Дід

Сергій прокинувся від звуку розбитого глечика. Про кашляв. Тяжка хвороба їла його з середини. Чи встигне жінка, заробити ті кляті гроші за кордоном? Чи дотягне він, до операції?

Піднявся, поглянув на старий годинник. Стрілки, ще бігали по колу, а зозулька вже не вилазила. Прибігла кицька Манька, стала просити, щоб її гладили, а сама лапками наче масувала груди, де боліло у Сергія.

- Тільки ти мене і розумієш Манько! Давай, давай почухаю твоє черевце, - дуже вона це полюбляла. Насолодившись один одним, Сергій пішов прибирати битий глечик, та збиратися на роботу.

********

Чур впорався досить швидко. Домовик, вже чекав його на лавці з новинами.

- Хух! Насилу втік. Поганці злидні, викупили до чого йдеться та про гризли дірку в мішку. Добре був вже на перехресті доріг у лісі. Тепер старий Блуд їх заведе бозна куди, тому що, вони і йому нащо здалися.

- От, ти, кажеш старий. А скільки того віку? Займаємося, кожен своїм ділом. А коли я тебе бачив? Років сто тому? - Поки, не по кличеш і не з'явишся! - Пам'ятаєш бабуся наша про тебе дітям співала та онукам?

Чур тебе! Чур мене!

Зараз з печі прожене,

До старої діжки,

Щоб помили ніжки.

Бабі коси розплітає

Діда спати укладає.

Тепло, в печі, зберігає!

Кожна курка його знає!

Полюбляє крихти хліба

Ними вранці Чур посніда.

Неслухняних діточок

Не пусте на припічок.

Чу-р-р-р!

- А я, все підслуховував та виглядав, чи залишать мені ті крихти? Залишали. Бабуся навіть пиріжок на тарілочці на кожне свято клала. - Висмокчеш з нього всю ту енергію добра, бо він же в їхньому світі. Не з'їси. А коли дійде до тепла від вогнища, стараєшся віддати своє та захистити сімейне вогнище в печі. - Приємно, коли про тебе пам'ятають, - Чур з махнув тишком сльозу, та домовик побачив.

- Тепер все по-іншому, - з сумом подивився у вікно, на піч, де давно не палало вогнище. - - - Що з хазяїном робити станемо Чуре! - стурбовано запитав Тимошко.

- А що ми зробимо? Наш світ паралельно існує, а то, я звісно йому зілля б знайшов під лікувати. Один мишачий послід чого вартий!

- Це що, гівно оте?

- Та ні, Тимошко, зілля таке, Болиголов його кличуть. Старі люди перваком заливали, два тижні стояло, а потім пили, краплями рахуючи. Одна біда, не від всякої хвороби, або ж, не всім у пригоді стає.

- Еге ж, та як, про те, хазяїну сказати? - зробив подих відчаю домовик, - може й допомогло б йому. - Може самі зробимо, в там вигадаємо, як напоїти?

- А первак, де візьмемо?- потер лоба Чур.

- А в льоху. Ще кішку Маньку, якось би зарядити енергією, та душу знайти, що фізично померла тілом у свій день народження. Такі можуть вплинути, бо самі застрягли між світів.

********

- Здоров Сергію! - почув він позаду.

- Миколо, здоров був. Ти уявляєш, жінка виделку срібну вислала. Десь вона її взяла?! Хотів, щоб ти, мені срібло відлив та облагородив, для очищення горілки. А вона, наче крізь землю провалилася?! Що правда є прогріх мій, під столом в полу дірка невелика, та виделка пролізла б. Можливо Манька набідокурила, глечика вранці розбила. Щось її за непокоїло.

- Когось побачила мабуть, твоя Манька, вони і привидів і домовиків бачать.

Ти б, накопав вузлів кореня кропиви, їх би на стояв. Тещі моїй, дуже астму лікували вони.

Береш нащот серця, одну столову ложку настоянки п'єш. Дуже легені чистить. Спробуй. Вона навіть на зиму мітки ставила де кропива росте, щоб свіженький корінь настоювати.

- Дякую куме, та хіба ж, мою болячку візьме та кропива?

- Батько, колись казали: "Як нічого не допомагає, хоч чистотілу наївся, а знай - все спробував!" Кропива - не чистотіл, спробуй куме! Спробуй!

- Та добре, вже спробую, якось, - та засміявся, хоча, якось не до сміху було.

******

Наступного дня, Сергій надибав де росте чимала кропива, та викопав собі на пів банки вузлів. Почистив, промив, та зібрався гнати самогон." Ех, давно вже не гнав?!"- мовив він сам до себе. Почухав потилицю, витягнув здорову каструлю. Колись, бабуся його, притягла зі столової колгоспної. Працювала там кухарем, а тут утилізація. Посуд змінили, старий весь чисто розтягли по хатах. Їх директор, все сварився: Де, я тепер алюмінію наберу скільки, щоб здати. По на зносили, як діти у школу, аж за голову взявся.

На сипав цукру сім кілограм, розвів у теплій воді дріжджі і залив теж у каструлю. Виколотив, злив у бідон з під молока та герметично закрив, закутав старими радюжками." Все, хай грає" - мовив він.

Наступного ранку домовик мало не поперхнувся своїм відваром, коли поглянув у вікно.

- Чуре! Чуре! - почав волати на всю хату.

- Тимошко, щоб ти "всрався"! Я тільки десятий сон почав дивитися, - заперечив той з спросоння.

- Якщо стоїш, сядь! Якщо сидиш, ляж! - Злидні біля воріт стоять з виделкою!?

- Та ти що! Чур мене, Чур!

- Ага, вже не відхрестишся! Пішли зустрічати.

- Пустіть злиденних до хати,

Не з'їмо, ми в вас багато

Нам достатньо крихіт з хлібу

Щоб дожити до обіду.

- Ви що, колядувати прийшли? Літо на дворі, - засміявся домовик.

- Ай, Тимошко, Тимошко, від нас не втекти! І діло ваше дурне та безглузде. Хазяїна, вам, не врятувати! На нього, вже - сам, подивився, тож, собаки його скоро прибудуть.

- Тільки цього нам не вистачало! - заволав Чур. Діло табак!

- Від Чура чую, - засміявся Тимошко.- Тобі, чого боятися? Вони на запах Домовику прийдуть. То он, чому портали сходяться! Мабуть вже скоро?!

- Отож. А то, Чур та Чур!

Ой дайте вже поїсти,

Як не запрошуєте сісти.

Дайте хліба та сметани

Ходити ноги перестали.

- А ви, злидні, взагалі можете не канючити?Дайте все, та дайте. А самі заробіть. Он у дворі замести тре.

- Я, Івась -

Мені та робота здалася!

- Я, Петрусь -

Змалку віника боюсь!

- То, он, які ви ледачі! Скиглити тільки й можете. Чур вас від цурався, а Блуд взагалі мабуть втік?

- Ні! Сказав: що за дурні зі срібною виделкою до лісу приперлися? Добре вовкулаки не бачать! - То ви, он як! Хотіли, щоб нас вовкулаки пожерли!? Нас, щоб ви знали, з тамтешньої філармонії прислали, щоб хазяїна вашого відспівувати! Тепер до пенсії нас годувати мусите!

- Яка пенсія у нашім світі, дурні?

- Ми не дурні! Ми, злидні! І до появи повні, маємо наїстися. Собаки ті , хоч і не їстимуть, та ми краще за грубкою посидимо.

- Там, я живу! - заволав Чур.

- Собаки прибудуть, всі туди залізуть з переляку, - кричали злидні.

- Ну, от що, Івась та Петрусь, здихатися вас, не виходить. Шуруйте у льох, може там собі їжу знайдете. А виделку повернемо хазяїну. Вкрали то вкрали. Їх гріх.

Тих, довго просити не тре було. Один поперед одного посунули у льох.

- А ми, Чуре, будемо готуватися, та як хазяїн засне, чатувати будемо.Як собак побаче у сні, з'являться перші метастази і то буде знак, про який злидні патякають.

Дід домовик, зняв своїх сушених крис і рушив на кладовище. Чур пішов за піч займати краще місце, поки злидні не прийшли. Хоча харчів у льоху скільки, що вони напевно, вже там житимуть.

Розходився вітер, щойно домовик зайшов на кладовище. Здоровенні ворони, стали кричати та кружляти навколо нього. Тоді він витягнув з торби свою зброю, яку раніше зв'язав за ноги мотузкою і почав крутити над собою. Ворон, як вітром здуло. Портал залишився відкритий . Дід домовик став дивитися вдалину, куди вела дорога від порталу. Там вже вечоріло. Пекельний вогонь на горизонті осяяв весь потойбічний пейзаж вкритий чорними грозовими хмарами. Дорога кружляла поміж териконів піску, на яких, не було ознак життя.

"Дорога до пекла"- подумки сказав до себе домовик.

Відразу за порталом почали збиратися самогубці з кладовища. Вони махали Домовику руками, мов: тікай звідси! І дійсно на горизонті стало видно чотири вогні. То були очі сатанинських псів. За ними здіймалася курява.

Домовик кинув свій оберіг з крис у портал та вирушив мерщій, до померлих родичів хазяїна. Ті, теж, вже чекали на нього, так само вказуючи тікати.

- Чи помре ваш син, шановні? - запитав домовик.

- Так, наш господарю. Чекаємо вже на нього.

І тобі слід збиратися, шукати нову хату.

- А це, з якого дива? - здивувався домовик.

- Хазяйка не повернеться, а синочок наш, вже сьогодні помре. Серце не витримає. Тобі ж слід тікати, шукати іншого дому. Та клята смерть ненаситна і тебе зітре в пил в нашім світі. Ні раю, ні пекла!

- Але ж я, буду нести смертельне прокляття в новий дім?

- Не бійся, тебе то не обходить. Таке їх життя. І поспішай, собаки вже в дорозі, портал відкритий, давай, мерщій!

- Дякую, вам, за все! - домовик поглянув на портал, що став темним, як ніч, і вирушив у зворотню путь.

- І тобі дякуємо, охоронець наш, за вірну службу! - мовили батьки та інші родичі Сергія.

Воронйо нікуди не ділося, вони кружляли високо у небі над порталом. Дід поспішав, відчуваючи, як втрачає потойбічні сили. "Ще не вистачало смертним стати"- мовив до себе домовик, від кипіння думок у власних мізках.

- Чуре! Чуре! - заволав домовик, ледь ступивши на поріг свого дому.

- І, що то так налякало діда, аж п'яти горять?

- Не смішно, старий чорт! - захекався домовик, - давай, мерщій збирай речі , та - гей!

- Тобто тю тю? Гуляйте городами. А нічого, що я тут живу?

- По хазяїна собаки йдуть, якщо не підеш, то й тебе заберуть. Всіх хто буде тут, старійшини казали.

- А, як же ти? Особливим потягом, на Одесу?

- Я не покину свого хазяїна. І не понесу прокляття в інший дім. Така моя доля.

- Цікаво...то я, значить - тікай! А ти, такий правильний?

- Повір мені. Всіх зітруть в пил, пекельним вогнем.

- Без тебе не піду, ми скільки віків разом.

- Ой Чур, Чур...

- Ану, як ми їх не пропустимо?

- Забув, хто вони? Їх, не зупинити. І закляття ніякого не має, - домовик почухав потилицю та пішов подивитися на хазяїна. Подивився, як він тяжко дихає та й почав читати молитву.

Чур поліз за піч роздивлятися різні свої здобутки. Так не хотілося йти з життя. Скільки, ще було бажань? Серед різного старого мотлоху у нього зберігалося мило, ще покійної старої хазяйки, яким її сили після смерті, і її дерев'яний гребінець. Люди, вважали стару відьмою, що не могла померти, поки не передасть свої знання.

Чур, раптом схопив їх і побіг до домовика.

- Дивись, діду, що я знайшов. Може, тих собака, вдасться обдурити? А гребінець з ножем, біля хвіртки закопаємо, може, не зайдуть.

- Тре поміркувати?!

На електро провід сів наїжений голуб, і як завжди, почав волати: " Снігурочка !"

- От "кацапура" довбана! - вигукнув домовик,- яка тобі, "Снігурочка" літом? Декілька горобців облюбували нижній провід, з нетерпінням чекаючи потвори, щоб побачити, що то таке .

- Ану геть, всі, звідси! - закричав Чур, - не дадуть до тями дійти, і поцілив у них дрючком. Ті , без гадки, звідки і що, розлетілися хто куди з переляку.

- Тут поміркувати тре, собаки, вони по грішні душі приходять, так? - запитав домовик.

- Так, а ми виделку, хазяїну знов заперли, закопаємо з гребінцем! - заволав Чур, та прожогом дременув до хати. Через мить стояв з виделкою, гребінцем та ножем на воротах. - Як я сам не здогадався?

- Ти,Чуре, погодь, давай ще подумаємо...

Домовик насупив брови, почав щось перебирати в голові, іноді розмовляючи устами, сам з собою.

- Наче жінці не зраджував, чого, мабуть про неї не скажеш. Частенько вдома не ночувала. Та й взагалі, хазяїн наскільки добродушний, що й гріх його цурається. Добре, закопуй виделку Чуре, а я піду, мило, закинув у закинутий будинок на пагорбі, хай нюхають, собаки ...

****

Цього ранку Сергій ледь піднявся з ліжка. Тяжко дійшовши до бідону, роздивився, як грає брага." Ех, чи знадобиться?" - якась дурна думка промайнула у голові. Де не візьмись знялася пилюка з за печі( Чур за виделкою пробігав) і Сергій почав чхати, що й зупинитися було важко, аж з легень всі мерзоти по вилітали. Пекло. Він обійняв себе руками стримуючи спазм.

" Треба у хаті прибрати, хто зна, як там буде?" турбувалася душа, вона точно щось знала. Згадався дідуган з кладовища, що так налякав його, але до нього, він відчував рідкий спокій. Прибрати не вдавалося, паморочиться в голові, ставало гірше, його охоплювали спазми, сильніший, як раніше, коли він міг стерпіти. А, тут... Стало зле і він втратив свідомість.

****

Собаки наближалися. Домовик ледь встиг, ще від сусідів побачивши куряву, що здіймалася зі сторони кладовища. Було відчуття, що збирається гроза, як завжди дув сильний вітер, зриваючи з місця, все що погано лежало. Котилися відра, летіли додолу різні коробки та ящики, цокотіди глечики та різний посуд, що висів на тину.

- Це наче тут! - мовила одна з собак. Інша почала обнюхувати щойно закопаний оберіг перед входом. Чур та домовик втратили мову.

- Ідіть, ідіть далі, це не тут! - раптом вирвалось у діда. Другий пес дійсно відчув відворот, та запах мила, яким мили покійника десь далі. Але інший, мав не тільки очі сатани, в ще й нюх.

- Нас не обдуриш ножем, та іншим, це працює на людей у їх світі. Ти діду, чому опираєшся? Не знаєш хто ми? Сам сатана дивиться на тебе. А ти, Чуре! Хотів своїми цяцьками нас обдурити? Наші світи мають паралелі, які ніхто не має порушувати. Ми наказуємо відступити!

****

Сергій побачив матір, яка у білих вишиванках несла воду.

- Мамо! - вирвалося з грудей. Зараз без тями, він не відчував болю. Мати, побачивши свого сина, зняла різне коромисло з відрами додолу. Потім, стала жестами показувати, щоб Сергій йшов до неї, співаючи свою улюблену за життя пісню.

... Ой прийди, прийди козаче!

За тобою діва плаче

Принесу тобі водиці

Із найглибшої криниці...

Вона знову, по манила Сергія до себе, а відра несподівано перекинулися і вода стрімко побігла маленьким струмочком до нього.

- Мамо, забери мене до себе! - зненацька почувся крик з хати. Домовик та Чур оторопіло і повернули голови в бік дверей з яких вибіг Сергій. Він тримав себе за груди.

- Матінка, рідненька, мені так боляче! - він пробіг мимо домочадців з паралельного світу, пильно оглянувши їх з ніг до голови. Навіть посміхнувся Домовику і поважно нахилив голову, та нічого не сказав, і побіг далі, не торкаючись землі. Всім стало ясно - це відійшла душа. Собаки обернулися: "Живіть, поки у вас, ще є хазяйка!"- і стрімголов прослідкували за душею Сергія.

Тільки но вони зникли з поля зору за першим пагорбом, небо стало ясним, наче нічого й не було.

- Пішли Чуре попрощаємося з тілом та й за піч. Скоро тут будуть люди, - домовик нахилив голову і пішов до тіла хазяїна. Разом з Чуром, вони стояли віддаючи йому честь, доки не почули голос Сергієвого кума, що прийшов його провідати.

За піччю їх чекав сюрприз, там вже солодко спали ситі, від їжі, злидні.

Знову зацвірінчали цвіркуни, пекуче сонце наче разом з ними грало своїми палючими променями. Був новий день. Дід домовик йшов на зустріч з лісовиком, давно не був у лісі. Тільки він може заспокоїти душу, що понесла втрату. Його вічність, що схиляється перед гостями своїми вітами, і дує прохолодний вітерець з запахом ялини та дуба.