Синичка

Прокидатися було нестерпно важко. Давно пройшли ті часи, коли я носилася повсюди як навіжена білочка і задовбувала дорослих безкінечними "ачому?аяк?"... А може і не було таких, часів а мозок їх сам вигадав. Так чи інакше зараз я почувалася тією старезною розвалиною, що готова перетворитися в купу мотлоху від першого ж неправильного руху.

До всього ще й матрац неприємно холодив спину. Та й взагалі він був відразливо твердим, змушував виразно відчути кожну мою кісточку. Як той камінь…

На останній думці я різко розкрила повіки. Навкруг стояла ледве проглядна пітьма. На покритому тріщинами сірому зводі мерехтіли зайчики від непевного полум'я. Обережно, намагаючись не хрустіти застудженими кістками, я підвелася верхньою частиною тіла.

Переді мною в розбиту кам'яну підлогу горів встромлений на половину справжній середньовічний меч. Тільки закопчений сильно. Втім багато тепла він не давав, і від несподіваного протягу я все-одно трохи здригнулася. А за ним, прямо навпроти, сидів незнайомий чоловік і куняв, повісивши голову на груди. Одягнутий він був в якийсь білий плащ, з чудернацьким візерунком по полах, та натуральну чорну сутану. На його шиї виблискував бірюзою медальйон з явно релігійним символом. З боків обличчя звисало по плетеній косинці, пришелепкувата зачіска. Куди я потрапила?

Першим ділом я оглянула свої долоні і обмацала боки. Я була все ще собою, хоча на якусь мить здалося, що задавнена мрія збулася, і я перенеслась в інший світ, як в отих ваших модних нині аніме. Але я все ще не почувалася хороброю і впевненою в собі головною героїнею. Тому замість того, щоб почати розмову, як нормальні люди, я загребла долонею камінчик і жбурнула прямо в свого візаві.

В той момент я сама не знала на яку реакцію очікувати, можливо боялася, що картинка зникне, як пустельний міраж, і я прокинувся в себе в ліжечку. Однак коли рука чоловіка стрімким зміїним рухом вихопила злощасний камінчик прямо перед його носом, я була готова провалитися крізь землю.

Особливо страшно стало, коли сяючі у напівтемряві лазореві очі навелися на мене немов гармати на ціль. На мить мені здалося, що моє серце зупинилося а життя безглуздо обірвалося, проте чоловік сонно кліпнув, а ілюзія зникла:

– Похвально, що ви намагаєтесь не піддавати себе зайвій небезпеці, шановна пані. Однак можна було і просто покликати, у мене чутливий сон, – чоловік доброзичливо всміхнувся. Голос його був статним, як у священника на проповіді, однак зовсім не суворим, а м'яким, яким батьки говорять з улюбленими дітьми, – Втім, для цього місця, звичною буде і не така поведінка. Як ви себе почуваєте? - поки я намагалася зібрати думки до купи, він змахнув з долоні дрібні кам'яні крихти.

– А? Почуваюся… добре? - довіряти чоловіку, який вірогідно мене викрав і вірогідно є якимось культистом я аж ніяк не збиралася. Однак грати в мовчанку теж не було виходом. Тому я відповіла максимально, хмм, нейтрально. Ну знаєте, коли хочуть, щоб від тебе відвалили, то завжди кажуть, що "все добре". Була мізерна надія, що воно спрацює і цього разу. Втім, я і правда почувалася "добре", враховуючи, що вірогідно опинилася в одній кам'яній камері з маньяком… так, Олю, не думай про це! Я вичавила із себе "привітну" усмішку.

– Я радий це чути, шановна, - тон чоловіка змінився заспокійливим, видно було, що той почав підбирати слова, - Думаю, що якщо ви трішки підкріпитеся цією скромною солониною, то вам стане ще трохи краще… - Він акуратно простягнув в мою сторону згорток, на якому лежали шматочки тонко нарізаного темного м'яса. Після чого встав (я заледве не підскочила!) відійшов кілька кроків назад… і розвернувся до мене спиною, перемістивши свій погляд в темний пролом у стіні, - Я не можу обіцяти вам повної безпеки. Більше того, вам знадобиться багато сил, щоб пройти це випробування. Проте, сам Барбатос, не інакше береже вас. Хто-зна, що могло з вами статися, дозволь я завершити магам Безодні їх ритуал… Втім, ця історія ще не закінчилася, не думаю, що вибратися звідси буде просто.

Я скептично оглянула пропонований товар, і з сумнівом відсунула спокусу подалі в сторону. При погляді на їжу зненацька збунтувався шлунок, проте куштувати м’ясо невідомого походження явно було такою собі ідеєю. Потрібно було більше інформації.

– Барбадос, маги якісь? Про що ви говорите? Що це взагалі за місце і як я тут опинилася? Мене викрали? Ви з якогось культу? З мене нічого брати… Я… – явно наговорила багато того, що не варто говорити злому культисту, що тебе вірогідно викрав.

– Заспокойся, дитино, – чоловік обернувся і продемонстрував порожні долоні, – Я не ворог тобі. Моє ім’я – Грей, – він приклав руку до серця і легко вклонився, – Я просто служитель Церкви свого архонта - лорда Барбатоса. А знаходимося ми в самій Безодні, тій самій, з якої мало хто повертався… хммм, я бачу вам не знайомий цей термін, – прокоментував він кам’яний вираз мого обличчя, – як цікаво… Втім, не до цього. Я знайшов вас зовсім не при звичайних обставинах. Маги Безодні проводили богохульні маніпуляції на одному з більш менш вцілілих вівтарів. Моїм обов’язком було зупинити зло. Однак, за що я і прошу у вас пробачення, я не впорався зі своїм завданням. Єретичні чаклуни все ж встигли вчинити непоправне… з вами. Декілька днів мені довелося очищати вас від проклятої енергії, але боюсь зміни стали незворотніми. Ви більше не зможете жити без джерела енергії Безодні. На щастя, я зумів одне таке добути, – чоловік показав пальцем кудись позад мене, але я навіть не подумала обернутися – думаю тому Віснику цей грімуар більше не знадобиться. А вам – допоможе вижити. В зовнішньому світі у вас є надія знайти спосіб вилікуватися, а поки що я пропоную вибиратися звідси. Запаси, хм, їжі тут обмежені, а шляху на вихід я не знаю… Ніхто не знає.

Я слухала його слова, але не особливо вірила. Ніякої "проклятої енергії" я не відчувала, не зважаючи на серйозну впевненість у тоні чоловіка. Втім шахраї з автотренінгів можуть про всякі енергії навішати локшини не гірше, а то і переконливіше. Однак шахраї зазвичай не переходять до погроз з самого початку, а" незворотні зміни" мене неабияк налякали. Втім, до виходу мене силою не гонили, але натякнули лишити одну і невідомо де…

– Думаю, ви маєте, рацію, – я видала непевну посмішку, – Нічого тут затримуватися. Я, – набралася трохи нахабності, – піду прямо за вами… позаду.

– Розумію, – священник ствердно кивнув, – Дуже обачно з вашого боку. Я заберу свої речі, – він підійшов до палаючого меча, і я навіть знайшла в собі мужність не відступити на крок... чи два. Впевнено схопив руків'я і витягнув того з підлоги. На мить клинок спалахнув бірюзовим сяйвом і зник, розсипався такими ж крихітними іскорками. В кімнаті різко стало темно, тільки амулет чоловіка продовжував світитися тією ж таємничою магією ще один подих.

Магія! Це точно була справжнісінька, дери її три чорти, магія!!! Якщо палаючий меч можна було пояснити хитрими хімічними речовинами, то от тепер старанно побудована сіра картина реальності назавжди тріснула. Поки мій розум намагався склеїти її осколки до купи, я на автоматі, слідувала за чоловіком. Впевнено вибираючи повороти у напівтемряві, він вивів нас з кам'яного лабіринту до виламаних створів воріт.

Дуже складно було переконати себе, що я не з'їхала з глузду. Назовні панувала якась хаотична розруха: тут і там стояли якісь розвалені руїни, тут і там сиротіли розбиті основи древніх монументів, літали в повітрі кам'яні брили, цинічно плюючи на закони фізики, слідували темним, але явно зловісним, потокам повітря, що заповняли майже все небо. Але один його клаптик беззаперечно прикував до себе всю мою увагу: над горизонтом поважно, але помітно швидше, ніж ми звикли на Землі, сходив просто гігантський Місяць. 

В той момент мені буквально перехопило подих. Це був не мій світ. Ніякі книги про потраплянців не могли підготувати мене до усвідомлення, що “попала” я сама. Захотілося істерично хіхікнути. А що як це все галюцинація? Чи може я просто вмерла, а це загробний світ? Мої ноги підкосилися, а в очах потемніло. Коліна жорстко врізалися в тверду кам'яну поверхню. А слідом я безславно відключилася.

***

– Як я і думав, без джерела енергії Безодні ваш стан різко погіршився, - крізь туман пробився жорсткий голос того священника, і я різко прокинулась остаточно. На моїх грудях лежала здоровенна книга з пурпурною обкладинкою стилізованою під якусь зірку з променями. І цього разу я і правда дещо відчувала: щось перетікає в мене і заповнює досі невідому порожнечу.