Три дні у майбутньому

Здається, завмер не лише паб «Натюрліх», а й увесь Хрещатик.

— Ти серйозно чи жартуєш? — нарешті витиснув із себе Тарас.

Макс мовчав, але його посмішка свідчила про абсолютну підтримку цієї божевільної ідеї.

— Так, — відповів Гліб, спокійно подивившись друзям у вічі.

Тарас знову замовк, вивчаючи його обличчя. Він шукав хоч найменший підвох, але так і не знайшов. Нарешті зібрався з думками й озвучив те, що досі здавалося йому абсолютно немислимим.

— Тобто… Скільки тебе знаю, а це зі школи, ти, святоша-романтик, торочив, що не можна завдавати людям шкоди. Розповідав про причинно-наслідкові зв’язки, про вірність, про карму, зрештою. А тепер із легкістю запевняєш, що готовий переспати з одруженою жінкою, та ще й матір’ю маленької дитини?

— Саме так, — спокійно повторив Гліб.

Тарас почав закипати. Його обличчя почервоніло, а очі потемніли.

— Так, до моєї Зіни навіть не підходь! Побачу — приб’ю. Точніше, спочатку приб’ю її, потім тебе, а потім себе… А потім усіх вас! Ну, ви зрозуміли, — лютував Тарас, тицяючи кремезним кулаком прямо під ніс Глібові. Це лише розвеселило компанію, бо чуйнішої та добрішої душі, ніж у Тараса, годі було й шукати.

— О, а давай з моєю Свєткою? — раптом запропонував Макс. Високий, худорлявий красунчик, від одного погляду якого жінки зазвичай мліли, діловито поправив комірець сорочки, щиро зрадівши почутому.

— Ти будеш із нею, а я бодай знатиму, що вона мене не діставатиме. Це ж геніально! Розплануємо дні, бо від нової секретарки починаю втрачати розум.

— Дякую за пропозицію, але ж ти знаєш, що це неможливо, — Гліб ледь помітно усміхнувся. — Вона мене швидко розкусить і поглине — ми з різних вагових категорій. Та й усе, про що вам торочив, працює і зі Свєтою, і з Зіною на сто відсотків. Як і з рештою жінок. Не працює чомусь лише з однією.

— То ви що, вже погралися у водяні пістолетики? — підозріло

поцікавився Тарас.

— Та ну вас, звісно ж ні! — заперечив Гліб. — Вона ще навіть не здогадується про мої почуття і бажання.

— Фу-ух, — полегшено видихнув Тарас. — То чого ти нам мізки цілий вечір морочиш своїми фантазіями? Викинь її з голови та й годі. Видали все, що про неї нагадує, розважся і живи у своє задоволення.

— Друзі, ви, напевно, не зрозуміли, — тихо мовив Гліб. — Мене вразив сам факт. Якось я запитав себе: а якби у мене з’явилась можливість опинитися з нею в одному ліжку, чи зрадив би я власні принципи? І найогидніше те, що я спокійнісінько дав собі ствердну відповідь — так. Тобто я був готовий перекреслити все, що думав про себе і про цей світ. Готовий порушити, можливо, найважливіше своє правило, зробити інших людей нещасними, влізти у чужі стосунки, наробити дурощів… але все одно сказав собі — «так». І саме це мене спантеличило.

— То ви ще не ходили на побачення? — знову поцікавився Тарас.

— Та ні, кажу ж вам, вона, вочевидь, навіть не здогадується про мою дилему, — зітхнув Гліб. — Скоріш за все, ми ніколи й не розмовлятимемо на цю тему. Максимум — і то це під великим сумнівом, — якось дуже обережно натякну про свої почуття. У нас і шансів зустрічатися небагато, ми з різних міст… Але те, що я готовий перекреслити все святе заради близькості з нею, мене шокувало і просто вибиває з колії. Сам факт — розумієте? — емоційно запитував товаришів Гліб.

По друзях було очевидно — не зовсім.

— Може, вона відьма якась і тебе зачарувала? — припустив Макс.

— Може й так, але мені байдуже, — відрубав Гліб. — Я її так хочу, що з’їв би, розчавив, задушив би в обіймах. Це ягідка, яку хочеться смакувати і ще довго відчувати післясмак.

— Ого, точно відьма, кажу ж вам! — знову втрутився Макс. — У мене колись була одна така, було…— почав він. Але чоловіки лише дружно розсміялися, не давши йому договорити. Всі чудово знали, що в Макса таких «відьом» — по дві новенькі щомісяця, і вони самі до нього липнуть.

— Ні, це щось зовсім інше, нове, — похитав головою Гліб. — Те, чого зі мною ніколи не траплялося. Найдивовижніше, що навіть із моєю колишньою дружиною, з якою ми прожили разом скільки років, мої правила досі працюють. Знаю, що в неї нещодавно хтось з’явився, і тепер вона для мене — табу. З усіма жінками світу це табу діє, але не з нею. І найжахливіше, що я зовсім не відчуваю провини.

— А як її хоч звати, скажеш? — видихнувши, запитав Тарас.

— Так. Ярослава, або Яся, якщо скорочено.

— Ще й ім’я таке… жіноче. Кажу вам, вона точно відьма! — наполягав Макс. — Усі жінки відьми, — ніяк не вгамовувався він. — А ще я не розумію таких, як ти, Глібе. Ну, сподобалися одне одному, ну, випустили назовні свої темні сторони кілька разів, погралися в кохання, збили оскому — що тут унікального? Навіщо з цього робити проблему? Світ давно змінився, жінки вже інші — вільні. Для них секс — це і розвага, і ліки від сімейної нудьги, і для здоров’я корисно. Жити потрібно легко. Напиши їй, що кохаєш, зізнайся, а там як піде. Може, вона тебе просто відшиє. Або в реальному житті чимось розчарує — ну, приміром, запахом, — та й по всьому.

— А якщо ні? — тихо заперечив Гліб, замріяно дивлячись у свій келих. — А якщо мої бажання вже передалися їй?

— А може, усе саме так, тільки навпаки? — припустив Тарас, який досі мовчки слухав. — Може, це її бажання передаються тобі?

— Можливо, вона сама тебе хоче і просто зводить із глузду? — знову засяяв Макс, задоволений, що його теорія про відьом ожила. — Наші відьми — вони такі, сильні. Якщо вже чогось забажають, то здатні на все.

У цей момент до пабу завітали Світлана з Зіною. — Вже всіх дівчат обговорили? — з легкістю випалила Світлана, демонструючи свою безцеремонність і нетактовність, які сама, вочевидь, вважала проявом сучасності.

— Ми про футбол говорили, — втрутився Тарас, ховаючи очі й лише мигцем поглянувши на Зіну. Та скромно опустила погляд, знаючи, що це не так, але не бажаючи вступати з коханим у суперечку. Вони одружилися лише пару місяців тому і ще не ступили на крихку стежину реального сімейного життя.

— У нас проблема, — почав Макс. — Гліб закохався у заміжню жінку і хоче з нею переспати. Точніше, готовий заради неї порушити всі свої принципи.

— Я тут взагалі ні до чого! — одразу, навіть не подумавши, випалила Світлана.

— Та не палися ти вже зайвий раз! — гримнув на неї Макс. Вони були направду ефектною парою: високі, вродливі, легкі та неймовірно сексуальні.

— Ця жінка… До речі, розкажи нам про неї, — м’яко поцікавилася Зіна.

— Вона працює су-шефом в одному з наших ресторанів у Дніпрі, — почав розповідь Гліб. — Ми час від часу перетиналися по роботі, переважно на нарадах у Zoom. Спочатку це були суто ділові розмови та робоче листування, а потім між нами виник якийсь невидимий зв'язок. З нею легко, якось по-справжньому, і, що найголовніше, усе вдається. Якось після тренінгу вона підійшла до мене на фуршеті. Ми довго спілкувалися, геть забувши про решту. Колеги навіть жартували, мовляв, хто ж ходить на фуршети з дружиною? Чесно кажучи, набридло всім пояснювати, що ми просто колеги. А далі була прогулянка нічним Києвом аж до самого готелю. Час ніби завмер, а душа наповнилася омріяним теплом. Дотик її руки на прощання — ніби дотик двох рідних душ.

А згодом, за чашкою кави, з’явилося це питання... І чому я його одразу не відкинув? Найжахливіше, знаєте, що? Якби ж той чоловік її ображав чи не кохав абощо. А так — просто зразкова, майже ідеальна родина, дитина, і вона кохає свого чоловіка, це видно одразу. Розумієте, в чому вся драма?

— Ого, скільки вільних жінок… — задумливо вимовила Світлана. — Саме так. Чому вона? Чому не тисячі інших — вільних, гарних? Чому саме вона?

— Кажу тобі — відьма! — наполягав Макс. Світлана жартома дала йому легкого підзатильника.

— У мене алергія на відьом, тож вона точно гарна жінка, — Гліб одразу дав зрозуміти товаришам, що ображати Ярославу не дозволить.

— То що ти плануєш робити далі? — спантеличено запитав Тарас.

— Скоріш за все — нічого. Просто визнаю той факт, що всі ми не ідеальні, що правила досить умовні й порушують їх усі. Визнаю в собі такий грішок і дам їй спокій.

— Якось це не по-людськи, — розчаровано зауважив Макс. — А як же ягідка? Життя одне! За що одразу отримав уже цілком реального ляпаса від Світлани.

— Буде тобі ягідка! Для свого чоловіка вона ягідка, — гримнула дівчина.

— Ні це не правильно! Ніяк не вгамовувався Макс. — Потрібно щось вигадати. Знайти об’єкт свого бажання і так легко здатися? І що з того, що вона заміжня? Жінки їздять у транспорті, де торкаються інших чоловіків, ходять на масажі та спа, лежать майже оголені на пляжах і виставляють спокусливі фото в соцмережах. А ще ж є лікарі, колишні… Ну що тут такого? Взагалі вважаю: якщо люди хочуть одне одного, гріх їм цього не дати! Світлана про людське око зробила вигляд, що категорично з ним не погоджується. Проте всі чудово знали, що саме так вони й живуть уже понад десять років разом — і водночас виглядають неймовірно щасливими.

— Та я навіть не знаю, чи взагалі сподобаюсь їй, — зітхнув Гліб. — Вона значно молодша і кохає свого чоловіка. Для мене питання в іншому: сам факт, що я готовий на такий крок, мене шокував. Це вперше в житті, розумієте? Друзі трохи посміялися з найсентиментальнішого в їхній компанії та й перейшли на інші теми. Тарас із Зіною ділились враженнями від весільної подорожі, а Світлана — шикарним відпочинком на Мальдівах.

Наступного ранку за десять хвилин до дев’ятої Гліб відчиняв двері, на яких красувалася табличка «Директор з маркетингу та розвитку». Збори були заплановані на десяту. Майже на автоматі він натиснув кнопку «Еспресо» у новенькій кавомашині, і кабінет наповнився живильним ароматом арабіки.

Робити сьогодні абсолютно нічого не хотілося — так буває після вдалого проєкту чи масштабної рекламної кампанії, та ще й генеральний у серпневій відпустці. Гліб ліниво проглянув звіти з продажів, погортав макети нових банерів для одеських ресторанів, відповів на декілька повідомлень і провалився у кавову медитацію.

На зборах колеги демонстрували байдужість до справ і жагу до відпочинку, тож ця зустріч, як і майже весь день, виявилася максимально нудною. Після обіду Гліб уже збирався їхати до підрядників, аж раптом блимнуло сповіщення електронної пошти. Лист від Ясі.

Вона надіслала відгуки про нові страви. Підпис: «Сподіваюсь, ці дані будуть вам корисні», — і червоненьке серденько наприкінці.

— Як мило… А що, як хлопці мають рацію і це вона мене хоче? Але як? Ми ж бачилися всього лише раз. Може, відчуває? Жіноча інтуїція і все таке…Подумавши кілька секунд, Гліб натиснув «Відповісти» й написав: — І я також тебе кохаю. І одразу натиснув «Відправити». Будь що-буде, вирішив він, життя одне. Принаймні це чесно. Хоча й неправильно.

Минали місяці. Яся не відповідала, а Гліб більше не залучав її до своїх проєктів, гадаючи, що вона злякалася або, ще гірше, — зовсім його не кохає. Здавалося, усе визначилося, і життя пішло звичною колією. Друзі інколи згадували цю історію та запитували про Ясю, але, схоже, вона втрачала свою актуальність. Хоча, як виявилося згодом, — це лише здалося.

Наближався великий сезон у ресторанному бізнесі. На дев’ятнадцяте грудня було заплановане відкриття флагманського ресторану в селищі Пилипець, що на Закарпатті. Тож усіх ключових осіб генеральний відірвав, а точніше — практично вирвав туди, кого заздалегідь, кого напередодні, залежно від рівня відповідальності. Глібу вдалося замовити квитки лише перед самим відкриттям ресторану. Такі події вже ставали звичними, і він завчасно готувався до шквалу критики. Адже передбачити все заздалегідь неможливо, а в усіх гріхах, як відомо, завжди винні маркетологи.

Отож, дев’ятнадцятого грудня потяг із Києва прибував на станцію Воловець близько дев’ятої ранку. Вокзал уже встиг причепуритися до різдвяних свят. Доки Гліб озирався довкола, пекучі крупинки снігу, підхоплені вітром, нещадно обпалили його зомліле від офісної роботи обличчя. Трансфер мав бути о десятій, тож він подався в зал очікування, щоб збадьоритися кавою й сховатися від негоди.

Непосидючі дітлахи ледь не збили з ніг Святого Миколая, що проходив повз. Мати марно намагалася заспокоїти малечу. Їм неодмінно хотілося щось отримати саме від цього дідуся, та ще й дев’ятнадцятого грудня.

Навіть новорічне вбрання не здатне було приховати його добрі очі, тож він пригостив дітлахів цукерками, а вони безтурботно обійняли його з обох боків. Бідолашна матір попросила Гліба їх сфотографувати. Чудотворець проявляв неймовірну витримку, і зал вокзалу наповнився передчуттям справжнього дива.

За пів години оголосили про прибуття потяга з Дніпра. Люди заметушилися, створюючи на пероні організований хаос, і Гліб на мить завмер. Поміж щойно прибулих пасажирів крокувала жінка, про яку він так довго намагався не згадувати. Цього не може бути. Невже це вона? Яся оглядала натовп у пошуках знайомих облич. Їхні очі зустрілися.

— Це все, — подумав Гліб, — мені кінець. Це сильніше за мене. Її погляд говорив те саме. Втім, Яся миттю змінила вираз обличчя — жінкам це вдається значно краще, — а Гліб лише мовчки підняв руку, вітаючись.

— На збори? — замість вітання поцікавилася Яся.

— Так, привіт. А ти?

— Я також, — відповіла дівчина.

— Здається, збори лише для шеф-кухарів ресторанів, — зауважив Гліб.

— Так і є, мене позавчора призначили.

— Це чудово! Як я міг це пропустити? Схоже, зовсім запрацювався. — За більш ніж пів сотні ресторанів устежити не просто, — заспокоїла його Яся.

— А вона ще зовсім молода, навіть юна, — подумав Гліб. — Точніше, у неї очі юної дівчинки. Яся й сама виглядала мов старшокласниця-відмінниця — маленька, худенька, жвава, вічно усміхнена.

Вона нагадувала чи то яскраву новорічну іграшку, чи то непосидючу дзиґу.

— Що ж, ходімо, позашляховик уже, напевно, зачекався. До них підійшла ще одна сімейна пара колег, і компанія рушила в напрямку Пилипця.

— Погода, скажу вам, сьогодні ще та, — озвався водій. — Нам дуже пощастить, якщо проскочимо буревій. В салоні один за одним лунали дзвінки. Секретарка генерального нервово перевіряла, чи всі вже в дорозі. З кожною хвилиною ставало очевиднішим, — дістатися сьогодні до місця призначення буде рівноцінно диву. А разом із цим з’являлося стійке передчуття неминучих і дивних передріздвяних подій. Водій ще якийсь час намагався жартувати, але коли лобове скло заліпило так, що позашляховик їхав радже навпомацки, він різко змінив тон. Чоловік із останніх сил напружував очі, вдивлявся у білу стіну попереду. Зрештою з його слухавки всі почули сухий наказ диспетчера.

— Дорогу перемело остаточно, розчищатимуть, тільки коли вщухне вітер. Сели своїх на ніч у пані Маґди, а завтра доправиш у Пилипець.

— Шановні, є дві новини — хороша і погана. Із якої почнемо? — діловито запитав водій, пан Микола. Колега майже різко відрубав: — Та всі все зрозуміли, ми застрягли.

— Е ні, не поспішайте так, ви ж у Карпатах, — хитро усміхнувся водій. — Є ще й хороша новина — у пані Маґди найкращий на всю околицю бануш, тож вважайте, вам пощастило. А ще скажу вам по секрету — навіть просто зустрітися з пані Маґдою — велика удача. Кажуть, вона мольфарка. Тільки це між нами.

— Та хоч дідько лисий із вусами! — нервово бовкнув колега. Хвилювання перед відкриттям нового закладу давалися взнаки. Напевно, з відділу постачання, — подумав Гліб, — вони завжди такі знервовані.

Водій лише зиркнув скоса на роздратованого пасажира. Очевидно, подумав, що тому бракує клепки так говорити про мольфарів у цих краях, але з огляду на обставини мудро промовчав.

— Ну, ось ми й на місці. Колеги миттю вискочили з позашляховика й подалися до «ресепшена». Пан Микола і, як людина бувала, мимоволі похитав головою:

— Йой, йой, йой…

Це означало лише одне — насувається страшенна буря. Телефон Ясі розривався від дзвінків. Вона ледве встигла повідомити керівництву, що вони застрягли через негоду, але завтра обов’язково будуть на місці.

— А усі робочі питання обговоримо в зумі. Тут же є вай-фай? — поцікавилася Яся у водія.

— О, цієї гидоти тут досхочу, — пожартував той і тричі сплюнув через плече.

Глібу зателефонував генеральний і у своїй звичній манері — тобто абсолютно без манер — нагадав, що в усьому винні маркетологи, якщо раптом щось піде не так. Напруга зростала. Думки Гліба хаотично скакали між роботою та особистим. Поки він заносив валізи, Яся першою прослизнула до «ресепшена». Інтер’єр вітальні нічим особливим не відрізнявся від десятків інших карпатських відпочинкових комплексів. Жінка середнього віку в традиційному гуцульському вбранні спокійно й упевнено перебирала масивні ключі, ніби неквапливо обирала, який саме і кому віддати.

— У них немає одномісних номерів, — тихо повідомила Яся, коли Гліб підійшов ближче.

Пані Маґда уважно поглянула на Гліба, ледь помітно усміхнулася, потім —на Ясю. Жінкам дозволено дивитися прискіпливо, вдивлятися просто в очі, а зрілим — тим паче. Її погляд був водночас м’яким, материнським і глибоким — сповненим незбагненної мудрості. Гліб, утім, не надав цьому значення.

— Ви будете першими, — нарешті промовила пані Маґда. — Це нове, незвичне шале на самій вершині нашої бази. Ми його щойно відкрили. Звук масивного металевого ключа, який вона поклала на стійку, прогримів як вирок.

— Чекайте, ви куди так одразу? До бази п’ятсот метрів угору, тож перекусіть. Без банушу нікого не відпущу, — наполягла пані Маґда. Перечити цій дивовижній, гостинній жінці, знаючи, що вона ще й мольфарка, — рівноцінно справжньому безумству. У невеличкій кімнаті, обвішаній виробами місцевих умільців, колеги поспіхом доїдали свій бануш і за пару хвилин, кивнувши на прощання, пішли до свого номера.

Хвилювання через завтрашнє відкриття флагманського ресторану тримало в напрузі й не давало розслабитися, але Гліба зараз цікавило інше.

— Ти читала моє повідомлення? — зрештою наважився запитати він. Яся від несподіванки ледь не похлинулася банушем.

— Ти це серйозно?! І в тебе ще вистачає нахабства після всього мене про це запитувати?

— Після чого? — спантеличено закліпав очима Гліб.

— Ти не відповів на мій лист! — закипала Яся.

— Який ще лист? — здивовано подивився на неї Гліб.

— Той, що я тобі надіслала двадцять сьомого серпня. Гліб миттю дістав айфон і зайшов у пошту. Гарячково прогортав папки й нарешті відкрив «Спам». Дійсно, там лежало повідомлення від Ясі. Гліб почав читати, і його пульс скажено закалатав, мов у закоханого юнака. У повідомленні було лише два слова — «Я більше…». Він підвів погляд. Їхні очі зустрілися. Вона періодично відводила погляд, ховаючи збентеження.

— Невже це правда? — тихо промовив Гліб.

Виходячи з цього затишного місця, вони щиро подякували пані Маґді за гостинність і справді неймовірний бануш. Отримати таке схвалення від шеф-кухаря елітного ресторану та директора з маркетингу всієї мережі ресторанів — це для господині майже як зірка «Мішлен».

— Звертайте увагу на знаки… — тихо промовила їм услід жінка. Хлопчина років десяти трохи провів їх територією бази відпочинку і, вказавши на потрібне шале, миттю зник у білосніжній круговерті.

Стежина, яку замітало швидше, ніж вони встигали рухатися, петляла серпантином угору. Попереду йшов Гліб, тягнучи важку валізу Ясі та буквально пробиваючи шлях у кучугурах. Шалений вітер кидав дівчину з боку в бік — таку маленьку й водночас мужню.

На якусь мить здалося, що окрім пронизливого вітру він наткнувся на невидиму стіну з пелени, схожої на ранковий туман, — такої ж в’язкої та непроглядної. Гліб спочатку не надав цьому значення, а коли помітив, що Яся не може зробити й кроку, простягнув руку, аби допомогти. Зрештою Яся рішуче рушила у щось нове й небачене досі. Одразу змінилися повітря й відчуття, але все це вони списали на передріздвяну хуртелицю та надлишок емоцій.

— Як ти міг не поглянути на мій лист?! — перекрикуючи шалений вітер,

дорікала Яся.

— Якби ж я тільки знав, що ти напишеш… — пробував виправдатися Гліб, прикриваючи обличчя від снігу.

— А чому знову не написав? Чому мовчав?! — не відступала вона.

— Ти ж заміжня… Це був мій максимум, на який я взагалі наважився!

— До чого тут це?! — обірвала його Яся. — Кохання — це не іграшки. Якщо кохаєш і говориш про це, то маєш щось робити! — продовжувала тиснути тендітна пані, заглядаючи йому в очі.

— Можливо, ти й права… Але в мене є свої правила й принципи, — спробував бодай якось виправдати свою нерішучість Гліб.

— Життя одне! — викрикнула Яся. Та так гучно, щоб почули всі гори навколо. Гліб здивовано поглянув на цю мініатюрну, але таку справжню, шалено живу й до болю знайому і незнайому жінку одночасно.

Взаємні докори додавали їм порцію необхідного адреналіну, щоб нарешті дістатися шале. На хвіртці висіла дощечка з якимось написом, повністю заметеним снігом. Хотілося якнайшвидше сховатися в теплі, тому Гліб просто штовхнув хвіртку, і Яся першою прослизнула на подвір’я. За кілька десятків метрів починалися дерев’яні сходи, перед якими також стояла заметена снігом табличка. Сходи вели до величезної тераси. Діставшись туди, Гліб намацав вимикач. Будинок миттю ожив — святкова ілюмінація яскраво осяяла все навколо. Трикутне шале з величезними панорамними вікнами та всіма зручностями зустріло їх привітними плюс шістнадцятьма всередині.

Яся швидким поглядом просканувала простір. Будинок виявився аж занадто сучасним навіть для них. Жодних дверей, жодних закритих зон — абсолютно відкритий, із панорамними видами з усіх боків. А ще ця дивна табличка на стіні — «Одяг зайвий». Гліб, утім, не звернув на неї уваги. Поки Яся звикала до нових умов, він розпалив вогонь у каміні, а потім приніс ще дров про запас, аби зайвий раз не виходити на вулицю. Ванна кімната, як не дивно, виявилась так само відкритою і прозорою, з неймовірним краєвидом на білосніжні й подекуди зеленкуваті від смерек Карпати. Близько шостої вечора турботи цього шаленого дня поволі відходили на задній план. До того ж повністю зникли зв'язок та інтернет, і це стало, мабуть, найкращою новиною за сьогодні.

— Тут продуктів на місяць, — резюмувала Яся, оцінивши вміст холодильника та полиць із запасами.

— Ти вареники любиш? — поцікавилась вона, помітивши в морозилці різноманітні ягоди.

— Улюблена страва дитинства. А що?

— Тут є лохина, чорниця. Можемо зготувати на вечерю. Це страва, яку я запропонувала включити в меню нового ресторану. Тут є одна хитрість, цікаво, чи здогадаєшся, яка. Окрім звичних інгредієнтів, я додаю до вареників ще дещо...

Для одного з авторів концепції це виглядало цілком логічно — таке собі виїзне засідання робочої групи серед карпатської бурі.

— Жінка шеф-кухар — це особлива магія, — зауважив Гліб, спостерігаючи за її точними рухами.

— Тобі допомогти? — Поки ні, я покличу згодом.

Гліб явно перестарався з дровами, і температура в будинку піднялася до двадцяти п’яти. Стало нестерпно душно. Він скинув із себе майже весь зимовий одяг, лишившись у футболці та легких піжамних штанях.

Яся також відчула наслідки цієї спеки. Поки вона вправними, тендітними й водночас сильними руками замішувала тісто, на її скронях виступали дрібні крапельки поту.

— Допоможи зняти цей клятий светр, бо зварюся раніше за ці вареники, — діловито й заклопотано попросила вона, тримаючи перед собою витягнуті руки, білі від борошна.

Гліб підійшов майже впритул. її очі збентежено забігали. Він поволі стягнув із неї масивний в’язаний светр. Крізь тонку й злегка вологу футболку проглядалися маленькі, майже дівочі груди. Лічені міліметри розділяли два тіла й дві душі, які щосили боролись зі спокусою стати щасливими тут і зараз. Яся спробувала поправити пасмо волосся, що підступно падало на очі, й випадково залишила на щоці білі сліди борошна. Це зробило її образ зворушливим і ще більш спокусливим.

Гліб потягнувся, аби ніжно витерти борошно з її обличчя, але Яся раптом перехопила його руку. Її очі молили, а пальці помітно тремтіли.

— Благаю, не треба… Це просто несила.

— Яка вона прекрасна у цю мить, — подумав Гліб. — Жінка, яка місить тісто. Здається, вона так само замісила мою душу й серце і тепер готується створити з них свій головний кулінарний шедевр.

— А знаєш, який головний і секретний інгредієнт цих вареників? — хитро запитала вона, повертаючись до столу, аби розрядити напругу.

— Скоштую — скажу, — оптимістично відгукнувся Гліб.

— Ну, ну…— кивнула вона.

Близько сьомої вечора дегустація нової страви для флагманського ресторану офіційно розпочалася.

Робочі процеси дивним чином збіглися з романтичними. Гліб, як той, хто мав остаточно затвердити нове меню, першим зняв пробу. У першому варенику була чорниця, мед та кориця. У наступному — ожина, фруктовий сироп і ваніль. А третій здивував ніжним поєднанням лохини, чебрецю та легкого бальзамічного крему. Але в кожному з них відчувалося щось іще — щось знайоме і невловиме одночасно...

Гліб ніяк не міг розгадати секретний інгредієнт Ясі — щось знайоме і невловиме одночасно, що кардинально відрізняло ці страви від усього, що він куштував раніше. Зрештою він здався, не маючи жодної ідеї, що то могло бути.

— Ти напевно, не розкриєш свій секрет? — запитав він, відкладаючи виделку.

— Чому ж, тобі відкрию, — усміхнулася дівчина. Він напрочуд простий — це любов, з якою варто готувати геть усі страви.

Вони замовкли, вдивляючись один одному в очі. Час навколо ніби зупинився. А потім вони синхронно поглянули на табличку, що висіла на видному місці: «Одяг зайвий».

— І дійсно, так натопив, що аж спітнів, — озвався Гліб. — Ти ж не проти, якщо скину це із себе?

І, не дочекавшись відповіді, заходився роздягатися.

Яся, не зводячи з нього пильного погляду, розстібнула ремінь і з полегшенням скинула свої джинси, жбурнувши їх на стілець.

Зрештою вони лишилися в самій білизні. Будинок, відрізаний від усього світу карпатською завірюхою, напередодні новорічних свят, вщент наповнився передчуттям неминучої розв’язки та справжнім святом життя.

Хоча весь цей час вони розмовляли виключно про роботу, їхні тіла, серця й душі вели зовсім інші, не менш захопливі діалоги. Гліб протягнув Ясі склянку щойно приготованого глінтвейну, і дві напівоголені постаті затишно вмостилися біля каміна. Тіні від полум’я безцеремонно пестили тіло дівчини, відбиваючись у її сіро-зелених, а за певного освітлення — навіть бірюзових очах. — Яка ж вона прекрасна, — подумав Гліб, затамувавши подих. — Який неймовірний витвір природи, справжній скарб. Образити її — це до кінця життя зневажати самого себе. Ні, у жодному разі. Нізащо у світі. Так він подумки вмовляв себе, поки Яся з неприхованим запалом розповідала якусь чергову смішну історію з їхніх робочих буднів.

Гліб майже автоматично взяв у долоні її ступню — маленьку, мов у дитини, й зовсім холодну від напруги та хвилювання. Легкими, м’якими дотиками намацуючи найменші мозолі, він спершу огорнув ніжку долонями, щоб зігріти, а потім притулив до своєї щоки. Вона вперше млосно поворухнулася. Міліметр за міліметром вони наближались до неминучого, і Ясю одночасно огортали спокій та дике збудження. Коли шкіра нарешті затеплилася життям і місцями порожевіла від припливу крові, Гліб ніжно поцілував її пальчик і надяг тонку білосніжну шкарпетку. Обережно поклав ніжку на плед і взяв іншу. Погляд Ясі з кожним його дотиком ставав усе туманнішим, голос — ніжнішим, а рухи — плавнішими. Її колінам ставало тісно поруч, вони періодично торкалися й розходились в різні боки.

Годинник показував північ. Гліб знав, що ще мить — і зупинитися стане просто неможливо. Він трепетно поцілував кожен пальчик на її зляканій, змученій та щасливій ніжці й надяг другу шкарпетку, що входила до базового готельного набору разом із халатами та всілякими ванними дрібницями.

— Здається, ще лишилось трохи глінтвейну. Будеш? — тихо поцікавився Гліб, намагаючись вирівняти власне дихання. Яся якось мрійливо й заворожено кивнула.

Розливаючи вино по келихах, він помітив ще один напис, який висів на найвиднішому місці, але за цілий вечір вони чомусь так і не звернули на нього уваги — «Життя важливіше за правила».

Повернувшись до кімнати, Гліб прихопив із собою місцевий сир, скручений у вигляді якоїсь химерної тваринки, схожої на вівцю чи козу.

Усвідомлення моменту загострилося до межі, і саме тоді в його голову прийшла фантастична думка. Яся мрійливо й розслаблено споглядала за танцем полум’я в каміні та завірюхою за вікном, на мить забувши про всі земні клопоти.

Гліб подав їй келих глінтвейну та сів поруч на теплу, пружну ковдру, яка, мов справжня господиня дому, вальяжно розпласталася біля каміна.

— Коли ти писала, що кохаєш… це була правда? — тихо порушив мовчанку Гліб.

— Ну, ти ж знаєш, що я… — Вона спалахнула чарівним рум’янцем і спробувала прикрити обличчя долонями.

— Знаю, — одразу перервав її він і зазирнув прямо в душу.

— Так чи ні?

Вона довго мовчала, а потім ледь чутно видихнула:

— Так.

Гліб обережно відірвав від сирної тваринки маленьке вушко, схоже на акуратне кільце. Протягнув його Ясі й серйозно запитав:

— Ти вийдеш за мене заміж… у наступному житті?

— Це як? — розгублено перепитала дівчина, але за мить в її очах спалахнуло розуміння.

— Ти робиш мені пропозицію вийти за тебе в наступному втіленні?

— То ти згодна?

Так і не дочекавшись усної відповіді — бо від клубка в горлі вона не змогла вимовити й слова, — Гліб м’яко надів на її безіменний палець імпровізовану обручку із сиру.

Яся досі мовчала. Лише відірвала друге сирне вушко і, тамуючи подих, наділа його на палець Глібу. Потім спробувала щось запитати, але губи пересохли, і з очей покотилися гарячі сльози щастя.

— Так, — випередивши її запитання, відповів Гліб.

Він дбайливо взяв долонями її обличчя і вперше відчув її солонувато-солодкі, теплі й такі ніжні губи. Губи, заради яких можна…

— Є ще одна умова, — прошепотів він. — Один день, проведений разом зараз, — це мінус один рік нашого спільного життя у майбутньому.

— Так. Так, сто разів так! Я згодна…

Мимоволі табличка, яка весь цей час висіла на найвиднішому місці, знову прикувала погляди обох. Тепер цей напис просто кричав — так гучно, що перекрикував хуртелицю за вікном і виття вітру в горах: «Одяг зайвий».

І справді, одяг зараз здавався найбільш безглуздою річчю у світі. Він не просто сковував тіла — він ставав штучною перешкодою для їхнього майже містичного зв’язку.

Яся знову слухняно підняла руки вгору, і Гліб обережно стягнув із неї тонку футболку. Її смілива, така доросла і водночас юна постать миттю наповнила сенсом увесь простір навколо. Так, ніби все це відбувалося сотні і сотні разів у якихось минулих життях. Яся повільно зняла останні залишки одягу з Гліба. Торкаючись її тіла, він дивився на неї — і водночас крізь неї. У грудях скажено калатало серце, а повітря навколо ставало густим і неймовірно солодким, наповненим ароматом коханої жінки.

Вони постали оголеними і абсолютно чистими перед усім світом. Ця оголеність стала її весільною фатою та його смокінгом. А свідками святого злиття їхніх тіл і душ та шлюбної обітниці — бути разом у наступному житті — стали самі сивочолі Карпати.

Під акомпанемент хурделиці за вікном та затишне потріскування каміна молодята вирушили у свою першу медову подорож. Навипередки, з шаленою пристрастю вони розповідали одне одному все, що так довго залишалося недоказаним у їхньому реальному житті. А коли дух перехоплювало настільки, що бракувало сил говорити, — падали знесилені й на якусь мить засинали в обіймах одне одного.

Потім усе повторювалося знову і знову. Вони поспішали жити, летіли крізь цей час, прагнули розповісти геть усе, що знали і про що лише мали здогадатися. Закохані перебували в якійсь іншій реальності, в іншому вимірі. Вони відкривалися і відчували все абсолютно по-іншому. Були речі, про які Яся в минулому житті навіть боялася подумати, а в Гліба одна лише думка про подібне викликала огиду. Але тут, з нею наодинці, це здавалося таким же природним — як шепіт вітру за вікном. Кожен міліметр її тендітного тіла сповнював його душу й плоть невимовною насолодою.

Її нагота була безкінечним натхненням для митця, а палкий стогін — найкращою мелодією, яку коли-небудь створювала природа.

Виявилося, що Яся — жайворонок, а Гліб сова. Він досі ніжився у ліжку, коли з кухні вже долинали дзвінкі звуки посуду та свист чайника, що закипав.

— Доброго ранку, коханий! Сніданок уже готовий, прокидайся, — лагідно покликала його чарівниця.

— Доброго ранку… Але ж це я мав приготувати сніданок після нашої першої шлюбної ночі!

— У тебе ще буде вдосталь часу підготуватися, — пожартувала дівчина, грайливо натякаючи на їхній далекий шлюб у майбутньому втіленні.

— Горе всім найвідомішим світовим дизайнерам! — так само жартома відгукнувся Гліб, солодко потягуючись. — Бо природа вже створила найдосконаліший одяг для коханої жінки — її наготу.

Яся усміхнулася так природно й щиро, що, здавалося, весь простір навколо вмить наповнився неймовірним теплом і світлом.

Краєчок її губ трішки замастився полуничним джемом від канапки, а коли вона спробувала його витерти, то лише дужче розмазала по обличчю. Гліб, грайливо підхопив цей момент, умочив пальці в джем і замастив їй губи ще дужче, пристрасно й з очікуванням дивлячись просто в очі.

Яся, не збираючись пасувати перед його викликом, занурила пальці в мед і у відповідь вимазала ним його губи. Зважаючи на її кипучу рішучість, Глібу залишалося тільки прийняти цю захопливу гру. Зачерпнувши пригорщу темного чорничного варення, він тонкою лінією окреслив її груди. Повітря між ними миттю наелектризувалося. Яся підхопила балончик і пишною білою піною напирскала збиті вершки на його груди та живіт.

Гліб підвівся, підійшов до неї впритул, упився в її уста й повільно облив її тіло рідким бурштиновим медом. А далі почалася справжня «кулінарія», яка без упину тривала майже до обіду. Їхні творчі гастрономічні експерименти плавно змінювалися коротким сном і новими, неймовірно щирими й задушевними розмовами.

Вони вели свої діалоги повсюди: у холі на тому самому м’якому килимку, на кухні, у прозорій ванні, а потім перемістилися на другий поверх із панорамним краєвидом на білосніжне море Карпат, де довго гойдалися в підвісному гамаку.

Цього дня вони розмовляли про майбутнє і для майбутнього, гостро відчуваючи, що ось-ось їхня казка може скінчитися. Їхні розмови були то короткими, то довгими, то ніжними, то пристрасними. Здавалося, сама природа наділяла їх невичерпною силою та ідеями, які вони палко обговорювали, щоразу підносячи свої тіла до немислимих вершин єднання та насолоди.

Ближче до вечері буря нарешті вщухла, але снігу випало мало не з місячну норму. Гліб спробував відчинити масивні двері, що вели на терасу, але вони не піддавалися.

— Забагато снігу, замело по самі вінця, — резюмував він. — А як зв'язок?

— Поки глухо…відповіла Яся, а про себе з полегшенням додала — «І це просто чудово».

Гліб поспіхом накинув одяг і щодуху штовхнув двері. Розчищання снігу захопило його з головою, і вже за годину тераса була майже ідеально чистою. У кутку він помітив масивний накритий резервуар. Зняв кришку — а там величезний карпатський чан. На прикріпленій табличці виднівся напис: «Чан карпатський автоматичний». Гліб не вагаючись натиснув зелену кнопку, і система слухняно запрацювала. Вода почала заповнювати посудину, а від чавунного дна війнуло приємним теплом.

— Кохана, у мене гарна новина! — забіг він до шале, закеханий і задоволений. — Увечері прийматимемо справжній карпатський чан. Поглянь, може, на кухні є якісь трави?

На поличках і справді знайшлися сухі збори на будь-який смак. Вони обрали чебрець та м’яту.

Коли небо нарешті вкрилось густими зорями — цими німими свідками їхнього земного й водночас неземного щастя, — Яся спробувала воду своєю мініатюрною ніжкою. Задоволено мружившись, вона скинула теплу куртку й плавно опустилася в гарячу пару.

Гліб, цокотячи зубами від морозного повітря, миттю пірнув слідом за нею. Тепла джерельна вода, насичена ароматами місцевих трав, упереміш із густим запахом смерек і кришталево чистого гірського повітря дарували їм абсолютну, незабутню мить блаженства.

Доки закохані ніжилися під пильним наглядом зірок, з-за будинку раптом долинули моторошні звуки. Дивний гуркіт — наче автомобіль безнадійно застряг у кучугурі, — докочувався з тильного боку шале. За кілька секунд на терасі з’явився він.

Величезний звір, похитуючись із боку в бік, діловито й по-господарськи ступав очищеною від снігу терасою. Хоча бурхливе вирування в чані вони не вмикали, вода під ними миттєво наповнилася бульбашками.

А що ви хотіли? Справжнісінький ведмідь усього за пару метрів.

Гліб пригадав статтю, де йшлося саме про такі випадки. Коли гори сильно замітає, ведмеді спускаються до людських осель у пошуках їжі. Проте не лише голод привів хижака саме сюди.

Напередодні закохані викинули залишки вечері за будинок, сподіваючись підгодувати місцевих птахів. Ведмідь одразу відчув цей запах. Спершу він кинув важкий погляд у їхній бік — і «джакузі» в чані запрацювало з новою силою. Проте люди його, схоже, зовсім не зацікавили. Звір байдуже відвернувся й за обидві щоки почав наминати залишки вареників із ягодами.

Утім, цього виявилося замало для такої величезної тварини, і хижак знову подивився на бідолах.

— Добігти до вхідних дверей вже не встигнемо, — коротко резюмував Гліб. Хижак вайлувато, але впевнено прямував до них, залишалися лічені метри. Що робити? Раптом Яся різко потягнула Гліба за собою, занурюючи його і свою голову під воду, і в цій гарячій схованці міцно поцілувала його.

Масивна волохата постать звіра нависла просто над чаном. Однією лапою він спробував зачерпнути воду, ніби перевіряючи її на смак. Очевидно, йому геть не сподобалися ні запах чебрецю з м’ятою, ані висока температура.

Коли легені вже розривалися без повітря, вони різко з шумом вискочили з води. Яся своїм пронизливим, майже ультразвуковим криком миттєво дезорієнтувала звіра. Гліб, відчувши в цю мить небезпеки пробудження не менш лютої сили в собі, буквально кинувся на хижака, щосили плескаючи на нього гарячою ароматизованою водою.

Спантеличений таким зухвалим та неочікуваним перформенсом, роздратований різким запахом трав, ще й зляканий гавкотом місцевих собак, який залунав звідусіль, ведмідь вчинив мудро — повернувся туди, звідки прийшов, поспіхом зникаючи у лісовій темряві.

Від пережитого сплеску адреналіну хотілося кричати на всі Карпати. Вони так і робили, доки врешті, знесилені, не впали в обійми одне одного після чергової неминучої та захопливої розмови.

Наступного ранку Гліб знову прокинувся пізніше за Ясю. Вона вже завершувала чаклувати над сніданком, і солодкий аромат смажених млинців із ваніллю млосно блукав будиночком, пробуджуючи звірячий апетит. За ці дні закохані настільки звикли до постійної наготи, що будь-який одяг тепер здавався їм чимось дійсно зайвим, штучним та архаїчним.

Поглинаючи ситний сніданок із бекону, яєчні та млинців із джемом, Гліб повільно запивав усе кавою і машинально взяв складений стосик рекламних брошур із тумбочки. Ліниво погортав глянцеві сторінки й раптом застиг.

На одному з флаєрів красувалося велике фото учорашнього «страшного» ведмедя, а під ним великими літерами напис: «Не ображайте душку — Бурка!».

Гліб почав читати вголос коротку інформацію про цього, в лапках, «страшного» звіра, і кухнею пронісся вибуховий регіт.

Виявилося, бідолаху свого часу врятували й виходили місцеві жителі.

Ведмідь настільки звик до людей, що навідріз відмовився повертатися до дикого лісу, постійно повертаючись до селища, особливо взимку. Тому місцеві постійно його підгодовували, і, як стверджував текст, навіть місцева малеча його не боялася.

Після фрази «Заради всіх святих, не ображайте бідолаху Бурка!» — закохані просто вибухнули істеричним сміхом.

Далі в брошурі зазначалося, що клишоногий страшенно не любить запаху м’яти та чебрецю, від якого чхає, а от за свіжі ягоди готовий душу продати.

Це остаточно зробило їхній ранок. Аби хоч якось залагодити свою, судячи з опису, абсолютно неадекватну нічну поведінку, Яся дістала з холодильника залишки ягід, а Гліб виніс їх на терасу і щедро розсипав на сніг.

Близько одинадцятої ранку почулось знайоме бурчання. Бурко завзято наминав ягоди, але спідлоба косився на двері: чи не вийдуть ненароком ті неадекватні туристи? Бачити такого велетня зблизька, навіть якщо в брошурі його кличуть «душкою», все одно було лячно.

Гліб тихенько прочинив двері й кинув кілька ягід ближче до порога. Бурко неквапливо, похитуючи своїми масивними боками, з’їв їх і задоволено облизався.

Гліб кинув яблуко — хижак спритно впіймав і проковтнув його. Потім Бурко раптом сів на задні лапи й почав кумедно гойдатися з боку в бік, наче на цирковій арені, а далі взагалі заплескав у долоні.

Це шоу повністю захопило закоханих. Вони вигребли з кухні й віддали ведмедю майже всі запаси фруктів та овочів, залишивши собі лиш пару яблук. Гліб вкрай осмілів і вирішив погодувати його просто з рук. Яся вже тримала напоготові телефон, аби зробити просто фантастичні кадри. Подія заворожувала своєю дикістю і наповнювала кров чистим адреналіном.

Чоловік повільно вийшов на терасу і на витягнутій руці простягнув звіру частування. Бурко філігранно, неймовірно ніжно й точно злизав яблуко своїм величезним язиком — так, ніби робив це вже тисячі разів. Гліб обережно спробував погладити його по густій шерсті, й ведмідь навіть не пручався.

Наступною з будинку вийшла Яся. Вона теж простягнула ведмедю останнє яблуко, а Гліб натомість безперервно фотографував цей магічний момент. Зрештою, ласощі скінчилися. Бурко миттєво збагнув, що ловити тут більше нічого, трішки розчаровано фиркнув і, завернувши за край шале, вайлувато поплівся шукати інших щедрих туристів.

Щойно за ними зачинилися вхідні двері, вони миттю поскидали з себе одяг. Гліб підхопив Ясю на руки й поніс до ванної кімнати. Шалена пригода настільки розпалила їхні почуття, а адреналін так рвався назовні, що їхня пристрасна розмова без упину лилася майже до обіду.

Близько першої години Яся нашвидкуруч зімпровізувала обід із тих небагатьох продуктів, які лишилися. Під кінець трапези з’явилися перші тривожні передвісники неминучого — важке, гнітюче передчуття. Вони так безтурботно віддалися живому моменту, одне одному та цьому магічному місцю, що геть забули про своє справжнє, реальне життя.

І це передчуття миттєво підтвердилося, коли з вулиці долинув глухий гуркіт техніки, що працювала неподалік. Вони вийшли на терасу і завмерли. У бік їхнього шале, впевнено розгортаючи снігові завали, рухався сучасний малогабаритний тракторець.

Гліб мовчки поглянув на Ясю. Серце стискалося від болю, а в її очах з’явилися перші ознаки смутку — неминучого, нестерпного й глибокого.

За якісь пів години, перебиваючи один одного звуками сповіщень, ожили смартфони. Мережа запрацювала. А далі один за одним почали скажено розриватися телефони. Ще пів години закохані принципово не брали слухавки, але коли екран висвітив дзвінок від водія пана Миколи, стало остаточно зрозуміло — їхній передріздвяній казці настав кінець.

Речей у обох було небагато, тож збори зайняли не більше тридцяти хвилин. Вони боялися дивитися одне одному в очі — не від сорому, а від передчуття неминучих душевних терзань і щемливих спогадів. Всередині все ніби скам’яніло. — Потрібно йти, — нарешті наважився вимовити Гліб.

Вони тихенько вийшли з будинку, закрили вхідні двері, востаннє оглянули все навколо й спустилися сходами цього дивовижного шале. Сонце вже пекло на повну, і табличка перед самими сходами безапеляційно промовляла: «Лише для закоханих».

Клубок ще дужче стиснув горло. Вони рушили далі. Зачиняючи умовну хвіртку, яка вказувала на зовнішні межі території, обоє на мить завмерли. Перед самим виходом висіла ще одна табличка: «Щиро закохані можуть потрапити у майбутнє».

Слова були зайві. Вони просто йшли вперед, повертаючись до свого звичного, земного життя. Всередині щось запекло боролося, не пускало, благало — «Ще хоча б день!».

Розчищеною дорогою Яся йшла трохи попереду, поки Гліб тягнув валізи.

За кількасот метрів дівчина раптом зупинилася, ніби наткнулася на невидиму перешкоду. Вона обережно просунула вперед руку — так, ніби шукала вночі вимикач. Повернулася, поглянула на Гліба. Вони зустрілися поглядами, усвідомивши неминуче. Потім помалу зробила крок і рушила далі. Гліб пригадав відчуття, які спочатку списав на хуртовину, і лише тепер чітко усвідомив, що з ними коються справжні дива.

Раптом пискнуло повідомлення від генерального: «Терміново повертайся до Києва. Підрядники зривають рекламну кампанію — розберися». Як їй про це сказати? Далі почались безперервні дзвінки на телефон Ясі. Вони якраз підходили до будиночка пані Маґди.

Повернули ключі рівно о тій самій годині, коли й брали, — о 15:30, але вже через три дні та дві ночі. Жінка спокійно прийняла їх і приязно запитала, чи сподобався їм відпочинок.

Закохані мовчки кивнули й сумно зітхнули, натякаючи, що цього часу їм виявилося катастрофічно мало. Гліб згадав про Бурка — це змусило його зовні усміхнутися, проте всередині знову розросталася неминуча і ниюча порожнеча. Раптом він поглянув на настінний календар і порадив:

— Пані Маґдо, у вас застарілі дані. Варто змінити дату на двадцять перше грудня.

Цього разу жінка так пильно й пронизливо подивилася їм просто в очі, що здалося, навіть стіни затремтіли від усвідомлення: вона не просто господарка, вона — справжня мольфарка.

— Тут усе вірно, — з легкою, загадковою усмішкою відповіла вона. — Сьогодні дев’ятнадцяте грудня. Ви уважно читали таблички?

Вони перезирнулися й збагнули: Карпати подарували їм три дні майбутнього, не забравши жодної секунди з їхнього теперішнього.

— Це мій вам весільний подарунок, — мовила мольфарка.

У Ясі вперше блиснули очі від переповнених емоцій та краплинок найчеснішої у світі вологи. Пані Маґда мовчки вказала на вирізьблену дощечку над своєю головою. Там виднівся напис, якого вони раніше чомусь уперто не помічали: «Карпати зводять тих, хто кохає по-справжньому». Закохані переглянулися, навіть тілом відчуваючи неминучість свого розставання.

Проводжати їх вийшла і сама господиня. Джип уже розвертався біля імпровізованої зупинки. Коли Гліб тихо сказав, що мусить негайно повертатися до Києва, Яся вже не втрималася. Перші сльози зволожили її глибокі, майже бірюзові очі.

Цієї миті вони обоє гостро, до болю відчули, що більше ніколи не побачаться у цьому житті. Ніколи, жодного разу. Вони благально, з надією поглянули на пані Маґду. Проте жінка мовчала, лише важким поглядом підтверджуючи їхнє страшне припущення. Вона просто спостерігала — їй не потрібно було нічого говорити. Вона все розуміла і, здавалося, знала наперед.

Стало важко дихати, земля стрімко тікала з-під ніг, а поранене серце, здавалося, взагалі десь загубилося.

— У мене прохання до тебе… — ледь чутно вимовив Гліб. — Один поцілунок на згадку. Хочу остаточно переконатися, кохана, що це не сон.

Тієї ж миті екран телефону знову спалахнув — прийшло повідомлення від Ясиного чоловіка.

— Де ти, люба? Ми хвилюємося. Чув, там страшні перемети. Поглянь, як гарно Полінка прикрасила новорічну ялинку.

Яся розгублено дивилася на фото донечки й чоловіка, а потім — на Гліба. Сльози ринули суцільним потоком, подих перехопило, а в горлі зовсім пересохло. Вона не могла промовити й слова, лише плакала. Вона кохала обох — сильно, несамовито, до нестями. Вона була простою, звичайною жінкою, якій судилося зустріти й усім серцем покохати двох найдорожчих чоловіків у світі. Один із яких був її чоловік із наступного життя.

А що, як люди насправді взагалі не зраджують? Що, як вони просто зустрічають свої половинки з інших життів — минулих чи майбутніх? Хіба можна вважати це зрадою, якщо такі бажання виявляються сильнішими за саму людську природу? Платою за які стають розбиті серця та вічна порожнеча. Це кредит, який великодушно дарує доля, стягуючи натомість непомірну відсоткову платню в майбутньому. Але хіба це не гідна ціна за мить справжнього щастя?

Те, що він відчував до неї, не було банальною плотською хіттю. Її тіло — лише земна оболонка, а там, усередині, ховалося набагато більше, зовсім інше. Це був їхній спільний момент істини. Момент, де весь усесвіт зійшовся в одній точці — на найвищому піку усвідомленості.

Гліб міцно обійняв її й спромігся лише тихо вимовити:

— Пам’ятатиму ці три дні все своє життя… Дякую тобі за все, кохана.

Обличчя Ясі цієї миті було варте пензля самого Леонардо чи Мікеланджело. — Якби ж я міг зобразити його так, як ці генії, — зловив себе на думці Гліб. Вона заслуговує на те, щоб жити вічно. Ця жінка просто мусила залишитися в безсмерті — бодай на видатних полотнах, чи в шедеврах світової літератури.

Здавалося, вона вже нічого навколо не бачила. Наче в тумані, опершись на міцну руку Гліба, Яся сіла в потертий гірськими перевалами джип. Водій уже кілька разів ввічливо запрошував пасажирів, але, розчулений драматичною сценою прощання, терпляче чекав.

Гліб так і не наважився сказати їй про рішення, яке щойно прийняв —погодитися на пропозицію щодо нової роботи. Йому запропонували її ще два тижні тому, але увесь цей час він вагався. Покинути все, до чого звик, таке рідне і дороге серцю: рідних, друзів, улюблену справу.

Але тепер він чітко відчув, що наважиться на цей відчайдушний крок і невдовзі переїде жити й працювати до Франції. Подалі від неї, подалі від спокуси, яка виявилася сильнішою за них обох. Спокуси, яка здатна занапастити не лише це, а й наступне їхнє життя. Заради порятунку її та її близьких, себе, а найголовніше — їхнього кохання.

Це справді їхня остання зустріч — неминучий фінал.

Гліб із силою вщипнув себе за руку, аби ще раз переконатися, що все це не сон, що він досі живий, хоча в голові пульсувала єдина думка: жити без неї далі просто несила. Фізичний біль миттєво дав про себе знати, але його неможливо було порівняти з тими емоціями, які вирували в його пошматованому серці.

Джип рушив, повільно розвертаючись і роблячи демонстративне коло пошани, перед тим як зникнути назавжди й забрати звідси найцінніше. Яся безпорадно притулилася лобом до холодного скла і тихо прошепотіла, але це зізнання, здається, почули навіть сусідні сиві гори:

— До зустрічі, коханий… у наступному житті…