Полишена сумом

Вона стояла біля вікна. По склу стікали краплі. Надворі похмуро. Вона провела рукою по склу. Воно холодне. Холодне, як всередині неї.

Тихо, порожньо. Холодно, похмуро...

Вона стояла, обійнявши себе за талію, і думала, що з цим робити. Всередині все вирувало: роздратування, злість, смуток від того, що вона нікому не потрібна, ніхто її не чує і не розуміє.

Запахло кавою. Отже, вона зварилася.

Обличчя трохи проясніло, кінчики губ ледь піднялися. Вона сіла на підвіконня, притулилася спиною до стіни й почала грітися кавою, попиваючи її, загорнувшись у ковдру.

«Що робити? Як далі діяти? Далі так неможливо, — думала вона. — Так ганьбитися, осоромлюватися... Як жити далі зі смутком? Я не можу прийняти себе такою. Світ не прийме».

Вона поставила чашку, лягла на ліжко й згорнулася клубочком.

«Це все самота. Ця самота... Треба виходити в люди, незважаючи на переконання. Все змінюється, я змінююся. Як залишатися собою, коли я різна? Мене прийме світ, коли буду собою. Я така, як є. Я є собою.

Вийду у світ, побачу, які гарні є чоловіки. І себе покажу. А як же без цього? І думки заспокояться, почнуть рухатися в іншому напрямку. Світ засяє».

Так, зі спокійною душею, вона заснула.