Казка про Місяць

— Бабусю! Бабусю!

Маленький вихор увірвався на кухню, де літня жінка домивала посуд після вечері.

— Бабусю, а вже пора мені казочку розповідати? — пара допитливих оченят дивилась знизу вгору.

— Так, Зіронько. Ось тільки посуд домию. Ти вже всі сьогоднішні справи переробила, а я трохи не встигла, — ніби вибачаючись, бабуся посміхнулася до малої Зоряни, ім'я якої говорило само за себе.

Дівча і справді було схоже на зіроньку: рудоволосе, з маленьким кирпатим носиком, щедро всипаним ластовинням — чи то пак веснянками, кому як більше до вподоби. Круглі рум'яні щічки, за які мимоволі хотілося легенько вщипнути, теж були щедро «поціловані» сонцем. Та це аж ніяк не псувало личка, навпаки — робило його ще милішим. Пухкенькі губенята нагадували стиглі вишні, а бліда шкіра й улітку не брала засмаги. Але найдивовижнішими в Зоряни були її очі — великі, немов змальовані з ікони, два блискучі смарагди, що дивилися на світ з дитячою наївністю й дорослою зосередженістю.

Тато дівчинки частенько жартував:

— Зіронько, якби не твої веснянки й русалчині очі, ти була б схожа на гарненького привида.

Тато… Бачив би він свою донечку зараз — яка сидить на табуреті, склавши рученята на столі й поклавши на них свою золотаву голівку, терпляче чекає, доки бабуся впорається з посудом… Та від тата лишився тільки портрет у вітальні, оперезаний чорною стрічкою. Загинув у боях за Луганськ…

— Ну от, нарешті впоралася! — бабуся зняла фартух, узяла онуку за руку й повела її до дитячої кімнати.

— Яку казочку хоче почути сьогодні наша Зіронька? — вкриваючи малу ковдрою, лагідно запитала вона.

— Якої Ви мені ще не розповідали!

— Гм… Ну добре. Але цю казочку обов'язково треба слухати з заплющеними очима — й уявляти почуте. Домовились?

Зоряна міцно заплющила очі й закивала головою.

— Значить, якої ти ще не чула… Тоді я розкажу тобі казку про Місяць.

— Отой, що в небі?

— Отой, що в небі. Колись, дуже давно, коли нас ще не було…

— Навіть Вас?

— Навіть мене. І не тільки мене — взагалі ще нікого з людей. І, щоб краще уявити цю казку, її треба слухати не лише з заплющеними очима, а й мовчки. Тоді ти краще відчуєш її, а я не заплутаюсь, відповідаючи на твої питання, і не забуду, що було далі.

— Вибачте, бабусю…

— Вибачення прийняті, — тепла долоня лягла на маленьке чоло.

— Отже… Давним-давно, коли нас ще не було й не було навіть яйця, з якого мав побачити світ перший динозавр, цей світ населяли казкові істоти й чарівні створіння. У печерах жили веселі гноми, у лісах — лісовики й мавки, у водоймах — русалки та водяники, а в квітах мешкали неймовірної вроди ельфи. У кожного було своє місце під сонцем, і всі жили в мирі та злагоді.

По-іншому було лише в горах, вкритих вічними снігами. Там мешкали дракони. Вони постійно сперечалися між собою й влаштовували бійки з найменшої причини. Їхні сутички було чути далеко. Каміння, зрушене у драконячій метушні, з гуркотом котилося зі схилів і падало в прірви.

Та серед усього того розбишацького племені був один юний дракон, якого вабила краса довколишнього світу. Йому хотілося літати з друзями, гратися в долинах, сміятися — як усі. Але щоразу, коли він намагався приєднатися до ігор, усі тікали. Його боялися.

З часом він облишив спроби. Злітав до підніжжя гори, де жив, лягав у затінку біля струмка й просто дивився на веселу метушню здалеку…

Окрім драконів, у горах жили щезлики. Вони були відлюдькуватими й боязкими, бо тому чи іншому дракону час від часу вдавалося вполювати когось із них. Звідки вони з'явилися на світ — не знав ніхто, навіть самі щезлики. Так само, як ніхто з них не знав, коли й куди щезне. Їхній вік був коротким, але не марним. Бо всі щезлики були великими мрійниками.

Через постійний страх вони не спілкувалися з іншими істотами. Проте маючи дар телепатії, щезлики «заразили» світ своїми мріями.

Гноми почали мріяти про незліченні скарби — і зрештою навчилися їх відшуковувати, добувати золото та коштовне каміння. Лісовики почали мріяти про непролазні хащі — й згодом навчилися їх створювати. І так у кожної істоти з'явилися свої мрії, які вони почали втілювати в життя.

Але серед щезликів народився один, який не мав телепатичного дару. Він не вмів і не міг передавати свої думки іншим. Самотній, він не знав, навіщо з'явився на світ.

Одного разу доля звела цього щезлика з юним драконом.

Побачивши дракона, щезлик не кинувся навтьоки. Мабуть, подумав, що краще вже бути з'їденим, ніж жити безглузде життя. А дракон, угледівши щезлика, подумав про його неймовірну сміливість.

Так почалася їхня дружба.

Згодом виявилося: кожен з них має свою мрію. Юний дракон мріяв вчинити щось таке, що змінило б думку світу про драконів. А щезлик мріяв стати великим нічним світлячком — і світити з висоти, щоб було видно геть усім.

Та з кожним днем щезлик усе більше сумував. Коли дракон запитав:

— Чому ти сумний? У чому річ?

Щезлик відповів:

— Можливо, я щезну вже за мить… А як же моя мрія? Як стати нічним світилом? Чому я такий нікчемний, що навіть не можу її передати?..

— Ти не нікчемний, — мовив дракон. — Ти — особливий.

Коли сумував дракон, щезлик, бажаючи розвеселити друга, заходив у струмок, набирав у себе воду, ставав круглим, мов кулька, і випускав струмінь, наче велика риба, поливаючи дракона з голови до лап.

І ось однієї темної пори — тоді, коли вечір не відрізнявся від ночі, — щезлик і дракон сиділи біля струмка, кожен заглиблений у свої мрії. Тож вони прогавили тихе підкрадання старшого дракона до щезлика.

Щезлик заціпенів від страху, а юний дракон кинувся навперейми. Бій був нерівним. Нападник був старшим, сильнішим і мав чималий досвід у драконячих сутичках — таких, яких юний дракон завжди уникав. Тож оборонявся майже інстинктивно.

Нападник, збуджений боєм, зовсім забув про щезлика. Йому аби «поштурхатися» — так, щоб каміння в урвище сипалось. Але тут не було ані каміння, ані урвищ, і ніхто не вийшов дивитися на драконячий двобій. А хіба це по-драконячому?

Тож розчарований, нападник розвернувся й полетів собі геть.

Коли, втомлений, юний дракон зайшов у струмок напитися й освіжитися (дихав важко, з ніздрів час від часу виривалося невеличке полум'я), щезлик помітив у воді кров.

— Друже, ти поранений? — запитав і підійшов ближче, щоб краще роздивитися.

— Не знаю… — видихнув полум'ям дракон.

І от щезлик підійшов занадто близько — і все полум'я потрапило йому всередину. Він раптом став великою світлою кулею.

— Твоя мрія… — ледве вимовив дракон. — Вона здійсненна! Як ми раніше до цього не додумалися?

Дракон підхопив яскраву кулю — ту, що ще мить тому була звичайним щезликом. Куля стала ще більшою, ще яскравішою. Обережно тримаючи її, дракон почав здійматися все вище й вище. Ось уже й найвищих дерев не видно під собою, найвищі гори здаються грудочками землі — але він не зупиняється.

Лише коли поранений дракон зовсім вибився з сил, прохрипів:

— Лети…

— Я-а-а ви-и-со-о-ти бо-о-ю-ся-а-а… — заскиглив щезлик.

— Лети…

І дракон кинув кулю-щезлика в темне небо.

Останнє, що він побачив перед падінням, — це як куля повна, яскрава пливе над світом…

Щезлик, злякавшись висоти, заплющив очі. І лише луна далеко внизу — від глухого удару об землю, змусила їх розплющити і все зрозуміти.

Саме тому Місяць виглядає таким сумним. Бо щезлик досі тужить за єдиним другом. І досі намагається розгледіти, куди ж той упав. Той вертиться на всі боки — саме тому ми не завжди бачимо нічне світило в одному положенні.

Бабуся прибрала долоню з чола онуки, лагідно поцілувала й вимкнула світло. Вийшла з кімнати.

А маленька Зоряна у своїх снах ширяла драконом високо над горами. То була щезликом-мрійником, що навчив мріяти весь світ. То ставала зіронькою, що розліталася безліччю яскравих вогників. То бачила себе високим деревом з могутньою кроною. Маленьким джерельцем у пустельному оазисі. Орлом, що завмирає в польоті над стрімкою кручею, яка підпирає саме небо. Невеликою річечкою, що ховається в лісових хащах…

Аж поки знову не стала маленькою дівчинкою, яка дивиться в нічне небо крізь вікно. І бачить там яскравий спалах. Щось у ньому було неймовірне й таке рідне, що Зоряна ледь не прокинулася.

А ще їй наснився тато, якого вона майже не пам'ятає. Татові руки підкидали її високо-високо. І її маленька душа, як та зіронька, що розліталася на міріади вогників, завмирала від щастя й захвату.