Неписана Історія Життя

Час від часу, вітер за вікном зривався на свист, просочуючись крізь стару віконну раму, і пронизував мене грудневим морозом. У моїй кімнаті, що розташовувалась на другому поверсі будинку, який дістався мені від батьків, було особливо холодно. Я всіляко намагався нагріти її, та тепло від каміна ніяк не діставало до письмового столу біля вікна і повністю згасало усього в метрі від нього. Через це мені час від часу доводилось наближатись до вогню, аби зігріти заледенілі від холоду пальці. Майже так само часто мені доводилось тільки бігати в туалет. Імовірно, протягом я застудив собі нирки…

А може проблема була взагалі в іншому, але це стане відомо тільки звернувшись до лікаря. Доктор Лунд безперечно знайшов би, як мені допомогти, але напередодні Різдва він завжди знаходився у від'їздах, віддаючи перевагу не працювати в дні, які прийнято проводити з ріднею. Родини, доречі, в нього не було.

Сьогодні вночі випав сніг. На лопату він лягав непогано, але судячи за вагою, був досить мокрим. Прибирати його видалось заняттям не з приємних, ще й часу зайняло вдвічі більше ніж зазвичай. Відкинувши вражаючі замети снігу від порога до воріт, я поставив лопату на ґанку і зайшов до хати. Скидаючи з себе пальто і чоботи я відчував, що неабияк відморозив ноги і потребую теплих вовняних шкарпеток. Згадується мені, в батьківській шафі було декілька пар таких.

Я перетнув широкий коридор і увійшов у ще донедавна батьківську спальню. Тепер ця кімната була для мене шафою, або навіть сараєм, куди зазвичай люди зносять усі непотрібні їм більше речі. Насправді, так роблять далеко не всі. Господарі цієї кімнати ніколи б так не вчинили, лишись вони живі. А це просто я намагаюсь позбутись порожнього простору, постійно нагадуючого мені про той день. Хочу витіснити увесь біль і тугу, що виникає, коли я бачу запилене підвіконня та ідеально рівно заслане ліжко, на якому більше ніхто не спить.

Десь у шафі навпроти ліжка раніше розташовувалась шухляда зі шкарпетками. Я добряче порився у складених на їх місці сорочках і врешті переконався, що шкарпеток у шафі немає. Роззирнувшись довкола, я пробіг поглядом по батьківському кріслу, вигнутому узголів’ю ліжка і старому дерев’яному комоду. Висунув верхню шухляду і мене зустрів доволі товстий фотоальбом, колода пошарпаних гральних карт і складений у шкіряний чохол німецький мисливський ніж, принесений батьком із другої світової війни. Лезо втратило початковий блиск, але на вигляд було все таке ж гостре. На сталі біля рукоятки ще читався друкований відтиск “Gazele Solingen”.

Я засунув шухляду назад і заглянув у наступну. На цей раз мені пощастило – з нього на мене дивилась ціла купа різних шкарпеток, у тому числі й теплих, які я шукав. Одягнувши, ноги відразу занурились у тепло і я, зі спокоєм на душі, міг нарешті покинути цю кімнату. Аж раптом, мій погляд натрапив на “неї”. Вона стояла на комоді, в самому кутку біля стіни, через що я не одразу звернув на неї увагу. Вона ніби покликала мене, привернувши мою увагу у той кут. Пил вже встиг охопити її з усіх боків, зануритись у всі щілини, а каретку й поготів заплело павутинням. Все свідчило про тривале забуття пристрою. Та не дивлячись на це, вона як і раніше була прекрасна. Татова друкарська машинка.

Я завжди мріяв попрацювати на ній. Завдяки їй написати якийсь коротенький твір, або ж вірш, щоб привітати ним кого-небудь із Днем Народження. Батько завше друкував на ній свої романи, через що мені до неї було просто не підступитися. Навіть коли він не працював над своїми творами, коло машинки завжди лежали якісь нариси, доробки, та ще не завершені аркуші нещодавно народжених ідей. І я соромився порушувати порядок, що склався на батьківському столі. Хоча правильніше було б сказати творчий безлад, що утворився в його голові…

Я здув з машинки пилюку і протер її подолом рукава светра, аби позбутися павутиння. Метал буквально засяяв бадьорими синіми фарбами. Я відчув – в неї знову вдихнули життя.

Забравши машинку з батьківської спальні, я піднявся сходами на другий поверх і переніс її до своєї кімнати. Вона була доволі важка, та я дуже хотів це зробити. Звільнивши трохи місця на письмовому столі, я встановив її прямо в центрі нього і був вкрай задоволений тим, як гармонійно машинка виглядає на новому місці.

Діставши з ящика стола кілька аркушів паперу, я вклав один у пристрій і закріпив – я багато разів бачив, як це робить тато. За вікном знову гнітюче завив вітер, і я відчув на собі його крижаний дотик. На мить мені здалося, ніби холод злегка обійняв мою спину, пройшов з боків ребрами, а потім пробіг угору шиєю.

Про що писати, я не знав. Відчуття холоду не покидало мене до тих пір, доки я нарешті не зрозумів – це був не холод. Це був страх. Я не знав, з чого почати і боявся це робити. Мені було лячно торкатися клавіш і залишати на листку не потрібні символи. Залишати на листі що завгодно зайве… Я вдивлявся у чистий лист і той тиснув на мене своєю білизною, через що мені хотілося лише висмикнути його з машинки, зім’яти щосили, і викинути якнайдалі. Та так, щоб не знати, куди той залетить і ніколи більше не бачити його порожнечі, що глузує з мене. Я відчував, як лист сміється з моєї безпорадності і неспроможності вичавити з себе жодну думку. Хоча б одне речення, хоча б слово.

Я підвівся з-за столу й підійшов до каміна. Вугілля ще горіло, весело потріскуючи про щось між собою. Та нові дрова краще підкинути зараз, інакше можна прогавити момент і доведеться розпалювати все наново.

Спустившись на перший поверх, я вийшов у передпокій, де зазвичай в холодну й сиру пору року зберігаються дрова. В дальньому куті, один на одному, стояла купка ящиків із заготовленими цієї осені дровами. Я взяв пару великих дровиняк і швидко повернувся нагору до каміна. Підкинувши їх до червоних вуглинок, що плавно мерехтіли від жару, я залишився стояти біля вогнища ще пару хвилин, щоб хоч трохи зігріти замерзлі руки.

Все ж треба дізнатись, чи машинка взагалі працює – може дарма мене трясе безідейна паніка. Я сів за стіл і обережно натиснув літеру “О”, клавіша приємно цокнула, а на початку рядку з’явився невеликий чорний кружечок.

Тепер лист було офіційно зіпсовано, та це не допомогло мені стрімко почати писати, підбираючи потрібні слова на ходу та складаючи їх у мелодійні речення. Я не знав, як вигадати хоч якусь дурницю, з якої потім можна буде посміятися. Зараз мені було зовсім не до сміху. Я висмикнув лист і розірвав його на декілька дрібних шматків, кинув їх на край столу і, обхопивши руками голову, тяжко зітхнув.

Так минув день, другий і ось уже третій день поспіль я боровся з власною неспроможністю написати найпростішу історію, уявити собі найпростішого персонажа у найпримітивнішому всесвіті, який може вигадати щойно народжений автор. І якби ж батько не займався письмеництвом на протязі усього мого свідомого життя, я б, можливо, навіть не знав про існування такого поняття, як “страх білого аркуша”. Можливо, навіть не намагався би щось написати. Натомість, я чомусь вирішив, що письменництво в мене в крові, і вбивав цим цілі години дорогоцінного життя.

Прокинувшись наступного дня, я в першу чергу визирнув у вікно. Від нього тонкою струйкою тягнувся морозний вітерець. Цієї ночі сніг практично не йшов, і доріжка, яку я розчищав учора, залишилася не засніженою. Спустившись на кухню, я дістав з гучного холодильника молоко та пару яєць, аби приготувати собі омлет. Доки той шкварчав на сковороді, я встиг зварити каву і спокійно собі чекав, поки неприємна кавова гуща осяде на дні турки.

Ворота на вулиці скрипнули і я відразу зрозумів, що хтось іде. Будинок стояв практично на виїзді з Чіпінг Кемпден. Далеко від більшості будівель – з трьох боків дім оточували зелені луки, що взимку перетворювалися на суцільну білосніжну гладь. Тут завжди було тихо, машини їздили не часто – зі сторони дороги зрідка долинали якісь звуки. Тому я був певен, що скрип пролунав саме в моєму дворі, і ось-ось пролунає дзвінок у двері.

Високий звук дзвіночка луною промайнув по хаті. Я не схибив. Вимкнувши пательню, я відчинив вхідні двері. На порозі стояла дівчина. Капелюх з довгим козирком закривав верхню частину її обличчя, а нижня була прихована за товстим картатим шарфом, обкутаним у кілька шарів довкола шиї. Сіре пальто на ній було лише трохи припорошене білим, тоді як на чоботях вона занесла в будинок непристойну кількість снігу. Що вже незабаром, стане калюжею талої води.

– Привіт Єн. Що не чекав? – сказала вона, розмотуючи шарф.

– Чекав, не чекав, яка різниця... В будь-якому випадку заходь.

Її звати Мейсі. Мейсі Аддінгтон, коли вже на те пішло. Ми розійшлися з нею майже місяць тому, і я гадки не маю, чому вона досі приходить у цей будинок. Від колишніх почуттів до неї в мене залишилася лише дружня туга, яку зазвичай відчуваєш до старого приятеля, з яким не спілкувався вже купу років після давньої образи. Ні болю, ні співпереживання. Лише туга, за втраченими трепетом, ніжністю та нашими спільними спогадами.

Залишивши у передпокої верхній одяг, дівчина пройшла в кухню і, спершись на підвіконня, стала біля вікна. На її плечі падало яскраве ранкове світло.

– Я думала, ти спроможний подзвонити мені хоча б раз за цей тиждень. Ти був чимось зайнятий? Чи може кимось?

У цей момент я пошкодував, що взагалі пустив її в свій будинок, але вигнати зараз дівчину назад на мороз було не в моїх моральних цінностях. Я повернувся до плити і, виклавши свій омлет на тарілку, сів за великий кухонний стіл. Їсти за таким столом наодинці було некомфортно і я, як і раніше, не міг звикнути до цієї порожнечі.

– Я думав, ти навчилася не заносити до хати сніг…

– А я й навчилася, – обірвала мене на середині слова Мейсі.

– Скучила за нашими “цікавими” і “живими” діалогами?

Я приступив до їжі, абсолютно не потребуючи відповіді на своє питання. Це був скоріше натяк на моє небажання вести такий діалог. Та й відповідь на нього була для мене цілком очевидною. Судячи з виразу обличчя, дівчина теж це розуміла. Вона облизнулась і, злегка примружившись, оцінила спершу мене, потім мою їжу, а потім і свіжо зварену каву на плиті.

Без зайвих слів я підвівся з-за столу і дістав з ящика ще одну тарілку та виделку. Недбало відламав своїми приладами половину омлету, тоді переклав його на порожню тарілку і простягнув Мейсі. Вона коротко всміхнулась, та дякувати не стала. Мовчки розділила зі мною сніданок.

– Я не був зайнятий… Ані чимсь, ані кимсь, якщо тобі цікаво, – почав заспокоєно я, коли ми приступили до кави. – Просто увесь тиждень займався хатніми справами, настрій паршивий.

– Це чого раптом?

– Ти про що, про справи? – перепитав я.

– Ні, чого раптом настрій паршивий?

Я зробив значний ковток і, споглядаючи у вікно засніжені смерекові гілки, замислився над відповіддю. Думати насправді було нема чого – я все ще сумую за втратою рідних мені людей. Включно і з самою зеленоокою дівчиною навпроти. Але як це сказати, щоб не піднімати знову нашу крайню розмову.

– Я ніяк не знайду собі місця в цьому будинку. Не можу повірити, що їх більше немає.

– Це трапилося ще наприкінці листопада – майже місяць минув…

– Дякую, я пам'ятаю дату.

– То може, ти припиниш страждати і займешся справою? Ти за роботу коли востаннє брався? Коли востаннє бачив годинник?

– Годинники не ламаються щодня, а у нас у місті й поготів. Тут роботи не знайти. Треба до Лондона їхати, – сказав я.

– То чого ти сидиш? Ти вже купив квиток? – запитала дівчина і миттю здригнулася від несподіванки, коли я нервово підскочив зі стільця.

– Скільки я маю це вислуховувати? Ти мені вже не дівчина, Мейсі. Не тобі займатися моєю профорієнтацією. Не тобі вирішувати, коли мені страждати. Не тобі приходити сюди, аби почитати мене, який я невдаха!

– А ти не втомився нити?

– Чи я не втомився нити? Хотів би я запитати тебе те саме, та от тільки твоїх батьків не застрелили посеред білого дня, з вікна проїжджаючої повз автівки. Тобі не відомо, що таке страждання. Не відомо і що таке співчуття, адже за останні 3 місяці ти жодного разу його не проявила. Схоже ти так і не зрозуміла, чому ми з тобою розійшлися.

Дівчина вирівняла спину й набрала повні груди повітря. ЇЇ очі округлилися – вона ніби стримувала емоції та хотіла закричати.

– Ми розійшлися, тому що мені не підходить молодик, який з вересня не приніс в дім ані копійочки.

– Ні, ми розійшлися, бо ти пожадлива, черства і самовпевнена дурепа, яка з вересня шукала кого-небудь на заміну мені… поки ми ще жили разом.

– Ах ти, жалюгідний виродок! Вісляча дупа! – заволала Мейсі, підхоплюючись з-за столу і розливаючи залишки недопитої кави. – Так ось якої ти про мене думки?

– Вкололася, бо вколов за живе, га? А я кохав тебе, незважаючи на свої проблеми і заплющуючи очі на твою безмежну зарозумілість. Чекав від тебе хоч якихось слів підтримки, і ось де ми опинилися з моєї вини…

– Хоч вину навчився визнавати завдяки мені, – вона вийшла в передпокій і, швидкоруч одягнувшись вийшла на вулицю, гучно грюкнувши дверима.

Я махом спорожнив свою чашку і жваво покрокував на другий поверх. Одразу за письмовий стіл, до татової друкарської машинки. Схоже, її час нарешті настав. Я вставив аркуш паперу і, не втрачаючи жодної хвилини, почав ритмічно відбивати пальцями по клавішах, висікаючи слово за словом, мов іскру. Мене прорвало і все, що я дбайливо ховав у собі протягом тривалого часу, вилилося назовні, заповнюючи білі аркуші паперу чорними злісними символами.

Вибивши угорі сторінки назву “Жахлива легенда Самотніх земель”, я затято перескочив через рядок і почав писати...

“І звали його Грегорі Вік. Грегорі був нещасний чоловік. Щодня він мріяв, щоб скінчився темний вік. Щоразу сумував, коли на землю сипав сніг. Колись алхімію він знав, але забув, як страшний сон. І при дворі знайшов себе – став працювати ковалем. Адже до жахливих подій готувалась держава. До війни оголошеної королем.

Десь за стінами замку, під листям густим, серед бандитів і вандалів, п'яниць і відьом-рудуватих, був один доблесний вояка, готовий битись, як герой. Той вправно володів вогнем і з Клеймор розміром мечем. Колись у гвардії служив, та зміна влади промайнула і короля він незлюбив. Податки вдвічі той підняв. Якоюсь чумою усіх лякав. Народ у все вірив і молився, лише б у в'язницю їх той не саджав.

Вояка хоробрий був і сміливий – він короля змінити волів. Шкода, та поперли його з замку за стіни, коли той народ об'єднати схотів. Зайшовши в пару лавок ринку і продовольства назбирав, народ полишив кляті стіни, та в ліс до воїна подавсь. Лише за тиждень підготовки, коло наметів і багать, той воїн власне військо очолив, і йшов короля голови позбавлять…”

Я знову відчув холод, пронизуючий до кісток, і роззирнувся, щоб подивитися у вікно. Сніг поступово посилювався – з неба летіли великі білі пластівці, перетворюючи краєвид за вікном на непроглядну білу завісу. Тепер наближення Різдва відчувалося сильніше, ніж будь-коли. Я встав з-за столу і попрямував до каміна – хотів відігріти пальці рук, що замерзли від крижаної друкарської машинки.

Холодний вітерець пробіг по ногах, і я зрозумів, як сильно я хочу замінити ці старі віконні рами. Щілини в них можуть колись звести мене в могилу, якщо я не зроблю це до наступної зими. Заміняти їх зараз було б нестерпно холодно і не надійно, але забувати про них на тривалий час не слід. Хоча, забути про ці жахливі протяги треба ще постаратися… Я зняв плед зі свого крісла і проклав ним усе підвіконня. Подивившись у вікно, я прохрускотів пальцями, а тоді повернувся за письмовий стіл і продовжив свою роботу. Творчий процес було запущено!

“Грегорі знав, що збирають сили вороги за товстою стіною. Але він не вірив, що суд над країною може відбутися силою тупою. Кував мечі він, робив лати, працював ночі без зарплати, а вдень молився і благав, хоч би той ворог не напав.

Озброїв тисячі солдат, лише за десять злих ночей. Король скомандував “Набат! Наш ворог вже біля дверей!” Грег теж узявся за дворучний, готовий вбити за свій дім, і ось затишшя перед боєм, а вже за мить лунає грім. Змішались в битві коні, люди, роздався скрип металу в такт. Полізли чорти крізь ворота – таким здавався Грегу ад. Вони сокирами рубали, мечами, списами, числом. Та головне, що заряджались ті агресією й злом. Військо гвардійців зникло швидко, кров розтікалась по дворах – текла струмками у калюжі, містяни чули тільки страх.

Король все бачив – знав, що скоро й сам паде від розгніваних рук. Та дати зраднику, що просить, він міг лише через свій труп. Хоробро бився, отримав рану, але особисто наніс удар, що був вирішальним – ніс зраднику кару, і перемогу над військом нездар. Правитель впав, рана була жахлива – меч легені його пронизав. Перемога, здавалось, була бездоганна, та власне життя він за неї поклав. Король звалився бездихано, і вмить забув, що існував.

Корона королівська вулицею покотилась, де під горою кузня Грега знаходилася. Підстрибуючи, вниз та весело летіла, а під дверима кузні нову долю враз зустріла”.

Я посунувся назад від аркуша, заповненого моїм першим текстом, і навіть не помітив, як за вікном стемніло. Кімнату осявало світло полум'я з каміну. Я визирнув у вікно і здивувався, як багато снігу насипало за кілька годин. Перед будинком лежали величезні кучугури, що занесли навіть дворові ворота, яких тепер просто не було видно. Смерека, що росла безпосередньо перед моїм вікном, була частково вкрита снігом. Лише згори. Нижні гілки дерева чомусь замело менше. Я пригадав, як зазвичай ми з батьком прикрашали смереку довгою електричною гірляндою, що яскраво мерехтить різнокольоровими вогниками. Яким би не був цей рік, прикрасити її мені нічого не завадить. Батько був би цьому тільки радий.

Піднявшись з крісла, мій шлунок голосно забурчав. Схоже, що весь день я не відчував голоду і тепер він поступово починав прокидатися.

В будинку було як завжди тихо, але всередині мене не полишало дивне відчуття хвилювання. Можливо всьому виною Різдво, що вже за 7 годин настане. Різдво, яке я вперше в житті зустріну один. Або я досі переймався вранішньою розмовою з Мейсі. А можливо, причина полягала в чомусь іншому, що мені поки ще не вдалося усвідомити.

Я спустився вниз похмурими сходами і запалив світло у великій залі першого поверху. Світло з зали потрапляло і на сходи, і у коридор з'єднаний з кухнею.

Досить швидко я запік курку та смачно повечеряв парою свіжих гомілок, які буквально провалилися на дно мого порожнього шлунка. Це зайняло в мене не більше двох годин. Тепер я міг спокійно приділити увагу наряджанню новорічного дерева.

Увійшовши до батьківської спальні, я поринув у перебирання купи коробок з речами та відсіювання різного непотребу, в пошуках новорічної гірлянди. Короб із ялинковими іграшками та новорічними прикрасами виявився практично на самому дні цієї купи. Задоволений собою, я витяг його у коридор. Розгорнувши запилену гірлянду, я встромив її вилку в розетку, і коридор осяяло яскравим світлом червоних, жовтих, блакитних і світло-зелених лампочок.

Одягнувши дублянку, я взяв у передпокої складну драбину. Тоді вийшов на вулицю і виставив її безпосередньо під смерекою. З якоїсь гілки, що стирчала поруч, мені за комір зсипався мокрий сніг. Той одразу перетворився на воду і неприємно стік по спині.

Я повернувся до хати за гірляндою. Вимкнувши її з розетки в коридорі, я встромив її в розетку в передпокої, яка розташовувалась одразу над плінтусом біля вхідних дверей. Простягнувши кабель у невеликий отвір під дверима, я виніс гірлянду на вулицю, піднявся на драбину, й почав обережно розвішувати на гілках дерева. Періодично мені доводилося переставляти драбину і поправляти вже прикрашені гілки, щоразу, ловлячи обличчям сніг, що зривається з них. У результаті, за півгодини старанної роботи, вся смерічка перед будинком горіла різдвяними вогниками, осяюючи весь фасад яскравим світлом.

Уся моя кімната була освітлена затишним сяйвом різнобарвних лампочок за вікном, і всередині виглядала майже як вдень. Я подивився на своє почате оповідання і зрозумів, що спати мені поки що зовсім не хочеться. До Різдва залишилося менше двох годин. Тож було б чудово, якби я зустрів його за роботою над своїм першим оповіданнячком. Хто б що мені про нього не сказав, я вважаю, що воно справді виходить чудовим. І якщо я додам до нього ще трохи деталей до настання опівночі, гірше від цього нікому не стане.

Перш ніж сісти за роботу, я дістав з бару у великій залі не відкриту пляшечку червоного ігристого вина. Не без зусилля, витяг міцно закупорений корок, і наповнив келих, що стояв поряд у барі. Потім я приніс вино до своєї кімнати і, зробивши декілька незначних ковтків, узявся продовжувати текст. Вино приємно зігрівало зсередини, розтікаючись теплом по стінках шлунку. Зробивши ще пару ковтків, я перестав відчувати постійний холод, що йшов від вікна за спиною. Лише рідкісний шум вітру міг відірвати мене від думок про мого персонажа. Грегорі був мужній. Напевно, разів у десять більш мужній ніж я – саме тому його повинні будуть полюбити жителі міста. Саме за це вони й зроблять його своїм новим королем.

Я додав ще трохи описів його зовнішності, вигадав костюм і навіть придумав йому невигадливу фразу, яку він часто використовує, зробивши це його фірмовою відмінністю. Тепер, практично в будь-якій дискусії він міг сказати: “Ніщо не дається задарма, а решту я беру сам!”. І всі одразу забували, про що сперечалися лише п'ять секунд тому, і починали заливатися сміхом. Звичайно, деякі люди сприймали цю фразу на власний рахунок, але більшість жінок цінувала Грега саме за його харизму.

Читачеві могло здатися, що успіх сам трапився герою, після знахідки королівської корони. Але з іншого боку, яка жінка встоїть перед високим і статним ковалем, який вміло вправляється з мечем. А до того ж, він мужній красень, готовий вести за собою людей. Мабуть, я трохи перегнув… Головне, що корона тут була ні до чого. Грег здобув усе сам.

Я осушив келих і наповнив його знову, продовжуючи раз за разом перечитувати свою історію. Я доповнював її, виправляв вже написане, затираючи слова, а часом і цілі речення, лезом для гоління. І передруковував ці речення з початку. Весь цей процес займав у мене чимало часу, та я навіть не помітив, як стрілка годинника перевалила за північ. Я залпом випив черговий келих вина, і мене щосили почало хилити у сон.

Опиратися було марно – вино зробило свою справу. Тож тільки-но я встав на ноги, як мене одразу ж понесло у бік ліжка, через що я мало не вдарився головою об стіну. Тоді я загасив і без мене згаслий камін і, маленькими приставними кроками, вперся в ліжко. Геть забувши про обережність, я довірився випадку і дозволив собі голосно і бездумно бухнутись у ліжко.

Ніч була жахливою. Я часто прокидався від вітру, що завивав за вікном, і протягу, що гуляв по кімнаті. Щоразу перевертаючись з боку на бік і знемагаючи від спраги, я намагався продовжити сон. Але ранок, що настав зненацька, був ще жахливішим.

Розплющивши очі, я тієї ж миті відчув головний біль, що линув зсередини. Відчув, що в мене настільки пересохло у роті, що язик прилип до піднебіння. І я не відразу спромігся його віддерти, продовжуючи жадібно ковтати повітря. Я розтер обличчя руками, намагаючись прийти до тями, і згадав, що сьогодні вночі я жахливо напився, відзначаючи чи то Різдво, чи то своє перше в житті оповідання. На столі стояла порожня пляшка. На дні келиха ще перебувала якась рідина, але пити з нього я не став би – зараз мені люто хотілося звичайнісінької води.

Піднявшись з ліжка, я за звичкою визирнув у вікно – на вулиці так само лежав сніг, а гірлянда на дереві, вочевидь, горіла всю ніч. Напившись, я зовсім забув її вимкнути, і тепер був вдячний собі за те, що хоча б не забув загасити камін. Я спустився на перший поверх, не відриваючи очей від підлоги через яскраве світло, пройшов у ванну кімнату і припав до раковини. Відкривши кран з холодною водою, я добряче вмився і нарешті вгамував нестерпне відчуття спраги.

Остаточно я прийшов до тями лише за чашкою ранкової кави. Зазвичай після цього в мої плани входило прибирання снігу, яким ще вчора занесло ворота. Але сьогодні я вирішив спершу прочитати свій текст на тверезу голову – ймовірно він був зіпсований моїми нічними п’яними нісенітницями. А може мені навпаки краще писалося п’яним. Треба перевірити, а вже тоді можна буде займатися такими марними речами, як сніг. Піднявшись сходами на другий поверх, я увійшов до своєї кімнати і завмер. Від несподіванки, я мало не позадкував спиною до сходів і не скотився по них униз.

За моїм столом сидів статний чоловік середнього віку. Він був одягнений у старий шкіряний фартух, зав'язаний на спині, що містив компактний набір інструментів і ховав під собою широкі штани. Його речі були не схожі ні на одні в Англії. Лляна біла сорочка просвічувала його волохатий торс і викликала в мене окрему купу питань. Як він взагалі в ній не змерз? Та хто це взагалі в біса такий? Волосся, очі, великі волохаті руки – все це мені було дуже знайоме. Я не вірив своїм очам і майже забув, як дихати, адже переді мною була людина, яку я ще вчора створив у своїй голові. Образ, який я тільки нещодавно змалював на папері, був цілком реальний. Він стояв тут, переді мною. Але звідки цей уявний образ міг взятися у мене в кімнаті у реальному житті?

– О, перепрошую, пане, що потурбував Вас, – він підвівся з-за столу і поправив фартух, який трохи відтягували інструменти.

Тоді він спокійно одягнув корону, що увесь цей час непомітно лежала на столі. Та була схожа на справжню золоту реліквію, від чого мені стало ще більше не по собі. Шокований, я аж закляк від химерності картини.

– Ви… – я почав згадувати літери, але незнайомець здогадався швидше.

– Я Грег. Грегорі Вік. А Ви мій автор, Йєн, чи не так?

– Я так. Як… як Ви… Звідки Вам тут взятися?

– У кімнаті? Чи в цьому всесвіті?

– Взагалі, – відповів уже трохи впевненіше я.

– Це складна для розуміння історія, авторе. Та напевно, все можна пояснити магією Різдва та силам, що наділили вашу друкарську машинку властивістю створювати реальні світи. Наші світи доторкнулися до того місця, де клавіші видруковували нові символи на волокнах паперу. І Ваші думки матеріалізувалися в моєму всесвіті.

– Як таке можливо?

Я присів на край ліжка, намагаючись повірити у те, що відбувається.

– Я не знаю. Але завдяки цьому оповіданню Ви стали справжнім автором і створили мене… та й не тільки.

Тілом пробіг морозний холод. Я здригнувся і наблизився до каміна, щоб розпалити його.

– Що значить не тільки, Грег?

– Ви створили всесвіт, мій всесвіт, де я жив до цього дня. І в цьому всесвіті відбувається якийсь суцільний, невичерпний хаос. В ньому, з самого моменту створення, розв'язалась війна. В ньому було вбито прекрасного правителя, якому я вірно служив. А головне, що після моєї коронації, за що Вам звісно варто подякувати, на місто насувається жахлива епідемія чуми. Хвороба, що вб'є сотні, десятки сотень невинних життів. Скажіть, авторе, за що мені це? За що нашому всесвіту така доля? – він важко зітхнув і відвів гіркий погляд убік.

– Я… – я серйозно замислився над сенсом свого чудового твору, адже ще вчора він здавався мені бездоганним. – Навіть не знаю. Мені не спадало на думку, що від мого вигаданого оповідання хтось може постраждати. А це правда? Це справді відбувається там… за аркушем паперу?

– Якщо чесно, мені дуже не хочеться звинувачувати в цьому Вас. Напевно, Ви просто хотіли створити свій унікальний світ з його власними проблемами, з далеко не ідеальними умовами. Але це… Написане Вами – це вже занадто. Ви прирекли цілий всесвіт на страждання, а життя звичайних людей, на кшталт мене, на тортури!

Я відчув біль у його ламаному голосі і зрозумів, що він не жартує. Йому справді було важко в тому бездумно створеному всесвіті. Мені, безперечно, варто переписати всю історію начисто. Створити все з нуля, без жодної згадки смерті чи війни…

Цієї миті я глянув у вікно, на яке ось вже хвилину дивився Грег. Снігу на дереві не було. Я повільно підійшов до вікна і звернув увагу на сліди, що вели до будинку по заметах. Вчора ввечері сніг ще йшов, але я міг не помітити слідів на снігу через темряву. Вранці я на вулицю ще не виходив, тож коли саме з’явились сліди не відомо.

Від вікна повіяла цівка холодного вітру – плед лежав на підлозі. Я оглянув ненависну раму і раптово помітив одну дуже важливу деталь. Щілина, між віконною рамою по краю та по центру, помітно відрізняється. Я просунув палець у зазор і відчув холод. Льодяний вуличний холод, що, виявляється, безперервно линув із цієї щілини. Вікно було відчинене, і я відразу усвідомив, якої несумірно жахливої помилки я припустився.

– Хто Ви, і як опинилися в цьому будинку? – повільно відходячи від вікна, випалив я.

– Прокинувся під твоїм ліжком, – він перевів погляд з вікна на мене. – Хотів поспати з тобою… наостанок.

Його шалена посмішка, яка ще нещодавно здавалася мені знайомою, розпливлась по обличчю. Тепер я зрозумів, що лише домальовував у своїй голові його недолугий образ, віддалено схожий на те, що мені хотілося б побачити насправді. І я гадки не маю, хто весь цей час стоїть переді мною. Чоловік потягнувся до молотка, що висів у нього на поясі.

Панічно кинувшись на всіх парах з кімнати, я вибіг у коридор другого поверху і повернув у батьківську спальню. Незнайомець біг за мною, і я чув його божевільний, наближаючийся сміх, впереміш з частим і гучним диханням. Я перескочив через завали непотрібних речей і підбіг до комода. Висунув саму верхню шухляду, не дивлячись схопив там щось довгасте і витяг з чохла. Різко обернувшись, я витягнув предмет перед собою і закричав.

Незнайомець налетів на вістря, навіть не відчувши, як воно пронизує його сонячне сплетіння. Лише простягнувши руку до моєї шиї, він звернув увагу на батьковий ніж, що стирчав у його грудях. Обличчя його одразу змінилось, молоток випав з руки. Але чоловік досі тягнувся до моєї шиї. Я усвідомив, що краще повторити удар – висмикнув закривавлений ніж і з усієї сили встромив його в шию незнайомця так, що вістря пройшло наскрізь. Кров бризнула та залила мою руку.

Незнайомець, що жадав моєї крові, бездиханно впав, проливши власну. А корона, що зблизька виглядала, як дешева дитяча іграшка, злетіла з його голови та закотилася під батьківське ліжко.

Такого Різдва я ще ніколи не мав. Як пізніше з'ясувала поліція, людина, що вдерлася до мене в будинок через незамкнене вікно, виявилася вбивцею моїх батьків. Вони були застрелені саме з його пістолета, місяць тому, в листопаді 1965-го. Після їх вбивства, він дізнався про моє існування і хотів довести справу до кінця. Проте, якийсь час розшукував інформацію. З'ясувавши моє місце проживання, він лише чекав слушної можливості.

На жаль, поліція не виявила мотивів його діяльності, списавши все на психічний розлад. Не дізналася й як за добу він міг підготувати костюм, описаний у моєму творі. Вочевидь, це дивний збіг обставин. Або він уважно читав текст на столі, ховаючись у гілках смереки. Як би там не було, єдина думка, що тішить мене після того, як усе скінчилося – в мене вийшло непогане оповідання. Різдво подарувало мені віру в себе, та віднайшло загублений сенс життя, серед моїх дитячих мрій.