Кам'яне кільце

Вкотре перечитувала подумки інструкцію (телефон вирішила не брати). “Повня — будь-який з трьох днів. Опівночі. Жодна хмаринка не затуляє місяць. Поскотинка. Кам'яне кільце. Зняти все. Легко здійнятися в повітря...”

Напевно, чийсь безглуздий розіграш. Але що робити — хлопець брудно кинув, іспит завалила, напевно тепер виженуть з інституту, а по поверненні батьки відкрутять голову. Саме час почати цілковито нове життя. Звісно, я про це не думала, я лиш закинула в закритий чатик вигук із пісні: “Где мой новый красивый дом?» І з порожнього акаунту прийшла в лічку оця інструкція.

Що ж, сьогодні перший день повні. Я хоробра, я зразу зважилася... ні, просто прагну чимдуш втекти від прикрощів, які чекають мене завтра. На небі ні хмаринки, взагалі дуже тепла ніч. За десять хвилин північ, і я пробираюсь до добре відомого мені кам'яного кільця. Ніколи б не подумала, що в ньому є щось особливе. Але «зняти все» - це що, роздягтися догола? Посеред міста, хоч і вночі? А потім — здійнятися в повітря. Напевно, будь-яка зайва вага тягтиме на землю. Невагомість охопить тільки живе тіло. Зрештою, у міських легендах згадується, що нічні феї літають голими...

Я пробиралась покрученою стежкою між густих кущів. Десь поблизу компанія підлітків лигала портвейн та гомоніла. Хоч би нікому не здумалось пройтися вздовж гори. Раптом якась парочка відділиться від гурту та вирушить на пошук романтичного місця для поцілунків. А там я, роздягаюсь як дурепа...

Ось і так зване кільце. Простенька композиція з пласких каменів — два нерівних кільця і більший камінь у центрі. Як і планувала заздалегідь, я знайшла поблизу найгустіший кущ з найтемнішою виїмкою під ним — сховати одяг. Хтозна, коли він мені знадобиться, і чи знадобиться взагалі... Я про це не думала, я думала лиш про одне — щоб це виявився не жарт, щоб усе спрацювало. Але ось-ось вже північ. Повний місяць сяє, а я незграбно ховаюся в тіні куща. Почала з босоніжок. Земля була тепла, але вкрита цупкою гострою травою. По такій невдало проведеш пальцем — можна і порізатись. Блузка. Спідничка. Залишившись у спідньому, я ще раз озирнулась і прислухалась — ні, ті що гомонять за кущами, не збираються нікуди вештатись. Зрештою, мені потрібно лиш кілька секунд. Роздягтися, стати в кільце, пересвідчитись, що нікуди я не полечу, одягтися — і додому, спати чи посміюватись над власним легковірством. Я запхала вже знятий одяг поглибше під кущ. Наважитись... набратися духу... ліфчик. Труси. Все.

Гола-голісінька, прикриваючи інтимні зони руками, я вийшла під місячне сяйво. Шершава поверхня каменю відчувалась під стопами не так неприємно, як гірська трава. Переступила, переступила ще раз — і от я вже на центральному камені. Зіп'ялася правою ногою на пальчики...

І без жодного зусилля піднялася в повітря.

Я це збагнула, піднявшись метри на три. Вирішила подивитися вниз — і незчуался, як перевернулась всим тілом. Висіти в повітрі було легко і приємно. Он центральний камінь, на якому я щойно стояла босоніж. Звісно, я подумала, що це мені сниться, і поляскала себе по щокам. Ні, не прокинулася. Біль справжній. Клацнути б вимикачем, але жодних вимикачів поблизу звісно немає. Знайти напис і прочитати двічі, чи не зміниться зміст — написів тут теж не видно. Полічити камені, з яких складається зовнішнє кільце. Дванадцять. Внутрішнє — вісім. Знову зовнішнє — знову дванадцять. Що ж, Катя, ти не спиш. Можливо, уперше в житті.

Якось між иншим я згадала, що висю зовсім гола на видноті. І що тут такого? Мене здивувала власна думка. Руки навіть не тяглися прикрити сороміцькі місця. Ніяких сороміцьких місць в мене на тілі немає — усе природнє, усе прекрасне. Навіть було б цікаво, якби оті в кущах побачили мене в такому виді. Але вони нікуди не рипались, та й я не зважилась їх дивувати.

Мені більше кортіло насолодитись польотом.

Без жодних думок чи допоміжних дій я повернулася в нормальну позицію — голова догори, ноги донизу. Хоча чим ця позиція нормальніша за всі инші? Задерла фізіономію, щоб краще бачити місяць та зірки. Зірок цієї ночі було особливо багато, і мерехтіли вони особливо яскраво. Я поволі підіймалася все вище, водночас намагалась повертати голову, щоб побачити і інші зірки — ті що в мене позаду. І невдовзі зрозуміла, що вкручуюся в небо штопором: підіймаюсь все вище, і водночас кручуся навколо себе, так що небесний купол крутиться наді мною.

Гола і вільна! Гола і вільна. Я припинила підйом і роззирнулась навкруги. Ха, для тих, хто ходить ногами, навкруги — це круг. А для мене — сфера. Вгорі, звісно, лише зірки та повний місяць. Внизу місто сяє міріадами вогнів. Навкруг — темрява. Хоча дещо можна розрізнити: он там — ліс, трохи темніший, там — степ, трохи світліший. Усе це перетинає річка — зовсім чорна. Котрась із тих темних плямок серед вогнів міста — пагорб з якого я стартувала. Звідси вже й не розгледиш. А що як я не знайду те місце? Раптом тільки на кам'яному кільці я можу повернутися в звичний, нелетючий стан? Або взагалі ніколи не зможу? Чи звикну я знову носити одяг? Дурниці. Як схочу — то спущуся нижче і знайду те місце.

Я вирішила облетіти круг навколо міста. В чорних водах річки блиснув місяць. Вода так манить. А я в цьому сезоні іще не купалась. Не роздумуючи, штопором кинулась вниз, прямо сторч головою. Місяць розбивався хвилями на шматочки, але місячної доріжки не було. Всі ж знають, місячна доріжка буває тільки для тих, хто стоїть на березі. Якось мимохідь подумалось: а раптом я втону? Або від води втрачу летючість, муситиму бовтатись далеко від обох берегів і знов-таки втону? Але мені було все байдуже і я здійснила задумане — занурилася в воду з голови до п'ят.

Я не втонула. Випірнути виявилось легко, легко і виборсалась з води в повітря. Шкіра якось швидко висохла, і навіть волосся. Але річкова свіжість залишилась на тілі. Я знову піднялася чимповище в небо і стала намотувати кола. Ген внизу світяться тисячі будиночків, і в кожному з них люди сплять чи займаються своїми справами. Такими дріб'язковими, якщо дивитися з моєї висоти! От би зазирнути — хто чим займається вночі, лишаючись наодинці?

Долетіти до будинку Вадика виявилось нескладно. Мені траплялося бачити карту міста, і тепер я співставила її з тим, що бачу згори. Спікірувала на широку вулицю, та виявилась мені знайомою, і полетіла вздовж вулиць, тримаючись трохи вище найвищіх дахів будинків. Чотирнадцятий поверх. Я завжди заходила до нього через під'їзд, а тепер доводиться іззовні вишукувати потрібне вікно. Його квартира на сходовій клітці одразу ліворуч, отже... Оце, що світиться. Аякже. Сидить зігнутий і жлуктить горілку. Балконні двері настіж. Зараз придумаю, як його налякати...

Вадик зиркнув в вікно, і я зрозуміла, що він мене не бачить. Я невидима. Літаю і бачу все місто, а мене не бачить ніхто. І раптом я зрозуміла, що мені вже байдуже, що відчуває Вадик. Він поводився зі мною гидотно, ну і грець з ним. Я вже зовсім інша людина. Сподіваюсь, він зможе виправитись в майбутньому.

А от Саня був моїм старшим другом і опорою. На жаль, одружений. Тож я у спілкуванні з ним ніколи не перетинала червоних ліній. Саня живе в іншому районі міста, але долетіти туди повітрям, вже маючи досвід орієнтуватись над вулицями, виявилось справою кількох хвилин. В одній кімнаті щось трохи світиться, незрозуміло що — вікно щільно закрите шторою, ще й зачинене, не залізеш. Зате в іншій кімнаті, хоч і темно — але балконні двері прочинені. Я тихесенько, намагаючись не рипнути, прочинила їх сильніше і залетіла в кімнату. Я навіть ступила босою ногою на м'який килим, але не стала по ньому крокувати. Просто летіла над підлогою, підібгавши ноги. Ось коридор, а ось і кімната в якій господарі. Він в домашній кофтині та штанях, вона в халаті. Розвалилилися на дивані, дивляться кіно, що проектується на всю стіну. Якась комедія про космічних прибульців. На край кадру наповзла якась кругла тінь — ой, це ж тінь від моєї голови. Я людям заважаю дивитись кіно. Не всяка порожнеча прозора, як то кажуть. “Що ти тут робиш?!” - вигукнула його дружина. “Як тобі це вдається?” - майже одразу продовжив сам Саня. Трясця, тепер я видима. Чому я була невидима перед Вадиком, але видима перед цими? Зовсім гола і висю в повітрі, а вони не знають, що й думати. Думай, Катя, думай, як викручуватись... “Так ви спите. Це я вам снюся.” Чоловік і дружина перезирнулися і промовчали. З точки зору логіки, в кожному сні є лише одна реальна людина, усі інші — лиш плід її уяви. Вранці вони зможуть спитати одне одного про цей “сон” і пересвідчитись, що їм “снилося” одне й те саме. Якщо схочуть.

Я ж, забувши про сором, всілася між ними, точніше, на одне його і на одне її коліно, ще й обхопила їх за плечі. Я відчувала, що лишаюсь легесенькою, що їм неважко мене тримати. А чи психологічно незручно? Байдуже. Тепер дивимось кіно утрьох. Саня ж повернув кіно до того місця, де перегляд був зірваний моєю ефектною появою.

Напевно, ці двоє про себе вирішили відсунути подив в дальню шухляду і поводитись ніби так воно і треба. Подумаєш, дрібничка — подружжя відпочиває, а на них всілася чужа дівчина, ще й зовсім гола. Відкинувши умовності, вони ніжно горнулись не тільки одне до одного, а й до мене. Саня — зрозуміло, він молодий чоловік, я — гола дівчина, ще й його хороша подруга. Його дружині теж приємно. Кажуть, жіноче тіло приносить радість не тільки чоловіку, але і жінці. Недарма в усіх міфологіях богиня кохання — сильніша і старша, ніж бог кохання... Трясця, де я це читала? Дурниці. Богиня кохання сильніша просто тому, що міфології придумувались чоловіками.

“Мабуть, ми далі удвох” - ввічливо сказала дружина, коли фільм закінчиться. “Іди тепер снись Петру Миколаєчу, який тебе завалив”, - запропонував Саня. “Не завалив, я сама провалилась”, - я любила правду. “Сама винна, замість готуватись до іспиту — намагалась врятувати стосунки. Моє власне безглуздя: і Вадик як особистість, і прагнення врятувати стосунки, не бачачи, що вони є токсичними.”

Я не стала їм набридати, а відсунула штору, відкрила вікно і вилетіла в небо. Мені було цікаво, як вони поводитимуться за моєї відсутності — чи будуть обговорювати, чи перевіряти, що не сплять, але я не дозволила собі озиратись.

Ні, я не полетіла “снитися” Петру Миколаєчу. Нічого особливого він як особистість мені не зробив. В місті мільйони людей, напевно чимало таких, до яких я можу позазирати більш змістовно. Здавалося, я от-от навчуся сама визначати, бути мені видимою чи невидимою. Це ж треба! Анонімне повідомлення в кілька рядків повністю змінило моє життя. Повня... поскотинка... зняти все, здійнятися в повітря...

Про останній пункт інструкції я досі не згадувала. А він був. “Лівий вказівний палець. Ніготь. Відблиск місяця вкаже шлях.” Я піднялася повище, щоб ніщо, крім місяця, не світило мені на руки, і витягла потрібний палець. Ну природньо, на краєчку нігтя — відблиск місяця. Я покрутилася в повітрі так, щоб окреслити своїм пальцем весь обрій. І відблиск змінювався ніби випадково, але все ж уперто вказував в одному напрямку.

Я розвернулася над містом і полетіла туди. За місто, вздовж берега річки, туди, де степ чергується з лісами. При цьому не припиняла стежити за відблиском на нігті випростаного пальця. І дійсно, поступово він став вказувати вбік, і я звернула над темним лісом, все звужуючись колами, і нарешті побачила маленьку галявину, яку зовсім не було видно здаля.

Дрімучі сосни оточували з усіх боків галявину і невелике озерце. І тут були люди. Не якісь там нудні міські люди, набурмосені або п'яні. Це була справжнісінька тусовка хіпі на природі. Тільки що тут були лише дівчата, і всі були зовсім голі. На деревах висіли саморобні ліхтарики з кольорового паперу, та плетені візерунки з кольорових ниток. Голі дівчата сиділи на траві, дві — грали на гітарі та мандоліні, ще дві танцювали перед ними — то розходячись подалі, тримаючись лише за руки, то сходячись і обкручуючи одна одну навколо себе. Декотрі — плавали або плюскались біля берега. А саме озеро було в формі коми.

Я приземлилась і стала босими п'ятами на м'яку траву біля самого озера. Дівчата, що були поруч — мовчки привітали мене посмішками. Я всілася на берег і побовтала ногами в воді. Вода в озері виявилась дуже теплою, тепліше ніж в річці, майже як в ванні. Ще раз роздивилася дівчат навколо. Зовсім голі, тільки у багатьох в волосся вплетено польову квіточку або листочок которогось лісового дерева. В декотрих — саморобні намиста, або браслетики з бісеру.

“Це ти Катя”, - вона не питала, а стверджувала. Молода жінка, трохи старша за решту, темно-каштанове волосся, намисто із дрібних дерев'яних кульок. “Це я надіслала тобі інструкцію. Дякую, що прийшла. Не всі приходять.” Я уважно дивилась їй в обличчя і нічого не відповідала. А навіщо щось казати, якщо все зрозуміло без слів.

Звідкись з неба спустилися ще дві голі дівчини, трохи покружляли над галявиною, тримаючись за руки, потім одна з розгону плюхнулась в озеро, а друга поволі спустилась і сіла серед тих, що слухали музику. Напевно, всі тут вміють літати, не тільки я. Я не виняткова, зате не самотня. В мене є приятельки, рівні за статусом.

Одна з дівчат, що сиділи над озером — підвелася і напевно збиралася стрибнути в воду. Але та, що запросила мене сюди — її зупинила: “Леді Джей, познайомся з Катею.” Та, котру вона називала Джей — невисока худенька весела юна дівчина із золотавим волоссям. “Катя, поворушись, танці скоро починаються. Ось тобі подруга, вона все покаже.” Я вже стояла біля них поруч, і раптом старша дівчина мене поцілувала. З материнською ніжністю. Щоб мене моя мати так цілувала — але цього не траплялося з раннього дитинства.

“Ти тут вперше? Літаєш вперше?” Я кивнула на обидва запитання. Леді Джей взяла мене за руку — жест, який я завжди вважала дуже інтимним, проте в неї це вийшло легко і просто, по-сестринськи, сама здійнялася в повітря, і потягла мене над собою. Ми удвох зависли на невеликій висоті, у всіх інших над головами. “Пірнати вмієш?” Я вміла. “Зараз треба з розгону пірнути в озеро і гребти вниз, вниз і вниз.”

Тримаючись за руки, ми пірнули в озеро, але потім довелося відпустити, щоб гребти обома руками. Вниз, вниз і вниз. Під водою з заплющеними очима нічого не було видно, я лиш головою пам'ятала де тут низ. Через кілька гребків мені стало здаватися, що напрямок, куди я гребу вниз, вже став верхом. І раптом я зачерпнула рукою повітря. А невдовзі випірнула і головою та продерла очі.

Тут було все інакше. Не ніч, а ранні сутінки, чи може ранній світанок. Освітлення достатнє, щоб все бачити, але неяскраве, не має збивати циркадні ритми — адже добовий цикл мого організму зараз налаштований на ніч. Над головою — височенні дерева, напевно вищі за секвойї. В просвітках між кронами мегадерев — небо, звично-блакитне, але на ньому чимало золотисто-сріблястих хмар, схожих на крижини, що їх витягли з холодильника і кинули під гарячу воду. Хмарки ці світяться власним світлом, а може, і є основним джерелом освітлення. Вода, в якій я борсаюсь — не лісове озеро, а розкішний басейн просто неба. Береги з білого мармуру сходами спускаються під воду. І він теж в формі коми, тільки дзеркально-симетричної, все логічно. Дівчата без купальників відпочивають на лежаках та шезлонгах, а Джей, з якою я сюди пропірнула — борсається у воді поруч.

Ми з нею вийшли на берег — повітря було тепле, тіло одразу висохло. Далі від води підлога була вкрита білим же килимом з м'якого ворсу. Тепер я побачила, що крім велетенських дерев, тут є і менші, рясно вкриті величезними, не по-земному яскравими квітами.

І тут була вулиця. З казковими, прямо-таки пряничними двоповерховими домиками з обох боків. Вулицю я побачила лиш мельком — моя нова подруга Джей завела мене в довгастий будинок, що посередині між басейном і власне вулицею. Всередині це було схоже на магазин і на перукарню. “Треба принарядити тебе до танців”, пояснила вона.

Джей посадила мене в крісло. Прямо перед великим дзеркалом, так що я спостерігала себе “в усій красі”. Господар закладу, благообразний дядечко з акуратною сивою зачіскою і в старовинному фраці, став розчесувати мені волосся дерев'яним гребінцем. Ножиці в його розпорядженні, як я помітила, теж були, але він мені нічого не підрізав, тільки чесав. А Джей ходила вздовж стелажів із туфельками. Витончені жіночі черевички тут були дуже різних фасонів, здебільшого фантастичних. Одну пару за одною вона мені підносила і питала, чи подобається. Я завжди казала, що подобаються, але вона пильно стежила за моєю реакцією і нарешті принесла те, що мені подобалося дуже-дуже. Туфельки на високих каблуках, зроблені із (принаймні, так виглядало) округлих дерев'яних пластинок, що стирчали одна над одною, як у сосновій шишці. Вона їх мені надягла, і я завдяки дзеркалу зразу побачила, що мені пасує. Тим часом перукар закінчував з моєю зачіскою, а Джей принесла щось і сказала “до туфельок пасуватиме оце”, “це” виявилось двома червонястими квітками (схожі я бачила на фотографіях “якутська сосна цвіте раз на сто років”), оточеними сосновими голками, від яких тягнувся білий шлейф. Вони це вплели мені в волосся, а тонесенька біла тканина, ще й з мереживом на краю, м'яко лягла мені на плечі. “Як фата нареченої”, - здогадалась я. “Ні, ніякого весілля”, - заспокоїла мене подруга. Бачила, як виглядає перше причастя у католиків? У них це велике свято, на яке дівчата наряджаються як наречені. А ти у нас вперше...”

Іще вона начепила мені намисто. Із блискучих камінців, схожих на янтар, але різних: не тільки жовті, а й червоні, зелені, бузкові. «Ну ось ти і готова”, - сказала вона. “І це все, що ви на мене надягли?” - промайнула думка. “Тобі все подобається?” Мені все подобалось. “Я зайду до себе теж вберусь, а ти хочеш почекай, а краще зразу іди на танці. Ще з кимось познайомишися.”

Вулиця плавно загиналася вздовж просвіту між мега-деревами. Тут було видно більше неба, і краще було видно сяючі хмари. Домики — всі різні, немає двох схожих, але і немає двох щоб конфліктували. Як в нашому, звичному світі вулиця ділиться на проїзжу частину і тротуар, так було і тут, тільки все вужче: середина вулиці вимощена гладенькою плиткою (всі плитки різної форми), а краї — пухнастим килимом. Ніколи ще не було так зручно ходити на каблучках, але я звісно вибрала іти по плитці, а Джей, яка була ще босою — по килиму.

І тут було багато дівчат. Тут теж всі були зовсім голі, але в туфельках. Більшість чимось прикрасили голову — віночки, вигадливі заколки, капелюшки, бантики, в декотрих і фата, як в мене, або німби як в ангелів. Намиста, браслетики, ще якісь дрібні прикраси. І більшість поспішали в одному напрямку. А на узбіччі та поміж будиночками — котики, багато котиків. Мурі, чорні, руді... Коли з дому виходила дівчина — котики до неї пестились, а вона їх гладила.

Я поспішала в загальному потоці. Бувало, інші дівчата, зустрівшись зі мною поглядом — усміхалися і підморгували. Спершу я не знала як реагувати, потім стала підморгувати у відповідь, але крокувала своєю дорогою.

Вулиця круто звернула ліворуч, і ліс гігантських дерев раптово скінчився. Тепер дорога ішла лугом зі знов-таки гігантськими польовими квітами та рясно уквітчаними маленькими деревцями. Я зупинилась на кілька секунд і роздивилася небо, вкрите золотаво-сріблястими шерехатими хмарами, що світилися. В нашому, звичайному світі на такому відкритому лузі могло б напекти голову, але тут нічого не пекло і не сліпило очі. Я б сприймала тутешнє освітлення як вранішні сутінки, якби не тепле повітря, настільки тепле, наскільки найкомфортніше бути голою, воно обгортало тіло наче молоко. Ліворуч тяглися гігантські дерева, зовні ліс виглядав височенним та щільним, наче гірське плато. А праворуч, за лугом виднілися справжні гори. Дедалі вищі, ті що чимдалі — блищали снігом на вершинах. Попереду ж хвилювалося море насиченого синього кольору, з білим шумовинням. Ноги у туфельких-шишках зовсім не втомилися і хотіли йти далі. Ніколи ще мені не було зручно ходити на підборах, а зараз — краще ніж в кросівках.

Біля моря була велетенська площадка із паркету, викладеного вигадливими візерунками, що ніколи не повторювались. Здається, тут дівчата вибирали собі пару для танців. Ліворуч — мушля, така як для паркового оркестру, і в ній дійсно настроювався оркестр. Звуки настройки симфонічного оркестру ні з чим не сплутаєш. Але яка рідкість для нашого часу — люди слухають класичну музику, і то для задоволення, а не щоб поставити галочку “ми є інтелегенцією”. Музикантами були теж дівчата, теж голі, але без прикрас, в строгих чорних черевичках. Праворуч приємним хаосом стояли стільці і столи, з фруктами та напоями. Декотрі дівчата (напевно, ледачі) сиділи за столами, але я не помітила ні пляшок, ні келихів, тільки чайники та глеки, чашки та склянки. В морі було видно дівочі тіла, але пляж я розгледіти не могла, бо звісно він був нижче танцювального майданчику.

Хтось дивився прямо на мене. Дівчина, що стояла без пари. Висока, струнка, в чорному капелюшку із чималим білим пером та в блискучих чорних туфельках “на шпильці”. Я підморгнула їй і зупинилась поруч. Що ж, на перший танець напарницю маю.

Оркестр заграв нам якийсь вальс, здається Брамса. Ми з дівчиною в капелюшку спершу взялися за руки і витанцьовували ногами, потім вирішили триматися лише за одну руку і кружляли довкола одна одної; іноді вона, користуючись вищим зростом, обкручувала мене попід рукою.

Наступною моєю напарницею виявилась огрядна і дуже весела дівчина з круглими рум'яними щічками. Її вбрання складав роскішний вінок з червоних маків на розпущеному русявому волоссі та різноколірними стрічками, химерне намисто з жовтих, рожевих та помаранчевих клякс (інакше назвати не можу) і такі ж браслети, червоні туфлі “на шпильці” і білі мереживні панчохи, розшиті червоними блискучими сердечками. Наступний танець був значно жвавіший, тож ми швиргали одна одну від себе та до себе.

Після п'ятого чи шостого танцю я зрозуміла, що з мене досить, і втомлено гепнулась за один із столів. Дівчина напроти — чорнява, зі здоровезним червоним бантом на маківці — мовчки налила мені повну склянку узвару, яку я жадібно випила. А перевівши подих — помітила, що мені махають з-за сусіднього столу. І я перебралась туди: вже знайома мені дівчина, та що прислала мені рецепт польотів, з незнайомкою.

Вона була в тому-таки простенькому дерев'яному намисті. Крім того, до її вбрання додався скромний вінок з ялівцю та босоніжки, на вигляд ніби зроблені з лика.

- Натанцювалась?

- Більш не можу.

- Ото і я більш не можу. Мене звуть Оруаль.

- А я Зірочка, - представилась її сусідка.

Тут і я вирішила назватися. Ця Оруаль звісно знає моє ім'я, а Зірочка може і не знати. Зірочка була молоденьким дівчатком, ще молодша за мене, дрібненька зростом, вся — концентрована жвавість наче стиснута пружина. Чорнява, з кирпатим носиком, в вузенькій кришталевій короні, численними срібними перстнями в вигляді фантастичних істот і, як невдовзі з'ясувалось, в чорних туфельках на невисокій шпильці із блискучими шпорами.

Перед ними стояла тарілка з залишками шматочків різних сирів та виноградин. Я дещо схрумала і Оруаль, не доїдаючи, запропонувала: “перемістимось туди де тихо”? Зірочка припідняла долоню на знак згоди, я повторила цей жест. Обидві прямо з-за столу здійнялися в повітря і полетіли в бік лугу. Я полетіла за ними.

Прогалина була між ліском із сосен нормального розміру, та лугом велетенських квітів, на ній росли тільки звичайні польові квіти й трави. Був тут будиночок і озерце, з якого витікала річка, попри близькість моря, у протилежному напрямку.

Ми втрьох облаштувались в великій напівтемній залі. Столик був низенький, не щоб їсти за столом, а щоб брати зі столу те, що їстимеш розвалившись на м'якому дивані.

Ще тут був велетенський палаючий комин, заввишки як двері. Щойно ми всілися — Оруаль зайшла в комин, і через хвилину повернулась із звичайнісіньким електричним чайником. Ми з Зірочкою вже жували шматки пирога, розкладеного на столі, а Оруаль налила всім чаю.

Коли я зробила перший ковток — Оруаль, тримаючи чашку перед обличчям, хитро дивилася на мене крізь пару. “Ну що, то де твій новий красивий дім?” «Тут», - я вдячно ткнула на диван під собою. “А от і ні. Ось тут,” - заперечила Зірочка і ткнула себе в груди. “Обставини завжди будуть різні”, - пояснила Оруаль. “Що важливо — так це твоє бажання впливати на обставини. Що б ти не робила — головне, щоб ти завжди могла сказати, що сама собі хотіла.” Я глибоко вгризлася в пиріг, обдумуючи почуте. Голова в фаті ковзала по спинці дивана, але знімати було шкода.

“Катя вже спить”, - я розліпила очі, почувши ці слова. “Ходім туди де темніше”, - Оруаль, поманивши мене рукою, пішла в вогонь, і я пішла за нею. Потріскував як вогонь, пах як вогонь, але не пік і взагалі не відчувався. Я слідом за хазяйкою вийшла з шафи — тут дійсно було темніше, ще й прохолодніше, інтер'єр нагадував міську квартиру.

“Поспиш тут. Тролейбуси починають ходити за годину”, - господиня вказала мені на ліжко і вручила здоровезний пакет із гастронома з якимсь ганчір'ям. Так-так, мій одяг, що я залишила на Поскотинці під кущем. Я скинула фату, роззулася і вляглася, а вона вкрила мене ковдрою. “Можна я заберу черевички? На пам'ять. І як доказ, що мені все не приснилось.” Вона загадково усміхнулась. “Тільки нікому не показуй.”

Куди вийшла Оруаль, в шафу чи в двері — я не помітила, але в кріслі в протилежному кутку вже засіла Зірочка, закинувши ногу на ногу. Читала щось на планшеті, іноді з-за нього позиркувала на мене і усміхалась.

Зрештою, чому я вирішила, що мене виженуть? Цілком може все й обійтись, потраплю на перездачу. А виженуть — байдуже, що скажуть батьки, діставатимуть — переберусь у місто, знайду підробіток. Наступного року вступлю туди, куди хочу я, а не куди хотіли вони. Продовжувала я обдумувати ці плани, вже залазячи в автобус із пакетом, на дні якого теліпались черевички-шишки, фата і намисто.