Шлях в один кінець

Холодно. До знемоги морозно. Верне від гидотного трупного запаху, що доноситься звідусіль. Найдужче відгонить внизу, прямо піді мною. Я знаю, ЩО то: наполовину, а то й повністю згнилі рештки таких, як я. Наївних…

Я боявся її усе своє життя. Уникав. Ховався від неї у п’ятизіркових готелях з найкращим сервісом. Боровся, ретельно розжовуючи органічну їжу. Втікав, намотуючи кола на спортмайданчиках й у спортзалах. Наївний…

Колись гадав, що помирати страшно. Аж тепер я тут, окутаний цим смородом, наче пеленою, від якої, знаю, не втекти. Що страшніше: померти від рук стороннього чи продовжувати жити у невіданні? Зраджений…

Десь згори доноситься тихе скиглення наступної жертви власної наївності й довіри. Її, так само, як і мене, поволі шматують, вивільняючи назовні колись жагучу кров.

Натрапляю на щось вологе. Вода! Непридатна до вживання. Отруєна, як і світ навколо. Уже не холодно. Більше не лячно. Навпроти та, котрої більше не страхаюсь: «Смерте, тебе не боюсь я. Смерте, тобі віддаюсь я!»