Харчовий інтертейнмент

Вони проштовхують їжу у своє черево, змушують шлункову кислоту працювати активніше, а шкіряний шар — посунутися для нової порції. Вони засовують пальці, обмазані соусом, до рота й жадібно зближують з них. А потім цими ж руками хапають наступний шматок. Булочка вся в жирі, вона обсмажена з обох боків в олії, якої вистачило б для приготування картоплі фрі; всередині соус, що з кожним укусом хлюпає назовні й потрапляє на обличчя. Усе падає на підлогу машини, коліна й стару футболку. Потреби в цьому немає, але вони запивають усе колою. Чому потреби немає? Соус не дає горлу пересихати, він щільно вкриває кожну поверхню. Кожен шмат гігантський, наче, якщо вони не встигнуть проковтнути його за кілька секунд, станеться щось жахливе. Дихати важко, а зупинятися не можна.

Усе заради глядачів, заради переглядів, заради грошей, на які вони куплять нові порції жахливої їжі, — і все повториться десятки разів, якщо не сотні. А вони звикають, їм це вже навіть подобається. Спочатку їм самим було огидно від себе, вони викладали відео, не дивлячись на них, і ретельно приховували все від знайомих. А потім... коли яскравий смак наповнює рот, а смакові рецептори жадібно вловлюють хімічні добавки, серце починає битися частіше. І вони відчувають те саме, що й їхні голодні глядачі. Дурні маленькі дівчатка, які хочуть відчути за їхній рахунок хоча б жалюгідну частку ситості. Вони відчувають насолоду, приплив дофаміну, ейфорію. Ось він, світло в кінці, ось він, сенс життя. Їсти, поглинати, це...

А коли ти перестаєш бути струнким і гарним, тіло запливає жиром, що раніше вкривав соковиті булочки, а шкіру захоплюють прищі. Тебе вже не дивляться, перемикаються на інших. І ти пізнаєш мистецтво монтажу. Соковиті стейки летять у смітник, пережовані макарони падають біля їхніх ніг. А потім вони стоять біля відра й плачуть: їхній сенс життя поповнює смітники.