Театр чи чорно-білий калейдоскоп

Автор Олена Воротнікова

Театр

чи

чорно-білий калейдоскоп

Пролог.

В телефоні дзенькнуло смс, у вкладені якесь фото – то це квиток у театр. Придивляюся – театр МЦКМ м. Київ) з приписом:

- Запрошую до театру!

Номер відправника для мене не відомий, а може колись і відомий, та з якихось моїх «психів» видалено)

Але вистава з народними артистами і це у Києві!

Поки в голові «шелестить» перелік шанувальників, які можуть зробити мені такий подарунок, то руки вже купують квиток до Києва.

- Вечір перестає бути нудним, - подумала я і почала кидати речі у саквояж.

Чи перший раз я «підписуюсь» на авантюру?!)))))

* * *

Четвертий місяць війни…

З п’яти стадій прийняття неминучого (зараз це - про війну):

заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття! І я пройшла перші три та перескочила через стадію «депресія», як «чумачеча» оптимістка і ось, вже на стадії «прийняття».

Сподіваюсь на свою долю та ангела-охоронця, їду крізь повітряні тривоги та блок-пости у столицю… на виставу… Планую повернутися додому вчасно і непошкодженою, як мінімум – живою. Моє життя, як і життя багатьох українок схоже на якесь мерехтіння окремих кадрів, де немає упорядкування – тільки плакала після прочитання військових новин, вже щось планую і потроху радію, знов читаю новини і плачу… На що ж це схоже? Мені здається, що це схоже на калейдоскоп, який був колись у кожному домі, але цей калейдоскоп не кольоровий, зараз він у нас - чорно-білий.

Місяць тому, виїжджав з Києва, усі подруги казали:

- Як Київ буде без тебе, Варваро?

І я збиралася за ним сумувати довго і з любов’ю, бо навіть не уявляла коли знов буде моє з ним «побачення». Можливо тільки після Перемоги над свинособаками?

А ось і ні!

- Києво, зустрічай мене!

І він, показуючи свій характер, зустрів … проливним дощем! Та й ще і місцевий транспорт під час війни був в не повному обсязі, що дуже напружувало. Варіанти завжди є і я забігла, ховаючись від дощу, під дах автобусної зупинки, водночас озираючись на тролейбусну зупинку і щоб вже напевно довго не чекати – зробила замовлення в застосунку «таксі». Хто перший з’явиться, тому і щастя!

- Наталка, привіт! Я вже їду до тебе, зустрічай, - зателефонувала я подрузі.

- Ти на чому їдеш? – запитала подруга, щоб зорієнтувати у часі себе

- Мабуть на автобусі, - сказала я, але в цей момент получила смс від «таксі» на отримання замовлення

- Ні, вже на таксі, - продовжувала я, шукаючи очами марку, кольору і номер таксі, заявленої в смс.

- Хо-хо, - засміялася подруга, - я тебе не уявляю в сумних автобусах, ти ж завжди на таксі в «турбо-режимі»).

Вже за п’ять хвилин я була у таксі. Таксист вибрав такий чудовий маршрут через Хрещатик, Поштову площу та Контрактову, що я сподівалася з насолодою дивитися на знайомі міста наших звичайних прогулянок, але Київ з блок-постами, металевими «їжаками» повертали в дійсність війни. Нагадую собі, що я вже на стадії «прийняття», неможливо весь час побоюватися і треба рухатися до намічених цілей.

- Привіт-привіт! – попала я в обійми подруги.

На столі вже стояли чашки з гарячою кавою та нашими улюбленими львівськими круасанами. За вікном лупив дощ, але у нас на кухні було так затишно, що дощ нам аж ніяк не заважав. Ми пили каву і обговорювали своє життя у війні, родинні відносини, бо кожна з нас зіткнулася з життям в великий своїй родині з кількома поколіннями при міграції з одного краю нашої країни в іншу, роботу і безробіття, життя в столиці і без неї.

- Ти так ще і не зрозуміла, хто тобі прислав квитки? – запитала Наталка, згадавши справжню причину мого приїзду до столиці.

- Ні, сподіваюсь, що якось мій герой сьогодні себе проявить! А якщо – ні, то з задоволенням просто сходжу на виставу! – в моїй голові справді не було якихсь очікувань до того, що хтось «намалюється» сьогодні у ролі мецената)

- Ну ти, Варя, даєш! – моя прагматична подруга дивилася на мене і посміхалася, бо для неї подібні авантюри не властиві.

- Не так часто мені роблять такі сюрпризи, щоб їх ігнорувати! – усміхалася я подрузі у відповідь.

В моєму телефоні дзенькнуло смс:

«Варя, сподіваюсь ти прийняла моє запрошення на виставу?» – «хтось» мені написав

«Так», - невпевнено я відповіла, бо досі не розуміла від кого смс. Хоч би натяк який дав!

Наталка дивилася на мої руки з телефоном і розуміла, що «хтось» все ж таки вирішив себе виявити.

«Давай зустрінемося до вистави у кав’ярні на Грінченка?» – було в новому смс і, слава тобі господи, в мене почалося прозріння! Гоша! Тільки з ним я там пила каву колись взимку!

«Ок», - коротко я відповіла і відклала телефон подалі від себе, бо вже розуміла, що подруга чекає подробиці.

- Ти що затихла? Нарешті впізнала героя! – почала голосно сміятися Наталка, - може і мені вже розповіси?

- Ох! – видохнула я і ми з подругою пересіли на диван в залі для того, щоб насолодитися «казкою від Шахразади».

Це було так давно, років п’ять тому. Ми познайомилися взимку на виставці цифрового мистецтва SAMSKARA, на Львівській площі у Києві. Не звичайна мультимедійна виставка! Альтернативна реальність, та проекція картин на сферичних екранах з застосуванням елементів занурення, панорама на двадцяти метровому екрані. Сучасні технології та різноманітні шоу! – почала я згадувати і відразу подумки поринула у ту атмосферу, коли ти поринаєш в світ мистецтва і талантів, а таке занурювання я робила щомісяця.

- І де тут твій Гоша? Бо тебе вже понесло про творчість! – зупинила мене Наталка і відкусила цукерку. На маленькому столику у подруги завжди стояла кришталева вазочка з шоколадними цукерками.

- А! Точно! Гоша!, - я нагадала більш для себе і усміхнулася, - Вже години через дві, коли я пройшла усі зали цього перфоменса, опинилася біля якоїсь неймовірної картини, де можна було самій щось домальовувати, просто роблячи рухи своїм тілом.

- А давайте удвох спробуємо це зробити? – почула я поруч приємний чоловічий голос. Обернувшись, побачила чоловіка середнього зросту, середнього віку, з красивою стрижкою та сивими скронями. На маніяка чи мачо він схожий не був, тому я легко відповіла йому:

- А давайте.

«Не мачо» акуратненько взяв мене за руку, ми почали синхронно рухатися. Я весь час дивилися на картину, де разом з нашими рухами змінювався кольор і якось ми то світилися на картині, то зникали. Якась бісовщина! Скільки згадую цю «живу» картину, тім більш захоплююсь талантом художника та його неймовірне поєднання пензлика і комп’ютерної програми.

Минуло небагато часу і біля нас вже була купа дітей і дорослих, які рухалися, стрибали і нас відтіснили від картини.

- Мене звуть Гоша, - не випускаючи моєї руки, почав знайомство «не мачо».

- Варвара, - висмикнула я свою руку з його руки.

- Може вип’ємо кави? – запитав новий знайомий і засунув руки в кишені штанів.

- Хм, - відреагувала я, бо кава в моєму житті, здається, все більше і більше набуває сенсу, бо стає або початком відносин, або закінченням).

- Не «хм», а давайте вип’ємо, – сказав Гоша - я знаю гарне місце з гарною кавою, Вам сподобається.

То він до мене клеється? Я почала розглядати «колегу-художника»: на вигляд вихований, інтелігентний, з гарною осанкою, але злегка молодий для мене. І очі! Вони блакитні! Вау!

- Якщо тільки каву! – не стала зразу я динамити «хлопця» і посміхнулася.

Ми забрали у вбиральні верхній одяг і пішли до виходу. На вулиці було сніжно-біло-морозно і дуже зимово-казково!

«Пік-пік» - спрацювала сигналізація в авто. Гоша взяв мене під лікоть, підвів до двері і допоміг піднятися у величезний червоний позашляховик.

Гоша сів за кермо і вже почав рух, а я все думала про цей звук сигналізації. «Пік-пік» колись був моєю мрією! Коли батько мені віддав свою б/у машину і я після паркування, десь біля магазу виходила та зачиняла двері машини на ключ, поруч почула цей казковий «пік-пік», то обернулася і побачила, що нову імпортну машину зачиняли кнопкою на брелку. Я тоді умовляла батько зробити мені так, як на сучасних імпортних авто, але у відповідь отримала, що це не раціонально, недоречно і смішно. Так моя мрія і не здійснилася, зараз психологи це називають генштальт) Отака у мене психологічна драма з «пік-пік»)

Ми повільно їхали до кав’ярні, Гоша супер гарно орієнтувався по вулицям цього району. Я дивилася на його руки, які впевнено тримали кермо і думала: що я тут роблю? Заперлася в машину к чужинцю, бо дуже захотілося кави? А перед цим ще й брала участь у парній замальовці)

- Ми приїхали, - сказав Гоша і розірвав мій внутрішній ланцюг згадок і питань.

Перед нами був вхід у кав’ярню. Гоша відкрив мою двері і допоміг вийти з машини, машина була така височенна, що без допомоги мені прийшлось би стрибати на землю). Ми піднялися дерев’яними сходами на другий поверх будівлі і я зразу відчула аромат кави та випічки. Дуже дивно, що я ніколи сюди не заходила, хоч мимо проходила безліч раз. Такий цікавий антураж з африканськими масками та екібану з живих квітів на кожному маленькому круглому столику, столику були такі маленькі, наче розраховані тільки для «кави на двох»).

Гоша посадив мене за стіл і залишив роздивлятися меню, де було більш сотні варіантів кави… ну як тут щось вибрати? Поки я гортала меню, до столу підійшов Гоша, сів поруч і поклав на стіл переді мною довгилезну червону троянду, побачив, що я «загубилася» у меню, сам зробив замовлення на свій смак.

- Вау! – була моя реакція на квітку, я взяла її за бутон і почала вдихати цей аромат

- Ти мені дуже сподобалась, Варя! Мені потрібна така, як ти! – вимовив Гоша, повільно взяв розу у свою руку і знов поклав її на стіл.

Я «ввійшла у ступор», почекала, поки офіціант виставить на наш стіл замовлення, ще раз дуууже уважно подивилась на нього і запитала:

- Потрібна для чого, соромлюся запитати?, - ось не люблю такі невдалі пропозиції, все ж було гарно! Навіщо було зіпсувати настрій)

- І для творчого відпочинку теж. Я ж бачив, як тебе цікавлять подібні заходи. Чи я помиляюсь?, - відповів Гоша, подаючи мені маленьку чашку кави і великий неймовірний десерт.

- Ні, не помиляєшся. Я завжди використовую можливість для нових емоцій від творчих заходів, - відповіла я і почала роздивлятися десерт з шоколаду і морозива.

- І, взагалі, мені потрібна подруга для відпочинку на морі…- ковтнув каву Гоша і подивився на мене пронизливо.

Я чуть не вдавилася смачнючим десертом від відвертого нахабства!

- То ти ж, мабуть, одружений? Чи зараз почнеш мені брехати? – запитала я у нового знайомого.

- Ну…, я живу з жінкою, але у цивільному шлюбі…у нас є син чотирнадцяти років… але ми зовсім друг другу не цікаві…живемо як сусіди у великому домі…

Я вже більш нічого не питала, бо дрібниці-таємниці подібних родин зовсім не цікавлять мене, нехай самі своє лайно розгрібають. Намагалася вести себе дуже спокійно і інтелігентно, але моє резюме вийшло надмірно емоційне:

- Послухай мене, Гоша! Ти зранку сьогодні, мабуть, з’їв сніданок, який тобі приготувала твоя нібито жінка, на тобі сорочка, яку тобі, мабуть, випрала і погладила твоя жінка! А різні пропозиції зараз ти робиш мені?! – не стримувала я свій гнів

- Вона не розуміє творчість і… - хотів щось мені пояснити Гоша

- Ок, на цій радісній ноті завершимо нашу зустріч! В театр на виставу можеш мене запросити, але суто без «кави» і «моря»! – підтримала я нового знайомого у театральному напрямку, піднялась і вийшла на вулицю.

- І це усе? – запитала мене Наталка, - більше зустрічей не було?

- Були. Другий раз десь через місяць після першої зустрічі він по телефону мене запросив у театр «Чорний квадрат» на сучасну виставу про кохання і секс, після вистави відвіз мене під під’їзд дома, я подякувавши за театральні емоції, вийшла з його машини і пішла додому. Отакий формат спілкування).

- І це усе? – не зупинялась подруга.

- А що ти хочеш почути? То, що я йому дуже сподобалась? Може він і закохався! Але він приречений на свій шлюб! Про серйозні стосунки мови не було, а я не хочу бути «сніданком» чи «десертом» в «громадському харчуванні». Ніколи стосунки з одруженими не приносять щастя! То нащо мені горе?

- Але він веде себе дуже уважним і турботливим до тебе! – сказала Наталка.

- Це так. Мені це подобається. Якщо йому такий формат спілкування без інтиму підходить, то мені й поготів. Нехай мене «кружить» по виставам і перфоменсам)…

До зустрічі з Гошею і до вистави було ще півдня. Дощ закінчився. І ми з Наталкою вирішили прогулятися до набережної Дніпра. Ми проходили по парку, насолоджуючись свіжим повітрям, красою троянд на газоні та надмірним зеленим кольором ялинок після дощу. Як тільки захожу в якийсь парк, то зразу уповільнююсь по рекомендації свого психотерапевта так, щоб в кожному кроку відчувати земне тяжіння, щоб відчувати момент «я тут і зараз», щоб не летіти над життям, а бути в ньому.

- Варя, а що до шампанського на набережній? – запитання було більш риторичним, бо яка ж панночка відмовиться від шампанського)

- Та легко! Чудова ідея! – відповіла я.

Та це дійсно легко. Зайшли у супермаркет, купили Prosseco, одноразові паперові стаканчики і айда до Дніпра! Якщо хтось спостерігав за нами, то бачив наступне: дві інтелігентні та елегантні блондинки спочатку шукали затишне містечко біля річки, далі виплясували коло пляшки (щось довго не відкривалася), далі миттєво усілися на бордюр і затихли. Тримаючи шампанське у руках, ми довго дивилися на жовті латаття на воді і мріяли про радісне життя, як раніше – до війни, бо вже хвилин як десять тому, в застосунку «Київ цифровий» блимає сирена повітряної тривоги. Поруч з нами ловили рибу рибалки, трохи далі прогулювалася сім’я з дитячим візочком. Усі сподіваються на долю) і не реагують на повітряну тривогу.

Недивлячись на війну, життя триває.

* * *

Збираючись до театру, я обернулася до великого дзеркала. На мене дивилася панночка в гарній вишиванці, джинсах, кросівках. Звичайно, у театр я одягаю сукню, беру у руки клатч, але не сьогодні, я так вирішила. Поки збиралась на виставу, у застосунку телефона вже було дві сирени повітряної тривоги. Війна, як страшенна істота постійно була поруч, її «тінь» - в голові. Не хотілося з цим миритися, але потроху звикалось.

Зустріч з Гошею трошки бентежила мене, але вже задній хід давати немає сенсу. То нехай, вип’ємо кави, подивимось виставу і «кожен пан собі». Для гарного настрою і впевненості своїх дій, нанесла на себе аромат італійського дизайнеру «Donna» від Trussardi з ароматом жасмину, лотоса і пачулі. Мм, обожнюю парфуми! На моїй полиці купа флакончиків – ці на літо, а ці взимку, ці для ділової зустрічі, а «Donna» - хоч куди!

До кав’ярні їхала на таксі, бо на метро з пересадками поки доберешся, то зіпсуєш весь свій настрій і взуття! То, дякувати богу, скасували антиковідний режим і хоч маски познімали, а то в транспорті раніше в масках дихати було нічим. Іноді здається, що ковід був нібито тренувальним часом перед війною, бо якби не було цього «ковідного прошарку» і зразу війна після щасливого нашого життя, то українці б могли збожеволіти.

Біля кав’ярні мене вже чекали. Я не відразу впізнала свого прихильника - одяг та взуття були на військовий манер. В руці Гоша тримав довгилезну червону троянду.

- Привіт, - перша привіталася я і отримала від нього квітку.

Я вдихнула аромат троянди і подякувала Гоші за повагу.

- Ти як завжди, суцільний стиль та краса, - сказав Гоша, взяв мене під локіток і повів у кав’ярню.

З початку війни тут неяких змін не було. Все так затишно і гарно, як і раніше. Ми сіли за вільний стіл і Гоша замовив нам каву.

- Ти у формі? На війні? А як же твій бізнес? – запитала я.

Далі я тільки слухала і дивилася на Гошу з захопленням, бо те, що почула було таке зворушливе. Сьогодні, через пару годин він з товаришами терміново виїжджає своєю машиною на передову на Схід, щоб передати хлопцям з ЗСУ бронежилети, футболки та аптечки. А там, він з товаришами-волонтерами знову отримає перелік необхідних речей для хлопців-захисників і повернеться до Києва, щоб зібрати он-лайн кошти, купити все це замовлення і знову їхати на передову. Гоша свій бізнес частково продав, бо більшість його часу йде на військове волонтерство.

Війна показує нам людей з іншого боку. Це, свого роду, перевірка усіх нас на вошивість. Ті, які перевірку війною не пройшли – пішли із мого життя «за рузским карабльом», такі, як Гоша – залишаються в ньому, при наймі в спогадах, як герої.

- Варя, мені так хотілося піти разом з тобою у театр, але мені вже час тебе залишити. У тебе є з ким піти у театр? – запитав Гоша

- Так, у мене є подруга, - відповіла я, такий різкий поворот мене трохи застав зненацька.

Гоша скинув мені на телефон свій електронний квиток у театр для подруги, вибачився, що не може підвезти до дому на машині, піднявся, поцілував мені руку і вийшов із кафе…

На виставу ми пішли з Наталкою.

* * *

Завчасно приїхавши до театру, розташованого на Алеї Героїв Небесної Сотні, ми з Наталкою пішли подивитися на зміни Майдана. Біля фото зони з серцем, на ділянці з газонною травою, прямо в траві було багато маленьких жовто-блакитних прапорців, від пориву вітру вони шелестіли, наче розмовляли. Нам запропонували взяти прапорці і написати на них ім’я та прізвище знайомих людей, які загинули під час війни. На моїй шкірі на руках з’явилися мурахи! Ми з подругою почали щось згадувати і з’ясувалося, що у нас не має таких знайомих і треба за це дякувати богу, але легко на душі не стало, бо перед нашими очами ціле поле з маленьких прапорців-душ! Тепер на них було боляче дивитися і трохи страшно! Ми мовчки пішли до театру через Майдан, далі піднімалися по довгих сходах.

Не дивлячись на воєнний час, в театрі було багато прихильників мистецтва. Як завжди, контингент був різноманітний: студенти-театрали, які завжди виділялися якимось своїм бунтарським настроєм, закохані парочки на першому побаченні, бо тільки спочатку відносин хлопці готові витримувати балети-опери-вистави, цілі родини з бабусями та діточками, які проводили виховання мистецтвом і бабусі-театралки, одягнені в шифон та оксамит.

- Варя, дивись яка гарна інтелігента парочка сидить поруч з нами! – прошепотіла мені у вухо Наталка і подивилася очима на молоду пару в нашому ряду, вдягнену в офісному стилі.

- Ну не знаю, Наталко, щось для мене вони дуже нудні і чопорні для свого віку, начебто старички у молодіжному одязі! Сидять – не ворухнуться. Хоч би де була татуха чи тунель у вухах! – після моїх слів подруга вже реготіла і на нас почали обертатися люди.

Початок вистави трохи затримувався, але світло вже вимкнули.

- Це наша перша вистава з початку війни! Дуже дякуємо вас за те, що сьогодні ви в нашому театрі! Коли почнеться повітряна тривога, просимо усіх пройти до гардеробної і спуститися до бомбосховища. Тільки після відбою вистава буде продовжуватися, - з цих слів почалася вистава.

В моїй голові чогось прийшлось на думку бомбардування театру в Маріуполі…

У залі зробилась така тиша, що було чутно шарудіння завіси, що відкривається на сцені.

Усі прийшли дивитися комедію.

І вистава була неймовірною!

Головна героїня Єва працює провідницею у поїзді, який рухається цілу добу від одного міста до другого. В одному місті вона має родину з одним чоловіком, в другому місті – родина з другим чоловіком. І все так гарно складалося! Поки один чоловік не викрив її і не приїхав до свого конкурента у друге місто на «розбірки»… В кожному русі, в кожному слові була ржака неймовірна, бо на сцені – народні артисти!

У виставі дуже цікаво було дивитися на Єву, яка дуже по-майстерному маніпулювала двома своїми чоловіками і я розуміла, що це приклад «справжньої жінки»! То це просто – майстер-клас! Хтось не може «налагодити» стосунки з одним, а вона - сама найкраща, сама розумна, сама сексуальна – для трьох чоловіків! Бо далі ще «виплив» її коханець! Отака Єва!

Якби мені ще раз уважно подивитися, запам’ятати усі витребеньки Єви та спробувати це усе на практиці)). Та думаю, що і десять переглядів мені не допоможуть бути «Євою»!

Після закінчення вистави Наталка проводжала мене до залізничного вокзалу, ми весь час обговорювали дії і продовжували сміятися. Це так важливо, коли з виходом із театру, ти ще якийсь час продовжуєш жити з акторами їх життям.

Але ось вокзал, ось мій потяг, знову прощальні обійми з подругою, ось - моя нижня полиця, ось - знову дорога. Ну, начисто, «жабка-мандрівниця», а не жінка! Знову ніч у поїзді. Іноді вдавалося і поспати…

* * *

Ця зустріч відбулася влітку. До мене у столицю приїхали подруги погостювати і як справжні панночки, ми вирішили почати з шопінгу. І чогось вибрали ТРЦ Lavina Mall, а це у чорта на паски, їхати туди на метро майже годину, потім ще «на оленях», потім «на собаках»…

Коли ми вже виходили з квартири, пролунав дзвінок:

- Варя, привіт! Впізнала? Як справи?

- Впізнала Гоша, все чудово! – замикаючи квартиру я тримала телефон плечем біля вуха.

- А я тут в твоєму районі був по справам, може зустрінемось?

- Навіщо? – запитала я

- Просто поговорити, - відповів Гоша

І тут я подумала, а чого б і не поговорити, але в машині на шляху до шопінгу разом з подругами. Коли мої думки були продубльовано вголос, Гоша вже мчав до нас.

Подруги може і були здивовані, але не довго, бо до нас вже під’їжджав червоний, знайомий мені, позашляховик, розміром з трактор.

Мої подруги Віолетта та Діна були молодше мене на двадцять років, ми колись познайомились на морі і досі періодично зустрічаємося. Ось і цього разу, їх чоловіки разом поїхали рибалити на річку з ночівлею, а дівчата гайнули до мене у столицю. Серед нас я була найбільш тусовочна і тому «молодь» до мене тягнулася.

Віолетта та Діна усілися на задньому сидінні машини, а я сіла поруч з Гошею.

- Ну, дівчата, розповідайте про свої плани на сьогодні, - перший заговорив Гоша і підмигнув у дзеркало заднього виду моїм подругам.

- У нас сьогодні шопінг… прогулянки містом… ми так раді, що Ви нас довезете до ТРЦ, бо ми б півдня витратили тільки на міський транспорт… - наперебій заговорили Віолетта та Діна.

- Та якщо, ви не проти, я сьогодні «весь ваш», - відповів Гоша і усміхнувся якоюсь особливою усмішкою.

Оце так поворот! Я подивилася на дівчат, потім на Гошу:

- А чому б і ні?!

Гоша так газонув, що якби це був кабріолет з відкритим дахом, то наші мордочки і чубчики були б схожі на отих щасливих висловухих цуценят, яких показують на Ютубі, коли вони виглядають у відкритих віконцях швидко їдучих авто)).

В машині була така гарна музика і весела атмосфера, що коли ми побачили ТРЦ Lavina Mall, аж понурилися і наш Гоша це побачив:

- То може задвинемо шопінг та поїдемо просто кататися по місту? – була не слаба пропозиція Гоші

- Ні, ні, ні, діємо по плану, - відповіла я.

Гоша поставив авто на парковці напроти магазинчика «Білий налив» і допоміг усім вийти на вулицю.

- Варя, а що таке «Білий налив»? – запитала у мене Віолетта.

- То це смачно і ми з цього почнемо! – була моя відповідь і ми зайшли в маленький магазинчик, там було досить багато людей, але нас це не зупинило. Трішки зачекав, купили три пляшки сидру кожній дівульці по пляшечці. Гоша не пив, бо на ньому було кермо і ми.

І ми, прихльобуючи бісівський напій, увірвалися в бутики! Ух!

Напевно, не одна з нас не знала, що їй «необхідно» купити, але це є перше правило шопінгу! Якщо хтось не знає, шопінг підвищує настрій, загартовує дружбу, знімає стрес, попереджую депресію… На цьому зупинюся, бо і так зрозуміло чому ми тут!

Поки ми щось міряли та купували, Гоша нас супроводжував з посмішкою на обличчі. Пакети з якимось нашими обновами вже були у нього в руках, а ми знов і знов, прихльобуя сидр, заходили і заходили в бутики!

Я подивилася на все це дійство і чогось на мить задумалася про те, щоб було якби Гошина дружина нас тут застукала і вчепилася б в волосся безневинної компанії) Хто знає цих дружин! Але дурні подумки швидко зникли.

- Я, як дура! – сміялась Віолетта, приміряючи на себе вже десяту чи двадцяту сукню…

- Я зараз здохну! – здираючи з себе десяті джинси-скінні, скиглила я.

- То може підемо порегочимо у секс-шоп? – посміхалася Діна, - бо від звичайних бутиків вже підтошнює

- Дівчата, а може треба насолодитися прохолодою? – більш запропонував, ніж запитав Гоша, зрозумівши, що ця дівчача банда вже видихалась від шопінгу.

Так, ми зрозуміли, що шопінгу на сьогодні досить і піднялись за нашим Гошей-ватажком на другий поверх.

Перед нами була льодова арена, а по кругу за бортиками – безліч ресторанів та кав’ярень і від всюди лунала музика.

- Вау! То ми по холодному коктейльчику? – запитала Віолетта

- Та ні, ми йдемо на ковзанку! Хтось вміє кататися на ковзанах? – запитав у нас Гоша

- Ніхто! – в один голос відповіли ми і вже вибрали столик біля самої ковзанки.

- Варя, я тобі пропоную повчитися! – сказав Гоша і потягнув мене за руку в напрямку ковзанки.

Ну таке! Де я, а де ковзани?)

Ми прийшли до прокату ковзанів, вибрали білу жіночу пару і чорну чоловічу. Все, що відбувалося далі було схоже на першу спробу виходу на лід татуся і доньки) Гоша втиснув мої ноги в ковзани, далі зашнурував та сказав:

- Не тисне? Спробуй зробити крок, - опікував мене турботливо супутник - А давай зробимо фото? – продовжував Гоша

Коли я сиділа на лавці все було Ок, а коли піднялась, то зовсім не розуміла як мені рухатися, але можливість мати таке фото мене трішки мотивувало.

- Ми виходимо на льодовий каток, тримайся за мене, Варя! – підбадьорив нас обох Гоша

- Може, ну його? - зачепилася я за бортик катка і жалісно подивилася в Гошині блакитні очі.

- На нас дивляться твої подруги, Варя! Треба діяти! – начебто брав мене «на слабо» Гоша.

І тут я побачила Віолетту та Діну з келихами коктейлів. Вони сиділи за столиком прямо біля бортику арени з веселими мордочками. Партер очікує початок комедії! Су@ки фарбовані! Що ще скажеш!

Я вчепилася однією рукою в свого партнера, другою - зачепилася за бортик. Гоша з олімпійським спокоєм обійняв мене вільною рукою, відірвав від бортика, подивився так гарно в мої очі, що вже я згодна була з ним разок гепнуться об твердий і холодний лід! Але ж гепнуться, а не гепатися через кожні п’ять метрів). Нас підбадьорювала якась музика, щось було схоже на «сексуальне» танго. Але наше «танго» вряд чи було сексуальним), ми гепались і гепались. Гоша при падінні завжди робив так, що я була на ньому, навіть не торкалась льоду. Усі мої синьці він «взяв» на себе) У ці хвилини я відчувала таку турботу і захист, що навіть хотілося плакати від щастя…Ці емоції були сильніше за … секс, якого між нами ніколи не було. Буває і таке!

- Варя, ще разок по стадіону і досить, - сказав Гоша.

- Як скажеш, мій господине! Давай! – відповіла я і ми зробили «ще разок»…

Через деякий час «парочка фігуристів», тобто ми з Гошею приєдналися до глядачів у «партері».

- То дайте мені коктейлю якогось, бо у мене така тахікардія, що треба випити, - зробила я замовлення офіціанту, який стояв поруч у полу пустому залу ресторана і схоже теж був глядачем мого «дебюту» на ковзанах.

- Ви неймовірні! – захоплювалась Віолетта

- Ваша пара дуже гармонійна, - сказала Діна

Дівчата мої щебетали, а ми з Гошею дивилися друг на друга вже якимись іншими очима…

- Через півгодини Ваша зупинка! Прокидайтесь! – грюкнула дверима купе провідниця.

Я відкрила очі, потягнулася. Я так гарно виспалася!

Подивилася на своїх сусідів по купе, які прокинулися раніше мене і вже між собою спілкувалися. Гарна жінка тримала своїми руками калейдоскоп біля очей своєї маленькій донечці:

- Ось дивись, люба, треба отак повернути калейдоскоп і з’явиться новий кольоровий малюнок! Бачиш, оці рожеві та зелені камінці? – питала матуся свою малечу і цілувала її волосся.

За вікном був сонячний ранок.

Настрій був чудовий, почався новий день!