Дон Ігнасіо

Здавна Сумщина славиться своїми мальовничими краєвидами, що вбирають око різнобарв'ям кольорів і відтінків, дають відпочинок спраглим душам. Буває, їдеш транспортом кудись, дивишся у вікно, і ніби все там сотні разів бачене-перебачене, коли гульк — така краса вибігла на самісіньку дорогу, що дух забиває. Чи серед монотонної зелені полів, ніби хтось розлив яскраву жовту фарбу, — це соняшники, що радо підставили свої крислаті голівки теплому промінню небесного родича. І вже хочеться зупинитися, наробити безліч селфі, щоб увечері, впоравшись із буденними справами, виставити всю оту красу в соцмережі.

Тільки, на жаль, зникає потихеньку вся ота краса, поглинається ненаситними бур'янами. Хоча села й чіпляються за життя до останнього подиху, чи надовго їх вистачить? Скільки вже було таких сіл, що довго опиралися своїй смерті, але залишилися лише в спогадах старожилів із сусідніх, ще живих сіл. І ніякий гугл вам не розповість, де знаходилося те чи інше село та які люди в них жили.

Є на території Роменщини колись асфальтована, а нині розбита дорога, яка веде до загубленого серед полів (у прямому сенсі) маленького сільця. Туди одного разу ми з кумом поїхали на риболовлю.

Чепурненький ставочок з качками, які показували найвищий пілотаж у пірнанні за дрібною рибою, гарний краєвид, чисте повітря, яке хоч жменями бери, і добрий улов значно поліпшили настрій. Бо труситися нашими дорогами майже годину в кумових «Жигулях», які пережили свої найкращі часи ще до Перебудови, — справжнісінький подвиг.

І от, коли почали готувати нехитрий наїдок та рибу на юшку чистити, виявилося, що забули сіль.

— Я миттю, — кум до мене, — піду в аборигенів просити. Хтось та дасть. А ти наглядай за всім!

Кум подався стежкою серед городів, які майже впритул підійшли до води. Повернувся швидше, ніж я рибу дочистив, але не сам. За ним поквапцем дибуляв з ціпочком невизначеного віку сивий чоловічок. Невисокого зросту, худорлявий, із зморшкуватим, наче печене яблуко, обличчям. І на диво засмаглий так, ніби щойно повернувся з Єгипту.

— Доброго дня, чоловіче добрий!

Голос виявився напрочуд сильним і мелодійним, а коротке рукостискання таким, що мої пальці побіліли і я ледь не присів.

— То ви без горілки? — обвівши своїм поглядом наше «застілля», здивувався чоловічок. — Це добре. І дякую, що запросили, а то сумно самому. Так хоч з вами погомоню, відведу душу. Старість не в радість, — старий, крекчучи, вмостився на краю ряднини, де вже чекали свого часу нарізані огірки, сир та шинка.

— Та який же ви старий? — вирвалося у мене при згадці, що моя рука ніби в лещата потрапила.

— Е-е-е, синку, паспорт не бреше, — зітхнув він сумно. — Маю онуків старших за тебе. Макаром мене кличуть, а ти хто будеш?

— Сашко я. А це мій кум Сергій, — киваю головою у кумів бік.

— Із Сергієм ми вже познайомилися, — нагадав мені старий.

Сам поволі дістав із кишені люльку й без поспіху почав її тютюном заправляти. Його рухи були настільки неквапними, що здавалися гіпнотизуючими: погляд відірвати важко, і в сон хилить. Можливо, через те, що довелося покинути зручне ліжко раніше, ніж на світ благословилося.

— Не люблю оту гидоту магазинну. «Хімія» одна. В мене тютюн гарний. Тільки вже з травами змішую, бо здоров'я не те.

— А ви, діду, й на травах знаєтесь? — кум до нього.

— Та я, Сергію, багато на чому знаюся. Тільки кому потрібні ті знання?

Макар чиркнув сірником, розкурив люльку, смачно затягся димом. І ще в ранковому повітрі повис аромат міцного тютюну, не того самосаду, що бабці на базарі продають, а змішаний ніби з ароматом трав'яного чаю. Хоч і не курю дешеві цигарки, та вони в порівнянні з дідовою люлькою, як то кажуть, і близько не стояли.

— Ви, хлопці, кудою їхали?

— По трасі, — гигикнув кум, — а що?

— Та потішу вас оповідкою, поки юшка варитиметься. От коли будете їхати іншою трасою, в інше село, то перед колишньою «буровою» дорога поведе трохи вбік. Зараз там справжнісінькі хащі. Раніше було село, може, трохи менше за це.

За селом — цвинтар, і зразу ж за ним, з гори, відкривався дуже мальовничий вид. Коли діти онуків до батьків привозили, фотографуватися туди ходили. Внизу — річечка. Вода така чиста, що дно було видко, видно було, як риба плавала. Дітвора голіруч ловити її призвичаїлася.

На іншому боці — широка левада, що забезпечувала сіном усю сільську худобу. А квіти які там росли! Сплетуть дівчата вінки на Купала, надінуть на голови, що й лиць не побачиш — самі як маківки. У хлопців через ті вінки придебенції траплялися різні. Ото сміху тоді було!

За левадою — ліс, багатий ягодами, ліщиною та грибами. І дичина водилася: вепри, козулі та лосі. Господарями там себе почували, бо вовки близько до села не підходили. Людям теж було безпечно. Річечка широкою дугою через леваду в лісі ховалася. Гарно було. Ой гарно!

Родичі мої там жили, то частенько туди навідувався. Привітні люди раніше по селах жили і веселі. Весілля тоді дійсно весіллями були. Хоч і пили всі, та попід тином не лежали. Бійок теж майже не було. Допомагали всім селом чи хату збудувати, чи якщо халепа в кого яка була. Скрізь із смішками та піснями. Діло швидше робилося, коли його піснями приправляли.

І ото в оте село з іншої області сім'я переїхала. Жінка пішла дояркою на ферму працювати і невдовзі померла від хвороби. Три доньки, як ластів'ята з гнізда, розлетілися по містах після школи. Чоловік ковалем був. Як він казав, «за фахом», бо й батько його ковалем був, і дід, і прадід, і тільки Богу відомо, з кого в їхньому роду те ковальство почалося. Гнат, коваль той, був такий собі чолов'яга: високого зросту й кремезної статури. На язик гострий, хоч і не злостивий.

Так уже сталося, що заприятелював він з Іваном, моїм родичем. Іван — пуцвірок проти Гната, та дружба добра була. Родич мій оковиту перестав пити зовсім. Навіть на гульні якійсь і чарки не брав до рук. Баяністом гарним був, хоча ніде не навчався. Ще й голос мав неабиякий. Гната Бог не тільки силою одарив. Було, як затягнуть якоїсь журливої, що душу рвала, у два голоси — соловейки замовкали і пси переставали брехати.

— Вигадуєте, діду Макаре?

— Та чого ж? Будь-кого з місцевих тут спитай за тутешні таланти, то тобі неодмінно пригадають двох Петрів і Сергія.

Один Петро був затятим гумористом. Любили його люди в селі, бо й мухи не зобидив. Побачить було курйоз якийсь — і вже в нього гумореска готова. Не записував, а пам'ятав їх усі! А анекдотів знав скільки? Не переслухаєш! І вмів так розповідати, що за животи хапалися, коли слухали.

Інший Петро мав гарний голос, та більше хисту було в нього до малювання: не тільки фломастером чи олівцем у блокноті, а й олійними фарбами на полотні. Такі пейзажі зображував, що коли дивився — всередину картини хотілося влізти.

Сергій змалку з пластеліну міг зліпити будь-що і будь-кого до найдрібнішої деталі. Потім услід пішли глина та гіпс, а з інструментів — тільки ніж і голка.

— От і поховали всі троє в собі свої таланти, а згодом і їх самих. І чому ви, містяни, завжди вважаєте себе кращими? Хіба не село вас зростило? Як не вас, то ваших батьків!

— Та ви, діду, не ображайтеся. Просто розповідь ваша на казку схожа: усе скрізь до ладу, світ прекрасний, люди душевні. А напасті чи капості, що часто в житті трапляються, навіть на горизонті не видно.

— Ось краще пробу з юшки зніміть. А ти, Сашку, чого хліб не порізав? Зате причепився до людини, як реп'ях до собачого хвоста.

Я змовчав і почав нарізати хліб. Надихавшись ароматами випарів з казана, у животі вже буркотіти почало. У варінні юшки не кожна жінка зрівняється з моїм кумом. І тільки зараз помітив, що старий, хоч і промовляв до нас, не підводив очей.

— Дякую, Сергію!

Дід узяв із кумових рук миску, а вже потім, вистукавши об черевик згаслу люльку, поклав її поряд. Зачерпнув ложкою юшки зі шматочком риби, приплямкуючи і подмухуючи, скуштував.

— Гарна юшка, хлопці! Смачна нівроку! Давно такої не їв. От бачите — ви теж на чомусь знаєтеся.

Взяв шматок хліба, покришив у миску, притрусив сиром мішанку.

— На чому я зупинився? Ага! Співали Гнат з Іваном гарно напару. Та не довго. Потрапив восени Гнат під сильну зливу й застудився так, що опинився в лікарні. Звідти вже не повернувся в село. Казали, що якась донька забрала до себе.

Часи змінювалися, змінювалися і села. Такі, яким оте було, — першими занепали.

Іван зі своєю Нінкою ще, може, років зо п'ять жили там самі. Таки насилу діти забрали матір до себе, не хотіла у місто їхати. Іванові нічого не залишилось, як перебратися слідом. Поки здоровіший був, велосипедом приїздив, то й до мене заходив. Плакався на життя та за другом своїм, Гнатом, жалкував, бо навіть не попрощалися…

Дід Макар, урвавши свою розповідь, відставив убік миску. І як у нього так виходило: їсти й говорити одночасно? Знову взявся за люльку:

— От коли Іван приїздив, то одне бачив — як хати на шифер та цеглу розтягували. Навіть погреби розкурочили. Купи сміття, порослі бур'янами, де були дворища.

Під час таких відвідин одного разу доля звела з Гнатом, який теж приїхав. Для Гната шоком стало те, що побачив, а для Івана шоком став Гнат: засмаглий, помолоділий, на дорогій автівці. Баян Іванові привіз у подарунок, просив від злодіїв берегти, бо один такий на всю округу. Випили за зустріч. Гнат із собою якесь заморське пійло привіз. Закусили чим Бог послав. Згадали минуле… та й роз'їхалися навіки різними дорогами.

Гнат в Італію на ПМП виїжджав. Онук у нього там живе. Колись в Україну приїздив і взяв діда з собою. Там привів його в спортзал. Молодь роти пороззявляла, коли побачила, що старий витворяти почав. Хазяїн того спортзалу, колишній спортсмен, мабуть, випендритися перед усіма захотів. Каже: «Якщо, діду, мене переплюнеш — абонемент довічний подарую!» А Гнат йому: «То поїхали на бійню, щоб по-чоловічому, а то дитячими цяцьками тут граємося». На бійні поклав бика з одного удару: «А що, хлопче, чи скоро я помру?»

От і почав Гнат ходити в той спортзал, як на роботу. Там ще й басейн з масажем були. Казав Іванові, що нарешті відчув смак життя.

Онук йому склад якийсь ще викупив, дідові на кузню перелаштував.

В останню зустріч признався Гнат Іванові: дитиною був, як циганка батькові ворожила. Пророчила, що на Гнатові їхній ковальський рід і закінчиться.

Учнів собі Гнат швидко в ту кузню набрав, що за дідову науку розкошелитися були ладні. Ручна робота там цінується не так, як у нас. Розжився Гнат. Навіть одружився з італійкою на схилі літ. Первістка чекали.

Гната по-тамтешньому всі називали — дон Ігнасіо. Мерія з громадянством обіцяла питання вирішити, коли мову добре вивчить. Хоч і не світова, але знаменитість. Туристи почали перти до його кузні, як уболівальники на футбол.

Івана вмовляв з ним поїхати: «З твоїм баяном та голосом там на вулиці заробиш за тиждень більше, ніж тут за рік з лопатою!» Тільки Іван ні в яку: «Куди я від своїх? Тут помирати буду!» «Ну то, Іване, хоч співати не полишай!» Отак і розсталися вони тоді.

— Ну, дякую вам, хлопці, за хліб-сіль. Мені вже час. І вас затримувати не гоже. Будете коли тут — заходьте в гості, не соромтеся.

І пішов неквапно стежкою, опираючись на ціпок. А нам з кумом ніби заціпило. Мовчки зібрали все своє начиння й поїхали. За селом оговталися.

— Мені б такого діда Гната! — гмикнув я.

— Знаєш, Саню, — кум у відповідь, — а мені отой Макар з думки не йде. Як не дивно, ні разу навіть в очі не глянув. Ти помітив?

— Еге, помітив. Думаєш, що…

— Так. Думаю, що то Іван і був. За описом схожий. Сказав, що сам. Мабуть, коли дружини не стало — з міста втік.

— А я не думаю, що то був Іван, — кажу. — Звідки в нього така сила? Дон Ігнасіо власною персоною! Видать, все ж не солодко за кордоном, раз повернувся.

— Чи вигадки все це, Саню, а ми вуха розвісили. Розповів казочку, а ви мучтеся, тямки доходьте: ху із ху?

— Наступного разу, куме, розговорити його якось треба. В гості запрошував, то й зайдемо. На ночівлю напросимось.

Та «наступний раз» настав майже влітку.

Приїхали на те саме місце. Знайшли стежку і пішли вже зеленими городами наверх. Кум ішов попереду. Я від несподіванки наскочив на нього, коли той різко став як укопаний.

— Чортівня якась!

Занедбаний старий садок, перекошені віконниці без вікон, місцями просів дах. На дверях хати, що якимось чином ще трималися, висів здоровезний іржавий замок.

— Тоді тут господа гарна була. Зараз усе — ніби давно покинуте. Чортівня якась.

Якби кум ходив до церкви, то певно перехрестився б.

— Може, помер, або переїхав, — висловив я припущення.

— Як? А оце все де взялося?

Кум обвів рукою обійстя з торічним сухостоєм, через який зеленіли молоденькі бур'янці.

— Я ж тут не був. Пішли сусідів спитаємо.

«Сусідів» ми знайшли аж через три порожні хати. На лаві за двором сиділа бабуся, лузаючи гарбузове насіння.

— Добрий день, бабусю!

— Добрий, якщо не жартуєте.

— Бабусю, а що з дідом Макаром сталося?

— Це яким таким Макаром? — здивувалася та.

— Та через три хати від вас жив, отам.

Кум махнув рукою в тому напрямку, звідки ми прийшли.

— Отам через три хати Петренки жили, та померли обоє. Петра років двадцять як нема, а по Марії рік був минулого літа.

— То може, Іван або Гнат?

— Іванів тут пів села колись було, а тепер жодного немає. А два Гнати дідами були, коли я ще в дівках ходила.

— Минулого літа, — не здається кум, — я від ставка потрапив у той двір, що через три хати від вас. Там дід мешкав. Макаром назвався. Солі у нього взяв і на юшку запросив. А ви кажете, що такого навіть не знаєте! Як же так?

Бабця доволі рвучко підвелася з лави, зайшла у двір і хвіртку на гачок зачинила:

— Пити менше треба!

Та й пішла до хати. Ми з кумом тільки перезирнулися.

— Чортівня якась… — знов кум тихо.

Так нам і не довелося нічого дізнатися про діда Макара. Кум правий: чортівня. Але ця чортівня спокій у нього відібрала.

Наступного дня вже трусилися кумовими «Жигулями» іншою «трасою», про яку дід згадував. Тільки від неї вбік вело дві дороги до нетрів, що колись були селами. На поворотах стояли вказівники, такі облізлі та іржаві, що не те що назви прочитати — навіть літер, які були в тих назвах, не виявилося. Біля якого повороту була колись «бурова» — сам Бог не згадає.

Коли заїхали в село, пішов дощ, та кума це не спинило. Ходив як навіжений по дворах, стрічних розпитував. У відповідь йому хитали головами та здвигали плечима, а то й біля скронь крутили пальцями.

Я сидів у машині, дивився на дощ та кумові поневіряння. В голові билася тільки одна думка, кумовим голосом: «Чортівня якась…»

Кум заліз у машину мокрий та злий:

— Деякі кажуть, що діда, схожого на нашого Макара, бачили іноді біля тих нетрів, що ми проїжджали.

Ото й усе, що вдалося дізнатися.

У плині часу, в щоденних гризотах, ця дивна пригода, що з нами трапилася, почала потроху забуватися. Ми з кумом, хоча й не часто, все ж таки вибиралися порибалити та подихати чистим повітрям. І все рідше й рідше згадували загадкового Макара, який міг бути чи Іваном, чи Гнатом, чи ким завгодно. Мовби нам той дід наснився.

Я працюю в приватній охоронній фірмі й уже встиг стати начальником відділку. Наша з кумом забута історія несподівано нагадала про себе.

Увівши заступника в курс справ, нарешті пішов у відпустку, вийшов на перекур. До мене зразу, ніби чекав, підійшов Вадим. Він працює в іншому підрозділі, та ми з ним заприятелювали, коли рік тому прийшов до нас на роботу. Доволі часто пересікалися на перекурах, тож за розмовами, після роботи, могли й у барі за пивом посидіти.

— Саню, я тебе скрізь шукаю!

— І тобі привіт!

Ми потисли один одному руки.

— Тут така справа. Знаю, що йдеш у відпустку, й не хотілося б порушувати твоїх планів, але підміни мене, будь ласка, пару днів. Шеф не відпускає. Потім розрахуємося. Мати просить, щоб приїхав діда пом'янути. Кожного разу їжджу, то й тепер треба, щоб матір не засмучувати.

— Давно дід помер?

— Десять років, як в авіакатастрофі загинув.

— Він у тебе що, льотчиком був?

— Та ні. Летів доживати віку з молодою дружиною в Італію. Та не долетів.

І тут мене ніби хтось штовхнув:

— А як твого діда звали? — питаю.

— У нас Гнатом, а там — Ігнасіо. Майже знаменитістю став.

— Ковалем був? — напираю на Вадима.

— Так. А ти звідки знаєш?

— Такий невеликого зросту? Худорлявий?

— Ти його знав?

— Ні. А фото маєш?

— Що я, по-твоєму, фотоальбом із усіма родичами із собою ношу? Звідки діда знаєш?

— Бачив. Точніше, бачили. З кумом.

— Ясно. Давно?

— Можеш не вірити. Сам би не повірив, якби хтось розповів…

Я розказав усе Вадиму: як ми з кумом поїхали на риболовлю, як зустріли дивного старого і що він нам розповів. Не змовчав і про те, як пізніше намагалися знайти хоча б якусь зачіпку, щоб в усьому розібратися, бо в містику ми не віримо.

— То доведеться повірити. Чекайте на мене в суботу біля старої каплиці, що недалеко від вокзалу. О п'ятій ранку.

І пішов, не сказавши більше нічого.

Телефоную кумові. Так і так, мовляв, працюю з Гнатовим онуком в одній фірмі. Розказав про зустріч із Вадимом. Сказав, що той обіцяв щось показати в суботу.

— Їдеш?

— Питаєш? — кум ображено. — Хоч зараз готовий.

І ось ми втрьох Вадимовою «Шкодою» звернули біля одного знаку, що вказував на колишнє життя. Асфальтована дорога взяла крутий поворот і ніби провалилася в порожнечу. Порослі бур'янами та споришем вибоїни вели автівку, ніби амазонськими джунглями. Все як дід розповідав, тільки заросло дужче.

Під сплетіннями хмелю, який не давав волі іншій рослинності, вгадувалися купи, що колись будинками були. Де-не-де крізь зарості виднілися недостояні хліба, чи на рівні з бур'янами височіла кукурудза.

— Городи місцеві, хто має техніку, під свої потреби застосували, — пояснив Вадим. — Ось ми й на місці.

Він вийшов з автівки, дістав з багажника спортивну сумку. Сміливо поліз у хащі, як криголам «Ленін» — Північним Льодовитим.

— Та це ж кладовище! — очі кума полізли на лоба. — Вадиме, а ти часом не сатаніст? А то бути жертвами нам із Саньком не хочеться! Ти ж не хочеш? — кум повернувся до мене.

— Не хочу, — промовив я тихо.

Дійсно, моторошне місце навіть при сонячному світлі, враховуючи буйні зарості та занедбані пам'ятники й хрести.

— Там далі ґрунтова дорога була, та заросла давно. Нам на інший бік. Сьогодні жертв не буде, якщо самі з переляку копита не відкинете.

Через деякий час продирання (бо інакше не назвеш) буйні зарості ніби розступилися, утворивши невелику галявину, порослу диким маком. Якби не пам'ятник, то й не подумалося б, що то могила.

Біля неї — новенький столик і лава, на якій сидів, спершись на руки, дід Макар, чи то пак Гнат.

— Привіт, діду! — озвався Вадим.

— Доброго всім! — пролунала відповідь.

За минулі роки голос нітрохи не змінився, як і сам дід. Вадим поставив сумку на столик:

— Ось гостинців тобі привіз і гостей. Шукали тебе, хлопці.

— Знаю. Марія сумує…

— Котра, діду?

— Обидві… Одна мене вдівцем лишила, вдовою я іншу лишив… Джованні росте… Циганка збрехала…

— Ну то вип'ємо за Царство Небесне баби Марії, бо завтра їду тебе, діду, поминати.

— А-а-а-а… — старий махнув рукою. — Казав же їй, що не допоможе…

Вадим дістав із сумки пляшку коньяку, пластикові чарки, таку-сяку закуску і пакет соку:

— Я за кермом, а хлопці тобі компанію складуть.

— Царство Небесне…

— Царство Небесне…

Коли випили по другій, почали запитувати. Алкоголь зняв заціпеніння.

— То ви привид? — питаю.

— Та ні, — відповів старий. — Бачиш, могилу маками засіяв? Вона любила польові квіти… Про неприкаяні душі чув?

— Грішні дуже? — це вже кум.

— А хто зараз без гріха? Хіба не було гріхом красу, що тут була, заживо поховати?..

— А до вас заходили, та ви вже переїхали… — бовкнув я і замовк.

— Але як?! Як?!

— Та ось так, Сергію. Неприкаяна душа я.

— Як козак Мамай?

— Мамай у степах вітер ловить… Розчарували його люди…

— Ось тобі, діду, — Вадим подав старому паперовий пакет з тютюном.

— А за це — дякую.

Дід дістав з кишені люльку, заправив, чиркнув сірником. У повітрі завис знайомий аромат міцного тютюну і трав'яного чаю.

— Коли я полетів в Італію, — почав старий, — то свою душу в Україні залишив. А душа з тілом тільки після смерті розлучатися повинна. От і застряг — між двох світів. Ні мертвий, ні живий.

Багато знань відкрилося, але втрачено набагато більше. Бо найдорожче — безцінне… Ходити тепер мені до кінця світу, скрізь, і оплакувати те, що вже ніхто не оплаче. Плакати мені холодними росами за тими, про кого й пам'яті не лишилося…

Не пам'ятаю, як опинився вдома.

Вперше в житті мені схотілося піти до церкви. Помолитися, хай і своїми словами. Поставити свічку. Можливо, її крихітне полум'я принесе неприкаяній Гнатовій душі хоча б невелике полегшення.

Бо мандрувати вічність краєм, який тебе зростив, годував, бив джерелом життя, вирував людською енергією і залишився тільки в спогадах, — неймовірно тяжко.

Важко споглядати чужу смерть. Ще важче — коли помирають рідні. А найтяжче — коли відходить у небуття саме Життя.

Ну зникнуть в Україні села всі до одного — і що далі? Заморські делікатеси їсти будемо? Кишеню ширше!

Розчинимося, як вода в молоці, серед інших народів. Розпорошимося по світу, як пил по дорозі. І вже ми не будемо українцями, а станемо — іншими.

І не буде вже України без нас…

А коли всі ці фермери та інвестори витягнуть з нашої родючої землі всі соки своїми генно-модифікованими забаганками, отруять земну кров пестицидами та гербіцидами — яку назву дадуть пустелі, що утвориться замість України?

липень 2019 р.