Силою зімкнуті вуста

Повсюди лунають бридкі промови,

Що ставлять нові нереальні умови.

Старі облізлі ворони

Вигадують все нові заборони.

Я закриваю свої фіранки —

Не хочу бачити криваві ранки.

Сідаю за стіл, беру себе в руки.

Провал! Переповнюють муки.

Ручка, папір, сміливі слова...

Тільки місця для них у світі нема.

Я хочу писати власні думки,

Але, боюся, забудуть на віки.

Ховаю думки під тонкою вуаллю,

З-під неї глядять з німою печаллю.

Вбираю їх у метафор серпанок,

Що побачили знову сей ранок.

Ховаю, вдягаю, щоб вивести в люди.

Страхи за п'яти хапають усюди.

Дивлюся на неї — не впізнаю

Думку і правду вірну свою!

Згубила їх у власних словах,

Щоб побачить хоч у якихось книжках.

Приходжу до тями. Вже не пишу,

Для себе хоч правди краплину лишу.

Ідеї ховаю на дальню полицю,

У розумі власнім створила в'язницю.

Під нею горить же яскравий вогонь,

Розпалили, щоб не втекли, либонь.

Та полиця вже повна до краю.

Ще скільки протримаюсь — не знаю.

Тінь на роботі підозріло майнула,

Полиця хильнулась — все вже забула!

Ідеї, речення, почуття...

Як повернути їх до життя?

Зітхнула. Полицю заповнюю знов,

Пекуча злість переповнює кров.

Я хочу сказати усе, що гадаю,

Та як це зробити — шматки не маю.

Тисяча слів давить на губи,

Та все, що я можу — стиснути зуби.

Крапля за краплею — дамбу прорвало,

Пишу я все, що на думку лиш спало.

Емоції, речення ллються, мов ріки.

Змореній душі — справжнісінькі ліки.

Просочуються в численні листи

Постулати бунтівної мети.

У вмілих руках звичайний папір —

Хижак, що виростає вище гір.

Такого усі ворони бояться

І в тім завжди знаходять винуватця.

Словами своїми застосують зброю —

Так готуються солов'ї до бою.

Правдиві слова на білому фоні —

Єдина доступна проріха в законі.

Єдине, що можемо ми зробити,

А ви й за те хочете вбити!

Єдине, що є у нас — мова,

Та ворони не дають сказати й слова!

Нічого! Не треба говорити —

Є інші способи правду пояснити.

Напиши, змалюєм, на міґах покажем!

Ви вам більше і слова не скажем!

Правда непринадна і квола

Вимахала з малого комзола,

І була вже вища за хмари,

Така, що не боялась ніякої кари!

Про те взнали пропащі ворони,

Готують, мов зброю, криваві закони.

Зігнали до купи усіх солов'їв,

Захотіли позбавить їх голосів.

По одному падали дзвінкі птахи,

Розплачуючись не за свої гріхи.

Зосталась вкінці лиш остання,

Та, що почала словами повстання.

За спиною ховала власне дитя:

Знала жорстокість і дії вождя.

Серце, живіт, рука, голова...

По тому лишилась лиш правда одна —

Розквітають на тілі червоної квіти

Й вуста силою зімкнуті навіки...