в університет приводиш? — скляні очі поглянули понад окулярами, професор Вербицький (так мовила табличка) насупився. — Ми ж не прохідний двір. От же ж молодь...

Зі мною Назар не церемонився, шипів, обурювався, а тут тихіше космосу. Стоїть, ледь носком дерево не ковиряє.

— Вибачте, професоре. Моїй подрузі дуже вже кортіло подивитись на місто й обитель знань, — озирнувся так, що одразу зрозуміла, гидоту підготував. — Вона не тутешня, вступити до нас розуму не вистачить, то хоч так дитина потішиться.

Зморшки професора розгладились й він всміхнувся у вуса. Як той дідусь до внучки на відео: по-доброму так, поблажливо.

Я тільки но хотіла заперечити, як блискучі туфлі хлопця вп'ялися в мої ноги.

— Ну ви ж і самі бачите. Волосся фарбувати навчилась, а одяг все той же, як у 8-річної.

Алеморіє, спокійно. Вдих-видих.

Тобі ще практику здавати, а там потім повернешся - приб'єш ненароком.

— Добре, Назаре, показуй, що приніс там.

Студент підійшов до столу, лишивши мене біля входу, й поклав маленький шар прямісінько перед Вербицьким.

— Це записувач!

Сама аж приосанилась. Звісно ж викладач буде в шоці, це ж передові технології. Куди їм, у їх 2017 році.

Вербицький в шоці, записувач патентують, гроші, слава. Моя заслуга!

— Диктофон, чи шо? —натомість розчаровано мовив професор, що я ледь не поперхнулася.

Який диктофон? Назар обернувся на мене й мовить:

— Ну ні-і-і, він там ще, ну той-во, — нарешті Назар здався. — Так, диктофон, але в якому оформленні! Ви тільки гляньте!

— Назаре, ну це ж вже справа маркетологів, обгортку продавати. Ти ж інженер, мав щось унікальне принести, — сідоволосий чоловік підняв записувач на рівень очей, покрутив, поклацав кнопочки.

Так незграбно, що ледь не повисмикувала ті пальці.

— Але ж ви поставите залік? А записувач так і бути, до маркетологів! — сірі очі вп'ялися в обличчя професора в молитвеному погляді.

Йому не інженером, актором треба було бути.

Точно, як той Президент на відео зараз мовив.

— Ех, Рибка Рибка, — махнув рукою. — Поставлю 3, так і бути, недарма ж батьки контракт платять. Ідіть.

— Ну ні, які 3? За записувач? Нам найвища оцінка потрібна! — вирішила таки не мовчати зі свого кутка я.

— І недалеку свою не забудь забрати.

— Дякую вам, професоре! — Назар хутко потягнув мене з червоної зали.

От недарма він так червоний любить, точно кров п'є.

— Ти бачив? Ти..., — мене аж розпирало від злості. — Як можна записувач було йому лишити? Це унікальна річ в вашому часі.

Назар відпустив мою руку й відповів:

— Як, як, мовчки. Знала б ти Вербицького так, як я. Кланялася б за 3.

— Я? Я б не кланялася — обличчя набила. А що, хороша ідея. Зараз так і зроблю.

Встигла зробити зо три кроки, як за спиною почула ультимативне:

— Давай, і плакала твоя практика. Записувач вже все, Вербицький зі своїми маркетологами коштів зрублять, а матеріали ти де візьмеш?

От же ж астероїд. Гр-р.

Мовчки повернулась до Назара.

Той здійняв брову і я ледь стримала руки.

— Ходімо, — голос зрадливо затремтів, то все моя гордість не могла дозволити такого сорому. Прокашлялась. — Цей, ти там за інформацію казав.

Рибка всміхнулась. Звісно, зараз я була явно не переможцем.

— Пішли. Розповім тобі про циганів і як вони Януковича в президенти довели,— Назар вхопив мене за плечі, й чи то заліком зданим окрилений чи то бажанням допомогти мені — помчав швидко сходами.

День добігав свого кінця, а це означало що скоро Технопорт мав би перенести мене назад.

По крайній мірі я сподівалась на це, адже початково мало це статись за дві години. Знову недочитала знаки. Штепс би тішилась, побач мене зараз: крихти страху засіли в моєму горлі й повільно пробирались до серця.

— Назаре, давай коротше. Я скоро перенесусь, а про все згадати треба.

Ми прийшли до якоїсь білої великої колони. Альтанка, здається саме так охрестив її юнак. З висоти все виглядало так гарно.

А квіти, вдома таких квітів не було...

Це було гарніше за те "ЗлатоМісто", що показав мені Назар, гарніше за розсипи зірок у космосі, гарніше, за вид з моєї металевої коробки-квартири.

— Я ж і кажу, Гоголь з Вієм та Степаном Бандерою організували повстання скульптур, але там цигани підключилися. Камені покрали. Довга історія коротше, але так Вєрка Сердючка ту пісню написав. Ну, що ти мені співала.

— Ага, то он може чому в моєму світі каменю геть немає. Через це повстання?

Назар закивав головою.

Оце так, а в моєму світі ж і не знають про це. Треба всім розповісти. Ай!

Чиясь холодна рука вп'ялась в моє вухо.

— Алеморіє Штепс, що ти в чорну діру накоїла?

Ой-йой, я попала. Тітонька прийшла по мою душу. Назар як сидів на камені, так і завмер. В шоці, бідний.

— Тітонько, я матеріал для практики збирала, — найкраща зброя - виправдання. Виправдання - захисти свою дупцю перш, ніж її дістануться обвинувачення. — Ти не повіриш.

— Не повірю, так. Це той минуложитель не повірить, а я повірю ще й як. Що це за компанія по виготовленню записувачів у 2023?

От же ж, геть забула про зміну подій. З іншого боку, все ж заради знань. Якби не це, ніхто б не дізнався що цигани покрали наші камені.

— Тітонько, Назарій Другий нічого не знає! Правда ж Назаріє?

Хлопець нарешті відмер, сковтнув слину й активно закивав.

— От бачиш, він нічого не знає, — а тепер чемно потупити свої прекрасні карі очі й покрутити волосся. — Та й що може зробити маленька компанія.

Професор Штепс видихнула, заклала руку за спину й плюючись слиною заявила:

— МАЛЕНЬКА? Це ти маленька, Алеморіє. От тільки ти можеш знищити планету своїми руками. Астероїдів на тебе немає.

Жінка втерлась тильною рукою, звірилась з чимось в своєму записувачі й видала:

— Гаразд, добре. Пощастило, що це була лиш тестова Земля, для перевірки браку. З іншого боку...

— Тестова? Стійте-Стійте, то подорож між світами не жартик, а Алеморія це справжнє ім'я і вона не недалека? —Назар наважився вставити свої камені.

— Це ти недалекий, чудік! — ображено фиркнула. — Я ж тобі казала за практику. А ти. Зачекай, недалека?

Від вбивства одного минуложителя Алеморію зупинила пухка й важка рука тітоньки.

— Морі, я б на твоєму місці так не розходилась. — і дивиться, наче от-от мене зжере Чорна діра. — Практику ти провалила. Хід часу змінила, ще й минуложителя в таємниці світу посвятила.

Загнула три пальці.

— Три.

— Що три? — ляпнула, мов Всесвіт зорі, неподумавши.

— ТРИ НЕПОРУШНИХ ПРАВИЛА ПОРУШИЛА!

Слюні, б-є.

Мінус моє волосся й обличя. За що?

— Ну порушила й порушила, що бубніти, — здається на цій землі я набралась у свого нового друга поганих звичок. — Назарій он взагалі 3 по заліку отримав, на нього ніхто не кричав.

Назарій витягнув руки з кишень й здійняв долонями до тітки так, типу він тут ні до чого. Взагалі повз проходив.

— Назарій значить?

— Другий, — пискнула я, закопуючи себе самостійно в діру. Лишилось матерією прикритись.

Професор Штепс зиркнула й почала м'яти комір плаща. От, а сама в чому заявилась. Ніякого маскування.

— От з Назарієм і будете рятувати цю тестову планетку. Бувай, Алеморіє.

— Е-й, а як же я повернусь? Технопорт має мене забрати!

— Твій технопорт згорів. Батьків я попереджу. Тепер забрати тебе можу тільки я, моя племіннице!

Ледь не співає, ну за що.

— Ти не можеш так зі мною вчинити! Стій.

Я марно намагалась дістати тітку. Марно, бо технопорт забирав заданих людей. Мене ж тітка викреслила зі списку.

Ну зашибісь практику здала.

— Ну цей, чудачка, я пішов, — Назарій почухав рукою потилицю й махнув на прощання, — Бувай, здорова.

Зістрибнув з Альтанки й давай іти геть.

— Чудік, а-ну стій, — гаркнула, повертаючись, руки в боки. — Це ж ти у всьому винен. Ти і твій професор.

Назарій Другий кинувся тікати, про себе дякуючи Богам, що я ще не дізналась, що цигани камені не крали, і Гоголь з Бандерою ніколи разом не тусили.

Отак Алеморія Штепс на тестовій планеті ввела в моду ще й Полтавські перегони за хлопцями.

Як ви розумієте, до повернення у рідний світ їй було ой як далеко.